Від Ізоляції до ізолятора - Персоналії - dt.ua

Від "Ізоляції" до ізолятора

5 червня, 2015, 00:00 Роздрукувати Випуск №20, 5 червня-12 червня

Від "Ізоляції" до ізолятора  

 

Фонд "Ізоляція. Платформа культурних ініціатив" — мультидисциплінарний культурний проект, відкритий для всіх видів творчої експресії. Фонд працює у трьох напрямах: у сфері мистецтва, освітніх програм та проектів, пов'язаних із активізацією української креативної спільноти.

У 2010 р. Донецьк став майданчиком, де команда "Ізоляції" планомірно розвивала культурний соціум через взаємодію з художниками і письменниками, підтримувала новаторські культурні ініціативи. Та головне — "Ізоляція" стала місцем вираження різних думок і школою формування толерантності.

9 червня 2014 р. територію фонду захопили найманці самопроголошеної "ДНР". Простір, де з 2010 р. проводилися освітні програми, виставки та художні резиденції, тепер використовується як в'язниця, місце страти і база підготовки бойовиків. Приміщення "Ізоляції" розграбовані: чимало робіт українських і закордонних митців бойовики "ДНР" здали на металобрухт, фонд втратив багато творів мистецтва, команда втратила дім.

Вони мріяли сформувати в Донецьку різнобічний культурний дискурс і цим змінити місто. 

Перефразовуючи класика: задум, можливо, не вдався. Але за спробу — спасибі. 

* * *

Евакуювавши із захопленого Донецька команду й частину художніх робіт, фонд продовжив свою місію в Києві. За минулий рік "Ізоляція" реалізувала тут понад 80 освітніх проектів і мистецьких програм, у тому числі виставку в Palais de Tokyo в Парижі, проект на Венеціанській бієнале та колаборацію з університетом Villa Arson (Ніцца). І, як завжди, продовжує підтримувати молодих українських художників та дизайнерів, інвестуючи в культурну інфраструктуру, — від навчання за кордоном до надання приміщень для майстерень. 9 червня "Ізоляція" відзначить перший рік у Києві ретроспективою своїх культурних і соціальних проектів.

Засновник "Ізоляції" Любов Михайлова розповідає DT.UA про те, що сталося з проектом у Донецьку, що буде далі. А також — про місію "Ізоляції", яка, незважаючи на трагічні події, по суті, залишилася тією самою.

Як це було 

— Важко згадати все у хронологічному порядку. Був Майдан, у Донецьку він часто сприймався негативно. Насамперед — місцевою владою, але й звичайними людьми теж. Усе за давнім принципом: "Ми тут працюємо, а вони там танцюють". 

Команда ж "Ізоляції" Майдан підтримувала. На одному з наших останніх проектів у Донецьку в нас на столах стояли прапорці ЄС і України, що дало підстави багатьом вважати нас божевільними, адже тоді купити в місті український прапор було вже неможливо. Їх усі вилучили. Напруга витала в повітрі, місто було підготовлене до сепаратизму.

— Тобто все було розплановане заздалегідь?

— Звісно. Ще в листопаді 2013-го ми приходили в мерію по підтримку у проведенні міжнародного музичного фестивалю. Фестиваль ми планували на березень 2014 р. На що нам відповіли: "Що? Фестиваль? У березні? У березні сюди вже ніхто не в'їде й не виїде".

Ще одна цікава деталь: за півроку до всіх цих подій, ще до Майдану, міськвиконком в особі мера Лук'янченка наполегливо вимагав у нас плани "Ізоляції". Усі плани — і заводу, і підвалів.

— Чим мотивували?

— Цивільна оборона. Розумієте? Прокинулася в країні у 2013 р. цивільна оборона... Тобто наша доля була вирішена заздалегідь. Для них наша локація була ніби нічийна, оскільки не належала нікому з прізвищем на "А" або на "Я".

Одне слово, тривога в місті наростала. У квітні 2014-го ми провели літературний фестиваль "Мова та насильство", куди зібралися люди різних думок — українські письменники, російські письменники, навіть кримськотатарські. Люди, які поділяють ідею цілісності України, і люди, які виступають за сепаратизм. І ось поруч, у Слов'янську, вже точиться війна, бої, стріляють, а в нас люди сперечаються, діляться думками, говорять, жити нам разом чи окремо, якими мовами говорити. Багато молоді, велика культурна програма, дискусії, кінопокази, музика.

Тоді наш фестиваль нагадував мені острів, що тоне, а на ньому — останні рештки розуму. 

— Донецьк масово підтримував ідею від'єднання?

— Швидше за все, половина людей у Донецьку підтримували цю ідею. І чим менше місто в Донбасі, тим більше було підтримки сепаратизму. Адже в ньому менше культурних і освітніх програм, сильніший вплив медіа. Водночас, люди вірили, що справді скинуть олігархів. Тобто маси ідею ідеалізували, але на тлі цього формувалися так звані ополченці, з'явилася зброя, і проводити заходи було вже небезпечно.

Тоді ми зрозуміли, що далі можлива тільки ескалація. У той момент я була за кордоном, і ми домовилися зустрітися всією командою в Києві — вирішити, що робити далі. І коли наша команда вже виїжджала з Донецька, співробітниці зателефонував Роман Лягін, той самий, який керував проведенням "референдуму" 12 травня. Він часто бував у нас в "Ізоляції", ходив, дивився, дружив. Він такий, знаєте, хороший поганий. І ось він нам повідомив: "Долю "Ізоляції" вже вирішено, вам надійде пропозиція, і, незалежно від того, погодитеся ви на неї чи ні, рішення вже прийняте без вас". Тобто можна не повертатися. "Вивозьте все, що встигнете", — сказав він нам у неділю ввечері, на Трійцю. А в понеділок вранці на територію "Ізоляції" зайшли озброєні люди. Кілька людей у повному екіпіруванні, а решта — звичайна група люмпенів у старих кросівках, але горді — з автоматами. Вони вистрелили в повітря, показали якісь папірці, згідно з якими фонд "Ізоляція" передавався республіці, оцій новонародженій, якій на той момент було кілька днів. Фонд нібито експропріювався для розміщення гуманітарної допомоги з Росії.

Наступного дня виявилося — двері вибиті, запаси з'їдені, все розбите, навіть якісь міксери кухонні розкрадені... Ми про мародерство відразу заявили в медіа, написали на сайті "Ізоляції". Це їх страшно образило, вони ж молода республіка... Після цього були дуже важкі переговори, нам усе ж таки дозволили вивезти одну машину з картинами. Тими, які вони вважали мистецтвом.

— Тобто вони самі вирішували, що мистецтво, а що ні?

— Атож. Причому спочатку вони запросили місцевих, скажемо так, любителів мистецтва, які просто вивезли з нашої колекції те, що їм сподобалося. А потім уже ми — фактичні і юридичні власники, люди котрі роками працювали над цим фондом, — забирали те, що нам дозволили.

Що тепер в "Ізоляції"

— Там, де була "Ізоляція", тепер — ізолятор. Там склад озброєння, в'язниця і місце страти. Там людей тримають в ув'язненні, людей убивають, зберігають украдені машини, там (наскільки ми знаємо) виробляють якусь зброю, розміщені склади цієї зброї. 

Це неможливо уявити: на місці, де був музей, культурна інституція, тепер — в'язниця і місце навчання бойовиків. 

У нас є виставка, присвячена подіям, пов'язаним з "Ізоляцією". Причому ми постійно доповнюємо її новими об'єктами — відео, фотографіями. Останні фото нам дали, здається, хлопці з батальйону "Дніпро". Їхній безпілотник літав над "Ізоляцією" в Донецьку. Над тим, що від неї залишилося. І на фотографіях видно: сусіднє підприємство вщерть набите танками. А на нашій території — дуже багато техніки.

Зараз ми відстежуємо долі людей, котрі потрапили у в'язницю, організовану на базі нашої "Ізоляції". Через них дізнаємося, що сталося з нашими колекціями, книжками. 

Один колишній ув'язнений, журналіст Дмитро Потєхін, розповідав, що примірники нашого каталогу, виданого за результатами виставки Цая Гоцяна, просто валялися скрізь, а потім ув'язнених примусили їх зібрати й спалити. Але Дмитро знайшов у цьому каталозі навігацію по "Ізоляції", по суті це був план нашого заводу. Отож, Дмитро зі своїми товаришами, ув'язнений на нашій території, склав за цим каталогом план втечі.

Ті, хто побував там, у катівнях, розповідають нам, що тепер на території "Ізоляції" організований табір за принципом ГУЛагу. Надзвичайний комітет, очолюваний таким собі Барановим, який раніше очолював "Молоді регіони" Макіївки. Зважаючи на все, цих людей готували заздалегідь, випадкових людей там немає. Є, звісно, військові з Росії, професійні, які тренують місцеві угруповання. І нові місцеві "еліти".

Про майбутнє і сьогодення

— Рано чи пізно всі війни закінчуються. Минув рік, і наша команда вже зараз думає не про війну, а про будівництво мостів. Саме тому ми постійно їздимо в міста нашого регіону. Нинішнього року організували програму Architecture Ukraine — резиденцію міжнародних і українських архітекторів та дизайнерів, які в червні зберуться в нас у Києві і впродовж кількох тижнів складуть програму архітектурного розвитку міста Маріуполя. 

На Венеціанській бієнале ми презентували проект #onvacation (у відпустці. — А.К.),який просто "підірвав" Інтернет і міжнародну пресу. Наші митці й активісти роздавали відвідувачам бієнале військову форму і закликали зробити мілітаристське селфі у павільйоні країни-окупанта. Всі учасники, які зробили таке фото, беруть участь у конкурсі, а переможець виграє поїздку в окупований Крим. Іронічно.

Так активісти #onvacation закликали аудиторію до дискусії про державну агресію, окупацію і, звісно, про ситуацію в Україні. "У відпустці" — такою назвою ми цитували Путіна з його заявами про те, що російські солдати на танках і зі зброєю насправді просто у відпустці. Проект закінчується 9 червня, і тоді буде оголошено переможців акції.

Цей день — річниця нашого вигнання з Донецька. Або, краще сказати, — наш перший рік у Києві. Ми насправді відзначаємо цей проект, робимо ретроспективу "Ізоляції", запрошуємо гостей на відкриття. Нам є що сказати і що обговорити. І хай ми не знайшли підтримки в держави, хоча зверталися в усі органи, включно з адміністрацією президента. Нам не виділили ніякого приміщення, навіть із напівзруйнованих будівель, що їх ми відновили б так само, як упорядкували величезну територію нашої "Ізоляції" в Донецьку. Нас це не обтяжує. Ми вирішили проблему самі. Тепер у нас прекрасна локація в індустріальному місці. У нас далекосяжні плани, а головне — бачення. І віра.

Про міжнародні проекти
і вплив культури

— Нас набагато краще знають за кордоном, ніж тут. Адже ми робимо безліч проектів поза межами України. Ми постійно запрошуємо на наші тематичні проекти й резиденції закордонних художників. Тобто програми, коли художник приїжджає й реалізовує свій творчий імпульс у місцевому просторі. Він не привозить із собою картину, написану багато років тому в зовсім іншому контексті, він приїжджає до нас, вивчає місцевий контекст, простір, суспільство і робить щось унікальне саме тут.

У нас був Даніель Бюрен — легенда Франції. Був Рафаель Лозано-Хеммер — художник, який широко використовує сучасні технології у своєму мистецтві. Був Кадер Атія, що досліджує міжкультурні розбіжності. І безліч інших. Безліч художників, які приїжджали й творили саме в нас. Здебільшого ці роботи були інтегровані в простір "Ізоляції", тому, природно, вивезенню не підлягали. Частину їх уже порізано на брухт.

Але першим, хто до нас приїхав, був знаменитий китайський художник Цай Гоцян. Одна з яскравих сторінок у його кар'єрі, яка, мабуть, буде більше зрозуміла широкій аудиторії, — Гоцян був художнім директором Олімпійських ігор у Пекіні. Він пише свої картини порохом. Із Гоцяном ми реалізували проект "1040 метрів під землею", у якому брало участь багато шахтарів — із вугільної шахти, з соляної шахти, чимало волонтерів, робітників. Загалом, величезну кількість людей було задіяно. І коли проект реалізували, більшість учасників уже вважали його частиною свого життя. Це вже не просто незрозуміле чуже мистецтво, це вже особисте...

Недавно ми робили проект у Парижі, в Palais De Tokyo — основній художній інституції Франції. Показували там виставку, пов'язану з історією "Ізоляції". Після цього матеріалу мені телефонували знайомі й казали: "Любо, боже мій, тепер нарешті ми зрозуміли, що відбувається в Україні". Адже те, що відбувається з культурою, — лакмусовий папірець того, що відбувається з суспільством. 

Про Київ

— У Києві нам дуже пощастило, ми дивилися багато місць на Подолі, він нам близький своєю естетикою — в цьому районі було безліч маленьких виробництв. І ми знайшли прекрасне місце поруч із Судноремонтним заводом, недалеко від води. З наших вікон видно трубу, схожу на одну з тих, що були в "Ізоляції" у Донецьку. Індустріальний ландшафт, дуже приємний, дуже ностальгійний і надихаючий.

— Продовжуєте дотримуватися індустріального стилю? 

— Нашою проблематикою завжди була постіндустріальна тема. Що трапляється з людьми, з місцем, з містом, з духом у постіндустріальний період. А трапляється дуже багато чого, і треба правильно цю енергію перевтілити. 

Наприклад, моїм першим натхненням був Ессен (Рурський вугільний басейн. — А.К.) — німецький регіон, схожий на Донбас. Коли там закрилися шахти й заводи, уряд інвестував у культурну конверсію цього індустріального регіону. Там з'явилися музеї, галереї, арт-центри, театри. Але держава принципово вкладала в цей проект великі гроші і в результаті фактично змінила соціальну карту цього регіону. Якщо раніше там жили шахтарі, металурги, то тепер — айтішники, дизайнери, художники, креативні індустрії. Це зараз абсолютно інший регіон, і молодь перестала звідти виїжджати. У Донецьку ми хотіли зробити саме це, навіть без державної допомоги.

— Що тепер робите в Києві? Те саме?

— Ми не можемо робити в Києві те саме, адже "Ізоляція" — проект про місце. Нашим головним героєм був завод. Ми змінюємо місце, а місце змінює нас. Своєю діяльністю ми показували, як у зупинений пострадянський завод можна привнести енергію творчості і що енергія творчості може зробити з місцем та оточенням. 

Про підтримку
молодих художників

— Як культурна інституція ми добре інтегровані в міжнародне арт-середовище, до нас безперервно звертаються з проханнями рекомендувати художників на різні резиденції, виставки, бієнале. Наша мета — розвивати українських художників, насамперед — їхнє критичне мислення. 

Звісно, коли війна вже почалася — культура може мало. Але до війни, якщо вкладати в культурну інфраструктуру, можна зробити дуже багато. І вже зараз хтось, крім нас, мусить почати вкладати в це. Адже інфраструктура — це можливість художників реалізовуватися, виставлятися, продаватися. А в нас немає ні галерей, ні культурних інституцій, ні арт-простору у містах, де художники могли б проявити себе. Немає шкіл, у яких вивчають не просто візуальне мистецтво — як ліпити, як малювати, а як — думати, філософські теорії, критичне мислення. 

— Як ви створюєте таку інфраструктуру?

— Поки що на двох поверхах нашого приміщення на Подолі ми створюємо креативну локацію, простір мануфактур під назвою IZONE. Нині у нас працюють кілька майстерень: літографія, меблева, фотомайстерня, кафе, галерейний простір, проводиться безліч майстер-класів, скоро з'явиться коворкінг (модель роботи, де учасники, залишаючись незалежними та вільними, використовують спільний простір для своєї діяльності. — А.К.).

Ми хочемо, щоб у нас сформувалася спільнота креативних людей, таких, хто, користуючись нашим майданчиком, зможе розвити свої можливості, думки, ідеї, мрії. І з допомогою своєї креативної професії заробляти собі на життя. Ця модель англійською називається — "self-sustainable". У російській і українській мовах такого поняття немає, дослівно це щось на кшталт самостійкості. Тобто це модель, у якій ти не заробляєш гроші "на мерседеси", працюючи на чужого дядька, але забезпечуєш своє життя та підтримку особистого проекту, який дає прибуток. 

Про повернення

— Колись війна закінчиться. Повертатися не плануєте? 

— Повертатися — велике питання. Ви можете собі уявити — їдете кудись на два дні, а залишаєтеся там назавжди. Звісно, у моїх хлопців і дівчат, у всієї команди був шок. У мене, в тому числі, хоча це й не перша втрата в моєму житті. Але в такому брутальному форматі це було вперше. Насильство чистої води. Квінтесенція насильства. 

За цей рік ми пережили цілий спектр больових відчуттів — мерзотність, гіркота, втрата назавжди.

Повернемося ми чи не повернемося — справа тривалого часу. Звісно, всі колись кудись повернуться. 

Ми дуже любили нашу "Ізоляцію" в Донецьку, вклали в неї стільки ідей, думок. А її просто розтоптали й навіть не зрозуміли, що вони розтоптали. Тепер повернутися в те тіло, яке ти любив, ростив, а його піддали такому насильству, зробили з нього в'язницю, — буде дуже складно, я не можу собі цього уявити.

Про закінчення
зовнішньої і внутрішньої війни

— Рік тому на блошиному ринку в Нью-Йорку, на базарчику, де можна купити книжку за один долар, я знайшла збірник мого любимого Германа Гессе. Ось ця книжка — If The War Goes On ("Якщо війна триватиме ще два роки"). Це збірник есе, яких я раніше не читала. Коли я його розгорнула, мені стало зле, — це був ще початок квітня 2014-го, я тоді й уявити не могла, що в нас у країні буде справжня війна. І ось, дивіться, розгортаємо книжку — назви: "Якщо війна триває не один рік", "Якщо війна триває ще два роки", "Якщо війна триває ще п'ять років"... Це 1918 р. Я почала читати й раптом гостро усвідомила — минуло 100 років, а люди ні на крихту не змінилися. Людська суть настільки не змінилася, що прямо страшно від цієї думки. 

Недавно ми були поблизу кордону "ДНР", дивилися на оборонні споруди, які будує українська сторона. Там ДЗОТи, укріплення, які неначе можуть когось зупинити... Жаль — я в це не вірю. Але я вдивлялася вдалечінь і думала: "Боже, там було це місто, там було це життя, всі ті прості речі, з якими ти себе ідентифікував. А тепер там щось зовсім інше". І цей кордон у вигляді ДЗОТів навряд чи допоможе вирішити хоч якісь питання. Я думала про цю споруджувану стіну. І про те, де насправді проходять кордони. 

— Вам не подобається це? Думаєте, ми обмежуємо територію, за яку все-таки потрібно боротися?

— Мені здається, кордони в сучасному світі втратили своє значення. Вони більше не визначаються географічною смужкою. Із сьогоднішніми медіа, із сучасним умінням маніпулювати людьми кордони не мають значення. Мені здається, ті зусилля, які зараз кинуті на копання окопів та створення внутрішніх кордонів, мають бути спрямовані трохи на інше. Можливо, нам треба перестати копати окопи і почати будувати через них мости. Звісно, зараз суспільство до цього не готове. Але ми мусимо хоча б навчитися мислити в цьому напрямі. Щоб колись, коли настане час, ми все-таки змогли скористатися цими мостами, аби перейти кордони.

 
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво