Аванс для Лукашенка

Навіть попри анонс українського МЗС, ще кілька днів тому ніхто не міг з упевненістю сказати, чи приїде нарешті Олександр Лукашенко у Київ. Скільки вже ці візити скасовувалися і переносилися через взаємну недовіру, страх, що партнер в останню хвилину передумає і не виконає узятих на себе зобов’язань! Але цього разу інтереси Києва і Мінська збіглися, і візит білоруського президента став реальністю. На радість Олександрові Лукашенку, котрий дуже хотів зустрітися зі своїм українським колегою саме в Києві, а не в якомусь обласному центрі України.

Донедавна авторитарного лідера Білорусі не жалували в Європі. У столицях його приймали лише двоє-троє лідерів країн третього світу і деякі глави держав СНД. І хоча білоруський президент в останні місяці зумів прорвати міжнародну ізоляцію, побувавши вже не тільки в Москві, а й у Ватикані і Вільнюсі, для нього, як і для Леоніда Кучми у 2002—2003 роках, зараз поїздка до будь-якої європейської столиці — подія величезної внутрішньо- і зовнішньополітичної ваги. А вже в умовах особливих білорусько-російських відносин і політики лавірування між Заходом і Росією офіційний візит у Київ тим більше становив інтерес.

Олександр Лукашенко невтомно повторює, що Білорусь не дружить проти когось. Але візит у Київ мав показати Російській Федерації, що Москві час почати домовлятися з Мінськом і надати білоруському режиму нові кредити і преференції. В протилежному випадку Білорусь іще далі віддалятиметься від свого партнера по Союзній державі. Для країн Європейського Союзу поїздка в Україну — сигнал, що Мінськ не має наміру зациклюватися у своєму політичному діалозі на Москві і готовий до тісних контактів з Європою.

Українське керівництво розглядало можливість приїзду Лукашенка в Київ як предмет торгу. Бути посередником у діалозі Білорусі із Заходом — добре. І Ющенко готовий узяти на себе таку місію, тим більше що це може позитивно позначитися на його міжнародному іміджі. Та й створити альянс країн-транзитерів для протидії енергетичному тиску Москви — завдання амбіційне. Але зараз Києву хотілося б вирішити набагато приземленіше питання. Йдеться про українсько-білоруський договір про держкордон. Підписаний 1997 року документ до цього часу не ратифікований білоруським парламентом. А це перешкоджає реалізації одного з основних зовнішньополітичних завдань України — юридичного оформлення кордонів держави.

Ситуація тривалий час видавалася практично безнадійною. Адже в обмін на ратифікацію Мінськ вимагав погашення боргів українських суб’єктів господарської діяльності перед Білоруссю, які утворилися ще 1992 року, коли держави виходили з рублевої зони: білоруси вважали, що після розпаду СРСР їхні підприємства перерахували українським гроші за непоставлену їм продукцію. Претензії до нашої країни були досить спірними: у ті скрутні часи і українські підприємства не отримували від білорусів плати за поставлений товар.

Проте в середині дев’яностих Мінськ почав вимагати, щоб Україна визнала цей борг державним. Київ не хотів цього робити. Зокрема й тому, що це могло стати прецедентом, яким обов’язково скористалися б інші члени СНД. Але українці готові були шукати різні варіанти виходу з цієї ситуації, щоб заплатити Мінську 50—60 млн. дол. і розблокувати нарешті ратифікацію документа — на відміну від Білорусі в Україні все-таки хочуть, щоб кордон був не тільки на карті. Не випадково одне з першочергових завдань, поставлених главою держави перед міністром закордонних справ Петром Порошенком, — до кінця року вирішити проблему з українсько-білоруським договором про держкордон. Зважаючи на те, що Лукашенко — специфічний партнер у переговорах, мало хто розраховував, що це завдання буде виконане найближчим часом.

Торги стосовно візиту Лукашенка в українську столицю тривали до останнього. Запропонований українською дипломатією варіант вирішення проблеми давав Києву змогу зберегти обличчя і задовольнити апетити Мінська: завдяки участі двох країн у проекті з облаштування кордонів у рамках ініціативи «Східне партнерство» білоруси мали стати основними розпорядниками коштів — трохи більше 50 млн. дол. У результаті українці і білоруси зробили кроки назустріч одне одному. Проте чи вдалося Михайлівській досягти поставленої мети...

За великим рахунком, Київ зробив аванс Мінську: українська дипломатія не змогла дотиснути білорусів, щоб договір пройшов схвалення в Національних зборах до візиту білоруського президента. Але після завершення переговорів із Лукашенком український президент повідомив, що вони вирішили питання з угодою про реадмісію і домовилися, що документ про держкордон буде подано в парламент. За інформацією «ДТ», на переговорах із Віктором Ющенком Олександр Лукашенко пообіцяв, що ратифікація останнього відбудеться відразу після початку засідань Національних зборів. Що ж стосується співробітництва в рамках «Східного партнерства», то президенти зійшлися на думці, що Україна і Білорусь спільно використовуватимуть кошти, які виділяються Євросоюзом у рамках цієї ініціативи для облаштування кордону. (Під час візиту Лукашенка зовнішньополітичні відомства двох країн уже підписали меморандум про взаємодію в реалізації взаємовигідних проектів у рамках «Східного партнерства».)

Та тільки до обіцянок «бацьки» треба ставитися дуже обережно. Лише після голосування в Національних зборах можна говорити про те, чи не прогадала українська сторона, погоджуючись на цей візит у Київ. Адже не секрет, що білоруський парламент — ручний: він може зволікати з будь-яким питанням, коли це вигідно Лукашенку. Із цим, наприклад, мали справу в Кремлі: там досі чекають, коли білоруські парламентарії визнають незалежність Південної Осетії та Абхазії. Знову ж, із ратифікацією угоди процес договірно-правового оформлення українсько-білоруської кордону не завершується. Закон про ратифікацію ще повинен підписати глава держави, а потім сторони — обмінятися ратифікаційними грамотами. Отже, в Олександра Григоровича вистачає можливостей, щоб позволікати з договором, намагаючись виторгувати для себе іще щось.

Але якщо Лукашенка турбує майбутнє свого режиму, в його інтересах дотримуватися досягнутих з Ющенком домовленостей. Інакше Мінську, який намагається сьогодні протистояти тиску Москви, буде важко розвивати партнерські відносини з Києвом. А чого варта для Білорусі відсутність підтримки з боку України, Олександр Лукашенко міг переконатися в тому числі й під час білорусько-російського нафтового конфлікту в лютому 2007-го, коли він до крові під нігтями шкрібся в українські двері. Тоді їх не відчинили. Навпаки, тодішній міністр палива та енергетики висловив готовність збільшити обсяги прокачування російської нафти територією України. Взимку 2007-го Мінськ вистояв. Але це була піррова перемога для режиму Лукашенка. У нього залишається дедалі менше ресурсів для протистояння Росії. (Нагадаємо, що газовий конфлікт у січні 2004 року закінчився для Мінська поетапною здачею «Газпрому» білоруської газотранспортної системи.)

Перебуваючи в Києві Олександр Лукашенко заявив: «європейці зацікавлені, щоб Балтійське і Чорне моря були з’єднані транспортним коридором» і назвав перспективним розвиток співробітництва з Україною в транзиті енергоресурсів. Ця ідея не нова: Лукашенко ще з середини дев’яностих казав про необхідність такого співробітництва. Але чи можливий сьогодні альянс двох країн-транзитерів — України і Білорусі? Поки що, на жаль, Київ і Мінськ у своїх рішеннях більше керуються тактичними міркуваннями, ніж стратегічними цілями. До цього часу українсько-білоруський альянс так і не став реальністю. Лише коли погіршувалися відносини з Москвою, кожна з країн намагалася використовувати можливість союзу як важіль тиску на Росію. Можливо, що, перейшовши від декларацій до діла, Київ і Мінськ зможуть ефективно вирішити свої проблеми.