Він був добрий

Я нині ніби заново відкриваю для себе не тільки поета, автора багатьох критичних статей і кінематографіста Леоніда Васильовича Череватенка, а й далеку від кон'юнктури, вистраждану оригінальність його позиції. Знаю, що його немає, а рука тягнеться до телефону, бо треба спитати, кому з російських поетів належить вислів "лицом к лицу лица не увидать, большое видится на расстояньи". Зізнаюся: замість нишпорити по енциклопедіях та довідниках мала звичку дзвонити Череватенку й завжди на всі мої запитання діставала відповідь. Тепер ця цитата стосується і його. Зараз із подивом відчула, що той, із ким я ще не так давно товаришувала, після смерті почав вивищуватися, підніматися на заслужений п'єдестал...

Приязнь між нами розпочалася з епізоду, коли я перестріла його на Хрещатику з "авоською", де було вісім хлібин.

- І за який час ви збираєтесь їх з'їсти? - поцікавилася.

- Та не збираюся... Навколо мене живуть старенькі сусідки - так оце їм.

Усміхнулися одне одному та й розійшлися. "Добра людина", - подумала я тоді, будучи переконаною, що відсутності цієї якості в людській душі ніякі таланти не компенсують.

Саме доброта спонукала його вимагати відділення рахунка Київської письменницької організації від рахунка Національної спілки письменників, а це означало виступити проти Володимира Яворівського. Леоніда Васильовича вразило те, що, коли ховали Мечислава Гаска, він важив
47 кілограмів - самотній, фактично помер від голоду в суворі 90-ті, коли письменникам, як і всім іншим, не платили пенсій.

Очільник НСПУ Володимир Яворівський по радіо "Свобода" привітав Череватенка з обранням на посаду голови Київської письменницької організації, а після того, як він поставив питання про окремий рахунок для неї, сказав: "Ми з вами не спрацюємось".

Яворівський, будучи обраний 80 голосами за квоти один до десяти, аж три зібрання провів, щоб скинути Леоніда Череватенка, обраного 210 голосами. Ціною маніпулятивних технологій, відпрацьованих у Верховній Раді, головою Київської організації став інший, набравши 160 голосів.

Вже коли події були в розпалі й "Літературна Україна" поливала "розкольників, гекачепістів" брудом, з тортом і пляшкою шампанського з'явився персональний шофер Леоніда Череватенка і заявив:

- Віднині я шукаю роботу поза Спілкою письменників. Щойно висадив нового голову Київської організації з дружиною. Возити їх не буду! Категорично!

Як же треба було Череватенкові інтелігентно поводитися з шофером, щоб стати таким контрастом до того, хто заступив його на посаді.

"Енциклопедія,
на жаль, лежача"

То ким же він був і як склався його життєвий шлях? Він не любив говорити про себе, волів займатися іншими.

Народився 31 жовтня 1938 р. в місті Дніпропетровську. По закінченні філологічного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка навчався на Вищих сценарних курсах при Держкіно СРСР у Москві. Автор сценаріїв художніх фільмів, поставлених на кіностудії імені О.Довженка: "Лицар Вася", "Канал", "Скляне щастя", "Дорога на Січ", "Закон", документальних стрічок "Юрій Коцюбинський", "Ваш Леонід Первомайський".

За часів, коли міністром був Іван Дзюба, Л.Череватенко якийсь час очолював департамент кінематографії Міністерства культури, але недовго: телеграмою йому повідомили, що з посади його звільнено. Лауреат премії Спілки кінематографістів СРСР (1988) за статтю "А корабль стоїть...", був удостоєний іще й республіканської премії імені О.Білецького в галузі літературно-художньої критики. І, врешті, кінотрилогія "Я камінь з Божої пращі", що об'єднала кінокартини "Ольжич", "Доба жорстока, як вовчиця", "Незнаний воїн", удостоєна Шевченківської премії, яку Череватенко розділив з режисером Аркадієм Микульським. На жаль, ці
фільми навіть за часів української незалежності так і не вийшли на широкий екран.

Автор книжок віршів "Скіфський степ", "Відкритий звук", "Хронологія побутова". За останню збірку поезій "Закляте залізо" був удостоєний премії "Найкраща книжка року". І вона того варта: це філософське осмислення вузлових моментів не тільки історії України, а й цілого людства. Помер Л.Череватенко 9 травня 2014 р.

Поезія Олега Ольжича справила велике враження на нього ще в студентські роки. Вже пізніш, як сам зізнався, відкрив для себе цю постать як археолога, автора "Неолітичних розписів кераміки Галичини" - першої теоретичної праці з трипільської культури, що вийшла німецькою мовою і справила фурор у професійній царині. "Знімаючи фільм про Ольжича, потратили роки,- писав згодом Леонід Череватенко. - Виїжджали в Америку, Канаду, брали інтерв'ю в соратників поета, знаходили його родичів".

Теми, які він вичерпно розкривав, дуже характерні. Почав з доробку репресованого Валеріана Підмогильного і за часів СРСР нахромився на відповідь: "Ми реабілітовуємо людей, але не їхню творчість". За відгуками фахівців, дипломна робота Череватенка про творчість Євгена Плужника тягнула на кандидатську дисертацію, але через славу "націоналістично налаштованого" шлях до аспірантури йому було закрито.

І все ж надалі тема поетів українського розстріляного відродження стала наскрізною в житті Череватенка.

Він любив згадувати такий епізод. У січні 1990 р., у найважчі для України часи зміни суспільного ладу, він у Канаді тричі зустрічався з дружиною Ольжича Катериною Леонідівною. На якійсь із тих зустрічей вона спитала, чи не хоче він подивитися на їхній шлюбний перстень. І Леонід Васильович, побачивши щось почорніле, не міг стриматися від вигуку: "Таж золото не чорніє!". Виявилось, що колись той перстень був укритий позолотою, але вона облізла. "А що - в нього не було грошей, щоб купити справжні золоті персні?", - спитав Череватенко. Пані Катерина відповіла: "Гроші в нього були, все-таки він керував великою підпільною організацією і через його руки проходили значні суми, однак Олег вважав, що під час війни він не має права витрачати гроші на себе особисто. Гроші потрібні, щоб купувати зброю, утримувати нелегальні квартири, купувати квитки кур'єрам, які йшли через усю Європу, й підкуповувати чиновників, які скрізь і завжди продажні, в тому числі й ... німецькі".

Череватенко вважав, що такі люди як Ольжич і мали б керувати незалежною Українською державою. А в нас до влади приходять лише кар'єристи та спеціалісти з популізму, які щедро сиплють обіцянками. Коли питали, кому з сучасних політиків він довіряє, відповідав - нікому. Заглиблюючись у минувшину, відзначав як державотворця гетьмана Скоропадського - і ось рядки з його вірша "Мотовилівка":

З цього боку і з того - лиш ми,

І крута заварилася каша.

Бо зійшлись
на цім боці грудьми

Правда наша -
і правда не наша.

Живота не жаліли свого

І до ворога жалю не мали.

І лунала команда "вогонь!",

І зростали з мерців п'єдестали.

Пригадаєм коли-не-коли

Цю баталію славно-плюгаву;

Скоропадщину перемогли.

Поховали гетьманську державу.

А ніхто й не подумав: це крах!

Несвідомий народ - невідомий.

На братерських,
на рідних кістках

Щонайкращі зростають хороми.

"Девіз мого життя - працювати, а час покаже, чого варта та праця", - часто казав він. Коли ж його питали, що в нашій державі йому подобається, відповідав: "Колір прапора: чисте небо - голубий, колір пшеничного поля - жовтий. Достойно для нації споконвічних хліборобів".

Тяжко хворіючи й перенісши операцію, яка, за власним висловом Череватенка, зробила його "неестетичним", я не пам'ятаю, щоб він коли скаржився на самопочуття. Коли я назвала його ходячою енциклопедією, він видихнув: "Енциклопедія, на жаль, лежача".

Роман Коваль, голова клубу "Холодний Яр", членом якого був Леонід Васильович, вважає, що Череватенко до кінця не реалізувався. "І були на те причини: його довго не публікували в часи СРСР, а за часів незалежності його роками замовчувала "Літературна Україна", коли редактором був Петро Перебийніс".

Людське життя не вічне. Ніби лише нещодавно в Ірпінській бібліотеці ми святкували 76-ліття Леоніда Васильовича... Як біолог я знаю, що безсмертя в природі існує, але в нашій ДНК воно безнадійно заблоковане, і це наводить на думку, що міф про плід пізнання добра і зла має реальну основу. А може, у тому вища мудрість? Адже, зрештою, всім мистецтвом ми зобов'язані прагненню людини вирватися за межі відпущеного їй на життя короткого часу.

Саме про це писав і Леонід Васильович у вірші "Витвори" з останньої збірки:

Присудила неправедно
доля сліпа,

З гордим родом людським повелася негідно. -

Визирають з руїн
два залізних серпа,

Втім, хто жав-жнивував, - тих давно вже не видно.

Протомісто трипільське татарник обплів

Тож лишились нетлінні хатів п'єдестали:

У полумиску - стойма тринадцять ножів,

Та їдці у далеких світах заблукали.

...Але що ми зуміли б
уздріти навкруг,

Якби встигли з мертвотної вирватись тиші,

Коли б витвори смертних приречених рук

Не були за творця,
за людину тривкіші?