Асоціації

Поділитися
Університетський гуртожиток на Майорівці. Лічені дні до історичного референдуму і перших президентських виборів.

1991-й. Листопад. Львів

Побравши ціпки,

Зійшлись діди сивочолі

Усі на гробки.

Університетський гуртожиток на Майорівці. Лічені дні до історичного референдуму і перших президентських виборів. Стіни студентської обителі щедро обклеєні листівками «Незалежність - так! Чорновіл - так!» і розписані невміло накресленими тризубами. На дверях туалету - малюнок гігантських розмірів труни, прикрашеної серпом і молотом. Веселі похорони розчленованого минулого. Хмільне очікування непевних змін.

«Всьо чотко!» - переконують «Брати Гадюкіни». «Всьо чотко!» - захоплено підхоплює худенький хлопчина в запраній вишиванці і польських джинсах-«варенках», успішно перекрикуючи далеко не першої молодості бобинник.

Півгодини тому київське «Динамо» здобуло першу перемогу в груповому турнірі першого розіграшу Ліги чемпіонів. Мінімальний виграш у лісабонської «Бенфіки» урочисто охрещено «славетною звитягою національної футбольної зброї». Спортивний тріумф обмито розливним, безбожно розбавленим пивом. «Холєра! І де вони стіко води надибали? Вона ж тут на вагу золота!» - обурюється приятель, у якого я гостюю.

Будь-які труднощі здаються тимчасовими, будь-які проблеми вирішуваними.

По дорозі сюди я натрапив на крихітне попелище. У залишках майже згаслого багаття тремтіли обвуглені сторінки з бібліотечними штампами, корчилися покороблені обкладинки. «Матеріали ХХV з’їзду КПРС», «М.С.Горбачов. Перебудова та нове політичне мислення», «Клим Дмитрук. Жовто-блакитні банкроти». Ласкаво дивився з глянцю в сизе листопадове небо кучерявий Ілліч. Здається, таку саму брошуру мені колись урочисто вручили після прийому в жовтенята.

У байдужому багатті часу дотлівало наше дитинство.

Пожежною вежею над горою попелу і паперу височів дідуган, сивий, високий, худий. Прямий мов костур, який він тримав у руці. І яким обережно, майже дбайливо, торкався вцілілих сторінок, допомагаючи вмираючому полум’ю поволі злизувати літери, знаки, символи та обличчя.

Ніколи не думав доти, що ворушити минуле можна в прямому значенні слова.

1994-й. Осінь. Чорнобильська атомна станція

На голій гілці

Самотній ворон тихо старіє.

Осінній вечір.

- Перепрошую, а тут десь курити можна?

- Що, вуха опухли? Ходімо, покажу.

Всівшись на ящик, він довго вивуджує сигарету з прим’ятої пачки. Чорнявий, гостроносий, насуплений. І не те щоб немолодий, а якийсь штучно зістарений. Як чимало тутешніх мешканців.

- Ти той, репортер?

- Та начебто.

- Вперше тут?

- Та ні, був уже.

- Дивне тут місце, - він похитав головою і якось задавлено всміхнувся.

Я боязко глянув на насуплену громадину станції.

- Чому дивне?

- Ніби як хворий, що його підключили до штучного серця. І дихає, і неживий.

Ми помовчали, мимоволі прислухаючись до биття власних сердець.

- А в мене там, - він невизначено махнув рукою, - листи залишилися.

- Які?

- Батькові, з фронту. Він безвісти зник у 42-му. Ні людини, ні могили. Тільки чотири «трикутники» й залишилися. Тепер от і їх немає. Евакуація ця, бардак, коротше. На барахло наплювати. А листів шкода. Я потім нишком туди, додому до себе, навідувався. Все обнишпорив, нема. Куди поділися? Мені от іноді здається, що це не вони, а він там залишився, непохований.

Він потягнувся по нову «приму».

- Я тут недавно вичитав, що ми, ну всі, хто звідси, старішаємо вдвічі швидше. Як думаєш, правда?

Вітерець жбурлявся рідким іржавим листям, видував сірі недопалки з величезного сплющеного тазу, схожого на велетенську пожежну каску.

1995-й. Літо.
Софійська площа

Довгий, довгий шлях -

І ніхто не йде навстріч.

Лиш осіння ніч...

Він брів від майдану у бік Володимирської. Щулячись від страху і морщачись від болю. Підносив руки до розбитого обличчя і здивовано розглядав рубінові краплі на тремтячих пальцях. Ці краплі сповзали на розірвану білу сорочку, утворюючи на ній яскраво-червоні ланцюжки, схожі на сліди крихітних скривавлених ніг на снігу. Люди розступалися перед скорботною постаттю. Його чомусь обминали розпалені сутичкою з унсовцями «беркути» в шоломах і зелених армійських броніках, хоча всіх інших вони старанно гамселили важкими штатними кийками. Його обминали численні солопії. Йому не намагалися допомогти нечисленні співчутливці. Від нього сахалися такі ж побиті й налякані. Він ішов у натовп, і натовп розступався перед ним, як перед зачумленим. Він був самотній в істеричному скопищі розгублених людей.

Він повільно втікав від розмашистих ударів, розверзлих горлянок, розлютованих бійців, розпластаних тіл, розкиданих ікон, розтоптаних хрестів, розтрісканого асфальту, розкритої могили. Від розтерзаного праху патріарха, якого одні шанували як праведника, а інші гудили як віровідступника. Як це часто траплялося і трапляється в країні, безжально розкраюваній надвоє.

Тьмяного літнього дня незнайо­ма скривавлена людина, похитуючись, ішла по дорозі, яка вела геть від храму. Від видовбаної в асфальті могили, що залишилася за його спиною, віяло холодом осінньої ночі.

1996-й. Червень. Рада

Чи весна прийшла,

Чи старий минувся рік?

Святоблива ніч.

Грайливі тости. Ігристі вина. У стелю парламентського буфету один за одним встромлювалися корки. Ні дати ні взяти: Новий рік. У самісінький розпал літа. Від одного святкового столу до іншого пурхали «зимові» жарти. «Мороз і Кучма. День чудовий!». «Ніч перед Різдвом Основного Закону!». «Один удома: в головній ролі - Михайло Сирота!».

Обранці долі, звичні до більш мужнього пійла, сьогодні охоче причащалися до шампанського. Стрімкий напій легко вимивав з душ конституційних деміургів накопичену за ніч утому, напруження і страх.

Мабуть, іще ніколи вони не були так задоволені собою. Мабуть, увже ніколи вони не будуть так щиро й дружно вірити у швидкий прихід політичної весни.

1997-й. Весна. Харків

«Я банан посадил -

И теперь противны мне стали

Ростки бурьяна…»

- Даремно регочеш, ми тут, розумієш, всі по колу за нього переживали. Людина тиждень з дому не виходила, пила, від стресу рятувалася. І нехай би він до Норвегії з’їздив, Швейцарії чи Люксембурга. Чи, скажімо, до Штатів. Кому розповісти: Угорщина і Словаччина - і такий удар по психіці! А все чому? Адже він навіть Києва жодного разу не бачив. Я його запитав потім, ти, крім Харкова, десь був? Він каже: ну так, двічі в Люботині і раз у Чугуєві.

- Ну і?

- Та нічого, попустило. На сьомий день прийшов до мене, сів у кухні, помовчав і каже: «Все ж таки правильно комуністів заборонили…».

1999-й. Косово

«Как воет ветер!

Поймет меня лишь тот,

Кто в поле ночевал».

- Звідки в тебе прізвисько таке дивне - «Кобзон»?

Усмішливий, веснянкуватий, кучерявий. Він більше скидався на веселого, задирикуватого старшокласника, ніж на досвідченого бойо­вого офіцера.

- Бійці охрестили, балаболи. Співати люблю. Звичка, ще з Афгану, я там строкову служив. Перші бойові під Пулі-Хумрі, трясуся на броні, муторно. Я й почав муркотіти якусь нісенітницю, наче відволікло. Ну, так і пішло. Болить - співаю, холодно - співаю, на душі нудотно - співаю. А коли радісно, то й поготів - на всю горлянку. Дощу підспівую, вітру. Ніколи не пробував? Даремно. Рекомендую.

- А що співаєш?

- Ну, в мене репертуар багатий! То «Крейсер «Аврора», то «Несе Галя воду». І ще ось це люблю.

Він картинно притиснув долоню до пропахлого солярою плямистого обладунку, зсунув брови і зробив не дуже вдалу спробу надати своєму обличчю серйозного виразу.

«До нових планет рушають космонавти в мріях-снах,

Щедрий урожай збирають хлібороби на ланах...»

Зі свинцевих небес йому акомпанували ошкірені стволами вертольоти.

2000-й. Осінь. Київ

Чом так постaрів

Я цеї осені?

Птахи, хмари.

Ми сиділи в напівпорожньому кафе і чогось намагалися не дивитися одне на одного. Немовби відчували себе мимовільними співучасниками недавно розкритого злочину. Ми - це кілька журналістів, розчавлених щойно почутим. Час, коли словосполучення «плівки Мельниченка» перетвориться на ідіому, був іще попереду.

Назва кафешки давно стерта з пам’яті жорнами років, але мені здається, я досі бачу картину, що висіла над стійкою бару. Холодну, тривожну, поцятковану чорними плямами ширяючих птахів і сірими розпливчастими плямами падаючих хмар.

Якусь годину по тому я увійду до кабінету, де пахнутиме шкірою і страхом. І начебто добре знайомий, але незнайомо розгублений політик почне старанно дивитися повз мене. І почне говорити незвично довго й незвично метушливо.

«Це ж абсолютна маячня! Навіть якщо повірити в абсолютну фантастику і припустити, що його дійсно замовили ментам, то ті б просто організували ДТП. І до того ж, ну хто він такий для Данилича? Чим він йому був небезпечний? Ти сам у це віриш?»

А я й, правда, не знав, кому і чому вірити. Усталені, нехай і далекі від романтичних, уявлення про їхній світ, їхні правила і принципи руйнувалися. Нові капітальні «споруди» на спорожнілому місці більше не з’являться. На останках фундаменту так і залишаться стояти непоказні тимчасові будівлі, потворні МАФи.

Але тоді я про це ще не знав і не думав. Я слухав і не чув. І старанно виводив на роздруківках «Української правди», які лежали переді мною, разом зі звичними стрілами, хрестиками й кубиками, потворних птахів і безформні хмари.

2003 рік. Зима. Донецьк.

«Запад ли, Восток...

Везде холодный ветер

Студит мне спину».

То був класичний зразок закладу громадського харчування епохи осмислення ринкових відносин. Ще звичний для будь-якого регіону країни, але який уже перестає бути типовим явищем. Його дбайливо забезпечили всіма необхідними атрибутами - старенькою клейонкою в невигадливих візерунках від погашених недопалків, колись білими пластиковими стільцями, липкуватими алюмінієвими виделками, зведеною в статус попільнички баночкою з-під Nescafe, неохайною і неусмішливою офіціанткою. З обідраних динаміків рвалося назовні щось середнє між Аллегровою, Булановою і Распутіною. У суворій відповідності до непорушного і незбагненного правила горілка була традиційно й непоясненно теплою. Попри явну відсутність у цьому милому закладі будь-якого опалення і таку ж очевидну наявність нещадного протягу. Спроби врятуватися від нього з допомогою численних пересідань (у харчевні було невелелюдно) успіхом не увінчалися - хоч як мостися, а холодок нахабно пролазив під куртку й светр.

Він підійшов мовчки. Похмурий, сірий. Напідпитку, але не п’яний. Молодий, але вже якийсь потертий. Не чекаючи запрошення і не допускаючи заперечень, цокнуся з моїм пластиковим стаканчиком і залпом перекинув вміст свого. Окинув мене дряпливим поглядом. «Не місцевий?» Це було радше ствердження, ніж запитання, але я про всяк випадок кивнув. «Звідки?» - «З Києва».

Він чомусь знизав плечима і втупився в немите віконце. Краєвид за вікном був закінчено смутний.

«А ти що думаєш, нам тут легко?» - кинув він з викликом, усе ще не дивлячись на мене.

А я і не сперечався.

Ми зіщулилися майже синхронно. Протяг упевнено підіймався по наших спинах.

2004-й. Грудень. Майдан

Крук - немилий птах,

але як милує зір

в ранішніх снігах!

На ранок місто осліпло. Від сяйва снігової пудри, що цілу ніч висипалася з продірявленого мішка небес. З висоти пташиного польоту свіжовибілений Майдан, напевно, був схожий на вигадливий торт. Такий ласий шматок, який не всім виявився по зубах.

Машина дерлася вгору вулицею Грінченка. Чорна, блискуча, сухотіла. Вона нагадувала безжального хижого птаха, котрий склав сталеві крила перед смертоносним кидком. Біло-синій прапорець зухвало позначав належність до політичного ордену, ворожого майданівським насельникам.

Недоречний сніговий замет зробив могутнє створіння до образливого безпорадним. Могутній движок загрозливо гарчав, сильне тіло конвульсивно здригалося, але зробити рятівний ривок не вдавалося. З боку Майдану до автівки, що потрапила в пастку, поволі наближалися троє габаритних хлопців з помаранчевими пов’язками на рукавах курток. Машина злякано вискнула й завмерла. У якийсь момент здалося, що вона зіщулилася, ніби чекаючи удару. Але фактурні мужички діловито виштовхнули бранця з капкана і, не чекаючи (або не сподіваючись) якихось знаків вдячності, почимчикували собі пухким сніжком далі.

Осміліла пташка, вирвавшись на волю, стрімко розпростала крила й злетіла вгору. Блискучо чорна на сліпучо білому. Яскравий символ короткого, чорно-білого періоду нашого поки ще не довгого літопису.

Колеса швидко перетворювали білизну на бруд. Важкі колеса історії.

2006-й. Літо. Вінниця

«Старый пруд.

Прыгнула в воду лягушка.

Всплеск в тишине».

4:0! Це виглядало диявольськи ефектно. Нехай і в матчі з не дуже просунутими з футбольного погляду аравійцями. Тим більше після принизливих 0:4 у прем’єрній грі з легконогими іспанцями. Перша в історії перемога у фінальній частині чемпіонатів світу, й одразу велика! Так, чорт забирай, це було просто приємно!

Беззастережно поділяючи моє захоплення, місцевий таксист рішуче критикував стилістику захоплень.

- Не поминай дідька, дякуй Господу! Він сьогодні був українцем!

«Таксер» фамільярно підморгнув іконці, що знайшла прихисток у його салоні. Лики святих у вітчизняних «кебах» - штука звична. Але конкретний предмет культу виглядав якраз незвично. Подряпана дощечка свого часу була явно розколота надвоє, після чого її не дуже акуратно склеїли.

Таксист перехопив мій погляд, осміхнувся.

- Це у нього бойове поранення. Привіт з Африки. Сьєрра-Леоне, край алмазів, баобабів і вождів. Найгірше місце на Землі, відповідаю. Я там «контрабасом» служив. Ну, за контрактом, коротше, водилою в рембаті. По дорозі в Лунгі снайпер лупонув, по ходу. Куля пройшла крізь лобове, от його підранила, а потім рикошетом мені руку чіпонула. Отже він мене, виходить, урятував. Ну, я так думаю.

Я цю іконку перед самісіньким відрядженням до Сьєрри купив, у глухонімого на вокзалі. Що за архангел-рятівник такий - без поняття. Потім уже один «знаючий чел» мені розтлумачив: мовляв, це святий Максим Африканський. Прикинь? Отже, він, можна сказати, на батьківщині кулю зловив.

Я коли там був, додому тягло, сил не було. А повернувся - втекти б кудись. Побут, хай йому грець. Кажу дружині: давай розлучатися по-хорошому, ну яка з нас у дідька сім’я? Ми якраз тоді в її матері на дачі були. Вона - в сльози, теща - в крик, я - навтьоки. Поплентався до озера. Там добре, тихо, обличчям у траву уткнешся, і вставати не хочеться.

Зирк - там маячить хтось. Придивився - син мій, десять йому тоді було. Стоїть навколішки й молиться. А ми ж його навіть не хрестили. Бубонить щось. Підкрався, прислухався. «Дорогий Боже, зроби, будь ласка, так, щоб тато від нас не йшов». І замовк. Довго так стояв мовчки, тільки жаби квакали. Я відтоді цих жаб’ячих пісень не виношу: щойно почую - одразу клубок у горлі.

Коротше, не пішов я нікуди.

Тож ця ікона мене, вважай, двічі виручила. Я так думаю.

У пораненого святого були втомлені очі ветерана, котрий повернувся з війни.

2011-й. Літо. Літак.

«Ива склонилась и спит.

И кажется мне, соловей на ветке -

Это ее душ»..

«Не так, давай я покажу, Настуню!» Дівчинка років шести блискавично заховала за спину фломастер, крихітною долонькою іншої руки затулила картинку, рішуче припиняючи будь-яку спробу грубого втручання у творчий процес. «Мамо, відчепися, я краще знаю». Не знайшовши забійного контраргументу, та приречено махнула рукою, відвернулася до ілюмінатора і почала зосереджено вивчати атмосферні явища. Дитина полегшено зітхнула і знов повернулася до своєї роботи. Я обережно глянув на творіння своєї сусідки по кріслу.

Тоненьке дерево хилилося до самісінької землі. На потворній, усіяній жахливими колючками гілці сидів дивовижний птах. З маленькою голівкою, увінчаною химерною короною, крихітним, якимсь кирпатим дзьобом, з крихким тільцем і величезними розпростертими крилами. Здавалося, що пернатий гладить нещасне хворе дерево. Хвіст дивного створіння чомусь прикрашав величезну квітку, схожу на соняшник.

«Мамо, а Янукович - хороший президент?» - «Хто? А… Ні, не дуже…» Пані насилу випливла з хмар. «А Ющенко був кращий?» - «Ні, не кращий... Господи, ну навіщо тобі це?» - «Мамо, а через те, що в нас усі-усі президенти погані, ти ж Україну менше не любиш?» Не дочекавшись відповіді, панянка рішуче заявила: «А я люблю. Тому що вона моя. І тому що вели-и-ика!» Дівчинка розкинула руки.

Це було схоже на боязкий помах заледь оперених крилець.

Замість післямови

«Дайдзю навестил учителя Басё в Китае. Басё спросил:

- Чего ты ищешь?

- Просветления, - ответил Дайдзю.

- У тебя есть собственная сокровищница. Почему ты ищешь на стороне? - спросил Басё».

Дзэнская притча

Примітки автора. Ідея навіяна чудовим російським письменником Олегом Єрмаковим. Твори великого Мацуо Басьо наведено в перекладі М.Лукаша, В.Соколова, В.Маркової.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі