АНАЛОГОВЕ ПРОЕКТУВАННЯ

Є страшне прокляття, яке лякає представників вітчизняного істеблішменту сильніше, ніж сакраментальний вираз Льоліка з «Діамантової руки»: «Щоб ти жив на одну зарплату». Для доведення високопоставленого діяча до потрібної кондиції досить «однієї таблетки», а саме — оголосити його ймовірним наступником Президента. Що тут починається... Новоявлений «наступник» втрачає апетит, залишки здорового сну і понад усе на світі боїться зустріти докірливий погляд глави держави, який немов промовляє: «І ти, виходить, також». Тепер для нього головне завдання — довести свою лояльність Президенту, переконати Леоніда Даниловича в тому, що навіть у бездонних глибинах підсвідомості подібна ідея ніколи не виникала, а при одному лише слові «наступник» кожну нормальну українську людину просто нудить. Напружуються офіційні й неофіційні канали, якими «скидаються» запевнення у вірності, з’являються спростування в засобах масової інформації. Ведуться пошуки того «сучого сина», який так підставив «безневинну людину». Просто клініка якась...

Загострення

Відповідно до поміченої психіатрами закономірності, загострення теми «наступника» спостерігається восени. Ось і минулого тижня відразу два політики змушені були виправдовуватися у відсутності «злого наміру». Це перший віце-спікер Віктор Медведчук і прем’єр Віктор Ющенко.

Медведчук є традиційним «підозрюваним» у схильності до президентських амбіцій і вже неодноразово давав відповідні спростування. Ось і цього разу перший віце-спікер заявив, що:

— не було ніякої змови п’яти фракцій із метою загальмувати бюджетний процес і домогтися проведення дострокових парламентських і президентських виборів;

— він не збирається стати главою держави «ні сьогодні, ні завтра». Медведчук підкреслив, що основним завданням соціал-демократів є підготовка до парламентських виборів 2002 року з тим, щоб отримати у Верховній Раді майбутнього скликання якомога більшу кількість депутатських мандатів. Лише після цього можна, за його словами, говорити про нові плани. Щоправда, лідер есдеків відразу підкреслив, що про них (плани) можна і не казати.

Практично одночасно з Медведчуком аналогічну заяву, лише витриману в емоційніших тонах, зробив і прем’єр Ющенко. Віктор Андрійович, використовуючи фрейдиський понятійний апарат, назвав «політичним перекрученням» починати президентську виборчу кампанію за чотири роки до офіційної дати виборів. Отже, два «підозрюваних» — два спростування протягом короткого проміжку часу. Проте тема «наступників» на цьому не закінчилася. Вже після клятви Віктора Андрійовича щодо відсутності президентських амбіцій лідер партії «Собор» Анатолій Матвієнко виступив з ініціативою створення широкого правоцентристського об’єднання напередодні парламентських виборів 2002 року. Причому утворювана коаліція повинна згрупуватися навколо прем’єр-міністра Віктора Ющенка. Матвієнко, схоже, розумів, що своєю заявою він робить «ведмежу послугу» главі уряду. Лідер «Собору» особливо підкреслив, що Ющенко не йде на жодні контакти з політичними партіями. Але справу зроблено — з’явилася нова підстава для сумнівів у лояльності Віктора Андрійовича. Цим відразу скористалися опоненти уряду. Ще б пак, такий чудовий привід! Один із лідерів СДПУ(о) — Олександр Зінченко інтерпретував заяву Матвієнка як можливу підготовку уряду до майбутніх президентських і парламентських виборів. Коло знову замкнулося. А тут ще Олександр Волков виступив з ініціативою щодо третього президентського терміну для Леоніда Кучми (включивши його таким оригінальним чином до «клубу наступників»). Виходить, Ющенку і, як це не дивно, Кучмі необхідно вкотре виступати з привселюдними спростуваннями. Причому спростування трактуватимуться з точністю до навпаки. Парадокс якийсь: нормальний механізм наступності влади розглядають у нас як спосіб «підставити» свого політичного опонента.

Анатомія

Тема «престолонаступника» має чітко виражений російський слід. Досить розглянути основні сценарії передачі влади, які поширені в українських ЗМІ, щоб у цьому переконатися.

Варіант А. Відповідно до Конституції, у випадку недієздатності глави держави виконувати його повноваження має прем’єр-міністр. Іншими словами, прем’єр є «наступником». Тут акцент роблять на такій делікатній темі, як здоров’я глави держави. Спостерігається механічне копіювання російських подій і проводиться пряма аналогія. Зрозуміло, що активізація теми «хвороби» зовсім не сприяє доброзичливій реакції Леоніда Кучми на подібні розмови. Адже фактично йдеться про його аж ніяк не добровільне усунення від влади. Ключовими поняттями в згаданому варіанті є «хвороба», «прем’єр-міністр» і «дострокові вибори». Тобто, все має статися в короткий проміжок часу.

Варіант Б. На чолі уряду опиняється «сильна особистість», яка залізною рукою наводить порядок у країні. Вона (особистість) очищає від злочинного елементу Крим (український аналог Чечні), розпеченим залізом випалює корупцію. Поступово прем’єр стає такий популярний, що глава держави змушений офіційно оголосити про те, що не проти передати країну в ці «силові» руки найближчим часом. У даному випадку ми спостерігаємо «рімейк» теми Путіна в м’якшому, тобто розтягнутому в часу варіанті. Ключові поняття даного сценарію: «порядок», «силові структури», «офіційний наступник» і «прем’єр-міністр». Тема «хвороби» звучить менш виражено, але все ж наявна.

Варіант В. Є модель наступності, яка максимально точно копіює російський сценарій, за винятком однієї маленької деталі: передача влади повинна статися у встановлений Конституцією термін, тобто 2004 року. За чотири роки з політика N роблять нового державного лідера, пік популярності якого припадає саме на 2004 рік. Відповідно до Основного Закону, та ж сама людина не може займати президентське крісло два терміни поспіль, тому країні представляється наступник. Ключове слово в цьому варіанті: «новий політик», «конституційна передача влади».

Варіант Г. Створюється (чи розкручується) якась політична структура, що йде до влади поетапно. На першому етапі — парламентські вибори 2002 року — вона (структура) отримує значне представництво в новому складі Верховної Ради. На другому, вже після 2002 року, лідер парламентського угруповання стає реальним кандидатом на посаду Президента. Саме в таких «підступних» задумах сьогодні звинувачують Віктора Ющенка і Віктора Медведчука. У даний сценарій вписується й заява Анатолія Матвієнка щодо формування могутньої коаліції навколо прем’єра для участі у виборах 2002 року, і слова Медведчука про те, що головним завданням для СДПУ(о) є отримання максимально можливої кількості місць у ВР нового скликання.

Теорія адмінресурсу

Напевно, варто розглянути останній варіант докладніше. На перший погляд, усе виглядає логічно: у Медведчука є СДПУ(о), а навколо Ющенка створюється якась віртуальна структура, хоча він особисто немов би проти цього. Мабуть, Віктор Андрійович справді не бажає брати участь у великій політичній комбінації, проте бути аполітичним у суперполітизованій країні просто неможливо. При будь-якому розкладі Ющенко виявиться втягненим в ігри навколо проекту «наступник». Навіть якщо він стане щотижня виступати зі спростуваннями.

В останньому сценарії, як і в попередніх, насторожують такі обставини.

По-перше, не видно участі «партії влади» у великих іграх. Її (партії) просто немає. НДП на цю роль просто не тягне, а СДПУ(о) не дотягає. Проте, якщо є влада зі значним ресурсом часу (до 2004 року), то цілком логічно припустити появу такої сили.

По-друге, не враховують наявність могутніх регіональних угруповань. Більшість сценаріїв, в яких фігурує ключове слово «наступник», базується на столичних розкладах і у «справі» проходять, так би мовити, представники верхнього прошарку владного істеблішменту — прем’єр, перший віце-спікер. А вижити в епіцентрі політичного життя країни дуже й дуже складно. Завдання ускладнюється на кілька порядків, якщо на людину впаде підозра в «наступництві».

Поведінка Медведчука та Ющенка — яскраве тому підтвердження. Перший зіштовхнувся з певними труднощами в справі розвитку партійної структури, другий, як вогню, боїться звинувачень у наявності «політичних контактів». Інша справа — регіональні лідери. Центр, звичайно, «шерстить» їх час від часу, але чуйно прислухається до думки губернаторів. Виступили регіонали проти реформи міжбюджетних відносин, і вона (реформа) стала, м’яко кажучи, набагато менше радикальною.

А тепер уявіть собі, що в Україні виникає партія губернаторів. Чому б і ні? Це буде реальна партія влади, яка спокійно може претендувати на перемогу в парламентських виборах. Секрет її (партії) привабливості полягає не у фінансових і політичних можливостях, а в контролі за так званим адміністративним ресурсом. Щоб усвідомити масштаби цього явища, досить пригадати референдум 16 квітня. Пам’ятаєте одностайну підтримку ідеї створення двопалатного парламенту й інших новацій, про які більшість громадян країни мають дуже невиразне уявлення? Так це він, адмінресурс «попрацював» у співробітництві з фондом «Соціальний захист». У випадку створення партії губернаторів до неї в розпорядження поступає зазначений ресурс. Природно, що такий варіант можливий виключно після досягнення відповідної домовленості з адміністрацією Президента. І начебто згоду вже отримано. Можна трохи підправити персональний склад регіональних лідерів — і вперед.

За такого сценарію розвитку подій «київські ігри» у наступника стають теоретичними розвагами. Що таке СДПУ(о) без адмінресурсу? Добре організована структура, яка контролює деякі засоби масової інформації, але не більше. Що таке віртуальна коаліція, яка нібито формується навколо Ющенка? Сублімація нереалізованих бажань, що не має політичних перспектив.

А тепер уявіть, як логічно і, головне, неминуче розвиватиметься варіант «наступник» за наявності в сценарії відсутньої ланки — партії губернаторів! Значне представництво в майбутньому складі ВР за всіх розкладів (дострокові вибори, двопалатний парламент, виборча система) практично гарантоване. Далі можна цілком спокійно думати про президентські вибори. Регіонал, партієць і президент — що може бути краще? Якщо аналітики прорахують, що бути партійним майбутньому Президенту не обов’язково, то можна ж просто підтримати пана X на виборах. Ось такий варіант розвитку подій уже більше схожий на правду. Київські «претенденти» у цьому випадку потрапляють у столичну «м’ясорубку», вимотують один одного й змушені весь час виправдовуватися. Непрямим підтвердженням можливості існування такого сценарію є й реакція Президента на розмови про його «наступника». Двічі Леонід Данилович суворо припиняв подібні розмови. Вперше це сталося на початку 2000 року (інтерв’ю BBC), а востаннє — 19 вересня. За словами Кучми, в Україні неможливе повторення російського варіанта передачі президентської влади. «Не треба плутати Росію з Україною, а Бориса Єльцина — із Леонідом Кучмою», — заявив він. Крім того, за словами Кучми, він ще не чув заяв потенційних кандидатів про їхнє бажання балотуватися на президентських виборах. Справді, чути офіційні заяви Леонід Данилович не міг, тому що це вважають ознакою мазохізму. Якщо хтось неймовірно хоче ускладнити своє життя, заробити купу неприємностей на рівному місці, то тоді можна оголошувати себе наступником, ініціювати дострокові вибори й веселитися за повною програмою. Зі сльозами на очах.

Варто звернути увагу на такі особливості президентської реакції. По-перше, Кучма чітко визначив, що ніяких варіантів із достроковою передачею влади не буде. Виходить, усе може розвиватися поетапно: партія губернаторів — контроль над адміністративним ресурсом — парламентські вибори — впливове угруповання в новому складі ВР — старт президентської кампанії.

По-друге, особливо нетерплячим суворо вказано на найприйнятнішу модель поведінки. Раз — си- діти! Два — сидіти тихо!

Саме тому виник національний вид спорту — «убий наступника!» Політичні лідери змушені виправдовуватися, немов малі діти, запідозрені в спробах розкрити банку з малиновим варенням, сховану на зиму. Ну а ми чекатимемо появи українського аналога російського «Медведя» із здоровенним регіональним хвостом.

Олександр ЮРЧУК