Антидемократичні міни реформи Уго Чавеса

Новини із Венесуели напередодні конституційного референдуму доносять, якою складною є ситуація у цій країні. Президент Уго Чавес за будь-яку ціну прагне схилити венесуельську державу до тоталітаризму і під гаслами соціалізму, соціальної справедливості та обстоювання прав найбідніших прошарків суспільства встановити у Венесуелі повний самодержавний контроль. Антиде­мократичні міни, закладені Чаве­сом у нову редакцію конституції, мають закріпити його право управляти Венесуелою невизначений термін, припиняти президентським рішенням роботу будь-яких засобів масової інформації, заарештовувати громадян і без пред’явлення обвинувачень утримувати їх під вартою невизначений термін.

Уго Чавес витягнув на світ стару політичну формулу «хто не з нами — той проти нас», проголошуючи, що той, хто другого грудня проголосує проти запропонованих ним конституційних змін, «проти мене, проти революції і проти народу», — зрадник. У підтексті явно прочитується, що, доки Чавес при владі, потенційні зрадники мусять знати про серйозні наслідки своїх потенційних «зрад».

Власне, у проголошених президентом залякуваннях чітко проглядається його невпевненість у тому, що венесуельське суспільство добровільно підтримає встановлення тоталітарної соціалістичної диктатури. Скажімо, якщо, незважаючи на очевидну підтримку маргінальних і люмпенізованих соціальних прошарків, кілька тижнів тому, за даними опитування соціологічної служби Datanalisis, 35% респондентів були готові проголосувати за поправки Уго Чавеса, 35% виступали проти них і понад 21% опитаних ще не визначилися зі своїм остаточним вибором, — то, за останнім опитуванням Datanalisis, 49% потенційних виборців не підтримують запропонованих Чавесом конституційних змін і лише 39% висловились на їхню підтримку.

«Президент Уго Чавес намагається перемогти у будь-який можливий спосіб, — вважає монсеньйор Роберто Лукерт, віце-президент Конференції венесуельських єпископів, — але лавина голосів проти його реформи буде такою величезною, що навіть намагаючись шахраювати, як робив це зажди, — він не досягне бажаного». Єпископат різко засуджує спроби президента обмежити демократію у країні, протягнувши ухвалення нової конституції. Сам Чавес називає єпископів брехунами, невігласами і навіть зрадниками.

Очевидно, це буде не лише референдум щодо змін до конституції, а плебісцит із приводу легітимності самої чавесівської влади. Адже, незважаючи на полум’яну риторику про захист ним прав найбільш нужденних прошарків суспільства, наслідком правління режиму Чавеса для великої частини громадян Венесуели стало реальне зниження рівня життя. Драконівські методи, до яких він вдавався, щоб зменшити бідність, вочевидь провалилися. А все, ще чимале, нафтове багатство країни, яке Уго Чавес пообіцяв використовувати на покращання життя нужденних, натомість потрапляє до кишень нового класу корумпованих посадових осіб. Він примудрився у своїй системі влади створити бізнес-структури, погляди й політика яких ближчі до фашизму, ніж до соціалізму боліварійського зразка.

Комбінацією державного перерозподілу і цінового контролю повністю зруйновано ефективність венесуельської економіки, і наслідки цього особливо плачевно позначилися на сільській та міській бідноті. Маючи вдосталь землі, придатної для вирощування на продаж сільськогосподарської продукції, великі й малі фермери не можуть із цього мати зиск, оскільки державні закупівельні ціни на основну їхню продукцію штучно занижені, отож продавати продукти харчування без значних втрат для себе — неможливо. Це призвело до заповнення прилавків ринків розкішними імпортними товарами, що їх пересічний громадянин Венесуели купити не спроможний, як і головних елементів харчування, таких як яйця й молоко.

Незважаючи на пристрасні заяви Уго Чавеса про реформи й перерозподіл багатства, як цей процес бачить влада, між багатими та бідними, сумною реальністю став той факт, що за часи правління Чавеса життя 44—48% населення погіршилося. Хоча багатство і було розподілене, але не на користь бідноти. Забране у старої буржуазії, воно потрапило до рук нового ультрабагатого класу, що отримав серед венесуельців назву «болігархи», або — «болігархія». Венесуельські новобагатьки роблять свої гроші на урядових контрактах, торговельній монополії і корупційних оборудках всередині уряду. В «чавесівську еру» корупція міцно обплела життя Венесуели, яка сьогодні за рівнем корумпованості друга на американському континенті (після Гаїті) і сімнадцята у світі. Тут нічого не можна вирішити без хабара, і урядові посадовці та їхні родичі «жиріють» від нафтодоларів і корупційних комбінацій.

Тож не доводиться дивуватися, що в такій атмосфері Венесуела перетворюється на центр організованої злочинності у регіоні. Банди дедалі більше підгрібають під свій контроль вулиці. Вони почуваються безкарними під прикриттям неформального альянсу з режимом Чавеса, який потребує їхнього людського ресурсу для силової боротьби з противниками режиму. Злочинні організації з сусідніх країн, такі як колумбійські наркотичні картелі, торговці діамантами, терористичні групи, работоргівці й викрадачі з метою викупу, почали переміщуватися на територію Венесуели. Тут вони можуть легко відкупитися від корумпованої влади, а порти і кордони для таких не замкнені, оскільки чиновників не цікавить, що ви робите, якщо ввозите до країни гроші і переміщуєте їх до «правильних» кишень.

Відтоді, як Чавес узяв владу, кількість кокаїну, переправленого через Венесуелу, зросла із 75 до 276 тонн на рік. Демагог Уго Чавес керує країною так, ніби має її у своїй приватній власності, а його популістське звернення до лівих соціалістичних ідей — всього лише «димова завіса» над консолідацією в одних руках неконтрольованої влади і перетіканням національного багатства Венесуели у кишені диктатора, його родичів та близьких друзів. По суті, він цілеспрямовано й методично заганяє країну в кам’яний вік, оскільки за роки його президентства Венесуелу полишив понад один мільйон її жителів. Практично, більшість здібних і освічених людей із Венесуели вже виїхали.

Проте схоже, що масові студентські акції у Венесуелі можуть уберегти країну від формального довічного закріплення диктатури Чавеса. Потужні масові протести студентів по всій країні примушують згадати, що у 1957 році студентський страйк, який розпочався в університеті у Каракасі, зрештою призвів до повалення режиму диктатора генерала Маркоса Переса Хименеса.

Напередодні референдуму президент Венесуели Уго Чавес свідомо шукав конфліктів, аби відвернути увагу венесуельців від справжньої теми цих днів — конституційної реформи, що містить серію обмежень свободи і демократії. Чавес спровокував конфлікти з іншими країнами, а також виливав свою агресію і образи на представників католицької церкви Венесуели.

«Президент Чавес перетворився на агресивну істоту, — зазначає впливова венесуельська газета «El Impulso», — він «воює» з Колумбією, з Іспанією, з Чилі, з церквою, зі студентами, з усім світом, він роздратований, бо у його референдумній пропозиції немає «підґрунтя». Тому він намагається знайти його зовні, вишукуючи уявного ворога, аби проектувати його «тінь» на ситуацію в країні. Він створює безвідповідальну ситуацію навколо Венесуели, заходячи у протистояння й конфлікти, щоб політизувати обстановку, з іншими націями та державами. Але президент не розуміє, що проблема не в цьо­му. Проблема — у реформі. Поведінка президента Чавеса означає відчай. Оскільки він відчуває, що його реформа не користується успіхом не лише серед венесуельців, а й серед «чавесівців». Першочерговим завданням венесуельського народу має стати заперечення такої реформи, і найкращий спосіб це зробити — масово прийти на виборчі дільниці й проголосувати проти неї».