Вивезти Гмирю до Німеччини: живим чи мертвим - Персоналії - dt.ua

"Вивезти Гмирю до Німеччини: живим чи мертвим"

9 серпня, 2013, 18:20 Роздрукувати Випуск №28, 9 серпня-16 серпня

Видатний співак в період окупації 

Днями виповнилося 110 років з дня народження Бориса Гмирі. Співака, якого називали "великим Борисом", артистом-філософом, а його голос — рідкісної краси й сили бас-кантанте — басо-абсолюто. 

Доля відміряла Борисові Гмирі всього тридцять років творчого життя. Від голосу й таланту митця публіка шаленіла. "Щоб стихли овації після закінчення концерту Гмирі, необхідно було гасити світло, — так стихійно й сердечно висловлювала публіка свій захват мистецтвом знаменитого співака", — писала, зокрема, болгарська газета "Літературний фронт" у квітні 1956 р. 

Мало відомо про те, що творча діяльність видатного співака була пов'язана і з Полтавою. Про це свого часу намагалися не згадувати ні дослідники, ні сам співак, бо виступи Бориса Гмирі у Полтавському музично-драматичному театрі імені М.Гоголя припали на часи німецько-фашистської окупації…

Для автора цієї розвідки, який працює над темою "Будинки міста розповідають", важливо було визначитися з адресою Бориса Гмирі у Полтаві.

Видатний український співак народився 5 серпня 1903 р. в Лебедині на Сумщині в сім'ї робітника-каменяра і швачки. Жили бідно, тому Борис, після закінчення початкової школи, вимушений був в 11 років піти в найми. У 16 він уже був різноробом портового заводу, потім вантажником порту, матросом і кочегаром на шхуні "Св. Павел" у Севастополі. У 1921 р. повертається до Лебедина, отримує місце секретаря земельного відділу. У 1924—1927 рр. працює в Решетилівці завідувачем сільського клубу, згодом — відповідальним секретарем товариства "Геть неписьменність" у Полтаві.

Але ж таланту не сховаєш — після прослуховування Б.Гмирю спершу рекомендують, а потім і приймають до Харківської консерваторії, клас професора П.Голубєва. За розпорядженням наркома освіти Миколи Скрипника майбутньому інженерові дозволили навчатися у двох вишах одночасно. Борис Романович цим правом скористався — і з відзнакою закінчив інженерно-будівельний інститут і консерваторію. На третьому курсі консерваторії він уже працював у Харківському академічному театрі опери і балету. А відразу після її закінчення в 1939 р. талановитого співака запрошують солістом до Київського театру опери і балету імені Т.Шевченка. 

Все складалося добре. У квітні 1941 р. Борису Гмирі присвоїли звання заслуженого артиста УРСР. Хотілося жити й працювати. Але через два місяці почалася Велика вітчизняна війна. "Усе пропало, все покотилося до чорта, у прірву. Знову бідування, злидні, знову холод, знову смерть і смерть…", — писав митець у щоденнику.

Війна застала Бориса Гмирю на відпочинку в Криму. До Києва він уже не повернувся. Потрапив у Харків, працював в оперному театрі. Коли в жовтні 1941-го колектив вирушив в евакуацію, Гмиря лежав у лікарні з гострим нападом радикуліту. 

Впродовж тисячолітньої історії Україна не раз перекреслювала давнє прислів'я: "Коли говорять гармати, музи мовчать". Так сталося і під час Другої світової війни на cході Європи в 1941–1944рр. Попри утиски й переслідування з боку німецької влади, в Україні знайшлися творчі сили, які намагалися підтримувати вогонь українського культурного життя. Не всі працівники театру та споріднених із ним мистецтв евакуювалися на Схід, не весь творчий люд більшовикам вдалося вивезти під конвоєм. Різними правдами і неправдами тисячі митців залишилися на батьківщині, а після втечі комуністів почали налагоджувати театрально-культурне життя. У Львові, Сталіно, Києві, Харкові, Полтаві та інших містах України відкриваються театри, товариства "Просвіти", музеї.

У листопаді 1941 р. поновив роботу Харківський театр опери і балету. Борис Гмиря, якого лікарі поставили на ноги, знову став солістом театру. Жилося йому досить сутужно, тому в квітні 1942 р. він перебрався до Полтави. Восени 1941-го на базі Полтавського музично-драматичного театру ім. Гоголя було створено оперний театр, який розпочав свою роботу 7 жовтня. Його директором і головним диригентом став німецький піаніст Зіґфрід Вольтер. У трупі театру були відомі співаки й актори В.Багмет, Т.Миколенко, В.Баранович та інші. У репертуарі — класичні твори українських композиторів і драматургів П.Гулака-Артемовського, І.Котляревського, М.Лисенка, М.Старицького та ін.., а також зарубіжних —  П.Масканьї, Дж.Пуччіні, Ж.Бізе, Р.Леонкавалло. 

З приходом до Полтавського театру Б.Гмирі його оперний репертуар розширився. Уперше саме на українській сцені в Полтаві, було поставлено оперу Л.Бетховена "Фіделіо", де партнеркою Б.Гмирі виступала молода полтавська співачка Наталія Носенко. На початку 1943 р. в театрі працювало 285 осіб постійного складу, в тому числі 75 хористів і 45 музикантів оркестру. Такої великої трупи театр не мав ні до, ні після війни. Від початку своєї діяльності і до червня 1943 р. в театрі відбулося 350 вистав і 123 концерти. Їх відвідало 324945 глядачів — місцевих жителів і німецьких солдатів та офіцерів. 

Українського письменника У.Самчука, який побував у ті часи в Полтаві, вразило, "що за 20 років комуністичної диктатури Полтава втратила своє неповторне національне обличчя, а її мешканці значною мірою зрусифіковані". Разом з тим, — і це найбільше впало в око У.Самчуку, — у Полтаві діяло багато театрів, вар'єте, хорів, ресторанів і пивниць.

Борис Гмиря виконував у театрі партії Рокко, Колена, Мефістофеля. Пізніше йому дорікали, що він, мовляв, співпрацював з окупантами. А тим часом глядачами були здебільшого наші люди — перед ними й виступали Гмиря та інші артисти, даючи своїм талантом хоч якусь розраду в часи лихоліття. Заробітки артистів були мізерними. "За виступ на концерті я одержував 100 грам хліба як гонорар", — згадував співак. 

Про один з таких концертів, який проходив у бургомістра на початку 1943 р., згадував Г.Ващенко — тодішній редактор газети "Голос Полтавщини". "Бургомістрат улаштував урочисту вечерю, на яку було закликано багато визначного німецького офіцерства і керівних місцевих урядників… Коли гості встали з-за столу, розважалися розмовами і співами доброго співака Гмирі…". 

Комендантом Полтави був Фуртвенглер, брат відомого композитора й диригента Вільгельма Фуртвенглера, який знався на музиці й цінував музичний талант Б.Гмирі. Він признався співакові, що має спеціальне розпорядження Еріха Коха — вивезти Гмирю до Німеччини, живим чи мертвим! "Літак завжди вас чекає, — казав він. — Тільки погодьтеся — і перед вами відчиняться всі театри світу. Вирішувати вам, хоча я розумію, що без України ви не зможете…".

19 вересня 1943 р. німці, відступаючи, змусили театр виїхати з Полтави. Кілька місяців він перебував у місті Оринин поблизу Кам'янця-Подільського. 

26 березня 1944 р. місто визволили від фашистів, а через тиждень Борис Романович уже брав участь у концерті для радянських воїнів.

У 1944–1961 рр. — Гмиря соліст Київського театру опери і балету. Та майже все післявоєнне життя співака переслідував КДБ, який не міг пробачити йому перебування і роботу на окупованій території. Артиста постійно викликали в органи, примушували писати пояснювальні записки, звинувачували в тому, що він співав для Гітлера. Ще в січні 1943 р. начальник Українського штабу партизанського руху Строкач у рапорті ЦК КПУ писав: "Из числа известных актеров остались и состоят в настоящее время на службе оккупантов — Гмыря — солист Харьковского театра оперы и балета, кинорежиссер Кавалеридзе, оперные артисты И.Зейферт и М.Донец-Тессейр". 

Гмиря не виправдовувався. Коли було несила терпіти, він подавав заяву про звільнення. Його не відпускали, але й не припиняли цькувати. 1961 р. Б.Гмиря остаточно покинув театр і розпочав концертну діяльність.

Він ніколи не прагнув прихильності сильних світу цього. Але він її мав. У 1951 р. під час декади українського мистецтва виступав у Москві. На концерті був присутній Сталін. Після виконання арії Івана Сусаніна в залі Большого театру він першим піднявся й почав аплодувати. Звісно, за ним і зал вибухнув овацією. 

Дослідники творчості Б.Гмирі висловлюють різні версії щодо ставлення Сталіна до співака. Начебто Сталін запросив Гмирю на вечерю після концерту і дав вказівку присвоїти йому звання народного артиста СРСР і нагородити орденом Леніна. Нібито саме Сталін не дозволив заарештувати співака, на якого вже було виписано ордер. Втім, то все версії… Насправді ж, звання народного артиста СРСР співакові було присвоєно 1955 р. 

Перебуваючи в розквіті творчих сил, Борис Гмиря почав активно гастролювати. Але далі країн соцтабору його не пускали. В архіві митця зберігається п'ять рукописів концертних програм, які він склав для гастролей у США в 1960 р. Не судилося…

Опинившись у ролі без вини винуватого, Борис Романович ішов по життю із гордо піднятою головою. Але душа страждала. Першого серпня 1969 р. його серце не витримало… Видатний співак пішов із життя, не доживши чотирьох днів до свого 66-річчя. Його голос звучав іще сильно й молодо, у нього було багато нереалізованих планів…

У 2003 р., коли відзначали 100-річчя від дня народження видатного майстра сцени, президент фонду Бориса Гмирі Ганна Принц звернулася до Полтавської міськради з пропозицією назвати іменем Бориса Гмирі одну з вулиць Полтави й одну з музичних шкіл. Ініціативу підтримала громадськість міста. На жаль, полтавські можновладці не виявили бажання цим займатися. Але ж іще є час, аби виправити помилки…

Адже талант Гмирі належить українському народові, для якого він жив і творив. 

 

 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво