Військовий капелан Андрій Зелінський: "Аби тривати, життя мусить мати зміст"

Війна триває, а ми дедалі менше її помічаємо. До перемоги ще далеко, а ми сповільнили рух. Щоб розбудити людяність, яка в багатьох з нас іще сконфужено ховається, публікуємо розмову з військовим капеланом УГКЦ Андрієм Зелінським.

На війні він втратив добрих друзів. Багатьох з них знав іще з 2006 року. Відтоді, коли серед юних курсантів Академії сухопутних військ у Львові розпочав своє капеланське служіння. Потім з молодими офіцерами перетинався під Слов'янськом, Краматорськом, у Пісках, Дебальцевому і під Маріуполем.

Сьогодні отець Андрій постить фото могил друзів з написом: "У поминальний день зайшов до хлопців...".

А ще презентує книжку роздумів-рефлексій про них - "Соняхи". Вона про духовність у час війни - щоб мрії тих хлопців здійснилися, і ми побудували нову Україну.

- Отче Андрію, війна антигуманна, але на ній людина переосмислює для себе життя. Що усвідомили ви?

- За своєю суттю війна - це процес руйнації, радикальна деструкція простору й часу, хаос. Вона постійно бореться з людською гідністю. У таких умовах неважливими стають орієнтири, якими керуємося в мирному побуті: боротьба за власний статус, значущість, намагання досягнути успіху. Коли стоїш перед обличчям смерті, то, зрозуміло, найважливіша цінність - відстояти саме життя. У такому контексті людські стосунки набувають глибшого виміру: дружба стає справжньою; людина, яка тужить за дружиною, дитиною, - сумує по-справжньому. Залишаються цінності не соціально зумовлені, а суто людські. Тобто це зона автентичності. Війна допомагає усвідомити справжність справжнього і важливість того, що робить людину людиною.

- Чого навчили вас військові?

- Знову ж таки - бути справжнім. Особливо увиразнюється ця чеснота в зоні бойових дій. Я працюю військовим капеланом десять років. Багатьох хлопців, яких зустрічав на Сході країни, знав іще курсантами. Вони - повні життя. Моменти їхньої формації плекають у них цінності людини-захисника, українця, чоловіка. Згодом ці хлопці потрапляють у спотворену, успадковану систему оборонних відомств, де все - проти індивіда. Їм дуже складно в ній залишатися вповні людьми на рівні індивідуальному, особистісному. Але ця боротьба проти системи за свою людяність утверджує їх у щирості, прозорості. Тому в захисників маємо повчитися любові до життя, яке вони вміють відчувати по-особливому і значно глибше.

Я не втомлююся повторювати на передовій чи на другій, третій лінії оборони, коли дивлюся в обличчя військовим, істину, в яку щиро вірю: "Ви - найкращі у світі захисники найкращої у світі Вітчизни". Найкращі, бо не знаю, чи існувала армія, яка була б настільки неготовою до надзвичайно потужної загрози і яка на рівні військовослужбовця віддала б так багато. ЗСУ, як і державі загалом, бракувало технічного, матеріального, ідеологічного ресурсів. На лінію оборони стали молоді українські офіцери. Не маючи нічого, віддали усе, а саме - інвестували всю свою людяність, пам'ятаючи, що захищають рідних, народ, державу. Залишилися щирими, бо не шукали свого; щедрими, бо віддали все; і до кінця вірними. Це ті цінності, які війна поставила на перше місце і які мають стати рецептом, механізмом зцілення для всіх нас.

Завжди кажу, що українські захисники сьогодні на фронті - тому що люблять, а вороги - тому що ненавидять. Це боротьба людяності проти чітко вираженої ненависті, зумовленої страхом, що спричинений пропагандистськими заходами країни-агресора. Ненависть за своєю суттю механізм вірусний, який інструменталізує, використовує людину. Саме тому жертвами "русского мира" вважаю тих, хто бореться за нього зі зброєю в руках. Натомість любов творить добро, ділиться життям, надихає. Тільки любов дає сили для перемогти.

- Але, щоб перемогти, така відданість, як у захисників, має бути на всіх рівнях: і влади, і народу…

- Насправді перемога полягає не в тому, щоб, як це позиціонується на політичному рівні, повернути окуповані й анексовані території. Перемога в тому, щоб побудувати нову Україну - простір гідності, свободи, можливостей реалізувати людяність. Територіальна цілісність потрібна нам для того, аби існувала Українською держава, в якій людина відчувала б, що її гідність і свобода захищені. Ми боремося не за грами землі, а за спосіб життя гідних, вільних людей.

Якщо повернемося до старих механізмів суспільної взаємодії, які мало чим відрізняються від звичних у Росії - коли людина для держави, а не навпаки, то ми програємо. Якщо будемо застосовувати формат відносин влада-громадянин, які базуються на страху, насильстві, приниженні індивіда, брехні й маніпуляціях з метою реалізації особистих чи корпоративних інтересів, коли людину просто використовують, то не матиме значення наша територіальна цілісність. Тоді Росії стане вдвічі більше, хоча одна з них і називатиметься Україною.

Тобто лінія фронту поняття не лише географічне. Вона має пролягати через людське серце, свідомість.

Як можемо нині бачити з політичних уподобань досить багатьох наших співвітчизників, нам доведеться ще чимало перебороти. У нас іще безліч простору для переосмислення, внутрішньої трансформації.

Українські військові на фронті для того, аби ми тут творили нову Україну. Їм легше буде стояти там, якщо бачитимуть зміни тут.

- Що зараз болить українським військовим, із чим вони не можуть примиритися?

- Головне нині - армія потребує, щоб з нею спілкувалися. Що це означає? Коли тривають бойові дії - військовослужбовцеві легше знайти для себе мотивацію перебування на фронті. Коли припиняються обстріли - чимдалі частішають запитання: "Що я тут роблю? Чому маю залишити своїх рідних, бути далеко від дому? Коли це закінчиться?". Набагато важче знайти смисли.

Дуже важливо, щоб вони бачили, що ми розуміємо сенс їхнього перебування там. Тобто маємо допомогти їм сформувати ідентичність захисника. Коли солдат усвідомлює, що втілює надію всього народу, він стає нездоланним.

Я досить часто кажу, що в контексті війни національна безпека ґрунтується на бажанні конкретного солдата будь-що вижити. Поки він прагне жити, люди в тилу можуть спати спокійно. Аби тривати, життя мусить мати зміст.

Сенс життя захисників твориться нашою довірою до них. Віра реалізується не так, як ми звикли, - гаслами, вона реалізується діями.

- Натомість спостерігаємо не завжди обґрунтовані й раціональні кроки влади. Суспільство подеколи байдужіє, прагне абстрагуватися - можливо, через втому.

- Війна - це геть неприродне для людини середовище. Зрозуміло, що людину виснажують жорстокість, біль втрат, а відтак вона намагається захистити себе. Проте в цьому й серйозний виклик - як би в цьому душевному сум'ятті й боротьбі відчуттів не збайдужіти.

Байдужість жорстока. У книжці "Соняхи" є текст "Допоможіть, будь ласка!". У ньому я, як і багато військовослужбовців, котрі повертаються з АТО, прошу допомогти "піднятися зі шпагату". Не таємниця, що ми нині живемо в Україні у двовимірному світі. Можливо, я, як людина, реально присутня в обох дійсностях, більшою мірою відчуваю весь трагізм ситуації. З одного боку, є вимір, у якому зникають соціально зумовлені цінності і залишаються людські. У ньому - люди у бліндажах, окопах, поруч розриваються артилерійські снаряди. Немає води - бійці топлять лід, щоб почистити зуби. Бракує світла, тепла. Важко знайти сантиметр непрострілюваного простору. З іншого боку, є дійсність, де люди можуть навіть не здогадуватися, що в цій країні - війна. Легко ж організувати собі день таким чином, щоб зранку почитати трішки світової класики, потім зануритися в Інтернет, а ввечері піти в театр.

Насправді дуже важко стати на ноги в оцій роздвоєній дійсності, примирити всі виміри українського суспільства.

Я переконаний, що Україна можлива тоді, коли ми разом. Сьогодні в державі не може бути зайвих людей або непомічених.

Мусимо пам'ятати, що кожен з нас особисто відповідальний за нову Україну: що я зробив для неї? Бо полеглі захисники, фото яких я розмістив у книжці, а їх набагато більше, були дуже щирі, чисті, молоді, здібні. Це їх характеризує символічна назва книжки - "Соняхи". Бо це квіти, які постійно зорієнтовані на сонце і самі є його втіленням. Ці хлопці уособлювали любов, добро. Їх не стало. Тому тепер кожен з нас відповідальний за те, щоб добра у світі не меншало, і кожен повинен робити його більше, ніж раніше: і за себе, і за того хлопця, який не повернувся з бою.

Мусимо мати діяльну пам'ять про них. Тобто робити все для того, щоб їхні мрії про нову Україну здійснилися. Це має бути мотивуючим фактором. Виснажилися, болить, впали, але піднялися і - вперед. Хто сказав, що вже всі можливості вичерпано? Одноманітність людину втомлює, але любімо - і тоді будемо мислити творчо, знайдеться чимало шляхів і способів. Ми вже проявили це під час Майдану, на початку АТО. Проте ми поки що більше не зробили, ніж зробили - навіть ті з нас, хто працює невтомно.

- Щодо реінтеграції військових. Коли правильно розумію, то ви вважаєте, що позиція стосовно цього на державному й суспільному рівні є хибною?

- До сьогодні людство не винайшло ефективнішого механізму внутрішнього відновлення індивіда або й цілого суспільства, держави, ніж спілкування. У комунікації завжди є два суб'єкти. Коли ми об'єктивуємо військових, які повертаються зі Сходу країни, намагаючись їх навчити, як бути правильними, щоб інтегруватись у суспільство, то це трішки девіантний спосіб мислення. Я казав, що на полі бою зникають соціально зумовлені цінності, яких ми не можемо позбутися в мирному побуті, і на перше місце виходять загальнолюдські універсальні орієнтири. І захисникам потім важко повернутися в нашу систему, зокрема, коли члени суспільства на публічному рівні нехтують важливими для них цінностями. Коли у політичних процесах намагаються реалізувати особисті інтереси, а не тих людей, які борються за державу, за загальне добро. Тим, хто бачив смерть, усе це важко спостерігати.

Тому реінтеграція - це завжди двосторонній процес. З одного боку - що повинні зробити вони, щоб повернутись у суспільство? А з іншого - який ми повинні створити соціум, у який вони мають реінтегруватися. Звісно, неможлива трансформація завтра-післязавтра. Але захисники повинні бачити, що комунікація триває - ми хочемо їх почути і змінитися. Повинні вірити, що і після повернення з поля бою вони можуть продовжувати боротися за нову Україну, будувати її, тобто бути залученими у процес творення держави. Тоді й не матимемо стільки проблем із посттравматичними стресовими розладами.

- Духовний, психологічний стан військового дуже залежить від присутності капелана в зоні бойових дій. На якому етапі нині процес інституалізації військового капеланства?

- Уже введено в кадастр професію військового капелана. Наказ Міноборони про службу військового духовенства імплементується. Швидше процес відбувається в Нацгвардії, трішки повільніше в ЗСУ, але вже на етапі завершення.

Я - прихильник інституалізації. Військовослужбовець має бути захищений від будь-яких негативних впливів, тому капеланство слід чітко врегулювати відповідно до законодавства.

Наказу МОУ про службу військового духовенства, наскільки мені відомо, передував не один рік роздумів і роботи, але війна пришвидшила процес і змусила нарешті його завершити. Цей документ, сподіваюся, дозволить інституту капеланства працювати ефективно.

Це - віковий досвід багатьох армій світу. Радянська система свідомо позбавила військовослужбовців задоволення духовних потреб.

Військове капеланство - це не просто духовне служіння в армії, на полі бою, а певною мірою питання національної безпеки. Її реалізують конкретні особи, які мають не лише матеріальні, а й духовні потреби. Зокрема, ідеться про молоде покоління військовослужбовців, вихованих уже в іншій системі цінностей.

Завдання капелана - бути поруч. Він повинен допомагати українському захисникові не втомлюватися любити навіть перед обличчям смерті. Бо тільки любов дає сили для перемоги.