Андижанський казан

У четвер узбецькі силовики ввійшли в останнє із заколотних міст Узбекистану Карасуу і заарештували лідера повстанців Бахтієра Рахмонова, котрий обіцяв створити у Ферганськой долині ісламський халіфат. В Андижані, тим часом, устигли вже побувати закордонні журналісти й дипломати. Кордон із Киргизією та Казахстаном, хай не повністю, та вже відкритий. Таким чином, «андижанська революція», котра почалася з фактичного захоплення невідомими одного з найбільших міст Узбекистану, завершена. Невідомим, однак, залишається найголовніше — що насправді відбувалося в царстві Іслама Каримова, хто підняв заколот, яка кількість жертв його придушення. Єдине, що ми можемо зробити, — то це розглядати версії.

Версія перша, ісламська

Можна вибудувати цілком струнку схему придушення правлячим режимом будь-якої опозиції в країні. Іслам Каримов прийшов до влади як компромісний кандидат на пост першого секретаря ЦК компартії Узбекистану і президента республіки — на тлі загальної розгубленості традиційних кланів, що не вирішили, як реагувати на антикорупційні репресії Москви. Ослаблення позицій влади моментально позначилося на загальній ситуації в республіці: уже за часів попередника Каримова, практично забутого сьогодні Рафіка Нішанова, відбулася різанина турків-месхетинців у Фергані. Каримов мав стати людиною, котра очолила коаліцію кланів, — його віце-президентом став ташкентець Шукурулла Мірсаїдов. Але вже незабаром після проголошення незалежності президент повернув владу землякам-самаркандцям, які мали міцні позиції ще з часів Шарафа Рашидова. Номенклатурну опозицію було розгромлено, за нею настала черга опозиції світської. Причому власті розгромили не тільки радикальний нелегальний рух «Бирлик», а й цілком поміркованих легальних опозиціонерів із партії «Ерк» письменника Мухаммада Соліха, яка не становила ніякої реальної загрози для консолідованого номенклатурного режиму, але зате слугувала привабливою вітриною демократизації Узбекистану. Таким чином, єдина можлива опозиція режиму, як це і трапляється в ситуації зі зникненням суспільства, зосередилася в мечетях. Епіцентром ісламського неприйняття влади стала саме Ферганська долина. Зрозуміло, що неблагополучне сусідство створило поживний бульйон для зміцнення радикальної ісламської опозиції. Але при цьому можливим є і перебільшення її небезпеки з боку Іслама Каримова. Президент Узбекистану, котрого Захід після розгрому опозиціонерів сприймав як небажаного диктатора, невпинно доводив, що саме його країна є форпостом на шляху радикального ісламізму. До певного моменту Вашингтон не хотів втручатися в ситуацію в регіоні і тим більше ставати союзником Узбекистану. Навіть коли існування радикальної антикаримовської організації — Ісламського руху Узбекистану (ІРУ) — було доведено конкретними діями бойовиків, держсекретар США Мадлен Олбрайт радила Каримову звернутися по підтримку до Росії. Ситуація змінилася лише після 11 вересня. І в цьому ключі можна, звісно, вважати, що бойовики з ІРУ вирішили дати бій режиму Каримова, прийшли з-за кордону, з’єдналися з радикалами в Андижані... Але радикально-ісламський характер організації «Акромія» може виявитися тільки вигадкою слідства. До того ж несподівана поява в Карасуу опозиційного лідера, котрий обіцяє оголосити халіфат уже після розгрому андижанського заколоту, має вигляд певної спланованої акції — чиєю метою є довести ісламський характер заколоту. Причому довести не тільки Заходу, а й самому Каримову...

Версія друга, економічна

Під прикриттям легенди про державу-форпост, керівництво й армія якої протистоять ісламському наступу, можна творити будь-які фокуси. У цьому контексті узбецька номенклатура нічим не різниться від номенклатури російської, котра пояснює війну в Чечні боротьбою з терором по всьому світу, чи номенклатури української, котра виправдовує реприватизацію та регулювання цін боротьбою з колишньою «бандитською владою» або російською змовою проти молодої демократії. Для заробляння грошей усі способи, як відомо, годяться — особливо, коли гроші можна освоїти в обхід або з використанням державного бюджету. Це я до того, що сама історія організації «Акромія» має дуже таємничий вигляд. Засновником організації називають опозиціонера з Андижана Акрама Юлдашева, котрий нині перебуває в ув’язненні. Однак особи, затримані в цьому місті незадовго до заколоту, були не стільки учасниками якогось ісламського угруповання, скільки бізнесменами, близькими до колишнього керівника Андижанської області. Коли до влади прийшов новий губернатор, він міг діяти в дусі добре знайомої нам апаратної логіки — тобто розчистити майданчик для своїх шляхом оголошення чужих ісламськими радикалами. Знаючи ставлення Ташкента до цих самих радикалів, новий хокім міг не побоюватися перевірок із центру. А для арештованих не залишалося іншого виходу, окрім як почати підготування заколоту. Як можуть скромні бізнесмени організувати революцію в окремо взятому регіоні? Ну, по-перше, відомо як — Узбекистан досить бідний, Ферганська долина ще бідніша, щоб організувати мітинг проти влади — знаючи ставлення до неї населення — особливі засоби та кошти не потрібні. Як могли з’явитися озброєні люди, котрі штурмували в’язницю? Але слід враховувати, що бізнес в Узбекистані — не у кожного, але у багатьох — це підтримання наркотрафіку або участь у ньому. В такому бізнесі без озброєних людей, закордонних контактів і можливостей організувати мобільний загін просто не обійтися. До речі, ми не знаємо, чи справді організатори заколоту не досягли своїх цілей. Якщо їхнім головним завданням було спровокувати масове безладдя і втекти з Андижана, то, можливо, їм — або частині «акромістів» — це вдалося. Причому тепер їм і ховатися не треба: після цих подій будь-яка західна країна надасть їм притулок...

Версія третя, регіональна

Ця версія вписується узбецькою владою у версію ісламську. Ташкенту взагалі було б зручніше продемонструвати, що країна була атакована зовнішніми силами — таким чином ще раз підтверджується роль антитерористичної фортеці в серці Центральної Азії. Найцікавіше, що зовнішні сили справді могли брати участь в узбецьких подіях. З ряду причин. Перша з них — це взаємна заінтересованість керівників колишніх радянських республік Середньої Азії в нестабільності у сусідів. Додамо до цього певний політичний вакуум, який виник у Киргизії після повалення режиму Аскара Акаєва, і можемо припустити, що загони бойовиків — не обов’язково налаштованих по-антикаримовськи, але які мають непогані контакти з керівниками сусідніх із Узбекистаном республік — за бажання могли пройти у Ферганську долину через киргизьку територію, а частина з них могла повернутися назад із потоком біженців. Друга — знову-таки може бути пов’язана з міжнародними, коли так можна висловитися, контактами арештованих бізнесменів. І третя — політична. Каримов так довго доводив: його країна — форпост, що в це могло повірити чимало людей в ісламському світі. Тому нестабільність в Узбекистані справді може бути метою ісламських радикалів. При цьому не слід думати, що ці самі радикали мають намір замінити авторитарний режим Каримова на демократію в чадрі. У нас уже є чудовий досвід заміни авторитарного шахського режиму в Ірані на автократію муллів...

Версія четверта, геополітична

Власне, ця версія може бути висновком із перших трьох. Те, як несподівано розгорівся — і яким чином був придушений — заколот в Андижані, аж ніяк не свідчить про силу влади в Узбекистані. Ісламу Каримову, котрий володіє, за всієї авторитарності його натури та нерозбірливості в засобах досягнення мети, безсумнівними політичними талантами і масштабністю бачення навколишнього світу, так і не вдалося побудувати сильну державу. Каримов створював один міф, його челядь — другий, народ живе в третій реальності, і всі ці світи ніяк не перетинаються між собою. Тож, навіть коли погодитися з тим, що Каримову вдасться померти президентом Узбекистану, зовсім не зрозуміло, що станеться з цією державою наступного дня після відставки її першого президента. Узбекистан — не просто держава в Центральній Азії. Це ще й продукт розпаду Радянської імперії, котра проводила кордони між національно-територіальними утвореннями в довільному порядку. За минулі десятиліття — і події в Андижані черговий доказ цього — керівникам центральноазіатських держав не вдалося розв’язати не тільки проблеми економічної ефективності нових країн і появи в них хоча б зачатків самостійно мислячого суспільства. Не вдалося подолати протиріччя соціальні — вони, звісно, були й у радянський час, а за роки незалежності тільки посилилися, адже поруч із вузьким прошарком неймовірно багатих з’явилися мільйони знедолених людей, які шукають прибутки в наркотрафіку і розраду в ісламі... Не вдалося подолати й міжнаціональні, а отже, міжтериторіальні суперечності. У нас мало хто знає, що, наприклад, усередині території Киргизії знаходяться два узбецькі райони-анклави — за радянських часів це було не дуже важливо, а тепер уявімо собі, що відбувається, коли Киргизія перекриває кордон із Узбекистаном — адже ніяких екстериторіальних коридорів немає. А усередині Узбекистану є киргизький анклав. І це тільки невеличка ілюстрація нарізки кордонів.

Не вдалося, природно, подолати і протиріччя цивілізаційні — між релігійною та світською частинами суспільства. За радянських часів весь цей казан пристрастей вирував під колоніальною кришкою, украй рідко проливаючись назовні швидко придушуваними бунтами. Але варто послабити напір, як по регіону прокотилася хвиля конфліктів. Знадобилося покоління Каримових, щоб усі, на перший погляд, заспокоїлося. Але насправді це покоління — усього лише люди, котрі знову поставили кришку на місце і ціною неймовірних, нерідко кривавих зусиль її утримують. Але ж казан, казан же — на місці... І досі загрозливо вирує...