Знати, для чого живеш - Персоналії - dt.ua

"Знати, для чого живеш"

2 листопада, 17:13 Роздрукувати Випуск №41, 3 листопада-9 листопада

Світла пам'ять видатному режисерові й дивовижній людині. 

© Театр Драми і комедії на Лівому березі

31 жовтня пішов із життя видатний український театральний режисер Едуард Митницький, народний артист України, засновник Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.

Коли говоримо у зв'язку із втратою великого художника "відійшла епоха", то часом це сприймається як стандарт, але у зв'язку з кончиною Митницького справді відійшла епоха творчої справжності в українському театрі, а також епоха етики, високого смаку, унікальної театральної педагогічної майстерності. Театральне життя Митницького охопило, практично, шість десятиліть. Із його ім'ям пов'язані гучні й часоформуючі постановки не тільки в Україні, а й у Німеччині, Литві, інших країнах. Зокрема, років дванадцять тому газета "Литовський кур'єр" писала: "Цей режисер — метр. В українській театральній режисурі, можливо, постать номер один. Якби він працював у будь-якій іншій столиці, то й там потіснив би багатьох корифеїв". Однак статус почесного корифея не дуже-то спокушав режисера навіть після 80, тобто він взагалі не любив будь-якої статусності, завжди дистанціювався від зв'язків у верхах, інколи здавався незахищеним і, у високому значенні, наївним художником, що дивиться на це наше життя сумними очами інтелігентів із творів Чехова або інших його улюблених авторів. "Гамлет", "Чайка", "Украдене щастя", "Живий труп", "Варвари", — він любив великі п'єси й великі почуття на сцені. Ада Роговцева, Валерія Заклунна, Ірина Буніна, Лариса Кадочникова, Леонід Бакштаєв, Георгій Дрозд, Віталій Лінецький, Юрій Мажуга, Павло Морозенко, — він любив великих акторів і завжди вмів розкрити щось невідоме в них, повернувши їхні "очі" прямо в глядацькі душі. Історичним фактом став репертуарний рекорд його "Варшавської мелодії" з Адою Роговцевою на сцені Київського театру ім. Лесі Українки. Театральною драмою — і його особистою, і загальноукраїнською — став на початку 1990-х злочинний наїзд на великого режисера можновладців, які вирішили розправитися з ним. Але він вистояв. Хоча це позначилося на його здоров'ї, це обірвало в ньому і якусь нитку, що відповідала за віру в справедливість і правду. Однак він тримався за цю нитку, ставив вистави (його остання постановка "Три сестри" за А.Чеховим — одна з найкращих вітчизняних вистав нинішнього тисячоліття). І, природно, він зумів створити свою орбіту — учні, послідовники, одновірці, однодумці. У цій орбіті різні люди, різні характери, різні темпераменти, але завжди це люди талановиті. Серед них — режисери Дмитро Богомазов, Олексій Лісовець, Дмитро Лазорко, Юрій Одинокий, Андрій Білоус, Тамара Трунова.

митницкий Три сестры
Театр Драми і комедії на Лівому березі
"Три сестри"

Два тижні тому я бачив його востаннє. Едуард Маркович запросив на цю зустріч у свою домівку. Хоча він уже згасав, як вечір. Говорив мало, бо говорити було важко. Але навіть у цьому тяжкому хворобливому стані відчувалися його внутрішня сила і бажання вкотре долати обставини, щоб знову й знову повторювати улюблену чеховську фразу — "Знати, для чого живеш". 

Він знав, для чого й заради чого жив. І ми це знаємо.

Світла пам'ять видатному режисерові й дивовижній людині. Такі люди в наших серцях і в нашій пам'яті залишаються назавжди, доки ми самі пам'ятаємо й відчуваємо. 

2011-го у видавництві журналу "Радуга" вийшла книжка "Знати, для чого живеш" — роздуми Едуарда Митницького про театр і час, фрагменти його інтерв'ю різних років. Згадуючи Майстра, хочеться згадати його пряму мову...

 

"Я, взагалі, людина невесела. Уникаю компаній. А якщо й потрапляю в них, то здебільшого мовчу, мені нецікаво. Стрижнем і сенсом мого життя була дружина, через неї я сприймав світ, і цього мені було достатньо. Я багато їздив, багато ставив, — у мене понад півтори сотні вистав. І мені завжди було цікаво працювати й дізнаватися щось нове". 

"Я не люблю гучного визначення "режисерська школа". Це перебільшення. Просто є розумні, культурні, обдаровані й працездатні люди, які намагаються допомогти молодим відкрити себе, навчити їх поєднувати світ за вікном із володінням ремеслом".

"Театр — похідна від життя. Він ніколи не повертав його, не редагував і не змінював. Таке за межами його можливостей, та й можливостей мистецтва загалом Але водночас... Чи можна говорити серйозно про творчість без потреби в осмисленні світу? Тільки коли намагаєшся осмислити світ, тоді й бачиш свою особисту панораму життя..."

"Людина мусить надіятися тільки на Бога й на себе. Каятися, молитися, вірити, надіятися, любити, терпіти й прощати. Ось живи за цими законами — і виживеш. Якщо впродовж тисячоліть релігія не вбита, отже це щось справжнє. Епохи, формації, філософські вчення приходили й минали, а Церква, Бог і Релігія залишалися. І, отже, в цьому є сенс".

"Актори — як мобільні телефони: в театрі вони заряджаються, а на серіальних майданчиках розряджаються. Але є актори як потужні акумулятори, в яких сильна й добра енергетика. Таким був Лінецький". 

"Ми традиційно не вміємо й не бажаємо жертвувати особистими претензіями й амбіціями в ім'я об'єднання, що тільки й може забезпечити появу потужної держави. І тільки такий шлях створення традиції державності, законності. Але в нас такі традиції — з покоління в покоління, з епохи в епоху, від уряду до уряду, зі звичаїв у звичаї — не вироблені й не сформовані певні обмеження, які б приборкували руйнівні амбіції".

"У суспільстві є туга. У суспільстві немає віри. Багато брехні. Насправді ніхто не хоче жити в страху, і такі ж надії — позбутися страху — були після розвалу радянської влади. Якщо в часи тієї влади існували сталінські репресії, то сама соціалістична ідея вже навіки скомпрометована. Сьогодні немає репресій. Але навколо вбивства. Якщо підрахувати, скільки за ці роки в нашій країні винищено людей, то статистика, на жаль, не дуже відрізнятиметься від статистики найпідліших радянських років".

"Хто він — герой нашого часу? Я думаю, що це хам. Він, утім, носить акуратний костюм, білу випрасувану сорочку, хрестик натільний обов'язково має. Він їздить на джипі, він ховається у своєму будинку за п'ятиметровим парканом. І через цей паркан, крім цементної стіни, нічого не побачиш. Але все хистко і все тимчасово. У владі — чвари, в суспільстві — накопичення агресії. У нестійкому світі мистецтво розслабляє м'язи, але не діагностує хворобу". 

"Відсутність у сучасному світі високих ідей інколи провокує режисерів на горбу авторів заїхати в рай. Тоді від авторів залишаються лише пунктири й спецефекти. І те, що демонструє режисерську самодостатність. Однак, погравшись у фокуси, талановиті з режисерів розуміють, що справжня ціна мистецтва — це максимальне відображення таємного змісту, який ховається за авторським текстом". 

митницкий 26 комнат
Театр Драми і комедії на Лівому березі
"26 кімнат"

"Знайти концептуального артиста нині дуже складно. Легко знайти серіального. Але ще важче знайти в сучасному театрі артиста порядного, готового істинно й самовіддано працювати на результат. На щастя, такі артисти поки що в нас є". 

"Під час репетиції я думаю не про жанрове забарвлення, а про мову, тобто про спосіб акторського існування в майбутній виставі. Чим далі, тим наполегливіше намагаюся розкрити нерв таємного смислу, намагаючись проникнути в чуттєвий світ героїв".

"Сьогодні життя грубе і продажне самою людиною в масовому порядку. Продаж відбувається гуртом і в роздріб. Ціна такого торгу — життя. Суспільство кримінально карне. Убивають своїх, чужих, себе, попередньо розправившись із мораллю, совістю, честю та іншими змертвілими "аксесуарами" відомих біблійних заповідей".

"Хвороби і здоров'я суспільства формують хвороби і здоров'я самої держави. Очевидний і зворотний зв'язок. І, доки держава не займеться інтелектуалізацією країни, недуга й далі нас переслідуватиме". 

"Чи є театр, який здатний пояснити наше життя? Так, є, це театр абсурду".

"Мої учні, а їх уже багато, полегшують моє творче спілкування з теперішнім світом. Роботи учнів мені цікаві, вони дають привід для роздумів про перспективи, пошуки, втрати. Раніше деяких попередніх учнів вирізняло абсолютне служіння театральним ідеалам. Тепер, коли всі стають старшими, починають спрацьовувати й інші мотиви". 

"Інколи мене запитують: а задля чого публіка приходить сьогодні в театр? Раніше зрозуміло — театр був єдиним місцем, де можна було почути ту або іншу фразу, яку влада випадково проґавила. А сьогодні часом почуєш таке, що навіть міністрам необов'язково ходити в театр". 

"Україна для мене — це Тичина, Рильський, Вериківський. Одного разу Рильський у розмові з Вериківським гірко промовив: "Історичний стрижень України — це невміння жертвувати самолюбством і марнославством задля загальної мети. Нездатні домовлятися, оскільки домовлятися — це означає жертвувати".

"Біля керма молодої України мали б стояти Курбас, Вашингтон, Мейєрхольд або творити з нуля геніальну "виставу". На жаль, виходить так, що нашим талановитим народом часто правлять "бригади". 

"Мистецтво існує для тих людей, які розуміють наближення кінця світу. А більшість цього не розуміє. Цей світ ще якось тримають — все-таки не гроші, а розум людський".

"Чи є школа Митницького? Є школа Станіславського, Курбаса. Мені ж просто пощастило, коли до мене приходили молоді люди з цікавими ідеями, дуже обдаровані молоді люди. Моє завдання — дати їм свободу, спрямувати в необхідне творче русло, не перекривати їм шлях, кисень, дати їм свободу вибирати свій театр. І, звісно ж, дати в руки ремесло".

"Перед людиною завжди один агресор — життя". 

"Інтелігенції в глядацькій залі нам вистачить на дві-три вистави. А далі ми можемо покладатися тільки на чуттєвий світ людини, який є навіть у хама, просто пробитися до нього складніше".

"Чеховські "Три сестри" я бачив у всіх великих: Товстоногова, Някрошюса, Єфремова, Ефроса, Тумінаса... І під час своїх репетицій цієї п'єси мене не полишало відчуття, що все це вже не нове. І я перервав репетицію. І тільки потім до мене дійшло, що ми мусимо просто максимально актуалізувати класику — явище минулого пропускати через себе сьогоднішнього".

"Єдино реальна й найсправедливіша організація людського співжиття — законократія". 

митницкий Варшавская мелодия
Театр Російської драми ім. Лесі Українки
"Варшавська мелодія"

"Усі ми, як чеховські "Три сестри", борсаємося в просторі всесвіту, ми народжуємося й знаємо, що вже приречені, що життя не вічне. Але ми ж боремося, ми ж створюємо ілюзії й живемо, поки живеться... І життя виявляється найзвабливішою ілюзією, головне — якомога довше не усвідомлювати цього, а усвідомивши — не зізнаватися". 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 8 грудня-14 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво