Владислав Троїцький: Герої руйнують спокій, вони не потрібні ні нам, ні Європі - Персоналії - dt.ua

Владислав Троїцький: "Герої руйнують спокій, вони не потрібні ні нам, ні Європі"

7 листопада, 2014, 21:25 Роздрукувати Випуск №41, 7 листопада-14 листопада

"Розумію, що став принциповим ворогом усіх цих (державних) театрів. І нехай. Я їм оголошую екзистенційну війну".

Владислав Троїцький — засновник і керівник театру ДАХ, український театральний режисер, продюсер, драматург і актор, творець етно-хаус групи "ДахаБраха" та музично-театрально-філософського проекту "Гогольфест". Попри автентичну режисерську статечність, Троїцький, здається, ніколи не зупиняється. Після успішних міжнародних проектів він узявся за постановку сучасної опери "Коріолан" за В.Шекспіром.

У розмові з DT.UA пан Троїцький торкнувся багатьох актуальних і болісних для вітчизняної культури проблем: бюджетне фінансування, ефективність роботи творчих вишів, театральна реформа, європейський досвід взаємодії з творчими інституціями...

Про "Коріолана"

Я давно планував запустити проект "Нова музика". Він був представлений ще у форматі школи-резиденції перед "Гогольфестом". Запропонував музикантам: давайте зробимо щось чарівне. Будемо або виконувати нову музику, або придумувати її. До того ж я все-таки 2 роки тому ставив велику оперу в Угорщині.

Мені сподобалося працювати з таким матеріалом, тому й вирішив: чому б не зробити щось схоже в Україні? Адже чекати чогось цікавого й актуального від державних театрів безглуздо! А зробити щось достойне в нашій країні (і тим більше в такий період) — необхідно. 

Хочу створити власний стиль нової музики, нову оперу... "Коріолан" побачить світ наприкінці листопада. В ньому буде академічна манера співу, українська мова. Ми трохи використовуємо фольклор, але переважно — академічний спів.

Побудова музики — контрольована еклектика, яка, з одного боку, базується на принципах урбаністичної музики, з іншого — спокійно оперує культурним музичним кодом.

Чому саме "Коріолан"? Чому раптом кинулися в таку дивну, не дуже відому п'єсу Шекспіра про римського полководця? По-перше, на мене справив враження британський фільм "Коріолан". Це був театральний проект, який згодом перезняли як кіно. Там час дії перенесений у сучасність. А по-друге, коли вчитуєшся в Шекспіра, розумієш, наскільки це резонує з нашим часом. "Коріолан" мені видався актуальним до мурашок по шкірі. Адже це історія про те, наскільки потрібен герой, який повернувся з війни. А з героями некомфортно, герої незручні, у мирному житті герої не потрібні. Власне, і Європі теж герої не потрібні. 

Чому вони не потрібні? Тому що руйнують спокій. Вони, з одного боку, можуть захищати. А коли спокій — навіщо вони? Героєві ж потрібна дія, вона порушує правила. Герой тому й герой, що живе за своїми законами. 

Коріолану нестерпна брехня. У п'єсі народ йому кричить: "Наші голоси, візьми наші голоси!" Але, віддавши йому голоси, вони тут-таки його й зраджують — засуджують до смерті. Полководцю залишається або смерть, або втеча... Я впевнений, що ця опера викличе багато переживань у глядача, примусить замислитися над тим, що ми зараз переживаємо і які зміни нам необхідні.

Про авторський почерк

Людина, яка слухає "ДахаБраха" та Dakh Daughters, ніколи не подумає, що до створення цієї музики причетна одна й та сама особа. У цьому плані, у принципі, складно визначити авторський почерк. Звісно, від себе рідного відмовитися неможливо. Але все-таки ці два музичні проекти, до яких я долучився, — вони абсолютно в різних стилях.

"ДахаБраха" — це більше до folk-music. А Dakh Daughters — це те, що ми називаємо... Не знаю. Можна сказати, що це дарк-кабаре, що це фрік-кабаре, але не в чистому вигляді, як, наприклад, Tiger Lillies. Ця міжжанровість, спроба формування нових стилів, — мабуть, і є той самий авторський почерк. "Коріолан" — це, знову-таки, міжжанровість, тому й називається це все "нова опера".

Про далекосяжні плани

Недавно я закрив ДАХ як репертуарний театр, бо немає можливості утримувати трупу. Я плачу комерційну комуналку. І, щоб утримувати 20 людей театру, навіть попри те, що в нас завжди аншлаги... Це не покриває навіть частину зарплат. Тому ми перейшли на проектний формат роботи. Є "ДахаБраха", є Dakh Daughters, є опера "Коріолан", є окремо проект "Собача будка" — найбільший проект театру ДАХ, який наступного року буде представлений у Парижі, Варшаві, Будапешті, Відні на найпрестижніших фестивалях.

(Тобто запрошують, так?)

Ну, це м'яко сказати — запрошують. Це дуже серйозна робота, серйозна взаємодія. У "ДахаБраха" нинішнього року понад 100 концертів по світу. Dakh Daughters нині повернулися з Франції, а 2 грудня буде знакова подія: ми гратимемо відкриття великого паризького фестивалю у театрі "Буф дю Нор". Це театр Пітера Брука, туди приїжджають багато промоутерів Франції. Ми робимо спеціальну програму. І це справді буде цікаво.

Наступного року в мене буде проект і в Естонії. Після реалізації проектів в Україні у нас великі гастролі практично всю весну, а з осені в мене Будапешт, Таллінн, Варшава...

Про державні театри

У нашій країні існують непотопаючі феодальні держави у вигляді театрів, хорів, філармоній. І річ не в тому, що це пережиток минулого, з цим ще можна посперечатися. Річ у тому, що це де-факто приватизовані приміщення, над якими в держави, у Міністерства культури, наприклад, попросту немає контролю. Люди в таких державних театрах, грубо кажучи, приватизували право на розвиток культури. Вони кажуть, що тільки вони мають право представляти Україну де-небудь. Усередині й зовні. Ну, вони так кажуть. І це питання не старого гарту, це питання системи. 

В Радянському Союзі культура виконувала таку собі ідеологічну функцію. І там був "надорган" — відділ ЦК. Це все жахливо, проте над усіма цими театрами, хорами нависав відділ ЦК, який міг сказати: "Все, завтра ти не працюєш".

Наразі в нас склалася така ситуація, коли над державними культурними інституціями немає нікого зверху. І їх ніхто не може звільнити. Жодна людина. Якщо ви пам'ятаєте, спроба Ющенка звільнити Резніковича призвела до скандалу, після чого Михайло Юрійович став прямо-таки героєм. Ніхто не оцінює, наскільки він хороший чи поганий режисер. Але та ситуація дала зрозуміти: це не театр Лесі Українки, це — театр Резніковича. 

Або, наприклад, театр ім. Франка, Київський театр оперети, хор ім. Г.Вірьовки, ансамбль ім. П.Вірського... Це величезні бюджети на їх утримання, яких, наприклад, "якась Франція" собі просто не може дозволити. 

Про караність ініціативи

Згадаємо ще один скандал, цього разу в Національній опері України. Якщо ви пам'ятаєте, там "зжерли" Дениса Матвієнка — геніального мистця. А тепер Матвієнко ставить приголомшливий проект "Гетсбі", що мене тішить не просто як глядача, а й як режисер, бо це прецедент незалежного високого рівня художнього проекту на незалежній території. 

Але повернімося до державних театрів і ЦК. Страх директорів перед ініціативними людьми досить зрозумілий. Це називається — цивілізація других заступників. У той момент, коли не стало ідеології комунізму, над ними не залишилося жодних начальників. І, природно, театри замкнулися щільними групами, які, фактично, не пускають всередину навіть Міністерство культури. Міністерство культури реально не може керувати всіма цими театрами.

(Але це ж міністерство...)

Ну міністерство. Але міністри приходять щороку. Вони змінюються, а "другі заступники" — вічні. Понад те, наразі склалася така ситуація, що звільнити якогось директора театру неможливо — немає юридичних підстав. Механізму ротації немає.

Найжахливіше, що зазвичай художні керівники попросту не знають жодної іноземної мови, мало що у світі бачили, бо ні часу немає, ні орієнтації. І найголовніше — вони як собаки на сіні, їм невигідно пускати в театр талановитих людей. Бо це їх дискредитує. 

За ідеєю, інституція культури має за гроші платників податків виробляти культурний продукт, який потрібен, який оцінюється експертами й відповідає необхідному рівню. У нас такої системи взагалі немає. Єдиний критерій, чи відповідає це рівню, — сам собі директор цієї інституції. Він дивиться на себе в дзеркало й каже: "Який я класний". Тобто це така спільнота людей, у яких немає ніякого завдання робити хороший культурний проект. Взагалі немає. Немає критеріїв. Вони самі собі критерій. 

Про театральну реформу

(Міністерство культури ініціювало театральну реформу. Вони пропонують усім керівникам театрів перейти на контрактну основу. Як ви вважаєте, що потрібно для результативності театральної реформи?) 

По-перше. Я б виділив незалежний майданчик. Один. Як центр освіти, продакшну й презентації. Де навчав би нового типу управління театром, організовував колаборації з західними інституціями. Це був би центр освіти не тільки керівників, а всіх учасників культурного процесу. У нас просто катастрофічна проблема з менеджментом, з комунікацією зі світом, із вписуванням нашого театрального продукту у світовий контекст. Мова, якою говорить наш український театр, м'яко кажучи, архаїчна... Це не означає, що класика скасовується. Обов'язково потрібно ставити класику, але, крім класики, має з'явитися й чимало іншого.

Окрім освіти, цей майданчик має бути й продакшном, тобто виробляти відразу багато сучасного продукту — 10–15 прем'єр на рік. Оскільки ж це від початку будуть колабораційні проекти, вони відразу вписуватимуться у світовий культурний процес. 

По-друге. Через рік-півтора лобіюється закон про обов'язкові конкурси на заміщення посад "художній керівник театру" та "директор театру". Команда має приходити на конкурсній основі. За результати цього, скажемо так, тендеру відповідає незалежна експертна рада із залученими закордонними майстрами. Кожна команда, яка бере участь у цьому тендері, дає художню концепцію й концепцію розвитку театру на 4 роки вперед. Обираються на 4 роки керівники театру, з можливістю пролонгації контракту, але не більше ніж на 2 терміни. Такий формат давно працює в Німеччині та багатьох інших країнах.

А ще — я запустив би те, що давно працює у Франції, — муніципальні театри без труп. Я залишив би обидві форми: театри з трупою, з акторським складом та режисерами, і театри без труп, чисті майданчики, в яких є тільки адміністрація і технічний персонал. Ця форма, зокрема, дає можливість молодим режисерам претендувати хоч на щось.

До того ж має бути відкрита історія з державним фінансуванням. Можливість претендувати на бюджетні гроші повинні мати не тільки державні театри, а й приватні.

І ще — наша консерваторія або театральний університет... навіщо вони випускають стільки музикантів, яких зрештою нікуди діти? Паралельно з освітою необхідно розвивати ринок під нові кадри. Бо в підсумку виходить, що наші випускники, відучившись тут, щодуху намагаються втекти звідси і грати десь за кордоном. 

Виходить, ми така багата країна, що за власний кошт навчаємо людей, які потім заробляють гроші в Німеччині й там-таки платять податки. Або КНУ театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого — знову ж, Україна за власний кошт його утримує, а в результаті — кує кадри для російських серіалів та інших тамтешніх комерційних проектів. Чому я як український платник податків повинен це утримувати?

Про дитячий Музтеатр, шуби і труси

(Після ситуації з Дитячим муніципальним театром опери та балету на Подолі, коли колектив виступив проти вашого головування... Якби вам зараз запропонували очолити якусь схожу державну структуру, ви б погодилися?)

Якби залишилися ті правила, які діють тепер, я б, певна річ, нізащо не погодився. За жодних умов. Я прийшов туди з бажанням реформ і з метою створити передовий театр, реальний культурний центр нової опери, нової музики, сімейний театр, справжній центр Подолу. Це ж жахливо, що в цьому театрі всього 3 вечірніх спектаклі на місяць. У величезній будівлі на сім із половиною тисяч метрів. Це така дрібна корупційна історія, починаючи з горезвісних виставок трусів на першому поверсі театру — уявляєте! — які благополучно повернулися після того, як я пішов.

(Усе-таки повернулися, так?)

Звісно. А начальник профспілки каже мені: "Ви мене ображаєте, у нас не тільки виставка трусів, а й дорогі шуби продаються!" А, ну якщо шуби, то це, звісно, зовсім інша річ. 

(Але коли ви погоджувалися на керівництво цим театром, ви не припускали, що може виникнути ось така ситуація?) 

Знаєте, я був наївний 48-річний романтичний юнак. І думав, що коли я домовився, коли вже ми вирішили робити опікунську раду, була підтримка міста, була розробка програми розвитку Подолу, — то цілком можна було цей театр зробити якірним культурним центром району. 

Планував зробити 4 майданчики, всі були б задіяні, хотів, щоб люди почали робити театр іншого рівня. Але перше, що вони мені заявили: "Ми — найкращий театр у Європі! Ми ходили в цей театр, дивилися "Буратіно", й наші діти сюди ходять, дивляться "Буратіно". Кажу: "А вам не здається, що за ці 20—30 років щось змінилося у світі?" Все-таки естетика за ці роки трохи змінилася. Запропонував поставити "Бенкет під час чуми". Чарівна опера, Пушкін. На що мені відповідають "Це надто складно, наші діти не зрозуміють". Певна річ, адже є "Буратіно"!

Не треба відтинати Бетховена, класика потрібна, зрозуміло, але необхідне і впровадження нових технологій, нової якості. Вони відчули в цьому небезпеку для себе. Небезпеку необхідності трудитися. Потрібно було б працювати. Не мілко бігати по ялинках, "позичати" костюми з театру, їздити на напівкомерційні гастролі в Європу й цілодобово ставити лускунчиків перед Новим роком.

Я не міг призначити жодної репетиції. Там є худрада, а худрада — це начальник балетного цеху, диригент, члени профспілки. Кажу: "Потрібна репетиція". А мені у відповідь: "Треба затвердити на худраді". І далі все вже зрозуміло. 

І така ситуація в усіх державних театрах суціль. І якщо ви чекаєте, що ці кадри просто зістаряться й вийдуть на пенсію, то дарма чекаєте, це не допоможе. Їм у потилицю вже дихають такі самі, тільки на 10 років молодші. Але такі самі. Тому реформа, звісно, необхідна, але для того, щоб була реформа, потрібно спочатку створити правильну кузню кадрів. 

Про дію і протидію

Проблема полягає в тому, що в нас у країні немає фізичного простору для нових починань. Бо зараз, щоб починати нові культурні проекти, їх доводиться робити, як той-таки "Гогольфест", десь на задвірках у спартанських умовах, і зразу тобі кажуть — це маргінально, ти вибираєш "треш". Можна подумати, я сам не хочу працювати в хороших умовах!

(Але стільки простоює місць, невже держава не може їх надати?)

Яка держава? Що така держава? Той-таки міністр культури чи заступник міністра, — у них немає жодних механізмів, щоб комусь щось виділити.

(Механізмів немає, але бажання є?)

Бажання — воно ніби і є, звісно, але це знову питання про те, чи потрібні герої. Не те щоб я був героєм, але ж коли я не дай Боже десь з'являюся, обов'язково розворушу осине гніздо, спокій обов'язково буде порушений. А людям, які працюють у державній системі, це робити набагато складніше. Ви уявляєте, скільки сидить людей в Управлінні культури міста Києва? Там нереальна кількість людей. А є ще підрозділи культури по кожному району. Що всі ці люди роблять? Сіють розумне, добре, вічне? Але проблема полягає в тому, що навіть коли розчистити все чарівним чином, то, по-перше, щойно ти почнеш якусь лобову атаку, неодмінно отримаєш "ЛНР"/ "ДНР" в окремо взятому театрі, ну як я отримав, власне. Те, що наразі відбувається на Донбасі, — відбулося в Дитячому театрі на Подолі. Один в один просто:

— Треба ставити. 

— Пішов к чорту!

— Чому?

— По качану.

Все. Жодних аргументів. І зрозуміло, що зараз жоден політичний діяч не може собі дозволити такого задоволення, як жорстке реформування, що, звісно ж, необхідно. Але провести його неможливо, бо тут-таки вийде якийсь наш національний колектив і почне скандувати: "Ми наше все". Чому? По качану. Ми так сказали.

Про світло
в кінці тунелю

Ми, зі свого боку і в приватному порядку, робимо все можливе. Тепер, після Майдану, організовуємо різні універсальні майданчики типу того ж "Гогольфесту", формуємо шоукейси, колабораційні проекти з Польщею, Угорщиною, Францією, зараз починаємо з Англією, Швейцарією, Голландією.

Проте, щоб ви розуміли рівень сприйняття сучасної реальності "другими заступниками", вони кажуть, що наші національні театри, хори, ансамблі — це мейнстрим, а "ДахаБраха" — це попса й альтернатива. Dakh Daughters взагалі називали "борделем на сцені". Говорити про це без сміху неможливо. І щойно ти намагаєшся розпочати з ними діалог, доводиться опускатися до якогось базарного рівня. А опускатися до цього рівня не хочеться, тому й діалогу не виходить.

І виглядає це все справді як замальовки до "Коріолана". Ось я пішов із Дитячого театру на Подолі. Можливо, якби здоров'я після операції дозволяло, залишився б довше. Але розумію, що став принциповим ворогом усіх цих театрів. І нехай. Я їм оголошую екзистенційну війну. 

Адже необхідно оголити весь бюджет, щоб люди розуміли: культура — це не таке дешеве задоволення для держави, як нам здається. По-друге, щоб ми як громадянське суспільство зрозуміли, чого ми конкретно хочемо від послуг, які надає нам держава, таких як освіта, охорона здоров'я, а в даному разі — культура. Ми повинні сформулювати своє замовлення. Має бути постановка завдань і оцінка результатів.

А щоб реформування не привело до чергових "повстань Спарти", реформи мають бути правильно сформульовані: "Друзі, зараз ми нічого не змінюємо, але через 3 роки буде тендерна основа, паралельні майданчики, готуйтеся".

Чому я так охоче говорю про наші державні театри? Насправді мені особисто як режисеру з доступом до світових майданчиків, можна сказати, однаково. Я вже зрілий, у мене все склалося й складатиметься далі, я преспокійно можу працювати в колаборації з Європою і ставити щось нове й достойне у Франції, Угорщині, Польщі й т.п. Мені насправді хвилюватися ні про що. Але мені страшно, що молоді люди в цій країні, нове покоління, яке має формувати порядок денний, залишається тут сам на сам із цими "буратінами" й новорічними "лускунчиками". Мені прикро, що нашу молодь силоміць пускають по тому ж совковому шляху, який застарів 30 років тому. І тут, можна сказати, я готовий виступити в ролі того ж таки Коріолана.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво