Візьми і послухай

Сучасна класична музика. В Україні багатьом це поєднання слів нічого не скаже. Адже така музика - свого роду виклик, експеримент, на який вітчизняні "культурні оази" часто не наважуються. Агенція "УХО" і її засновники Олександра Андрусик та Євген Шимальський наважилися. Хоча, мабуть, вони організовують концерти сучасної класики та імпровізації в Києві для себе, тому що їм це подобається і вони отримують свого роду естетичне задоволення. Водночас така зухвалість виявилася напрочуд затребуваною київською публікою, а концерти, організовані "УХОм", найчастіше - збирають аншлаги.

Наприклад, івенти циклу "Архітектура голосу" - спроба дослідити вокальні практики в міському просторі. Концерти відбувалися впродовж 10 місяців, щоразу в іншому місці - часто прямо не призначеному для виконання музики (басейн, підземний перехід, вулиця, церква, тощо). Ви уявляєте взаємодію простору і звуку? Наскільки глибоко треба мислити.

DT.UA поговорило - під уявний спів Мередіт Монк - із керівниками агентства й дізналося, що таке аудіокультура, хто такі аудіофіли та чому в українських театрів "старечий тромбоз". Розмова з Олександрою і Євгеном була настільки взаємодоповнюючою, що відмежовувати когось окремо вже немає сенсу.

Зараз "УХО" створює власний ансамбль. Це логічне продовження діяльності: зібрати свій гурт з українців і запросити до роботи з ними хорошого диригента - італійця Луїджі Гаджеро, який сам і проводив відбір. 19 осіб. Репетиції починаються з серпня, перший виступ восени, загалом у наступному сезоні плануємо 4-5 концертів. Поки що ансамбль гратиме переважно у програмах наших фестивалів, але надалі це інструмент для просування музики українських композиторів - намагатимемося робити записи і влаштовувати виступи за кордоном.

Повної музичної освіти в нас немає. Музикальність дуже важлива, якщо ти не хочеш бути просто організатором. Проте наскільки важливо для менеджера чи куратора грати краще за музикантів, яких він запрошує, - запитання риторичне.

Коли ми починали, друзям було нас жаль, і вони часто ходили на концерти до нас, бо "треба підтримати, вони так стараються, б'ються, нещастя". Але далі це змінилося - зали почали наповнюватися незнайомими людьми. Зараз із 400 слухачів на концерті 10-20 знають, хто їх організував. Це чудово. Так і повинно бути.

У нас немає завдання принести сучасну академічну музику "в кожен дім", як колись приносили "мирний атом". Немає і остаточної точки, якої хочеться досягти. Краса цієї історії в тому, що це розповідь про процес. Цікаво саме те, як цей імпульс розвивається. Почали з того, що нас двоє і ми час від часу просто хочемо слухати наживо музику, яку любимо. На наступному витку стало зрозуміло, що людей, котрі хотіли б її слухати, більше, ніж ми уявляли. Далі виявилося, що середовище, яке від початку здавалося нам зовсім законсервованим, має ознаки життя і досить жваво реагує на якісь починання. Ще через три роки стало зрозуміло, що можна не лише привозити когось у Київ чи інвестувати гроші й час у розвиток чужих українських колективів, а й зробити власний.

Коли на прослуховування приходить одна з перших скрипок Національної філармонії України і на запитання: "Хто ваш улюблений сучасний композитор?" - відповідає: "Джячінто Шелсі і Сальваторе Шарріно, - я вперше почула їхню музику на ваших концертах", - це неймовірний успіх! Сезони сучасної музики можна було б проводити тільки задля такого результату.

Є гарна цитата А. Шопенгауера: "Музика - це не щось зовнішнє стосовно життя. Це і є життя". Як і всі види мистецтв, музика пережила травми ХХ ст.: війни, геноциди, тоталітарні режими, голод і тому подібне. В засадничих питаннях (чим має бути мистецтво, що таке естетичні категорії) вона зреагувала так, як реагували в образотворчому мистецтві чи кіно. Зміни, які були специфічними для музики, - це переворот у підходах до композиції, ролі мелодії, гармонії, ритму.

Мейнстрим (переважаючий напрям у певній галузі. - В. М.) можна розуміти по-різному. Є музика, яка потенційно доступна багатьом людям або ж "пакетується" як така. Трапляється, що дуже якісний продукт раптом стає доступний сотням мільйонів людей. І від цього він не перестає бути менш якісним. Приміром, була надзвичайна танцівниця - Піна Бауш. Її виступи бачили десятки або й сотні тисяч людей. Після її смерті Вім Вендерс зробив про неї фільм, який подивилися сотні мільйонів людей. Кіно містить документальні кадри її постановок і життя. Цей перехід із тисячі у мільйони - він означав, що продукт став мейнстримом, чи просто в нього радикально розширилася аудиторія? В музиці є такі ж приклади. Коли Паоло Соррентіно обирає для саундтреків музику Девіда Ленга, вона автоматично потрапляє в дискурс, у якому ніколи раніше не була: її слухають у тисячах кінотеатрів у світі.

Питання аудіокультури вирішується персонально. Ми живемо в епоху інформаційного перенавантаження, - через цей шум дуже важко прорватися. Один із побічних ефектів полягає в тому, що люди часто просто переклеюють ярлики з одного на інше, ба навіть заплутуються в самих визначеннях. Приміром, у Києві роблять фестивалі альтернативної чи навіть експериментальної музики, хоча звучить там зовсім не вона.

Є таке медичне визначення - кисневий бюджет серця. Музика - такий самий бюджет.

Аудіофіл - це людина, яку цікавить тільки звук, його якість. Такі люди збирають удома підсилювачі, колонки, добиваються потрібного звучання. Заради гладкості й коректності звучання вони вивіряють свою аудіосистему вдома роками, але часто закінчують тим, що слухають на ній казна-що. З іншого боку, є мільйони людей, які слухають гарну музику з Youtube на колонках - і втрачають половину нот. У такій ситуації вся сучасна академічна музика ходить "у бідних родичах", адже по-справжньому її ніхто не чує. Є велика частина музики, яка повинна бути виконана тільки наживо і яку треба слухати тільки так.

Раніше ми багато подорожували саме для того, щоб слухати музику на концертах. Але з кожним роком діяльності мережа "інформаторів" у нас зростає. І якщо нам чогось не вистачає у програмі фестивалю, ми можемо просто написати комусь із них. Ансамбль L'Homme Armė нам порадив флорентійський куратор Емануеле Торкваті, а про екстремальну вокалістку Одрі Чен вперше розказав дублінський саксофоніст Нік Рот, - почув її в Берліні. Сподіваємося колись привезти в Україну Марка Фельдмана і Сильві Курвуазьє, вони надзвичайні джазові музиканти, але періодично грають і академічну програму. Чули їх колись у Лісабоні, - це був один із найкращих концертів у житті.

Інститути, які пов'язані з Міністерством культури, застигли в тому, що вони роблять. За час свого радянського і пострадянського існування вони абсолютно відірвалися від світового контексту. Хоча ці театри й зали - неймовірний ресурс. Будь-яка людина, яка займається музикою, може собі тільки уявляти, що б вона зробила з такими можливостями. Але практичний досвід свідчить: зміни даються страшенно важко. Якщо в такі колективи й потрапляє щось здорове і сучасне, воно тут-таки захлинається у системі. Відома історія з В. Троїцьким і Дитячим музичним театром (режисер був змушений піти через спротив колективу до змін. - В. М.). Після неї сучасні культурні менеджери оминатимуть десятою дорогою театри і державні інституції. Це питання навіть не протистояння радянського/європейського, а просто старечого тромбозу. Люди, які працюють там, часто прилипли до своїх стільців, - їм нічого вже не цікаво. Дуже хочеться, щоб це змінилося, але це величезний труд. Зміни прийдуть хіба як результат загальних політичних змін у культурі.

З найбільш глухого кута Україна вже вийшла. Це потребувало величезних зусиль. Далі виявилося, що тунель до світла значно довший і небезпечніший, ніж нам усім хотілося. Але є відчуття, що рух, попри всі зупинки, відбувається у правильному напрямку.

Ще п'ять років тому людей у Києві, які виконували сучасну академічну музику, було критично мало. Два ансамблі в столиці і три - на всю Україну. Здавалося, що це в принципі нікого не цікавить, що музиканти, які спеціалізуються на високій класиці, навряд чи почнуть грати сучасну музику навіть за гроші. Зараз це дивовижним чином змінюється - навіть на прикладі нашого ансамблю. Раніше не можна було уявити собі, що на 17 інструментів прийде понад 100 заявок із найкращих українських оркестрів. Хай далеко не всі вони щиро цікавляться сучасною музикою, але всі бачать у цьому можливість для професійного зростання.

Не так давно шанувальники нью-йоркського філармонічного оркестру були обурені додаванням у репертуар нових імен композиторів. Цю історію коментував критик Алекс Росс. Слухачі запитували: "Чому ви примушуєте нас слідувати цьому спонтанному й незрозумілому вибору? Що це за імена?" А серед імен фігурував, наприклад, К. Дебюссі - головний імпресіоніст від музики, композитор кінця XIX ст. Навіть він значився як "новомодний автор, про якого завтра всі забудуть". Аргумент Росса був такий: "Якби сучасники композиторів, яких ви тепер вважаєте великими, так само реагували на їхню музику, як ви, то для нас із вами цих композиторів, напевно, не існувало б". І це правда.

Плейлист від "УХА". Скласти його - доволі відповідальне заняття, оскільки вартих уваги сучасних композиторів дуже багато. Ми б радили українцям почати з класики другої половини XX ст.: Мессіана, Булеза, Беріо, Шелсі, Штокгаузена. Далі - Шарріно, Кайя Сааріахо. Також чудові угорці Лігеті і Куртаг. Чи росіяни: Галина Уствольська, Александр Кнайфель. Варто також відкрити для себе і співвітчизників. Валентина Сильвестрова - якщо досі не чули, або Володимира Загорцева чи Леоніда Грабовського. Із зовсім молодих: Максима Коломійця, Ганну Корсун, Олексія Шмурака, Остапа Мануляка, Максима Шалигіна.