З правом листування - Персоналії - dt.ua

З правом листування

27 жовтня, 2017, 17:42 Роздрукувати Випуск №40, 28 жовтня-3 листопада

Пам'ять про Великий терор — данина не тільки історії.

© worldsib.ru

Рідним людей, засуджених до розстрілу в роки сталінських репресій, найчастіше лицемірно повідомляли про інший вирок — "десять років без права листування". 

Це есе присвячене не тільки пам'яті жертв Великого терору, а й ставленню до того, що відбувалося 80 років тому, в інші роки, — нашому спільному "листуванню" з минулим.

"Коли тобі проститься?"

У такому ж, як тепер, "жовтні багрянолистому", тільки 1989 року, у сіверськодонецького поета Йосипа Курлата зібралися друзі — спільними зусиллями ми змогли організувати зустріч з його однокашником по Літінституту Євгенієм Євтушенком. Коли розповіли про виставу місцевого народного театру хіміків за поемою "Братская ГЭС", автор ніби почав радитися з нами: 

— Напевно, краще не включати її в нові книжки… Там же є розділи про Леніна.

— Ви про нього написали як про ідеаліста, — згадав я.

— Так, але ж тільки зараз побачив в архівах його розстрільні резолюції. 

— Схоже, літінститутівців так суворо не навертали до історії компартії, як інших студентів, — порадів за живого класика. — А ми навіть конспектували праці вождя. Не архівні — масово видані. Не забуду його доповідь на XI партз'їзді. Мирного1922 року "дєдушка" Ленін прямо попереджає: за висловлення "не тих поглядів" ставитимуть до стінки. І вимагає: "революційні суди повинні розстрілювати" за меншовізм. Не за збройну боротьбу, а за погляди! І таке мало не всі довго сприймали як державну мудрість, як великі вчинки. Не треба, Євгене Олександровичу, нічого вилучати, переписувати. Нехай нащадки знають і тоді не допустять повторення…

Євтушенко нічого не відповів, але рука, покладена на мою, сказала багато про що. Зате ми говорили про його старий вірш "Наследники Сталина" і промову, виголошену напередодні, на I з'їзді народних депутатів СРСР (він представляв виборців України — Харкова). Там була фраза про те, що "культ особистості держави" не припиняється.

— Йосип написав фактично про те саме по смерті Сталіна, — цитував гість напам'ять курлатівську "Весеннюю тревогу": "Деревья, не надо пока цвести!".

Ушанували пам'ять Василя Стуса. Наприкінці 1960-х він напівтаємно провідував у Сіверськодонецьку Курлата, в якого замолоду навчався в донецькій літстудії "Обрій". Творче об'єднання з такою ж назвою Йосип Борисович створив і в нашому місті. Воно тепер носить ім'я В.Стуса. У житті  багато символічних збігів: тієї ж осені 1989-го прах геніального українського поета, який народився в рік Великого терору і загинув уже в роки "застою", перепоховали в Києві. 

"Народе мій, коли тобі проститься  

Крик передсмертний
і тяжка сльоза 

Розстріляних, амучених, забитих 

По соловках, сибірах, магаданах"? 

— запитував Василь Стус. 

Йому ось-ось стукнуло б  ті ж 80. Що б він сам тепер, після двох Майданів, відповів на своє запитання? А нам треба навчитися бачити різні події як частину єдиного історичного процесу, а заодно — їхній зв'язок із нами самими, нинішніми. Вчимося, та дуже вже повільно. 

Скажімо, в указі президента України "Про заходи у зв'язку з 70-ми роковинами  Великого терору — масових політичних репресій 1937–1938 рр." від 21 травня 2007 р., йдеться практично лише про період "єжовщини". А вже в аналогічному указі від 23 березня 2017 р. — з такою ж назвою, тільки з цифрою 80 — згадуються й "передумови, перебіг і наслідки Великого терору". Але чому йдеться тільки про репресії політичні? Рівно 85 років тому, перед Голодомором, з'явився "закон про три колоски" — Постанова ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р. "Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності". Його жорстокості невдовзі жахнулися навіть самі автори. 

У другому президентському указі є припис щодо "подальших досліджень теми політичних репресій, що здійснювалися протягом 1917–1991 рр. комуністичним тоталітарним режимом на території України". Добре, "не помітимо", що червоний терор в Україні розпочався не 1917-го, а трохи пізніше. Але хіба той режим з його політичними репресіями не був зведений нанівець років за три до "зазначеного" терміну? Що ж так, мимохідь, відмітати цю заслугу борців за свободу і демократію, за незалежність нашої країни, зокрема репресованих?! Наприклад, точно через півстоліття після Великого терору вони створили опозиційну тодішній владі Українську Гельсінську спілку, невдовзі — й Народний рух України. 

А головне — нинішній день. Певним чином і він пов'язаний з Великим терором. В Україні триває Антитерористична операція, і тут теж треба буде поставити багато крапок над "і", вичіткувати розуміння, ставлення, позиції. Беру випущений під грифом "Наукове видання" звіт п'ятнадцяти організацій — "Ті, що пережили пекло: свідчення жертв про місця незаконних ув'язнень на Донбасі" (Київ, 2015). Один з розділів має назву: "Позасудові розстріли, вбивства". Тут у читачів цілком може виникнути думка, що розстріли, вбивства громадян сучасної України "за рішенням суду" теж траплялися, але це залишили без уваги як таке, що нібито не виходить за певні правові рамки. Невже в когось збереглися такі погляди? 

Або інший приклад. Теж не з доби сталінських судів, особливих "трійок", а з нашої. Нещодавно в Українському кризовому медіацентрі повідомили: досі більшість суддів, які непроцесуально ухвалювали репресивні рішення проти майданівців,  не притягнуто до відповідальності. Зрозуміло, що розбиратися треба з кожним випадком, однак навряд чи це слід залишати історії.

Тож наведені тут слова Стуса знову набувають злободенності. Прощення за жахіття минулого просто так не дається; воно, минуле, чіпляється.

Важливіше за будь-які укази

На жаль, у нинішньому указі немає чогось схожого на пункт, що припав мені до душі в першому. Той, що передбачав "організацію роботи із залученням учнівської та студентської молоді щодо збирання документальних матеріалів, свідчень очевидців політичних репресій, зокрема для поповнення фондів краєзнавчих музеїв".  Це не докір — скоріше, давати такі свідчення вже просто ні́кому. Зате два роки тому в Україні відкрито архіви КДБ. Можна самому знайти матеріали про репресованих родичів.

Ми з давнім товаришем інженером Сергієм Каленюком, який став і авторитетним краєзнавцем, дійшли висновку: народна пам'ять має починатися з особистого родоводу. В указах немає такого пункту, але кожен може його створити, насамперед для себе. Якщо хочемо, щоб діти-онуки не були байдужими до наших доль. У нас обох у роки репресій загинули рідні брати наших бабусь. Про свого реабілітованого "ворога народу", на честь якого мене назвали, розповім у сімейній хроніці; хоча багато про що вже не довідаєшся. У Сергія ж виявилося чимало соратників у пошуках, оскільки це стосується… Але краще процитую його самого: "Мені батько колись розповідав, що рідний брат його матері — колишній житомирський доброволець армії УНР письменник Гордій Брасюк був заарештований і пропав невідомо де. Він устиг видати п'ять книжок, був серед перших сценаристів кіностудії ім. Довженка. Належав до київської літературної групи "МАРС",  куди входили Валер'ян Підмогильний, Григорій Косинка, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Тодось Осьмачка, Іван Багряний, Марія Галич, Дмитро Фальківський, Борис Тенета та ін. Майже всіх було репресовано…

321_3
Гордій Брасюк

Роман Брасюка "Донна Анна" сховали під стріху, але після війни знайти не змогли. Гордієва дружина якось приїжджала до родичів — на ніч, щоб ніхто не бачив. Батько тоді був малий, тому нічого більше згадати не міг. Фотографії Гордія Івановича не збереглися, їх вилучили під час арешту. Одна картка впала під стіл, її потім знайшли свої. Я багато років збирав інформацію. 2016 року побачив цей роман перевиданим. А в справі №7313 прочитав протокол допиту, де Брасюк визнавав, що "стояв за самостійну Україну, за Україну без протекторату будь-якої держави". Реабілітували його 1989 року. Старшого брата Гордія Петра також розстріляли — за те, що переконував у недоцільності русифікації шкіл на Вінниччині. Батько моєї дружини вцілів, але, повернувшись з фронту, отримав сім років — донесли, що порівнював німецькі електродвигуни з нашими, не на користь радянських".

Займаючись літописом родини, С.Каленюк, який третину століття очолював наш Клуб любителів поезії, почав шукати матеріали і про долі репресованих представників "Розстріляного Відродження" — письменників, поетів Луганщини. Ми познайомилися з їхньою творчістю, спілкувалися з тими, хто знав цих людей, продовжив розпочате ними. Серед гостей були "шістдесятники" Микола Вінграновський і Галина Гордасевич (також учасниця курлатівського "Обрію"), послідовник модернового театру розстріляного Леся Курбаса режисер Олександр Шмаль. А тепер за допомогою ПРООН він поновив у нас роботу своєї переведеної з Луганська театральної майстерні "Art&Гарт". Вони поставили чимало вистав, побували на гастролях — навіть у київському Центрі Курбаса, а нинішньої весни за підтримки фонду "З країни в Україну", провели в Сіверськодонецьку всеукраїнський фестиваль "Східний експрес". 

Це до того, що історія не має замикатися в минулому, у вузькому колі. У цьому нас переконувала й діяльність земляків, майбутніх лауреатів Шевченківської премії Івана й Надії Світличних, засуджених як українські дисиденти, правозахисники. Нині багато говориться з приводу українськості Донбасу. В українській діаспорі в Чикаго мені не відразу повірили, що я звідси, оскільки вільно володію нашою мовою. Довелося нагадати, що живу там, де ріс наш класик Володимир Сосюра. 

На щастя, його не спіткала (хоча цілком могла) доля 250 українських майстрів слова Луганщини, репресованих за роки тоталітаризму. У сусідньому з нами Лисичанську (на батьківщині Сосюри) розпочав творчий шлях і Григорій Баглюк — майбутній редактор журналу "Вибій", один з перших донбаських письменників, які писали українською мовою. До вищої міри покарання, після знущань у воркутинському таборі, його засудили під самий Новий, 1938-й, рік. Особливу трагічність його долі надає те, що сам молодий письменник спочатку вважав: шлях до вдосконалення життя пролягає через революційне насильство, терор.  У його оповіданні "Розповідь про підсудного" схвалюється радянський суд, який прощає злочинця-пролетаря, але нещадний до ворога з іншого класу. Як вам урок історії? Хіба нині не стикаємося з вибірковим правосуддям? 

З Луганщиною пов'язані й багаторічний керівник "Слова" — об'єднання українських письменників у діаспорі — Григорій Костюк (котрий сидів разом із Баглюком); професор української філології Іван Білогуб, який написав спогади про свої табірні роки; бандурист, поет, художник, священик Микола Сарма-Соколовський, уперше заарештований іще 1929-го, а також розстріляні 80 років тому видатний майстер сонетів, перекладач "Слова про Ігорів похід" Микола Чернявський та Іван Приблудний, який писав російською, але й такі вірші, як "О чернобровая Украйна".  Драматург Ганна Баркова переховувалася після таборів у Луганську, але 1957-го, у "відлигу", її знайшли і знову звинуватили в "антирадянській агітації". Справи багатьох було сфабриковано за брехливими доносами. Чув про це й від старобільського поета Івана Савича, який звільняв від фашистів наше місто й відсидів після війни до смерті Сталіна.

Вони не тільки створили для нас фундамент, а й допомогли багато чого зрозуміти.

Повернення

2008 року вийшов третій, останній луганський том серії "Реабілітовані історією", присвячений пам'яті жертв політичних репресій. До нього ввійшли нариси про наших земляків-літераторів: Героя України, лауреата Шевченківської премії Миколу Руденка, одного з перших активістів місцевої "Просвіти" Платона Гайворонського, професора Олександра Єфреміна, шахтарського поета Юрія Сліпка, людей інших професій, документальні свідчення. Самі лише біографічні довідки в кілька рядків займають понад 600 сторінок. І за кожним рядком — чиєсь перерване або зламане життя, нездійснені плани. Скільки всього вони могли створити!

Передвоєнний керівник Лисхімбуду — майбутнього Сіверськодонецька, перший почесний громадянин цього міста Ілля Матвійович Барський розповів мені про тих, хто не ввійшов до наших книг:

— Будеш писати про них — нічого не додумуй. Оцей рукопис роману одного письменника про те, як ми створювали в степу хімічний гігант і нове місто, я забракував. Не вбивали куркулі наших піонерів, не стріляли в нас, не грабували, як тут розписано. І що було грабувати, якщо ми з дружиною, випускники харківського інституту, приїхали сюди з однією валізою! Все починали з нуля. А найпершим був харківський фахівець Олександр Забєльський. Він очолив Лисхімбуд ще до перших бараків, 1933-го, після роботи в торгпредстві в Німеччині. Саме Забєльський домігся, щоб робітниче селище почали будувати не біля Лисичанська, як намічалося раніше, а навпроти, на лівому березі Дінця, де споруджували хімкомбінат. Сіверськодонецьк цим зобов'язаний йому.

321_7
Олександр Забєльський

Невдовзі Олександра Дмитровича перевели до Каменського — директором споруджуваного Баглейського коксохімічного заводу. А тут гримнув лютнево-березневий пленум ЦК ВКП(б) 1937 року. Він обґрунтував Великий терор тим, що всюди в країні — шпигуни, диверсанти, шкідники, які пробралися на високі посади і хочуть силою захопити владу. Згадували, хто в якій партії був "до 17-го року", не щадили ні друзів, ні соратників, ні вчорашніх героїв, кумирів.

Газетні архіви зберегли публічні доноси, викривальні статті того часу. Так, воно пішло в минуле, та чи далеко? Гірко, але і в Україні, проголошеній незалежною, вільною, демократичною, правовою державою, хтось міняє погляди буквально за два-три тижні. Вчора того чи іншого політика звеличували, а сьогодні втоптують у бруд. Під загрозою життю? Леонід Брежнєв, який 1937-го опинився на партроботі в тому ж таки Каменському (Дніпродзержинську) і, судячи з протоколів, таврував тамтешніх "шкідників" — своїх старших товаришів. Не він — так його. До групи тих ворогів потрапив і колишній есер Забєльський…

А добувати "визнання в контрреволюційній підривній діяльності" мастаків вистачало. Згадали і Харків, і Лисхімбуд, і Німеччину, де "точно завербували фашисти". Справи розглядали у спрощеному, хоча буцім у судовому порядку. Усю групу, включаючи Забєльського, розстріляли в один день. Місце їхнього поховання невідоме. На сайті товариства "Меморіал", де представлено так звані сталінські списки — людей, засуджених за особистою санкцією вождя і його найближчих колег, О.Забєльський значиться під №198, за першою категорією. Реабілітували його рівно 60 років тому.

 Його дружинуТаїсу Пилипівну як ЧСИР ("члена семьи изменника родины") особлива нарада при НКВС СРСР засудила до восьми років позбавлення волі. Її влітку 1938-го відправили до Карагандинської області, в АЛЖИР — ("Акмолинский лагерь жен изменников родины") — новий острів "Архіпелагу ГУЛаг". Вона виявилася однією з восьми тисяч ув'язнених там жінок — дружин недавніх найбільших керівників, черниць, селянок, артисток… 2007 року там, неподалік столиці Казахстану Астани, відкрили Музейно-меморіальний комплекс пам'яті жертв політичних репресій і тоталітаризму.

321_2
Забєльські

Дочку Забєльських Олену виключили з інституту, і вона виїхала до тітки, яка працювала на Київській кіностудії. Там тоді знімали перший кольоровий український фільм "Сорочинський ярмарок". Дівчину, чудову танцюристку, включили в хоровод. У країні Рад усе змішувалося з воістину гоголівською фантасмагорією. І все-таки Олена Олександрівна продовжила батькову справу— почала працювати в Харківському інституті з проектування підприємств коксохімічної промисловості. Її чоловік Михайло Іванович Подщеколдін був відомим ученим, у 1950–1960-х очолював автомобільний факультет Харківського автодорожнього інституту. 

— Сина, мого брата, — розповіла їхня дочка Катерина Броніна (котра надала нам із С.Каленюком і фотоматеріали), — вони назвали на честь діда Олександром.
У 1970-х його науковим керівником в аспірантурі Інституту сходознавства був відомий  індолог Григорій Котовський (син знаменитого командира червоної кінноти). Разом вони зустрічалися в Делі з самою Індірою Ганді. 

Повчившись і в США, опанувавши шість мов, Олександр Подщеколдін працював в ООН. Потім захопився вивченням… троцькізму (в "причетності" до якого звинувачували його діда), з'їздив у Мексику, де за наказом Сталіна був убитий Троцький. А ще Олександр Михайлович читав лекції з історії світових релігій, зокрема в переповненому Центральному лекторії Харкова. А завдяки японцям він навчився контактного карате, досяг тут великих висот, був інструктором світового рівня,  вивчав цей напрям як філософ і практик, писав книжки. 1989 року став першим президентом нової всесоюзної Федерації бойових мистецтв. Можна вважати, жив за себе й за діда — на жаль, теж недовго. Поховали його в Харкові поряд із батьками. Дід ним пишався б.

У червні 1938-го заарештували й наступника Забєльського як керівника Лисхімбуду — Михайла Семеновича Хомутова, за звинуваченням у належності до контрреволюційної організації. Але через рік трибунал Київського військового округу його виправдав ("Національний банк даних жертв політичних репресій радянської доби в Україні"). Плани щодо Великого терору (такий термін через 30 років після цих чисток  запропонував британський історик Роберт Конквест), які доводили до всіх органів на місцях, в основному було виконано. 

"Але, — писав наш знаменитий першобудівник Семен Чернов, книжку якого мені довелося редагувати, — на Лисхімбуді почали зводити величезну в'язницю". А Ілля Барський згадував, що всі стали значно обережнішими:

— Коли треба було їхати в уряд — домагатися розморожування нашого будівництва, то послали мене, як наймолодшого інженера, котрий не має дітей, і безпартійного. Мовляв, виключати нема звідки. Дружина поїхала зі мною: коли що, то хоч попрощатися… Втім, і в НКВС люди були різні. Під час війни, приїхавши до звільненого Лисхімбуду, ми з одним бойовим офіцером розірвали трофейну німецьку марку:  зустрінемося в поверженому Берліні й складемо половинки. Хтось підслухав і доніс — шпигуни призначили явку в столиці рейху. Мене затримали, однак швидко відпустили. Втім, позначка про затримання певний час давалася взнаки.

А скількох людей не відпустили! Досі точна їх кількість невідома. Але про тих, про кого довідалися ми, мають, без купюр, без листування, довідатися й наші діти, онуки. Нехай викреслені з життя повернуться в нього такими, якими вони були. 

*  *  *

Це есе охопило лише дещицю того, що довелося пережити (або не пережити) людям у країні, де диктатура замінила закон. Лише кілька доль і один регіон. Той самий, про майбутній розквіт якого Михайло Хомутов писав у першому номері газети "За стахановскую стройку", що дійшов до нас. Тоді плани перервала війна, тепер — теж. Тільки їх однаково треба виконувати, налагодивши "листування" і з минулим, і з майбутнім. На жаль, у Сіверськодонецьку, нинішньому адміністративному центрі Луганщини, так і немає міського історико-краєзнавчого музею. Може, цими рядками вдасться розбудити не тільки пам'ять, а ще щось…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №16, 26 квітня-10 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво