Валентин Щербачов: Нам усім не вистачає свободи! - Персоналії - dt.ua

Валентин Щербачов: "Нам усім не вистачає свободи!"

12 серпня, 2016, 23:00 Роздрукувати Випуск №28, 13 серпня-19 серпня

Коли про когось кажуть "людина-легенда", "людина-епоха", "метр", мимоволі уявляєш собі сивого патріарха, який заслужено "спочиває на лаврах", пише мемуари та поблажливо дає поради молодим. Але Валентин Щербачов категорично не вписується в цей образ, хоча його творчі досягнення та яскрава біографія гідні пильної уваги.

Коли про когось кажуть "людина-легенда", "людина-епоха", "метр", мимоволі уявляєш собі сивого патріарха, який заслужено "спочиває на лаврах", пише мемуари та поблажливо дає поради молодим. Але Валентин Щербачов категорично не вписується в цей образ, хоча його творчі досягнення та яскрава біографія гідні пильної уваги. Заслужений журналіст України, автор п'яти книжок, сценарист та оператор спортивних фільмів, мандрівник-екстремал — він як і раніше бадьорий і підтягнутий, сповнений енергії та творчих планів. Ми зустрілися з ним у культовій для українських телевізійників будівлі за адресою Хрещатик, 26. Її поріг Шербачов уперше переступив у 1970-му.

— Валентине Васильовичу, ви народились у Києві після війни. Як згадуєте своє дитинство?

— Дивлюся на сьогоднішніх дітей, і якоюсь мірою мені їх шкода. Хоча в нашому післявоєнному голодному дитинстві не було нічого з того, що є в них нині — ні телевізорів, ні гаджетів. Але вони не можуть спокійно вийти на вулицю, а я з вже п'яти років вільно гуляв Києвом. Щоправда, прогулянки теж не завжди були безпечними. Ми жили на вул. Федорова, ближче до Черепанової гори. У ті часи в костьолі на Червоноармійській (зараз Великій Васильківській) був склад трофейної зброї, який, звісно, притягав нас, пацанів, як магніт. Охороняли склад слабо, ми заходили з тильного боку. У своїй компанії я був найменшим, тому мене запускали через вікно в підвал. Я витягав звідти холодну зброю: палаші, багнети, ножі. Одного разу ми з таким самим "розумником" розкрили ящик з гранатами. На гранаті побачили колечко, і старший приятель порадив його висмикнути. А в нашому дворі, як і в багатьох дворах того часу, був дерев'яний туалет, а за ним — вигрібна яма. Я прицілився гарненько й кинув туди гранату. Добре, хоч відскочив. Вибуховою хвилею мене злегка контузило. А весь вміст цієї ями розлетівся на всі боки, заліпивши вікна та стіни навколишніх будинків. Додому до мене прийшли з обшуком і виявили цілий арсенал. Відтоді до зброї я ставлюся дуже обережно. Зате замість дерев'яного в нас побудували новий кам'яний туалет. І коли я трохи підріс, обсадив його деревами. Мріяв стати пожежним або двірником, так любив ті дерева зі шланга поливати.

Поруч з нами був Інститут фізкультури, і років з шести-семи я міг вибирати собі для занять будь-які види спорту. Рано почав займатися спортивною акробатикою в секції братів Тишлер, чемпіонів світу та Радянського Союзу. На місці готелю "Спорт" був старий дерев'яний БФК — Будинок фізкультури та спорту — з дуже гідними залами акробатики, ігрових видів спорту, боротьби, басейном. Ми ходили туди на тренування і могли запросто спілкуватися з олімпійськими чемпіонами. Вибирати можна було все, що завгодно, сім'я не несла жодних витрат. Це було дуже важливо, адже жили всі бідно. Коли розпочав займатися футболом на стадіоні "Авангард", мені видали першу форму: труси та майку, а потім ще й спортивні тапочки — це було щастя!

Нині в дітей є все: машинки, велосипеди, конструктори. Ми ж брали дерев'яну дошку, вертикально за допомогою підшипника прикріплювали "кермо" — і виходив "самокат"! І на таких підшипникових "самокатах" ми ганяли по всьому Києву. Лазили по деревах, обривали сади… Тож дитинство моє було спортивним і вільним.

— Ваш шлях у спортивну журналістику був довгим: спочатку вивчилися на токаря...

— ... а після сьомого класу поступив у радіотехнікум на Тверській. Сім'я не могла дозволити собі мене утримувати. Тато рано помер, залишилися тільки мама та бабуся. А в технікумі була стипендія 14 карбованців, за тих часів великі гроші.

— Писати почали в армії?

— Перший твір написав у другому класі на тему "Моє улюблене дерево". Я так живописав сосну, що моя вчителька з подивом сказала: "Ти дивися, такий нехлюй, а письменником стане!"

В армії я служив у Казахстані, на озері Балхаш. Навкруги — мертвий степ. Солдати одержували тоді 2 руб. 50 коп. на місяць. Я почав виїжджати на армійські змагання, писати замітки та посилати в окружну газету. Писав, звичайно, кострубато, але в газеті правили та публікували. Коли я одержав перший гонорар — 15 карбованців — повів усю свою роту в чайхану, купив згущенки з печивом і влаштував свято. Отже, можна сказати, що писати я почав з корисливих міркувань. А служив я більше трьох років.

— Сподіваюся, Київський університет вас зустрів радісно? Робітник, після армії, не те що десятикласник, у якого молоко на губах не обсохло...

— З першого разу в університет я не поступив, не добрав одного бала. Але я все одно туди потрапив — улаштувався вантажником і постачальником у господарську частину КДУ. Ось де фізична підготовка мені знадобилася! Ми з напарником переносили по кілька тонн на день. Він теж не поступив, але згодом став фізиком, доктором наук. Ще я підробляв тренером, адже ставка вантажника була менше 80 карбованців.

Потім поступив на вечірнє відділення факультету журналістики, але перевівся на заочне. Прийшов в університетську газету до Михайла Канюки, він тоді був редактором і першим завкафедрою телебачення та радіомовлення Київського університету. Михайло Сергійович запропонував мені писати в спортивну рубрику. Раз на тиждень я писав сторінку чи півсторінки тексту — як для "чайника" це було дуже багато.

— Валентине Васильовичу, я пам'ятаю блискучих коментаторів старої школи: Вадима Синявського, Миколу Озерова, Коте Махарадзе. Чим вони вам запам'яталися?

— Одного разу Вадим Синявський вів радіорепортаж з даху стадіону. Я спостерігав, як він живописав гру, яка насправді була ніякою. Зате по радіо все звучало хвацько. Я ніяк не міг зрозуміти: на полі гравці ледь ворушаться, а Синявський так емоційно описує. Запитав майстра, а він відповів: "Але ж радіослухачі цього не бачать!". І справді, якби він став описувати гру такою, якою вона була насправді, хто б став слухати такий репортаж? Такими ж прийомами користувались і Озеров, і Махарадзе.

— Але ж вони за освітою були акторами?

— Вони були великими акторами! З Коте Махарадзе і його дружиною, великою Софіко Чіаурелі ми довго дружили. Я запитував: "Костянтине Івановичу, у тебе прекрасна російська мова, чому іноді говориш із акцентом?". Він зізнався, що коли гра так собі, середненька, він "включає грузина", щоб розважити глядача. Отака маленька акторська хитрість.

Це були великі особистості. Не всякий спортсмен зуміє стати коментатором, але актор, журналіст, якщо він розбирається в спорті, зможе. Микола Озеров і в футбол грав, і в теніс (був чемпіоном Москви до війни). Махарадзе зі студентських років захоплювався баскетболом.

— За сорок з лишком років ви прокоментували понад 3 тисячі матчів. На ваших очах зійшла зірка Валерія Лобановського. Чим відрізнявся футбол тих часів від нинішнього?

— Раніше офіційного поняття "професійний спорт" у нас не існувало, всі були "аматорами". Тому якщо порівняти гроші, за які грають футболісти сьогодні, то спортсмени минулих часів виступали практично безплатно. Раніше існував обмін тренерів, гравців. До нас приїжджали такі інтелігентні, освічені люди, як тренер В'ячеслав Соловйов, який привів "Динамо" до чемпіонства. А ще був легендарний "дід" Віктор Маслов, але керівництво вважало, що має бути зміна поколінь, тому він повернувся в Москву. Потім був прекрасний наставник Олександр Севідов. І вже потім, нарешті, у нас з'явився свій, український тренер — яскрава особистість Валерій Лобановський.

Працювати з ним було непросто. Як багато людей, які досягли в своїй професії певних висот, він вважав, що кожен просто зобов'язаний розуміти всі тонкощі та нюанси його справи. Одного разу навіть відмовив у інтерв'ю. Але я приїжджав на базу з ранку, коли команда розминалася, а Лобановський "намотував" по стадіону кола. І я разом із ним. Так і розмовляли на бігу, зате інформації про клуб у мене не бракувало. І коли в Москві за мною "закріпили" київське "Динамо", Лобановський був цьому радий. Упродовж п'яти-шести років я всюди їздив з командою. Головний принцип великого тренера — "Гра забувається, результат залишається" — наші футболісти повинні пам'ятати завжди.

— Усім відома ваша любов до гір. Цьогорічна експедиція в Гімалаї з вашою участю стала 41-ю за рахунком. А пам'ятаєте, як познайомилися з цими місцями?

— Звичайно! У 1994-му Іван Валеня, амбіційний депутат, закоханий у гори, організував у рамках акції "Прапори України на найвищих точках землі" експедицію на Дхаулагірі — один з найскладніших гімалайських восьмитисячників. Восени зібралася команда з 14 чоловік. Причому їхати мав не я, а мій колега. Я про цю експедицію навіть не знав. Але хлопець виявився фізично непідготовленим, і в останній момент запропонували мене. Я не дуже розумів, куди зібрався. Гір бачив багато, але в Гімалаях не був. Рейсу в Катманду ще не було, прилетіли в Делі, а звідти три доби їхали через усю Індію. Бруд побачили неймовірний! Наш гуру — ветеран альпінізму Володимир Моногаров — наказав продезинфікувати весь автобус. Приїхали в Покхару, місто, з якого мали стартувати, але тут розпочалася злива. Тиждень просиділи в наметах, потім добралися до місця, розбили базовий табір. Однак через непередбачену затримку закінчилися гроші, і мене перекинули в Київ. Знайшов 8 тисяч долларів, зібрав хлопцям листи і назад добирався сам. Табір наш трохи змістили, але в одній нічліжці хлопці залишили мені записку з вказівкою, куди йти та кого взяти в провідники. Порадили найняти Гопала, що я і зробив. Щоправда, друзі не врахували, що Гопал — дуже розповсюджене в шерпів ім'я, як у нас — Вася. "Мій" Гопал виявився не провідником, а простим носієм. Взяв рюкзак та пмчав уперед. Я три години плутав наодинці на висоті 6 тисяч метрів. Каменепад, лавина, ураганний вітер, дивом не заблукав. На щастя, шерп повернувся, ми втеплилися та за 19 годин здолали відстань, на яку зазвичай йшло три доби.

Першими на штурм гори пішли найдосвідченіші альпіністи — Сергій Бершов та Ігор Свергун (останнього, на жаль, кілька років тому вбили в горах Пакистану ісламські терористи). Я показав Ігорю, як зняти на камеру кілька потрібних ракурсів. Як досвідчений альпініст, він відчув, що відмерзають пальці. Дістав американські таблетки, які розганяють кров, але прийняв не одну, а кілька. На вершині йому стало зле, і з першого разу зняти нічого не вдалося.

Володимир Моногаров зробив нам у наметі лазню, ми попарилися, відпочили, і наступного ранку повторили спробу. Довелося робити п'ять дублів — альпініста здувало вітром. Але потрібний кадр все-таки зробили! Так вийшла одна з кращих сцен фільму "Гора за вісім тисяч".

— З дружиною ви вже 42 роки разом. Нізащо не повірю, що вона з легким серцем відпускала вас у такі ризиковані поїздки!

— Ірина довго відмовляла мене від походів у Гімалаї. А коли зрозуміла, що це марно, вирішила ходити зі мною. Їй сподобалося! Уже разів 35 з нами була. На мені спортивна частина життя експедиції, на ній — господарська. Ще я сам і знімаю, адже на оператора ніколи не вистачає грошей.

— А як вам удалося організувати футбольний матч на Північному полюсі?

— Ідейним натхненником цього заходу був народний депутат Іван Білас. 9 квітня 2000-го стартувала експедиція "Україна—Північний полюс". До цього я захопився повітряною акробатикою і навчився літати на спортивних літаках на аеродромі "Чайка" під Києвом. Як виявилося, "божевільних", готових стрибнути з парашутом на дрейфуючу крижину, в Україні знайшлося 22. Що таке нульова точка? Прилади навігації у літаку відмовили. Командир екіпажа нашого Іл-76 Костя Шушарін, — "афганець", який пізніше став генералом, — зізнався: "Я "викидав" десанти в Афганістані в страшну спеку і не впрівав. А тут, при температурі 11 градусів, на борту прилип до сидіння".

Залишили салон літака на висоті 3500 м, щоб приземлитися на крижині розміром 800 на 400 м. Розкрили парашути, і ближче до землі я почав вести репортаж — радіомікрофон був закріплений у петельку комбінезона. Водночас знімав невеликою камерою. Температура мінус 40, повітря більше схоже на рідке скло. Ближче до крижини я побачив вертольоти та викладений на снігу хрест. Захопившись, забув, що треба підігнути ноги під кутом 90 градусів. Якби мій напарник Володя Кузнєцов не крикнув щосили, зламав би ноги.

Коли нас проводжали, Федерація футболу України подарувала нам червоний м'яч для гри на снігу. Розбилися на дві команди, вирішили зіграти два тайми по 15 хвилин (хто знає, як піде). Але ніхто не хотів програвати! Зіграли два тайми по 40 хвилин — розпочинали гру при мінус 40, закінчували при мінус 41. Повернулись у намети, випили по піввідра талої води, і ніхто навіть не чхнув!

— У вас на столі прапорець авторалі Кемел-Трофі. Ви й там побували?

— У 1990-ті це авторалі на армійських джипах придумали англійці. Був шанс, що там братиме участь український екіпаж. Я пройшов серйозний відбір, і з українським менеджером авторалі ми полетіли в Лондон за екіпіруванням, потім — у Гайану. Перший день у Джорджтауні був оглядовим: екскурсії, прогулянки на катері.

Я очолював пішу журналістську групу з 25 чоловік, а всього нас було 50. Була ще група журналістів, яких доставили на вертольоті, але за них платили великі видання, це була еліта. А ми йшли за джипами пішки, знімали, робили сюжети. 15 днів пробиралися крізь непрохідні джунглі, зарості ліан. За день так стомлювалися рубати ножем хащі, що до вечора рук не відчували.

А одного разу не на жарт злякався. Чомусь мені здалося, що я розумніший за всіх. Місце для нічлігу вибрав не поруч з джунглями, а ближче до річки. Заснув, і раптом відчув на своїй спині гарячий подих. Відкрив око і вкляк — наді мною стояв величезний леопард! Я завмер, уперся п'ятами в гамак, боявся зітхнути. Леопард постояв недовго, понюхав залишки рому, який нам видавали як дезінфекцію, голосно чхнув і пішов до річки. І тут я зрозумів, що влаштував нічліг прямо над стежкою, якою тварини ходять на водопій. Для них — це святе, і втекти я не міг. На щастя, дорогою назад велика кішка, наївшись і напившись, навіть не звернула на мене уваги.

Наступного року з'їздив на збори в Севілью. Але коли довідався, що українських екіпажів не буде, сенс їхати пропав.

— Що спонукує вас брати участь у таких екстремальних подорожах, ризикувати життям? Характер, жага пригод?

— Напевно. Я з дитинства був допитливим. І нині, коли мені вже далеко "за...", розумію, що нам усім не вистачає свободи. А в подорожі — ти абсолютно вільна людина! Хоч у Антарктиді, хоч на Північному полюсі... А Гімалаї — така потужна енергетична система! Зізнаюся, не знайшов я там ані Шамбали, ані "сніжної" людини. Хоча одного разу просидів у засідці дуже довго — чекав йєті. Як я не замерз на дикому морозі та шквальному вітрі за три години, адже вдома мені б і півгодини вистачило? Я одержую такий фантастичний заряд бадьорості, що впродовж півроку можу активно працювати, витрачаючи на сон лише чотири години на добу. Мене тішить, що цих гір не торкнулася цивілізація.

— Професія спортивного коментатора вимагає миттєвої реакції, здатності оцінити дії гравців, суддів, тренерські рішення. Чи не здається вам, що сьогодні багато хто лише "фотографує" матч за принципом акина — "що бачу, те співаю"?

— Коментатор має хоч щось розуміти в тому виді спорту, який описує. Коментуєш футбол — умій грати хоч у дворовий. Тоді можна зрозуміти ціну поту та крові, відчути стан гравців і не робити різких оцінок.

Не люблю, коли під час гри обговорюють трансферні ціни, комерційні питання. Глядач дуже чітко розуміє, читаєш ти з аркуша чи імпровізуєш. Усі заготовки мають бути в голові. Ерудиції в багатьох вистачає. Розуміння, проникнення всередину гри — мало. Я займався 17 видами спорту, тому можу про них розповідати. Якщо я ніколи не грав у гольф, то й коментувати ніколи не стану. І ще: не потрібно зациклюватися на футболі, це дуже вузька ніша.

— Ви завжди відрізнялися непоступливістю та принциповістю у відносинах з керівництвом. За радянських часів вас вважали "незручним", ледь не дисидентом. Минув час, і ви знову, м'яко кажучи, не в фаворі. Вас знову усувають від ефіру. Після першого матчу Євро-16, який ви коментували для Українського радіо, від ваших послуг відмовилися. Що відбувається?

— У мене давно була мрія створити цілодобовий канал, присвячений спорту, екології душі й тіла. На 17 червня ц.р. було призначено зустріч із потенційними  інвесторами. Але о 16.00 я мав вести репортаж, тому від зустрічі відмовився. Раптом мені кажуть: "Ви вільні, зараз прийде людина з Першого національного". Я спочатку взагалі нічого не зрозумів, зателефонував хлопцям і сказав, що можу прийти на зустріч". Друзі перші зрозуміли, що мене попросту усунули від ефіру, і порадили подати позов на Зураба Аласанію.

— Вас тоді підтримала величезна кількість людей — колег, політиків… Навіть Левко Лук'яненко та Володимир Яворівський. Чим закінчився конфлікт?

— Цей конфлікт не може закінчитися. Знаєте, я підтримував усі Майдани, починаючи з "революції на граніті" на початку 1990-х, коли студенти голодували. За що начальникам мене любити? Не хочуть, щоб я коментував? Не біда. У мене з'явився новий формат — "Майдан ТБ". Нехай наш канал ЦТ локальний, але я вдячний його директору Олександру Савенку, який мене підтримав. До нас у студію приходять цікаві люди, професіонали. Вони мають можливість говорити без купюр.

Те, що пропонують людям як "Суспільне ТБ", жодною мірою таким не є. Я промоніторив європейський досвід, запросив до ефіру директора суспільного телебачення Німеччини. Він запитав: "Валентине, у вас така багата країна, майже 30 регіональних телестудій, навіщо вам суспільне ТБ? У мене в Берліні штат з 30 чоловік, і проблема в тому, що не кожен німець хоче платити 2% річного доходу на користь суспільного ТБ. А всі українці згодні платити?" Я відповідаю: "А в нас платитиме держава". "Яке ж це суспільне ТБ? Тим паче, що у вас — війна".

Переконаний, нове начальство хоче захопити не стільки телеефір, як майно. Адже в кожному обласному центрі будівлі телекомпаній розташовані в престижних місцях. Один Хрещатик, 26 чого вартий! Але ж це — альма-матер українського телебачення. Яка фонотека, який архів!

Я навіть ходив в одиночний пікет під ВР із табличкою: "Державі — державне, суспільству — суспільне!". Як я ще можу пояснити людям, що між Бі-бі-сі, за яке кожен англієць платить 145 фунтів стерлінгів на рік (за один кольоровий телевізор!) і псевдосуспільним ТБ України — прірва!

А Зураб Аласанія пройшов точку неповернення — він ратує за ТБ імені Кабміну. Прізвища прем'єр-міністрів навіть не хочу згадувати, вони надто часто змінюються. Отже, це не наш особистий конфлікт, а зіткнення світоглядів. Точніше, влади та народу.

— Я рада, що, попри все, ви не розсталися зі своєю мрією — створити телеканал "Екологія душі та тіла".

— У жодному разі! Це будуть не просто спорт та інформація, а й культура, дитячі та пізнавальні програми. Люди не можуть постійно дивитися на злочини та вбивства. Звісно, не можна забувати про війну, я не раз їздив в АТО, грав у футбол з прикордонниками, бійцями з передової. У мене там учні, друзі, тож інформація надходить щодня. Але є й мирне життя. Мене турбує, що Нацгвардія — поліцейська структура — озброєна краще, ніж бійці "на передку". Виникає запитання, навіщо тут стільки бронетехніки? Ідею з парадом до Дня незалежності теж не підтримую, згадайте Іловайськ.

А канал такий обов'язково буде! Якщо не при мені, то після... 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво