Вибрати себе - Персоналії - dt.ua

Вибрати себе

1 вересня, 2017, 16:28 Роздрукувати Випуск №32, 2 вересня-8 вересня

Аня Константинова працює у ВІЛ-сервісній організації. Її домівка — в Києві, а батьківщина — в Криму.

Аня Константинова працює у ВІЛ-сервісній організації. Її домівка — в Києві, а батьківщина — в Криму. Їй 41 рік, і останні 14 років життя — найкращі за всі попередні. Цей відтинок часу видається довшим, ніж усе її попереднє життя. Відтинок справжнього щастя й відкриття себе.

Аня переїхала в Київ задовго до анексії Криму. Переїхала до чоловіка, обмінявши улюблений вид із вікна на Чатир-Даг на квартиру на Троєщині й дорогу на роботу, яка забирала дві з половиною години. Це було 25 грудня 2012-го, а у вересні Іван загинув у ДТП. Так обірвалася маленька історія щастя, але залишився Київ. 

"Коли Вані не стало, мені вже просто нікуди було вертатися. Та й сам процес відриву вже відбувся. Тоді вирішила: поки що залишаюся. І так я виживала в Києві, виживала, а потім — зажила. Тобто це не було підкорення Києва. Якби я виїхала підкоряти столицю, то померла б від страху. Я їхала конкретно до Вані, — розповідає Аня під дзенькіт тарілок і музику на задньому фоні під час ланчу в центрі міста. — У Криму в мене залишилася вся родина, і мені просто дико, що їжджу тепер до них в іншу країну. Це дуже болюча тема. Я раніше охочіше про це говорила, але тепер мені стало складніше. Занадто багато оцінних суджень про людей, котрі залишилися там. Про тих, хто їздить туди. Тому мені просто легше було закритися. 

Одного разу побачила сон: маленька дівчинка показує мені через вікно Крим. Угорі гори засніжені, красиві, а внизу — зруйновані бараки й будинки. І ця дівчинка каже мені: ти не дивися вниз, дивися вгору, туди, де гори. І я розумію, що це про мене. У мене є один Крим — про гори, про мою батьківщину, про морських коників, яких ми ловили в дитинстві. І є інший Крим. Той, що внизу. Той, що зараз".

У Криму Аня вела новини на Кримському телебаченні, виросла в чудовій творчій сім'ї. Мама працювала в театрі, тато був машиністом поїзда — завжди з безліччю кумедних історій. Усе дитинство минуло за лаштунками театру, будинок був наповнений творчими людьми й цікавими розмовами. А в 23 роки Аня почала вживати наркотики. 

"Наркотики в моєму житті сталися майже як Київ. Усе почалося з чоловіка. Я не знаю, як це все відбулося. Може, просто хотілося бути причетною до чогось великого й езотеричного, — каже Аня, додаючи, що терпіти не може давати інтерв'ю. Для неї кожне інтерв'ю — це занурення в минуле, туди, куди вона не хоче повертатися. — Особливості моєї психіки такі, що я зразу "влетіла" у вживання. В мене не було такого, як люди розповідають: період дуже контрольованого споживання, потім період не дуже контрольованого, а потім — обрив. У мене з другого тижня вже був обрив. Зараз я навіть у найстрашнішому сні не уявляю, що можу взяти й зробити в собі отвір, тим більше щось ін'єкційно ввести. У моєму сьогоднішньому житті мільйон приголомшливих емоцій, від яких я отримую масу задоволення. І для цього мені не потрібні наркотики. Навіть якщо вони принесуть найкращі з відчуттів, я їх більше не хочу у своєму житті. По-перше, я знаю, що цей стан ейфорії дуже відірваний від реальності. По-друге, я не хочу всього того, що наркотики приносять у моє життя паровозиком. Озираючись назад, я взагалі не розумію, що я там робила, про що говорила, з ким зустрічалася, куди ходила. Мені хочеться повернутися в той час і запитати себе: "Аню, що це було?" Адже стількох речей я вже не зроблю, не встигну, не зможу. Стільки всього є, що неможливо буде прожити вже ніколи".

Ми говоримо про ті 6 років вживання наркотиків, про те, чому й навіщо. Ми говоримо про те, що є питання, на які немає відповідей. Аня сміється й каже, що в неї таке відчуття, наче ті 6 років вживання були не її життям. Навіть не кроком назад, а дивним кроком убік. Кроком завдовжки 6 років. 

"Єдина людина, котра найбільше постраждала від цього, — мій син. Не я. Адже вживання наркотиків було моїм вибором. А він цього не вибирав". (В Ані є дорослий син, частину життя якого вона пропустила). Вона замислюється на мить і продовжує: "Він не вибирав собі таку маму".

Дуже часто за відмовою від наркотиків стоїть якась історія. Щось важливе, переломне. Смертельний діагноз, муки й переживання близьких, якийсь нескінченний тупик, із якого єдиним виходом стає крок у нове життя. Ми говоримо з Анею про той самий момент, коли вона вирішила кинути, про складнощі й про те, як склалося життя опісля: "Я не знаю, як я вийшла з усього цього. Не було в мене красивої й пафосної історії, не було точки прийняття рішення, я вижила виключно на інстинктах. У якийсь момент, завдяки якимсь решткам критичного ставлення до того, що відбувається, просто зрозуміла: так я не виживу. Я навіть не знаю, як це сталося, — відповідає вона на моє запитання. — Мабуть, я просто втомилася за ті 6 років. У мене не було мети кинути. У мене була мета прожити один день без наркотиків, хоча б до вечора, потім ще день, потім ще. І ось так я вже прожила 14 років. Згодом стали з'являтися інші люди, з іншими інтересами, яких об'єднувало щось інше. Адже складність вживання наркотиків ще й у тому, що рівень мотивації спілкуватися між тобою й людьми у вживанні дуже високий. Тобто такого, щоб раптом вам стало нецікаво, ви виросли й пережили одне одного, просто не буває. У тебе неминуче через годину, дві або три постане питання дози. І це те, що підтримує згуртованість цієї групи. Там немає більше нічого. Забираєш фактор вживання — і тобі навіть на думку не спаде запитати, як справи в цих людей.

Я дивлюся на доступ до наркотиків зараз, і мені прямо моторошно. Завдяки роботі у ВІЛ-сервісній організації я розумію все, що написано на парканах. І мені не треба відходити від будинку далі, ніж на два кроки, щоб на паркані прочитати, де можна купити наркотики. Усе так просто й моторошно водночас. Абсолютно неконтрольована історія. Як можна заарештувати людину через напис на паркані або через російський телефонний номер, або адресу в Скайпі, яку змінити можна за три секунди? У часи мого вживання навіть мобільних не було. Зараз можна з дому не виходити — і весь світ наркотиків тобі доступний. Мені дуже жаль людей, котрі стоять сьогодні перед таким вибором у своєму житті. 

Одного разу ми консультували дівчинку з досвідом вживання. Коли їхали до неї, я думала: розповім їй оцю історію зі свого життя. Потім вирішила розповісти іншу. Ще подумала — згадала третю. Коли ми прийшли до дівчинки, колега їй раптом каже: "Значить, так: будеш колотися — помреш. Усе ясно?". Це була найкраща консультація. Наркотики — не про те, що ти зруйнуєш своє життя. Коли я кидала, моє життя було суцільними руїнами, там уже руйнувати було нічого. Але коли в мене в голові прозвучало "Не кинеш — помреш", — усе стало на свої місця. 

У кожного своя мотивація. Головне — її роздивитися. Іноді, щоб кинути наркотики, досить інстинктів. Просто інстинктів вижити. Одного разу я зустрілася з панянкою, в якої теж вийшло кинути наркотики. На всі запитання про кожного з наших спільних знайомих вона відповідала: помер, помер, помер у в'язниці, передоз, зарізали… Вцілілих не залишилося. Я розумію зараз, що в мене шансів було небагато. Може, всього один. І я ним скористалася".

Через чотири місяці після того, як Аня кинула наркотики, вона дізналася, що інфікована ВІЛ. Після того, як впоралася, здавалося, з найстрашнішим. Після того, як з'явилася надія на інше життя. "Ось тоді в мене був реальний ризик, що табуретка полетить з-під ніг, — згадує Аня. — Адже здавалося, що життя нарешті почалася заново. Ось уже чотири місяці чистого, нормального життя, я молода, у мене все попереду. І тут раптом діагноз. І це все в Сімферополі 13 років тому. Крихітне місто, де всі всіх знають. Я стою в коридорі, зі мною ще людей 15, вийшла медсестра, запитала, хто тут Аня, ідентифікувала мене, оголосила, що в мене позитивний результат, порадила не засмучуватися й перездати аналіз. І пішла. 

Коридор, і там усі на мене дивляться. Не було в мене ніякого прозріння в той момент, ніякого просвітлення. Мені було просто нестерпно соромно. Більше, ніж страшно. Навколо — купа людей, і всі на мене дивилися. Для мене завданням було спочатку вибратися з сорому, а потім почати розбиратися зі своїм страхом, — Аня розповідає, що невдовзі після постановки діагнозу пішла працювати у СНІД-центр консультантом, і що та сама медсестра була її наставником, учила акуратно розголошувати статус. — Страх з'явився пізніше. Я дізналася про статус у лютому, це були останні місяці без терапії, без доступу до лікування в Україні. Тоді в людей не було жодної надії. Пам'ятаю, ми їздили в інфекційну лікарню, де лежали люди на останніх стадіях. Ми возили їм печиво й мандаринки, розмовляли з ними. І ось одного разу туди привезли хлопчика з в'язниці. Біля його палати чергували два охоронці — чекали, коли він помре. Він був пристебнутий кайданками до ліжка, і в нього була агонія. Те, що я побачила за соті секунди в маленьке віконце в палаті, пам'ятаю досі. Тоді мені реально стало страшно. Це тепер можна сказати: пий таблетки, веди здоровий спосіб життя, і все буде гаразд, а тоді нічого цього не було. Тоді я побачила, якою може бути смерть від СНІДу. Ти з цим зливаєшся за дві секунди. Це й було моє майбутнє на той момент. Те, яким я його побачила". 

Тепер Аня працює в Мережі людей, що живуть із ВІЛ. Вона вийшла заміж, здобула психологічну освіту, ходить у походи і радіє всиновленій із притулку собаці на кличку Фаня. Ми говоримо з нею про життя з ВІЛ. Про те, від чого вона змушена була відмовитися; про те, що діагноз змінив у її житті; про сина й розмову з ним; про те, через що вона пройшла: "Я поговорила з сином, коли йому було 17 років. Розповіла про свій статус, про вживання. Він сказав, що навіть пам'ятає якісь моменти. Завдяки моїм батькам моє вживання пройшло повз нього. У нас не було якоїсь кіношної розмови. Сіли на балконі, закурили й поговорили. 

Я кілька разів намірялася йому все це розповісти. Насамперед це було важливо для мене самої. Це ж про момент близькості. І я хотіла, щоб він дізнався про мене від мене, а не з журналів чи газет. Мені було дуже-дуже соромно. Адже це не просто розповідь про те, що в мене ВІЛ, а щось більше. Це можливість сказати синові особисто: хоча тобі всі навколо розповідатимуть, що вживання наркотиків може здаватися захоплюючим і цікавим, нічого цікавого там немає. І я — живий приклад того, що через 6 років вживання тобі ні про що буде розповісти. Це історія про величезну кількість болю й про те, як можна спустити в нікуди масу часу, коли після шести років життя у тебе нічого не залишається. Ні пафосних історій, ні висновків, ні прозрінь. Тільки біль".

Аня називає свій ВІЛ хворобою, яка є і якої нібито немає. Адже якщо вживаєш терапію, вчасно здаєш аналізи, діагноз може не турбувати роками: "Я не думаю, що ВІЛ дуже відрізняється від якоїсь іншої хвороби, — каже Аня. — Будь-яка хвороба викликає запитання: чому це сталося зі мною? З ВІЛ у мене навіть питань таких із самого початку не було. Я розуміла, чому це сталося зі мною. Те життя, той час і той мій вибір просто не могли привести до іншого результату. Це було закономірно: вживаєш — інфікуєшся ВІЛ. Проживши з діагнозом уже років 7, пройшовши психотерапію, я почала замислюватися: чому це сталося зі мною? Не чому я заразилися ВІЛ, а чому я вибрала дії, які привели мене до ВІЛ? Чому зі мною трапилася саме така хвороба, яка нібито є, а нібито її й немає. Тобто такий собі жах, але контрольований. Мені дуже подобається, що в мене немає ніякого пафосу, пов'язаного з моїм діагнозом. 

Останніми роками я отримала роботу, якою хочу займатися. Я живу з людиною, з котрою хочу прожити своє життя. Я здобула освіту, яку хотіла здобути. Тобто я роблю все у своєму житті не тому, що мушу, або час настав, або спосіб життя зобов'язує. А тому, що я цього хочу. Я не маю часу бути зручною. Це, мабуть, єдиний бонус моєї хвороби. Якщо відповідати на запитання: навіщо мені та хвороба, якої ніби й немає, такий собі контрольований жах, — то це, мабуть, для того, щоб тримати фокус на собі. Здавати аналізи, пити таблетки двічі на день. Тобто двічі на день нагадувати собі, що я є. І, згадуючи, як я жила до цього, думаю, мені ця хвороба була дуже потрібна".

Я переслухала запис нашої розмови з Анею і раптом звернула увагу, що ми постійно сміємося. Єдиний момент, коли в неї на очі навернулися сльози, — розмова про Крим. Про батьківщину, якої більше немає. 

Коли ми вже прощалися, Аня розповіла, як вони були в Туреччині на Лікійській стежці, і там був каньйон з крижаною водою, а наприкінці — водоспад: "Я залізла найперша, гребу найшвидше і раптом опиняюся там сама, під водоспадом. Лежу на воді й думаю: "Господи, а цього ж усього могло просто не бути в моєму житті, я ж могла вже померти. І я дуже щаслива, що в мене це є. Що я вибрала себе. Себе і свою радість".

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №44, 17 листопада-23 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво