Волонтер Леся Литвинова: Я люблю цю країну, люблю цих людей. У мене вистачить на них терпіння - Персоналії - dt.ua

Волонтер Леся Литвинова: "Я люблю цю країну, люблю цих людей. У мене вистачить на них терпіння"

13 лютого, 2015, 00:00 Роздрукувати Випуск №5, 13 лютого-20 лютого

Леся Литвинова після Майдану почала допомагати переселенцям. Ви б бачили її очі. Таке враження, що на цій жінці лежить увесь тягар війни. Такі скляні очі. І видно, як їй болить серце. Вона говорить зі мною тихо-тихо, наче боїться видатися недоречно голосною на тлі трагічних подій країни. 

 

— Так, так, уже під'їжджаю, — каже мені по телефону одна з засновниць Волонтерського центру допомоги переселенцям, що на Фролівській, 9/11, у Києві. Стою просто посеред двору: ліворуч пункт видачі постільної білизни, праворуч — побутової хімії. Позаду — пункт обігріву з гарячим чаєм і супом від Мальтійської служби допомоги. Вгорі видно Андріївську церкву. 

В'їжджає жовте Renault Kangoo. З авто виходить невисока жінка в чорному — куртці, светрі й штанях — Леся Литвинова. Вихоплює з заднього сидіння дівчинку. Це Варка, точніше — Варвара Сергіївна, її четверта дитина. Дитина Майдану. Адже мама з нею ще в лоні возила поранених до себе додому, доставляла дрова на Михайлівську площу, брала участь у найзапекліших баталіях… Леся вже завчено розповідає історію про лікарню на Червоному хуторі. Як возили туди поранених протестувальників з СІЗО, робили операцію, а потім їх одразу забирали автозаками в невідомому напрямку. "Привезли дев'ятьох людей. Фактично дев'ять трупів — у них немає шансів вижити після операції в таких умовах. І ще привезли людей, і ще мають забрати…" — повторював головний лікар закладу. Якась жінка з дитиною на руках била по автозаку й кричала: "Скажи прізвище! Ми хоч родичам передамо!". Звідти тиша. Тоді до хлопців з "Беркута" підійшла Литвинова. Стоять, пересмикують затвори. "Мене звати Леся, — каже їм. — А в животі сидить Варя. Їй усього кілька місяців залишилося. І тобі, щоб людину вивезти, доведеться стріляти в мене і в неї. Стрілятимеш?". "Стрілятиму!" — відповідає.

— Це просто паралельна реальність. Люди із зовсім іншим мисленням, — уже в нинішній розмові резюмує вона.

Хіба після такого можна отак просто повернутися до звичної роботи? Ні. Вона й не повернулася. Леся Литвинова після Майдану почала допомагати переселенцям. Ви б бачили її очі. Таке враження, що на цій жінці лежить увесь тягар війни. Такі скляні очі. І видно, як їй болить серце. Вона говорить зі мною тихо-тихо, наче боїться видатися недоречно голосною на тлі трагічних подій країни. 

— Просто страшно подумати, на що перетвориться наш центр допомоги. Все розвивається як живий організм. Я починала з підтримки конкретному поселенню, коли в Києві навесні почали з'являтися перші внутрішньо переміщені особи з Криму. Ми дізнавалися, що їм потрібно, приносили речі, харчі тощо. Це була команда людей, які перезнайомилися на Майдані. Потім виявилося, що люди несуть допомоги більше, ніж на одне поселення. Почала з'ясовувати, хто ще потребує допомоги. Вдома накопичувався склад. Згодом познайомилася з іншими волонтерами — так сформувалася Волонтерська сотня. Насправді ж це звичайна платформа в соціальній мережі, де об'єдналися всі, хто діє приблизно в одному напрямку. Знайома виділила мені приміщення на сто квадратних метрів. І допомогу збирали вже там. Та невдовзі і цей склад став замалий. Так ми знайшли територію, де розміщуємося зараз. Компанія віддала нам приміщення в оренду за символічну гривню...

— Чим нині займаєтеся насамперед? 

— Надаємо допомогу продуктовими наборами дітям до 16, пенсіонерам, інвалідам першої і другої групи, вагітним на великих термінах перші 45 днів з моменту приїзду. Це той час, за який можна переоформити допомогу або вийти на роботу. Наборами побутової хімії допомагаємо всім протягом цього ж терміну. Все інше (одяг, взуття, постіль, подушки тощо) — без лімітів. Маємо психологів, медиків. Є філія волонтерської ініціативи "Центр зайнятості вільних людей". Годуємо безплатними гарячими обідами, поїмо чаєм. Евакуація і поселення — тільки поодинокі випадки. 

— У вас навіть реєстрація й електронна черга є!

— Ми ж повинні ідентифікувати людину саме як переселенця, а не, приміром, київського безхатченка. Тому люди надають паспорт, ідентифікаційний номер і довідку переселенця. Довідка потрібна, щоб відсіяти тих, хто "приїхав-поїхав". Такі теж бувають. І тих, хто в Києві перебуває давно, — приміром, працює, купив квартиру, а прописка залишилася Донецька. Такі теж є. 

— І вони просять допомоги?

— Просять. Тому тепер людина, зареєструвавшись один раз, потрапляє до нашої внутрішньої електронної бази. Далі система вже сама контролює, що людині давали, чого не давали, що просила, але не отримала… Електронну чергу запровадили, коли потік людей збільшився. Якщо раніше ми могли дозволити людині приходити щодня, аж поки "підбере собі штани потрібного розміру", то тепер (коли щодня стабільно прибувають 50 нових сімей) такої можливості немає. У базі на сьогодні вже понад 20 тисяч сімей. Це за останні кілька місяців!

— А Київрада чимось допомагає?

— Розбіглася і допомогла. Потім іще раз розбіглася… 

— А Міністерство соціальної політики?

— Періодично ми намагалися подружитися з міністерством — за попереднього міністра, за нинішнього... Був час, коли відомство навіть проявляло активність, кликало волонтерів на щотижневі зустрічі… Єдине, де ми вдало співпрацюємо з Мінсоцполітики, — це в питанні ввезення великої гуманітарної допомоги з-за кордону. Взагалі, міністерські не спроможні самостійно впоратися з ситуацією в країні. Їх дуже багато. Там ніхто ні за що не відповідає. До того ж кожне питання потребує безлічі погоджень. 

Леся раптом починає крутити в руках бігунок від застібки куртки: "Ну все, я її доламала. Попередню куртку, до речі, хтось забрав на роздачу. Це в нас нормально: залишиш річ, її тут-таки сортують і видають людям".

Їй постійно хтось телефонує. Дзвінок — від чоловіка. Він у Дебальцевому. Часто бував у гарячих точках і раніше, знімав для міжнародного інформаційного агентства Reuters. Просто тепер гаряча точка у власній країні. Раз поїхав — повернувся з танкістами. Другий раз — з людьми, котрі тікали з Ольховатки. Якщо потрапив туди один раз — загрузаєш. І тепер чоловік більше там, ніж тут.

"Що кажеш? У хлопців у розташуванні? Танк віджали? Молодці. Вітаю з новим танчиком", — тішиться Леся і пояснює: "Чоловік розповідає, що відхапали танк і тепер просто щасливі!". 

— У сепаратистів? 

— Та в яких сепаратистів? Це ж російські війська. Назвімо нарешті все своїми іменами. В танку знайшли російські документи. Машина хороша, на відміну від наших. Броня правильна, безліч різних налаштувань. До того ж на ходу, треба тільки трохи підлатати. І буде новий танчик… Перед тим як чоловік їхав, знайома випадково знайшла комбінезони для танкістів — чи то німецькі, чи то французькі. Вони не горять. Паяльником перевіряли — не горять. Вона виміняла на бронежилет десять штук. Сергій їх привіз — солдати наші щасливі. Хлопцям там для щастя небагато треба.

Лесин чоловік возить допомогу на передову не тільки солдатам, а й тамтешнім жителям.

— Ми інколи робимо адресний збір для конкретного селища, — продовжує Леся. — Тепер уже всі знають, чим ми займаємося, телефонують з регіонів. Якщо тут щось можна назбирати, то там практично нереально. 

— Люди не допомагають?

— Ось є таке чудове місто Слов'яногірськ, де кількість переселенців утричі перевищує кількість місцевих жителів. Як там щось зібрати? І врахуйте, що це не Київ, і рівень доходів там інший. 

Або Ольховатка. Сергій випадково дізнався, що наші танкісти возять тамтешнім місцевим харчі. Там дурнувата історія: селище під нашим контролем, а адміністративний центр у Єнакієвому. Тобто фінансові потоки закриті, перепідпорядкувати селище іншому центру досить складно… Там голод. Такий нормальний натуральний голод.

— А чому ж вони не виїжджають звідти?

— Куди? Три тисячі людей у селі. І що — встали й поїхали?.. Куди? На чому? Коли відселяли Чорнобильську зону, весь тоді ще СРСР працював на те, щоб людей перевезти і розселити. Будували нові містечка, нашвидкуруч до осені впоралися…

— І все ж таки залишатися на території, яку з дня на день можуть накрити "Градом"...

— Усі історії дуже індивідуальні. Хтось залишається, тому що не може покинути родичів, які або не хочуть виїхати, або нетранспортабельні, або просто вперті. Мене вдома зараз чекає дівчина зі Станиці Луганської, яка не могла поїхати, бо її мама навідріз відмовлялася. Я бачила цю свою знайому наприкінці літа і оце знову побачила о четвертій ранку, коли забирала її з потяга. Це колосальна різниця. Якби вона мене не гукнула, я її не впізнала б. Ця освічена цікава жінка тепер не може підібрати прості слова, щоб сформулювати думку. Не може довести її до кінця. Вона у стані глибокого стресу. І хоча багато з цього минеться, травма залишиться на все життя.

Навіть уявити собі важко: чекати, що кожен день може бути останнім. Адже Станицю Луганську надто часто "рівняли з землею". Крім того, спробуйте взимку жити у квартирі, де немає опалення, світла, води. Це ж не приватний будинок, це "панелька", де від обстрілу можна врятуватися в ванній. 

Є люди, яким просто нема куди їхати. Дуже часто всі родичі в сільських мешканців в одному селі. Максимум — у двох сусідніх. Так склалося: немає родичів по Україні, немає друзів. До кого їм їхати? Люди не можуть їхати в нікуди.

Хоча є й такі, хто їде "в нікуди". Є такі, хто приїжджає сподіваючись на когось і все одно залишається ніде. Рідко, але таке теж буває.

Знову дзвінок. "Іще один товариш поїхав у Дебальцеве. Тепер вони всі там зустрінуться, буде весело", — каже Леся.

— Через вас проходить стільки трагічних історій. Що для людей з Донбасу пережити найважче? 

— Ситуація змінюється. Якщо спершу людей жахало неприйняття їхньої позиції, потім — втрата майна, то тепер — це смерть. Остання хвиля людей, які виїжджають, найбільше психологічно травмована. Адже абсолютна більшість, якщо не кожен, бачив смерть дуже близько. У багатьох або хтось помер на очах, або загинули родичі… Відбувається величезна переоцінка цінностей. Люди розуміють, що цінніше за життя нічого немає. 

— Нині в суспільстві є різні думки. Хтось каже, що "вони самі винні у тому, що сталося". Ви якось писали, що категорично із цим не згодні...

— Ніхто не заслуговує покарання в таких масштабах. У нас смертну кару скасували за найстрашніші злочини. Те, на що наражаються мирні люди, перебуваючи в зоні бойових дій, — це і є смертна кара. Невже вони настільки завинили? Навіть якщо ми кажемо, що "вони самі винні". А в чому винні діти? В тому, що народилися не в тій сім'ї? В нас і тут багато дітей, у яких батьки наркомани, алкоголіки… Ми ж не караємо їх за провини батьків. А чим ті діти відрізняються?..

— А як же чоловіки? Адже багато з тих, хто жив у Донецькій і Луганській областях, тікають звідти, не відстоюють своїх домівок. Ви ж теж, здається, таким чоловікам допомоги не надаєте?

— Ми сподіваємося, що чоловік, незалежно від того, звідки він, дасть собі раду. Якщо він не може поки що підтримувати свою сім'ю — це зробимо ми. Але себе він точно мусить прогодувати. Так сама моя позиція і щодо власного чоловіка. Це не упередження стосовно чоловіків з Донбасу. Жінки не менш войовничі у відповідній ситуації. На Майдані мало було жінок? Багато жінок воює й на сході. Воювати повинні ті, хто відчуває в собі силу. Хто не буде там тягарем.

У мене в будинку в селі живе хлопець з Луганська. Йому 23. І його не беруть в армію, бо він з окупованої території. А там навпаки — примусово "мобілізують в ополчення". Він категорично не хотів. Якось до нього прийшли: "Збирайся". "Куди?" — запитав. "На розстріл". Вивели його і ще таких, як він, хлопців під стінку, поставили на коліна, протримали хвилин десять під дулом, а потім заявили: "Добре, на перший раз пробачаємо". Коли прийшли знову, він зібрався й виїхав. І що — вигнати його тепер? Він намагається знайти роботу, але ж спеціальність — електрик підземних мереж. Де тут така робота?!

— А як щодо вашої професії? Ви ж понад 15 років були режисером. Сподіваєтеся повернутися?

— Ні. 

— Навіть коли все закінчиться?..

— Вже не повернуся. Мені не 15 і не 18, а майже 40. Ми дуже далекі від фіналу всієї цієї історії, правда ж? Це не на рік і не на два. Наслідки будемо розгрібати ще довше. Я дуже сумую за професією. І, гадаю, була непоганим режисером. Гарне кіно лежить на полиці, зняте для кінотеатрів, не для телебачення. Влаштовувати прем'єру просто соромно. Насправді соромно. Валяється…

— Чому ж соромно?

— Невчасно все це. З тієї ж причини, чому всім моїм друзям соромно їздити відпочивати. Бо ті гроші можна перерахувати… на подушки? Буде мало. А на шматки мила — буде дуже багато… 

— Коли ви зрозуміли, що вже йде повномасштабна війна?

— Коли в Криму з'явилися "зелені чоловічки". Я саме лежала в пологовому будинку в очікуванні Варвари Сергіївни і розмовляла з мамою. Це було єдине місце, де могла подивитися новини, бо вдома викинула телевізор іще десять років тому і зовсім не шкодую. Тоді я мамі й сказала: "Ти ж розумієш, що це війна". "Розумію", — відповіла вона. "Тобі страшно?" "Ні. Тільки б не третя світова". А схоже, що це вона й насувається. Страшно?

— Ви так спокійно про це говорите? Звідки у вас беруться сили?

— А як вдається опанувати себе, коли виховуєш власних дітей? Ти їх любиш! А як вдається тримати себе в руках розуміючи, що в тебе далеко не ідеальний чоловік? Ти його любиш. А як вдається витягати родичів з алкоголізму? Любиш. І я люблю цю країну, люблю цих людей. У мене вистачить на них терпіння… 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №24, 22 червня-25 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво