Життя під музику - Персоналії - dt.ua

Життя під музику

19 вересня, 2014, 20:05 Роздрукувати Випуск №33, 19 вересня-26 вересня

Внесок Іконника в українську музику можна описати коротко: новації. Новації в усьому на противагу застійній дійсності 60-х. Вже на початках своєї діяльності він експериментував, постійно перебував у пошуку нових композицій.

"Він — типовий професор. Його жест сповнений дихання і живого звуку. А чарівність його відлунює у всьому хорі", — писали критики про видатного хормейстера Віктора Михайловича Іконника. У застійні шістдесяті його хор відкрив Україні багатство духовної музики і творів сучасників. Для когось це був головно подвижник, який підняв з небуття українську класику. Для інших — суворий, але мудрий вчитель. Кожен бачив його по-своєму. В цьому і була унікальність митця: у служінні музиці він охоче брався за все. 

Талант до Києва доведе

Віктор Михайлович Іконник народився 1929 року в Іванівці, що на Полтавщині. У його родині з музикою на "ти" були всі. Ще дідусь керував хором у сільській церкві. Батько ж навіть навчався в музичному інституті на скрипаля — ушкодив руку, ось і став учителем. Та справу свою знав, і саме він познайомив юного Віктора зі світом класики. Мати викладала у школі словесність і співи, організувала самодіяльний хор. Удома завжди звучали пісні, зокрема і народні. Тож з вибором професії хлопець не вагався. А найбільше приваблювали хори, їхня енергія, коли десятки голосів зливаються в єдиному могутньому ритмі.

Музиканти часто говорять: творча доля немало залежить від того, хто стане твоїм першим учителем. Вікторові Іконнику пощастило. У 1957 році він вступив до Одеської консерваторії і потрапив до професора, майстра хорового виконання Костянтина Пігрова. Художник-педагог, як називав його сам Віктор Михайлович, не просто вчив студентів гармонійно та чисто співати в хорі. Юні співаки, мов спортсмени на тренуваннях, щоденно напрацьовували вокально-технічну вправність, корпіли над кожною деталлю композицій, інтонаціями. Хлопець ще й захоплювався самодіяльністю — приваблював ентузіазм і щирий захват аматорів — тож часто співав у хорі… Одеського інституту мукомельної промисловості.

Першу славу йому якраз і принесла робота з любительським хором. У Ніжині на додачу до викладацької роботи в тамтешньому інституті молодий педагог наважився самостійно навчати охочих співу, наслідуючи методику Пігрова. Ризик виправдався: районний колектив почали запрошувати на гастролі, зокрема і до Москви! Актор Борис Бабочкін після концерту сказав: "Ми знали, що в Ніжині вчився великий Гоголь. А тепер знатимемо, що в цій же будівлі є першокласний хор". Для аматорів це було визнання. Втім, хай би як митець любив свій хор, він дивився на речі прагматично. І щойно запросили до Києва, перебрався туди — викладати. Спочатку в педінституті, а потім і в консерваторії. 

Згодом студенти зробили йому сюрприз. Самі зібрали хор — там були і студенти консерваторії, і випускники, і просто любителі співу — а Іконника запросили бути їхнім керівником. Тоді, у 1964 році, Київ уперше побачив американські хори Роберта Шоу і Фаунтена. Це було надзвичайне потрясіння. Від такого хотілося творити, імпровізувати. З цього бажання народився Любительський хор (офіційно — "Аматорський хор Музично-хорового товариства"). Проте Віктор Михайлович швидко вийшов за рамки просто диригента і керівника оркестру. Чи то робота над репертуаром, чи над виконанням, чи обробка творів — для нього у музиці "зайвої" роботи не було.

Нове і добре забуте старе 

Внесок Іконника в українську музику можна описати коротко: новації. Новації в усьому на противагу застійній дійсності 60-х, яка далася взнаки у музиці. Вже на початках своєї діяльності він експериментував, постійно перебував у пошуку нових композицій. Не любив виконувати те, що і так звучить в усіх. Але де це "нове" у Радянському Союзі взяти? 

Випадково до його рук потрапили записи українських класиків. Не вихолощені тексти, які дозволялися, а автентика. Тут були платівки Стеценка, Бортнянського, Березовського, Веделя. Чимало концертів, здавалося, безнадійно зіпсовані. Згодом критики писатимуть: саме багатий практичний досвід, уміння буквально бачити музику дозволило поступово відновлювати ці композиції. А іноді й редагувати, відповідно до бачення хормейстера. Він звик пристосовувати для хорів навіть композиції, для них не задумані. Це вже схвалювали не всі фахівці. Та хай там як, а
24(!) платівки, укладені митцем, лягли в основу українського хорового репертуару. А для початку — стали тим новим, що хотілося виконувати.

Ще одна новація відома головно фахівцям. Митець багато працював з текстами церковнослов'янською мовою, бо нею виконані піснеспіви класиків. Тоді, у 1975 році (в пік русифікації) всі виконували їх на російський манер. Віктор Іконник же засумнівався: чому так? Йому порадили звернутися до Валерія Шевчука. Класик виступив за українську транслітерацію — і сам погодився її підготувати. Відтоді в хорі лунала лише українська вимова — попри обурення і критику чиновників. Але на них видатний полтавець не надто зважав. 

Такою ж крамолою на ті часи було виконання творів Бориса Лятошинського. Цей композитор і його твори (!) були "неблагонадійними" для влади. Проте керівника хору цікавила лише художня цінність. І для дебютного концерту хор обрав відділення його композицій. Ще й тих, які, вважалося, неможливо заспівати. А вони співали. Ще й по два-три рази, на прохання зали. Це був успіх — визнавав і присутній у залі Борис Іванович. Згодом вони не раз перетиналися на життєвому шляху. Хоча кожен служив музиці по-своєму, Іконнику було цікаво переймати знання і вміння композитора. Це допомагало йому краще розуміти музику і адаптувати її для виконання. Лятошинського як наставника хормейстер згадував до кінця життя. 

Як міністр хор урятував

Здивувати слухача — характерно для концертів хормейстера. Його програми — це якраз поєднання творів різних епох та стилів, невідомі раніше чи сучасні твори. Першу славу йому принесли саме хорові цикли Лятошинського. Звичну сьогодні класику — ті ж "Пори року" Гайдна чи "Реквієм" Моцарта він теж зробив популярними (до цього у 60-х виконувати її для масового слухача не бралися). Охочі до новизни слухачі радо заповнювали зали. 

Ці риси ведуть митця до кар'єрного успіху — але не в СРСР. Хор постійно жив під вогнем критики. Сам факт конкуренції з любителями багатьох дратував. Довелося піти з консерваторії й існувати без постійної бази. Тематика і стиль теж були викликом тому часу, а відповіддю стали бюрократичні перепони та знущання штибу "чого вони так тихо співають, наче радіо прикрутили?". І, слід сказати, дієві: колектив втрачав учасників, перспектив не було жодних. Керівник довго опирався, та мусив визнати: розпуск неминучий. 

Тож уже скоро хор виконував на прощання "Високу месу" Баха (керівник узагалі вважав, що "виховати людину можна тільки через класику"). Фрагменти з неї — звичайна програма. Але любителі опанували її всю! Після виступу за лаштунками з'явився міністр культури Грузії Отар Тактакішвілі, який випадково зайшов на концерт. Спитав: "Скільки отримуєте?". Відповідь, що вони аматори, ще й з купою проблем, його шокувала. Підключилися зв'язки "нагорі", а вони ж тоді вирішували все. 

Так 1973 рік замість кінцевого, став висхідним, а Віктор Михайлович очолив вже професійний камерний хор (згодом, у 1992 році, на його основі створять Ансамбль класичної музики імені Б.Лятошинського). У ті роки хористи виконували і класику — європейську й українську, — і твори сучасників. У них уперше пролунали мелодії Лесі Дичко, Л.Грабовського, А.Штогаренка. Не одного молодого автора відкрив цей хормейстер. А поряд з масштабними, епічними творами — покладені на музику вірші Шевченка, Олеся, романтичні пісні "Сонце заходить", "Ніч", "То не птиця, то не горлиця" — те, що, як кажуть, іде від душі. Отакий парадокс. Навіть виконання не "ідейно правильних" творів не завадило Іконнику отримати Шевченківську премію (у 1982 році) та інші відзнаки.

Камерний хоровий спів, яким ми його знаємо, неможливо уявити без постаті цього видатного диригента. Його манера виконання, звучання та обробка творів уже перейшли до рангу традицій. Виконання теж було нестандартним. З одного боку, тут була детальна проробка кожного звуку, навіть якщо для цього треба адаптувати і редагувати композицію. З другого — дрібні відступи та імпровізації, адже це не машина, а колектив живих, творчих людей. У хорі вводилися ледь не тактичні елементи, до прикладу, поділ його на квартети задля кращого звучання. Це потребувало ще ретельнішої підготовки хористів. 

Саме через увагу до щоденної підготовки, багато для кого він насамперед наставник. Лілія Забіляста, Володимир Соляник, Ігор Андрієвський — ось лише кілька виконавців, для яких він відкривав нові грані. А працюючи в хорі, постійно вчилися всі. Першим враженням завжди було, що це вкрай вимогливий педагог зі складним характером. Він і справді приймав усе близько до душі. Його дружина Валентина Іконник-Захарченко (після того, як Майстер у 2000 році пішов із життя, вона очолює хор) згадувала, що він ледь не рвав сорочку, коли щось звучало не так, потім довго дорікав собі: не врахував, не передбачив! Але, знайшовши з Віктором Михайловичем спільну мову, музиканти розуміли: його строгість не виходить за межі, окреслені інтелігентністю. А постійна робота, шліфування ритмів — перевірений ним самим спосіб досягти успіху. За Пігровим: "Спочинете на лаврах — не досягнете нічого. Якщо маєш гонор, ти — нуль". І люди, навіть де в чому незгодні, ішли за безкомпромісним керівником, який і сам не соромився зізнатися, що вчиться все життя. 

"Наш народ був і буде пісенним, талановитим. Він ніколи не мав нормальних умов. І зараз йому важко. Але я впевнений, що ми коли-небудь прорвемося. І нас потягне до пісні. Адже пісня живе в нас від природи. Вірю, що будуть ще у нас Лятошинські, свої Генделі і Бахи", — казав Віктор Іконник. Віриться, що це буде так. І його заслуга в цьому далеко не остання.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №18, 18 травня-24 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво