Американський «супервівторок»

Поділитися
В американського «супервівторка», в який відбулися праймеріз відразу в 24 штатах, є тільки один явний переможець...

В американського «супервівторка», в який відбулися праймеріз відразу в 24 штатах, є тільки один явний переможець. Це конгресмен-республіканець Джон МакКейн. Після його несподіваного ривка на попередніх виборах важко собі уявити ситуацію, що кандидатом на президентську посаду від Республіканської партії стане хтось інший. Значно складніше з демократами: «супервівторок» лише збільшив і без того жорстке протистояння в таборі головних претендентів на крісло в Білому домі — Хілларі Клінтон і Барака Обами. Темношкірий сенатор штату Іллінойс виграв під час первинного свята волевиявлення в 13 штатах із 24, а Клінтон — у восьми. Але колишній першій леді вдалося заручитися більшою кількістю делегатів на національний з’їзд партії, на якому на початку вересня й буде оголошено єдиного кандидата від Демократичної партії.

В активі в демократів іще 4 березня, коли вибори відбудуться відразу в чотирьох штатах і ще кілька окремих раундів в «неопитаних» частинах країни. Епопея з праймеріз має закінчитися 7 червня в Пуерто-Ріко. Але не факт, що на той момент у тандемі Клінтон—Обама не виникне жодних запитань із приводу того, хто ж із них є тим самим «кандидатом у кандидати».

Поки колишня перша леді може тішити себе думкою, що кандидат, який перемагав на праймеріз у Нью-Гемпширі, зазвичай ставав президентом, попутно пишаючись головним призом «супервівторка» — перемогою в Каліфорнії, найбільш населеному штаті. Барак Обама може, у свою чергу, радіти тому, що у випадку з Біллом Клінтоном і Джорджем Бушем-молодшим закономірність із Нью-Гемпширом була порушена (тобто вони програли, але однаково стали президентами), а рідний штат Хілларі Іллінойс віддав перевагу саме йому як сенаторові.

Утім, хоч би кого з демократів номінували представляти партію на виборах четвертого листопада, Клінтон і Обама вже створили певний прецедент. Продемонстрували, що і жінка, і темношкірий політик можуть стати для американського виборця більш привабливими кандидатами на президентську посаду, ніж «білий чоловік середнього віку» — традиційний образ господаря Білого дому, який не зазнав істотних модифікацій за всю політичну історію Сполучених Штатів. А після справжнього сюрпризу від Джона МакКейна можна з упевненістю констатувати, що жоден із трьох кандидатів у президенти, які залишилися, не відповідає усталеним уявленням про лідера нації, оскільки ветеран в’єтнамської війни, яким є МакКейн, далекий від середнього віку — йому 71, що, як виявилося, не так уже й багато хто вважає серйозною вадою.

Праймеріз, які на сьогодні відбулися в багатьох штатах, дозволяють зрозуміти, чи правильно зробили ставки в кампанії головні претенденти на крісло в Овальному кабінеті й на чиї голоси вони можуть розраховувати. Так, попередні вибори продемонстрували, що спрощений підхід — жінки за Хілларі Клінтон, темношкірі за Барака Обаму — не завжди спрацьовував на сто відсотків. Уже перша перемога сенатора від Іллінойса в населеній переважно білими фермерами Айові стала доказом того, що 46-річний політик аж ніяк не є «кандидатом від чорної Америки», що істотно вирізняє його з небагатьох темношкірих попередників. Балотуючись на високі посади в Сполучених Штатах, вони всіляко апелювали саме до афроамериканського електорату.

Мало того, однією з чеснот Обами, якого окремі оглядачі вже охрестили новим Джоном Кеннеді (можна припустити, що після підтримки, виявленої йому представниками клану трагічно загиблого президента США, це порівняння звучатиме дедалі частіше), називають саме те, що він, на відміну від Хілларі Клінтон, є фігурою, здатною об’єднати, а не роз’єднати країну — надто вже в багатьох американців колишня перша леді викликає повне електоральне відторгнення. Втім, не забуваймо, що на минулих виборах прізвище Кеннеді звучало у зв’язці із хрещеним батьком Обами в політиці Джоном Керрі (в них були аналогічні ініціали), але чим це все закінчилося, ми чудово знаємо.

Головний же тест на те, в якому процентному співвідношенні готове підтримати іллінойського сенатора афроамериканське населення США, він пройшов у Південній Кароліні — штаті, де здобув другу, але таку ж важливу після Айови перемогу. Можливо, хтось зауважить, що ні про який тест не може бути й мови, оскільки апріорі зрозуміло: темношкірі виборці голосують за темношкірого кандидата. Так, можливо, так просто воно б і було, якби суперником Обами була не Хілларі Клінтон, чоловіка якої свого часу називали «першим чорним президентом Америки» за його добрі справи для афроамериканського населення. І якби окремі афроамериканці не вважали Обаму надто успішним як для темношкірого (усе ж таки випускник Гарварда та Колумбійського університету). І якби його батько походив не з Кенії, а з Західної Африки, як батьки більшості американських темношкірих, а в пресу час від часу не вкидали інформацію, що предки матері Обами — білої американки — були рабовласниками.

Поки не відомо, що вплинуло на електоральні уподобання американців більше: такі штрихи до портрета Обами, розраховані на афроамериканське населення, чи інформація про його навчання в Індонезії в медресе, яку активно розкручують з метою відвернути якусь частину білих американців, які болісно пережили трагедію 11 вересня. Так чи інакше, під час першого циклу праймеріз сенатор Обама здав обидва тести: на сприйняття і білим населенням, і темношкірим. А якщо точніше, то сенатор з Іллінойса може розраховувати передусім на голоси чоловіків, молоді й темношкірих.

«Довірчий діалог», який почала з американськими жінками Хілларі Клінтон, точно так само почав давати збої вже під час перших праймеріз: виявилося, що за неї справді готові голосувати жінки, але переважно ті, кому за п’ятдесят. Старше покоління жінок гідно оцінило повільне, але все ж перевтілення місіс Клінтон зі скутої й неприступної «сніжної королеви», на майже чутливу жінку, яка носить яскраві костюми й не боїться показатися на публіці слабкою. Досі важко повірити, як такий прояв нею жіночої вразливості в Нью-Гемпширі — так званий емоційний момент, коли Хілларі мало не розплакалася, відповідаючи на безневинне запитання про її самопочуття, не тільки допоміг їй виграти в окремо взятому штаті, де всі без винятку соціологічні служби прогнозували переконливу перемогу Обамі. Телевізійна картинка, на якій усі побачили неприступну Хілларі з повними сліз очима й тремтячим голосом, зробила насправді більше для її сприйняття електоратом, ніж усі іміджмейкерські штучки для створення такої своєї в дошку президентки. Зрозуміло, що в кожному іншому випадку така історія зігра­ла б проти кандидата в президенти, але нинішня американська кампанія саме й вирізняється тим, що в ній є свої нюанси успіху.

Одним із таких нюансів, безперечно, є чинник Білла Клінтона. На наш погляд, досить неоднозначний чинник. Так, з одного боку, сьогодні Хілларі щосили може вдаватися до формули, яку вдало використовував її чоловік під час президентської кампанії 1992 року, закликаючи обирати двох президентів за ціною одного. Але якщо шістнадцять років тому йшлося про самого Білла і його надзвичайно обдаровану дружину, то нині Хілларі намагається зіграти на традиційному бажанні американців «заощадити», фактично підміняючи себе авторитетом свого чоловіка. Він починає й закінчує її передвиборні зустрічі, як на психотренінгу повторює, що «Хілларі — це найсильніший кандидат у президенти», і не забуває всіляко применшувати роль її політичних опонентів. Деякі експерти схильні думати, що саме не надто коректні висловлювання «першого джентльмена Америки» (так написано на значках, які мають шалений попит у сувенірних крамничках) на адресу Барака Обами, якого він іронічно називав казкарем, стало причиною фіаско Хілларі в Південній Кароліні.

З іншого боку, Білл Клінтон змушує багатьох американців дедалі частіше запитувати себе: чому протягом двох десятиліть Штатами мають керувати тільки дві родини. Невже з трьохсот мільйонів населення не можна знайти інших гідних кандидатів із прізвищами не Буш і не Клінтон? Запитання тим більше актуальне, що багато молодих виборців зустрічали ці прізвища в бюлетенях на кожних виборах у своєму житті. Хілларі, звичайно, вдало обіграла цю ситуацію на недавніх дебатах, заявивши, що один Клінтон «почистив» країну за першим Бушем, а їй, можливо, судилося зробити те ж саме за другим, проте суті справи це істотно не міняє.

І, можливо, найголовніший момент: Хілларі Клінтон автоматично зараховують до старої політичної еліти, тим часом американці вимагають нових осіб у Білому домі. Вони хочуть іншої Америки, здатної проводити кардинальні зміни й утілювати в життя навіть найсміливіші реформи. Саме тому головний аргумент Клінтонів проти Обами про недостатній політичний досвід головного конкурента Хілларі, може зіграти, скоріше, на руку йому, ніж колишній першій леді: багато американців, з якими доводилося останнім часом спілкуватися авторові цих рядків, оцінюють цю обставину як перевагу сенатора, а не його ваду. І, ризикнемо припустити: чим більше Клінтон акцентуватиме увагу на своєму тривалому перебуванні в американській політиці, тим частіше її асоціюватимуть із тією ж таки старою гвардією. До того ж, як нещодавно зауважив Збігнєв Бжезінський, бути першою леді — аж ніяк не означає бути готовою до президентства. Навіть попри те, що в Білому домі Хілларі й просила називати себе не першою леді, а партнером президента.

Є й інший нюанс: багато американців воліють кандидатів, незалежних в ухваленні своїх рішень і самостійних у судженнях. Хілларі, нав’язуючи їм Білла як її головного радника, явно робить так, щоб здаватися всіляко залежною від свого чоловіка навіть у питаннях, в яких, цілком можливо, рішення ухвалюватиме виключно вона сама.

Прикладом такої самостійності є республіканець Джон МакКейн. Навряд чи для когось секрет, що як член партії Буша він дозволяв собі критикувати Білий дім за те, як він веде війну в Іраку, погрожував виключити Росію з «групи восьми» й усіляко обігрувавав відомий вислів Джорджа Буша про глибоку душу його «друга Володимира», заявивши, що як тільки він, МакКейн, зазирнув у вічі Путіна, то побачив там лише три букви — КДБ. Погодьтеся, це не менш ефектно, ніж публічно висловлена впевненість Клінтон у тому, що в Путіна за визначенням не може бути душі, оскільки він був кадебешним агентом.

Те, що ветеран в’єтнамської війни не є типовим представником нинішньої керівної партії, швидше за все, і є відповіддю на запитання, яким чином зміг 71-річний МакКейн зажити такої популярності на електоральній ниві під час праймеріз. Що, крім іншого, означає більш ніж серйозний виклик Республіканській партії. Багато однопартійців МаКейна, які до останнього підтримують Мітта Ромні, Майка Хаккабі або «мера всієї Америки» Рудольфа Джуліані, очевидно, будуть змушені погодитися на кандидатуру ветерана-в’єтнамця бодай тому, що, згідно із результатами всіх опитувань, він вважається єдиним республіканцем, спроможним під час виборів у листопаді перемогти кандидата-демократа. Хоч би хто ним був — Клінтон чи Обама.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі