А чи була Бельгія? У Брюсселі починають вивчати досвід поділу Чехословаччини

Сто днів Бельгія живе без уряду. Після того як на виборах у червні перемогли фламандські християнські демократи під керівництвом Іва Летерма («ДТ», №23), пошук варіантів можливої правлячої коаліції не дав виразних результатів, і з середини серпня переговори зайшли у глухий кут. Хоча вибори 10 червня показали, що найбільш імовірною була б коаліція фламандських християнських демократів із лібералами обох частин країни. Загалом представники цих партій мають 81 із 150 мандатів у бельгійському парламенті. Проте розподіл портфелів зайшов у безвихідь саме через вимогу фламандців більшої автономії в межах федерації, перерозподілу повноважень федеральних органів. І в цих своїх вимогах вони абсолютно не хочуть зважати на інтереси франкомовної меншості.

Утім, сто днів без уряду це не найбільший рекорд для Бельгії — 1988 року коаліційні консультації тривали 150 днів, але навіть тоді такої загрози для цілісності країни не було. Нині питання про те, чи збережеться бельгійська федерація, в усіх на вустах. Щоправда, поки всі обмежуються розмовами, але вони стають дедалі інтенсивнішими, й те, як цю ідею активно експлуатують місцеві ЗМІ й провідні політики, вже викликає занепокоєння.

Так, відповідно до останніх соцопитувань, проведених телекомпанією VTM, 43—46% фламандців підтримують незалежність для свого регіону. (Хоча загалом по країні вони в меншості, й за збереження держави виступають 70 відсотків громадян, переважно франкомовні валлонці. На півдні Валлонії незалежності хочуть лише 12%.) Це найвищий результат, отриманий будь-коли на півночі. Впливове у цій частині країни видання De Standaard у недавньому номері присвятило практичним аспектам поділу країни кілька повних шпальт. А одна з найбільших у країні газета Het Laatste Nieuws наводить читача на думку: «жити разом в одній країні неможливо, якщо з року в рік меншість не дає більшості втілити свої найзаповітніші сподівання». Із десяти з половиною мільйонів громадян Бельгії лише чотири мільйони франкофонів, більшість же розмовляє голландською мовою, але формально обидві народності мають абсолютно однакові права, їхнє право користуватися рідною мовою на рівних також закріплене законом. Проте історично франкофони домінували над бельгійськими голландцями, незалежність яких від Нідерландів 1830 року багатьма на півдні країни довго сприймалося як непорозуміння. Тепер бельгійці півночі дедалі частіше вважають усю спільну з франкофонами історію Бельгійського королівства непорозумінням. І щоденні життєві ситуації в цьому їх лише переконують.

Так, у газетах півночі країни можна прочитати, що літньому голландцю своєчасно не було надане медичне обслуговування тільки тому, що медсестра, яка говорила виключно французькою, відмовилася приділити хворому увагу. Інша історія — франкомовний суддя у суді Брюсселя апріорі не налаштований приймати рішення на користь співвітчизника, який розмовляє не голландською мовою. У формально двомовній країні місцеві власті часом обмежуються лише однією мовою для вивісок і покажчиків на дорогах, ведення документації. Жителі сусідніх сіл, які лежать по різні боки мовного бар’єра, ніколи не звернуться одне до одного по допомогу. Перелік можна продовжити. Тим більше що у франкофонів накопичилося не менше претензій до голландськомовних співгромадян, які дедалі частіше не приховують зарозумілість, а часом і відвертий расизм і ксенофобію відносно «неосвічених і ледачих» жителів півдня. Явним свідченням такої тенденції стала популярність ультранаціоналістичної партії «Фламандський інтерес», яка зростає на півночі (християнський демократ Летерм утримувався від коаліційних переговорів з її представниками, тому що це означало б однозначний курс на розкол країни).

Цю приховану, більшою мірою побутову, ворожнечу, на думку політиків півночі, треба подолати саме шляхом сепарації одних від других. І чим скоріше, тим краще, щоб не доводити справу до відкритого конфлікту й протистояння. (Хоча насильства за всім цим поки помічено не було.) А затягування коаліційних переговорів підливає олії у вогонь цієї взаємної ворожості. Нагадаємо, що на виборах у червні Ів Летерм говорив, що пріоритетним завданням його нового уряду буде «політична реструктуризація країни», й багато хто розуміє це як дезінтегрованість Бельгії. Водночас у результаті трьох місяців «прем’єріади» радикалізм у лавах християнських демократів трохи затих. Нині на порядку денному лідируючої партії Фландрії — створення незалежної системи охорони здоров’я, автономної транспортної системи й власного, а не федерального, правосуддя. Вони також борються за перерозподіл кордонів виборчих округів у Брюсселі — єдиному місті країни, де культурно-лінгвістичні проблеми не відчуваються так гостро. Отож поділяти його саме за таким принципом буде дуже складно, тим більше що в столиці з мільйонним населенням домінує все ж французька мова, хоча її оточує голландськомовна провінція й географічно вона теж знаходиться у Фландрії.

Домігшись успіху лише в частині своїх вимог «автономії», фламандці закладуть нові цеглинки в майбутню будівлю незалежної Фландрії, які в разі реалізації наблизять обіцяну «реструктуризацію» держави, вважають франкомовні партнери Летерма по переговорах про коаліцію й не погоджуються з ним. Власне «бельгійськими» у цьому разі залишаться монархія, дипломатична служба, армія й, як жартують тут, ще 400 сортів бельгійського пива.

Найбільш прийнятним, на думку прихильників розколу Бельгії, був би чехословацький варіант мирного й безконфліктного «оксамитового розлучення» з наступним вступом кожної країни окремо в Євросоюз як нових членів.

При цьому франкофонам Валлонії явно приділяється роль «словаків», тоді як «флеміші» бачать себе «чехами». Саме так цю проблему минулого тижня виклав Філіп Девінтер, лідер партії «Фламандський інтерес», виступаючи в парламенті Фландрії. За його словами, потрібен загальнодержавний референдум, на якому громадяни обов’язково скажуть своє слово, це попри те, що для політиків країни й самого Летерма слова «розкол» і «поділ» країни залишаються у сфері табу. Проте ідеї радикалів обговорюються на повну силу. Навіть основна франкомовна газета Le Soir присвятила подіям у Чехословаччині 1 січня 1993 року й тому, що їм передувало, три шпальти, назвавши наприкінці такий варіант «цивілізованим і достойним», таким, який дозволив сло­вакам і чехам розв’язати багато історичних проблем. При цьому, як відомо, на втілення сподівання народів жити роздільно Братиславі й Празі знадобилося всього півроку, що також не може не тішити в цьому прикладі прихильників незалежних Валлонії й Фландрії.

Навіть противники дезінтегрованості, як, наприклад, лідер соціалістів Валлонії Еліо ді Рюпо вважає, що загроза зникнення Бельгії з карти планети нині більш реальна, ніж це було до виборів 10 червня, коли такий варіант розглядали суто гіпотетично або як злий жарт.

Проте в чехословацького варіанта є явні мінуси, які не дозволять його застосувати в Бельгії. Ініціаторами «розлучення» були саме бідніші словаки, яких на той час до незалежності подвигнув прем’єр Владимир Мечьяр. Хоча було очевидно: саме словаки понесуть основне економічне навантаження від розколу, що й сталося пізніше. Крім того, у чехословацькій федерації в кожній частині був свій адміністративний центр і не було «проблеми Брюсселя», яку в Бельгії багато завзятих любителів аналогій швидше порівнюють із процесом поділу Єрусалима між арабами й євреями. На цей момент, схоже, ніхто не готовий поступитися цим містом, тому будь-які претензії на нього як на столицю однієї з нових країн зроблять мирне «розлучення» в Бельгії практично неможливим. Тому про цю тему намагаються мовчати навіть радикали.

І це вселяє певні надії бельгійським оптимістам, які думають, що суперечки, які затягнулися на десятиліття, про спільне проживання двох культурно-лінгвістичних співтовариств в одній країні можна буде вирішити поступками. Треба зазначити, що економічна ситуація в південних регіонах Бельгії в останні місяці дещо виправляється, скорочується безробіття, і це вибиває з рук жителів півночі козир — мовляв, жителі півдня в останні десятиліття звикли сидіти в них на шиї. Крім того, переговори в Брюсселі, принаймні донині, ведуться між основними партіями все-таки про те, як зберегти країну й тільки вдосконалити дер­жавну структуру, аби розв’язати проблеми, які накопичились. Пошуками цих поступок і заклопотані тепер політики країни, котрі, що важливо, намагаються їх знайти в загальнобельгійському масштабі з урахуванням інтересів двох общин. Хоча погляди на те, якою все ж таки бути Бельгії, в них часом протилежні. За останніми прогнозами експертів часопису «Економіст», центристську коаліцію на чолі з прем’єром Івом Летермом у кожному разі буде створено до кінця року, й дострокові перевибори не будуть потрібні. Хоча формально Летерм завершив усі спроби самостійно домовитися про коаліцію де-факто 17 серпня, а 23-го формально попросив короля зняти з нього цей обов’язок.

Отут на сцені політичного життя з’явився ще один чинник, про який в запалі баталій усі, схоже, забули, — формальний глава держави король Альберт II. Конституція дає йому не надто багато повноважень. Проте він постійно закликає своїх співгромадян і підданих до єднання. Коли вмовляння й заклики не подіяли, наприкінці серпня він усе-таки скористався своїм надзвичайним правом втрутитися в перебіг політичних консультацій про формування кабінету, призначив свого «посередника» для ведення консультацій між партіями для вибору нової людини, здатної сформувати коаліцію. На момент написання цієї статті нового formatour (політика, відповідального за формування нового федерального кабінету) король не визначив, проте, схоже, для нього самого знайти вихід із кризи, яка виникла, стало справою честі й, мабуть, найсерйознішим іспитом за все його правління. Нині й на ньому лежить частка відповідальності за те, щоб уберегти країну від розколу й зберегти в ній бодай крапельку чогось бельгійського (йдеться, природно, не про пиво!)…

І тільки в такому разі можна буде з упевненістю ствердно відповісти на запитання, а чи була насправді Бельгія, — королівством, що, до речі, 4 жовтня збирається відзначити 177-у річницю свої появи на світ.

P.S. Зі святом вас, бельгійці!