За відремонтований понадпланово літак нашу бригаду преміювали відрізами кумачу, на якому зазвичай писали гасла… - Персоналії - dt.ua

"За відремонтований понадпланово літак нашу бригаду преміювали відрізами кумачу, на якому зазвичай писали гасла…"

12 квітня, 16:57 Роздрукувати Випуск №14, 13 квітня-19 квітня

Найстаршому літакобудівникові України, ветерану державного авіазаводу "Антонов" Дмитру Коноваленку нинішньої весни виповнилося 105 років.

Дмитро Васильович і його донька Алла Василівна, в недавньому минулому інженер-конструктор цього ж підприємства, живуть у столичному Авіамістечку (Святошин), неподалік будинку генерального конструктора О.Антонова. 

"Олег Костянтинович був дуже скромною людиною, — згадує ветеран. — Часто з дітьми заходив у наш магазин по морозиво. Ставав у кінець черги. Навіть якщо продавщиця підходила й запитувала, що він хоче купити, казав: "Потім, потім, не хвилюйтеся. Почекаємо!" Справжній був інтелігент!"

Коноваленко теж великий скромняга. Багато років трудився на високих керівних посадах, у нього очах зростали багатоповерхівки заводського селища. Але сам із сім'єю так і залишився жити у двокімнатній хрущовці. А був же далеко не останньою людиною на заводі. І скільки розлетілося по багатьох країнах світу літаків, у будівництві яких Дмитро Васильович брав участь, працюючи на різних інженерно-технічних посадах! При ньому завод випускав до 40 Ан-2. Потім, теж великими серіями, — пасажирські Ан-24 і вантажні Ан-26, транспортні й пожежні Ан-32, неперевершені досі Ан-124 "Руслан" і унікальний Ан-225 "Мрія"… Тепер його справу продовжують учні.

"Я був наймолодшим мером Львова"

—На завод я прийшов у 1930 р. авіаскладальником, після семирічки та школи фабрично-заводського навчання, — розповідає Дмитро Васильович. — Авіазавод № 43 тоді ремонтував бойові літаки. Цікавою була весна 1931-го. До свята Першотравня наша молодіжна бригада відремонтувала понадплановий літак-розвідник Р-5 конструкції Полікарпова. Ці біплани використовували також як легкі бомбардувальники. Військовий льотчик, що прибув по літак, був задоволений, — машина вилискувала свіжим лаком, виглядала як новенька. Через три роки, коли країна вшановувала учасників порятунку челюскінців — екіпажу та пасажирів пароплава, що потрапив у крижаний полон у Північному Льодовитому океані, обличчя одного з льотчиків на фотографії в газеті здалося мені знайомим. Це був Микола Каманін. За дев'ять рейсів на двомісному Р-5 він вивіз із крижини 39 чоловік. Щоб брати більше пасажирів, льотчик прив'язав до крил два парашутних ящики і в них садив людей. 

Та то було пізніше. А поки що керівництво заводу преміювало нас відрізами кумачу, на якому зазвичай писали гасла й транспаранти. У ті часи країна переживала труднощі з мануфактурою та одягом. Ми пошили собі костюми і в них дефілювали у складі заводської колони на першотравневій демонстрації на Хрещатику. 

Відразу після параду брали участь у рятувальній операції, — у Дніпрі внаслідок весняної повені вода піднялася на вісім з половиною метрів, затопила весь Поділ. 

Після армії, де я дослужився до помічника командира вогневого взводу зенітного полку, повернувся на завод, мене обрали секретарем комітету комсомолу. У 1939 р., після того, як радянські війська ввійшли на Західну Україну, Центральний комітет комсомолу України направив мене у Львів секретарем Червоноармійського райкому комсомолу. Невдовзі призначили головою Львівської міськради. Я був наймолодшим мером великого міста! У двадцять шість років.

коноваленко_1
Дмитро Васильович Коноваленко: "Я дуже радий, що дожив до днів, коли рідний завод" Антонов", якому скоро виповниться 100 років, зараз відроджується. З ним розправить крила і Україна".

"За перебування в полоні я потрапив у штрафбат"

— На другий день війни, 23 червня 1941 р., мене призвали в армію, — продовжує розповідь Дмитро Коноваленко. — Присвоїли звання молодшого політрука. Воно прирівнювалося до звання лейтенанта. Я з боями відступав до Києва. Брав участь в обороні міста. Після запеклих боїв 18 вересня ми мусили місто здати. Більше десяти днів намагалися вирватися з оточення. У місті Березані мене поранило. Отямився в полоні й потрапив у Дарницький концтабір. Добре, що в дні прориву спалив свій партійний квиток. Якби гітлерівці знайшли, то розстріляли б. 

У кишені був медичний пакет. Я написав на ньому адресу дружини, яка жила в Києві у своїх батьків на хуторі Дегтярі, і перекинув це послання через паркан. Дякувати, якісь добрі люди підібрали й переправили моїм рідним. Полонених, здатних ходити, німці відбирали для різних робіт. Нас ганяли на збирання цегли на місці зруйнованих будинків. Годували якоюсь баландою з картопляних лушпайок.

Десь наприкінці листопада 1941-го, вдивляючись у натовп жінок за територією табору, що розшукували рідних, здаля узнав знайоме пальто. Полонених, у яких була київська прописка, гітлерівці відпускали.

Ірина привела мене на хутір Дегтярі. Але багато сусідів знали, що я — офіцер-політпрацівник, який захищав Київ. Ми боялися, що хтось донесе гітлерівцям. І вночі вирушили на мою батьківщину, в село Сомкова Долина Переяслав-Хмельницького району Київської області. Дорогою зустріли мого батька. Людський поголос ширився швидко. Дізнавшись, що я в полоні, батько теж вирушив шукати мене.

В селі довелося зареєструватися в поліції. Ми з Ірою працювали в колгоспі, який окупанти перейменували на госпхоз.

Та поліцаї все-таки рознюхали, що я — армійський політпрацівник. У вересні 1942 р. довелося знову потай виїхати до Києва. Влаштувався на роботу кочегаром центрального опалення на завод "Більшовик". Але згодом і тут мною почала цікавитися поліція. З квітня
1943 р. я був змушений залишити роботу й ховатися у знайомих заводчан на Караваєвих Дачах. А у вересні, почувши, що Червона армія вийшла до Дніпра, знову пішов у рідне село й там дочекався приходу наших. 

Замість того, щоб відправити у війська, політвідділ 40-ї армії призначив мене головою сільради нашої Сомкової Долини. Я ж продовжував проситися в армію. Мене послали не на форсування Дніпра, а в табір НКВС у Рязані, на спецперевірку. Виясняли, чим займався в окупації, чи не співпрацював із гітлерівцями.

коноваленко патон
На Київському авіазаводі в усі часи активно впроваджувалися і впроваджуються новітні розробки і технології, створені українськими вченими. У 70-і роки на підприємстві бував президент Академії наук України Борис Патон (праворуч). Він любив відвідувати музей підприємства, створений Дмитром Коноваленко за сприяння генерального директора авіазаводу Василя Степанченко (другий зліва).

Після спецперевірки у січні 1944-го я опинився в штурмовому офіцерському батальйоні. Так завуальовано називався штрафний батальйон. Тільки в ньому рядовими воювали офіцери, розжалувані за різні провини. Багато хто, як і я, побував у полоні. Один п'яним застрелив солдата. Другий набив морду особісту. Третій спокусив генералову доньку. 

Під час штурму Кривого Рогу мене тяжко поранило, я звалився в окоп. І якби не санітарний собака, який знайшов і витягнув на світ божий, мене в тому окопі й поховали б. Коли виписувався з госпіталю, лікар-хірург подарував мені маленьку вівчарку, щеня.

Восени 1944-го мене комісували, дали інвалідність другої групи. І я повернувся до Києва. Цей собачка виріс у велику гарну псину. Розумний був! Але в післявоєнні роки в місті жилося дуже впроголодь. Продукти — жалюгідні крихти — видавали на картки. А яка собаці картка? Нам дитину треба було годувати.

Довелося собаку віддати товаришеві, що жив у приватному будинку. Він тримав порося, кроликів, вирощував картоплю, буряки… Коли я приходив до товариша в гості, пес радісно кидався мені назустріч. Спочатку, коли я тільки привів його до чужих людей, він дуже тужив. Вив, від їжі відмовлявся, в очах стояли сльози. 

"Приймаючи відвідувачів із їхніми проблемами, за день викурював по дві пачки сигарет"

—Повернувшись до Києва з армії, я вирішив поновитися в партії, влаштуватися на роботу. Розповів у Жовтневому райкомі свою військову одіссею. А мені замість співчуття запитання: "Як могли ви, комуніст, залишитися живим на окупованій території? Чому не застрелилися?" Відновлювався довго й болісно…

Хотів вступити у Військово-повітряну інженерну академію імені М.Жуковського в Москві. Кадровик подивився на позначку, що був у полоні, й сказав: вибачте…

Та що там академія! На рідний не взяли навіть простим робітником за довоєнною спеціальністю. Оборонне секретне підприємство!

Я був змушений влаштовуватися на інше підприємство. Через кілька років випадково зустрів знайомих з авіазаводу. Вони пішли в партком, поручилися за мене. Роками щастя для мене були часи, коли ми з дружиною разом ходили на роботу на рідний завод.

З Ірою ми познайомилися ще до війни. Разом їздили в аероклуб, стрибали з парашутом із літака По-2. Потім раділи нашій Аллочці. Іра працювала в цеху, де шили чохли для сидінь літаків. На заводі працювали й наші донька, зять, внучата Тетяна й Оксана, мій племінник. Загальний трудовий стаж родини перевищив 200 років.

Мій секрет довголіття? Сам не знаю. Зі здоровим способом життя у мене не склалося. В молодості недоїдав. Потім, коли працював, вистачало нервування. А війна? У Дарницькому таборі на деревах жодного листочка не залишилося, жодної травинки, — ми, військовополонені, все з'їли. І постійний страх смерті, що ходила поруч… Ще на фронті я навчився курити. Коли працював головою завкому профспілки й начальником відділу кадрів, викурював за день по дві пачки сигарет. 18 тисяч робітників та інженерів. На прийом щодня приходило по 100—200 людей. Кому — квартира, кому — гуртожиток, кого теща з дружиною замучили…

Щодо спиртного — теж не святий. Але намагався не зловживати.

А головним стимулом продовження життя я, як не дивно, вважаю роботу й зв'язок із суспільством, можливість використати свої знання, вміння. Мене колись вразив своєю захопленістю наш перший космонавт Юрій Гагарін, з яким ми познайомилися в Москві. Здавалося б, людина злетіла на таку вершину слави, вище якої вже не може бути. Я запитав його, про що він тепер мріє. Він відповів — політати на винищувачі. Льотчик, мовляв, повинен робити свою справу.

Моєю улюбленою справою виявилася організаторська робота. У зрілому віці кожен із нас, мабуть, починає підбивати якісь попередні підсумки свого життя. Ось і я колись подумав про завод: життя було насичене, історія багата. А чи знає про неї молодь, ті, хто прийде після нас? Так ми з генеральним директором Василем Олексійовичем Степанченком створили музей Київського авіаційного виробничого об'єднання, як називався колись наш серійний завод. І я був першим директором музею.

До нас пішли на екскурсію школярі, студенти. І новачків, які влаштовуються на підприємство на роботу, крім усіх необхідних новачкам інструктажів, теж пропускали через музей. Щоб знали історію й традиції підприємства. Так у людей швидше виробляється відчуття гордості за рідний завод. І за країну. Нам же є чим пишатися.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
Випуск №16, 26 квітня-10 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво