У людини, що потрапила в складну ситуацію, всього два варіанти: або ти — слабак і відпочиваєш, або щось робиш - Персоналії - dt.ua

"У людини, що потрапила в складну ситуацію, всього два варіанти: або ти — слабак і відпочиваєш, або щось робиш"

7 лютого, 14:26 Роздрукувати Випуск №4, 3 лютого-9 лютого

Він розробив систему тренувань і вірить, що ще стане на ноги й підніме сина.

Нескорені. Зазвичай так ми говоримо про тих, хто пройшов жахіття війни, був поранений, покалічений, але, попри все, не занепав духом. 

Однак нескорені є й у мирному житті. Це люди, котрі не здалися, не опустили рук у складних життєвих ситуаціях. Люди, що досягли успіху завдяки величезній силі духу, вірі й оптимізму. У них — свій фронт, часом невидимий для сторонніх. І тут точно так само ранять. Але ці люди — справжні бійці, вони не здаються й перемагають. 

Один із таких нескорених — Андрій Педанов. Здавалося б, він завжди був любимчиком долі: успішний спортсмен-плавець, бізнесмен, щасливий чоловік, батько двох синів. Радість затьмарювала тільки хвороба старшого — він із народження прикутий до ліжка з діагнозом ДЦП. Але Андрій боровся за одужання малюка, не шкодуючи сил і коштів: клініки, дельфінотерапія, курорти й санаторії. Для сім'ї Андрій побудував гарний будинок біля озера, в якому завжди було повно гостей. 

Та все змінилося в один момент. Було це 7 років тому. Одного разу, прогулюючись біля озера, він вирішив скупатися. Досвідчений спортсмен, що знає всі правила безпеки, того разу Андрій захопився й не подумав про них. Він невдало пірнув і зламав шийні хребці. 

Лікарі прогнозували йому нерухомість на все життя. Розвалився бізнес. Дружина пішла, забравши молодшого, здорового сина. Старший залишився з Андрієм. За ними двома тепер доглядають батьки Андрія. 

Та Педанов не змирився з діагнозом. Він розробив для себе систему тренувань і вірить, що ще стане на ноги й підніме сина. Тренується Андрій по дві години на день. На подив лікарям, уже сидить у візку й навіть потроху починає володіти руками — працює на комп'ютері та користується телефоном. Почав займатися бізнесом — уже є перші доходи. А ще — Андрій допомагає тим, хто потрапив у таку ж ситуацію, як і він сам. Планує навіть створити спеціальний благодійний фонд.

Про те, як йому вдається вистояти, і про особисті рецепти щастя DT.UA розмовляло з Андрієм Педановим. Нескореним. 

— Андрію, скільки вам років зараз? Чим ви займалися й займаєтеся?

—Мені 40 років. До цієї історії я був і спортсменом, і бізнесменом, і звичайним учителем у школі, і викладачем в університеті ім. Т.Шевченка.

Життя моє починалося з чого? Я був звичайним пацаном, який захоплювався спортом. Із 12 років навчався у спортивному інтернаті, потім поїхав вступати у спортивний технікум у Дніпродзержинську. Потай поїхав, батьки навіть не знали. Пам'ятаю, приїхав у технікум, проплив перед приймальною комісією, — і мене відразу зарахували. 

Всього, що я вмію у спорті, мене навчив дідусь. І на лижі він мене ставив. Ви запишіть —Петро Степанович Ісаєв його звати. До речі, він 17 років у ГУЛАГу просидів. Дід мріяв, щоб я був спортсменом, і завжди тягнув мене за собою. Я й зараз відчуваю, що він завжди поруч.

У 1995 р., з однією копійкою в кишені, приїхав до Києва з Луганської області вступати в Інститут фізкультури. Хотів підкорити столицю. В інститут вступив. Я був такий пацан без кордонів: хотілося рватися вперед, іти до більшого. Я завжди бачив перспективи. Це були такі стартапові роки, було так цікаво!

Щойно вступив до інституту, почав шукати роботу. Щоби плавати, треба їсти. Грошей у батьків я ніколи не просив, вирішив, що треба самому заробляти. Продавав різним фірмам канцтовари. Обслуговував 27 компаній. Там добре знали Андрюшу Педанова, який міг дістати все — від олівця до "Мерседеса". Я їздив по виставках, збирав прайси й каталоги. Згодом розвернувся, зміг поставити свій перший намет на столичному радіоринку. А ще— працював учителем фізкультури в школі. Це було хобі, для душі. Школа давала багато позитиву, це було круто. 

Взагалі, мій день починався о 3.20 ранку, а закінчувався пізно вночі. Пам'ятаю: встав, з'їв миску вівсяної каші, а о 4.10 іде перший тролейбус із нашого району. Ним ми з товаришем їхали на склад, завантажувалися товаром і везли його на радіоринок. Там о 6-й ранку ставили намет. Звідти о 7-й ранку бігли на залізничний вокзал зустрічати сумки з книжками й везли їх на книжковий ринок "Петрівка". Потім — інститут, тренування, уроки в школі. Знову на ринок — скласти намет. 

До того моменту, як я "поламався", в мене було все. Свій бізнес, дім, сім'я — дружина та двоє діток. Машина в мене і в дружини. Працював по 25 годин на добу, сім'я мене не бачила, друзі — теж. Але всі знали, що я відкритий для спілкування, для радості. Любив робити подарунки дружині та дітям. Як тільки настають вихідні — телефоную з роботи дружині, кажу: пакуй валізи, їдемо в Карпати або ще куди-небудь. У мене все життя було за кермом. 

Як сталося, що зламав шию? Це було в травні 2011-го... (пауза). Давайте не будемо про це говорити. Давайте про хороше. Про друзів. Вони всі залишилися зі мною після цього нещастя, жоден не відсіявся. І тепер просто від мене не відходять. Багато їх поруч зі мною ще відтоді, коли я був у спорті. Ми були пов'язані не бізнесом. Разом ходили в походи на катамаранах і в гори. У такі ситуації потрапляли — мама не горюй! 

— Я бачила у вас на Фейсбуці пост про те, що мангал гріється, лазня топиться, приїжджайте, друзі, в гості!

—Так, ми й тепер збираємося в мене. Ще серед моїх друзів — міжнародний центр дитячого і юнацького туризму. Я досі там провідний інструктор із водних походів. У походи я тепер, звісно, не ходжу, але мене викликають на суддівство, і я приїжджаю, коли можу.

— Після травми лікарі казали, що ви взагалі не зможете рухатися?

—Так. Таких, як я, називають "глибоким шийником". У мене зламані шийні хребці й не працюють ні пальці, ні кисті, ні передпліччя. Нічого.

Коли мене привезли в лікарню, в реанімацію, лікарі зробили висновок, що мені залишилося три дні. Пояснили моєму другу: скажи Андрієві, якщо має що заповісти, нехай заповість. Рідним таке повідомити побоялися. Коли мене вивезли з реанімації в палату, друг сів біля ліжка, поклав руку мені на плече: "Андрюхо, скажи, що віддати, кому і як". Я хотів підвестися, обняти його й сказати, що я виживу. Але не міг поворухнутися. Помовчав і просто сказав: "Ти що, ох...в? Я викарабкаюсь". 

Пізніше, коли обіцяні лікарями три дні минули, друг сказав: "А я знав, що ти витягнеш". Потім я потрапляв у реанімацію ще двічі. Не їв, не пив. Я тоді не спав узагалі, очі боявся заплющити: мені здавалося, що задихаюсь і помираю. І весь час слухав популярну тоді пісню "Ты знаешь, как хочется жить". Її крутили по радіо.

Лікарі були шоковані, що я все пройшов і вижив. Тиску в мене не було, взагалі не працював жоден орган, тільки легені (завдяки тому, що я плавець) і серце. "Лежачий пацієнт", — говорили про мене медики.

Після того, як я отримав травму і мене виписали з лікарні, ніхто не сказав, що далі робити й куди їхати. Я все шукав сам. Знаєте, як багато тепер таких, як я, поламаних людей — шийників, спинальників? Але ніхто жодної інформації, що робити далі, їм не дає. Я дізнався про клініку в селі Лосятин — це 70 км від Києва. Уявіть собі: лікарня в забитому сільці. Однак це було єдине місце, куди мене прийняли. Проста сільська клініка, але я такий їм вдячний! Мене привезли туди лежачим, а через місяць я вже сидів у візку. Ще через два тижні крутив педалі. На мене п'явки ставили, бджолами жалили — чого тільки не робили! 

Повернувшись із клініки, ви повірили, що встанете, і почали тренуватися?

—Так.

Хто розписував програму тренувань? 

—Я сам. Я знаю свої м'язи, знаю себе й знаю спорт. Ніхто в Україні не займається професійно ні спинальниками, ні шийниками. Кожен сам по собі. Мені пощастило: я можу допомогти собі сам.

— Не хочеться торкатися прикрих моментів, але вони все-таки є. Дружина пішла?

— Ні, не пішла. Вона молодець, вона два роки мене тягала, доглядала, все нормально було. Просто у зв'язку зі складністю ситуації спільне життя не склалося. Так буває… (мовчить). Дружина пішла, так. Вона класна, я бажаю їй щастя.

— У вас двоє дітей — Мишко й Ілля. Мишко хворий на ДЦП, він залишився з вами, а Ілля тепер живе з мамою?

—Так. Я купив їм квартиру. У мене тоді ще залишалися гроші.

— Мишко прикутий до ліжка з народження?

—Так, йому зараз 11 років, і він не сидить, не говорить, не ходить. Але перспективи в нього є. Я щовечора засинаю з молитвою: Господи, дай ніжки мені й сину моєму, а також моїм батькам та Іллюшці щастя і здоров'я. Кожні два місяці бабуся з Мишком їдуть у санаторій, у Трускавець або Кропивницький, на реабілітацію. Мишко в нас уже ходить у ходунках. Це прогрес. Бабуся й дідусь займаються з ним постійно. 

— А скільки часу забирають щоденні тренування у вас і сина?

—Дідусь займається з Мишком із 6-ї ранку. Вони ліплять із пластиліну, малюють фарбами. Бабуся тим часом після ночі відпочиває. Потім із 11-ї ранку вони починають робити зарядку, ставлять сина в ходунки, на тренажер. У Михасика тренування забирають весь день. Я тренуюся приблизно чотири години щодня. Але тепер небагато менше, бо зайнявся бізнесом — криптовалютою. І сам себе звинувачую в тому, що більше сиджу в комп'ютері, ніж тренуюся. Мені треба заробляти гроші. Крім лікування свого й Михася, я мушу допомагати Іллюші, молодшому синові, який живе з мамою. 

— Скільки годин на день вам можна сидіти?

—Небагато, години чотири. Але, буває, сиджу й по 12. Треба працювати.

— Які прогнози дають лікарі?

—Із самого початку, коли я вже сів у візок і стало зрозуміло, що не буду лежачим, лікарі казали, що я не зможу піднімати руки, але я вже працюю на комп'ютері й користуюся телефоном. Мені це потрібно для роботи. Крім того, я допомагаю іншим спинальникам, візочникам. Ось недавно, в серпні, ми з батьком були в лікарні. Їздили по палатах, говорили з людьми. Особливо з новенькими. Уявіть, людину щойно привезли паралізованою, і вона ще не розуміє, куди потрапила та що її чекає. Ми налагоджуємо зв'язки, я розповідаю, куди можна звернутися, запитую, яка потрібна допомога. Мені свого часу ніхто нічого не підказував, тепер я знаю дуже багато. За це літо мені телефонували з приводу 17 чоловік, які поламалися й стали спинальниками. Дружини телефонують, просять поради й допомоги: у кого ДТП, у кого ще щось. Але переважно це шийники, ті, хто пірнув. У моєму гаражі стояло чотири візки, я віддав їх хлопцям. Планую створити свій благодійний фонд. І я неодмінно зроблю це згодом.

— Що б ви порадили тим, хто потрапив у тяжку ситуацію? Необов'язково пов'язану зі здоров'ям.

—Хлопці, вам важко в житті? Дідько, приїдьте в будь-який санаторій, де лежать спинальники, або в Охматдит, де лежать хворі діти. Пройдіться по палатах і подивіться. Нічого не треба, просто приділіть секунду уваги тим, хто там лежить. Або принесіть дітям олівці, фломастери, пластилін. Можна зайти до шийників і спинальників у палату. Просто підійдіть до них, потисніть кожному лапу й скажіть: "Тримайся, брате, все буде добре". Він, звісно, не повірить, але зрозуміє, що він не сам. А ви зрозумієте, в якому шоколаді живете. І чого насправді варті всі ваші проблеми, якщо ви можете рухатися.

Я пам'ятаю, як до війни бував у санаторії ім. Бурденка в Криму, в Саках. Тепер він для нас недоступний. Сім поверхів, є пандуси. Я жив на другому, в найдальшій кімнаті. На моєму поверсі у величенному конференц-залі проводили різні заходи: то пісні під баян, то караоке, то дискотеку. На дискотеку сходився народ з усіх поверхів. На верхніх жили хлопці-візочники й ті, хто більш-менш міг ходити. А на четвертому й нижче селили неходячих: у кого ДЦП, хто на візку, а хто й узагалі повзає. І ось уявіть: за дві години до дискотеки цей неходячий народ вилазив з кімнат із рушниками: покладуть рушник і переповзають на нього. Знову кладуть рушник і знову переповзають. Якраз за дві години доповзають до дискотеки. З одним із цих хлопців ми дружимо й передзвонюємося досі. Толян. Пам'ятаю, він повзе по коридору на танці, а я з палати вирулюю на візку. То я його випереджаю, то він мене — змагаємося, хто перший. Ще в нас Валера був. Він заповзав на середину танцмайданчика й замовляв собі пісню "Валера". Намагався танцювати навлежачки, і його просто розпирало від щастя. 

— Ваш особистий рецепт: як не здаватися й не зламатися перед життєвими труднощами? 

—Я скажу рецепт для кожного. Думаєте, в мене не було моментів зламу? Були. Батьки — свідки: я неодноразово хотів на себе руки накласти. Все це було. Мене зупинило тільки те, що я не міг фізично цього зробити. Ви питаєте, як не зламатися? Потрібне спілкування. Не замикатися в собі, не ховати свої переживання всередині. Хоча це дуже важко. Якщо є компанія, друзі, треба говорити з ними.

І ще — важливо звикати до того, що ти тепер живеш у новому амплуа. Важко це усвідомлювати. Дуже важко. Особливо якщо людина щойно "поламалася". Чесно сказати, це усвідомлення приходить із роками. Слід більше спілкуватися з тими, хто перебуває в такій самій ситуації. 

— Ось ви кажете: приходьте в лікарні, підтримуйте. А як? Як треба спілкуватися з такими людьми?

—Як зовнішньому світу з ними спілкуватися? Знаєте, коли я був здоровим, я у своєму житті жодного візочника не бачив. Я на цих людей навіть уваги не звертав. Коли 2011 р. я сів у візок і поїхав у санаторій у Саки, то побачив тисячі людей у візках. Це інший світ. Ми між собою спілкуємося й не бачимо людей, котрі ходять ногами. Для нас ходячі — це зовсім інший світ. До речі, місто Саки — місто особливе. Там немає жодного магазину, кафе, ресторану, кінотеатру, церкви, де не було б пандуса. Це місто візочників, туди люди приїжджали й почувалися комфортно. Пам'ятаю, коли я повернувся з санаторію в Київ, то не побачив на вулицях візочників. Вони замкнені у своїх помешканнях.

Мені добре, в мене приватний будинок, мене можуть повезти туди-сюди. Але хлопці в санаторії розповідали різне. Один каже: "Блін, я на дев'ятому поверсі живу. Світ бачу тільки з віконця, — немає пандусів". Він тоді вперше приїхав у санаторій. Йому вперше в житті путівку дали. Молодий пацан. Важко йому.

Я теж сиджу у візку, але я вже в житті якось більше "устаканився": і жінку бачив, і чогось досяг. А коли дивишся — пацанчик 16 років у ДТП потрапив... Він ще життя не бачив. Я познайомився з таким у санаторії. Попросили — піди, поговори з ним. Привозять мене до нього у візку, а я сам тільки два роки як "поламаний".

— Ви його жаліли? Чи жалість виявляти тут недоречно?

—Яка жалість! Жалість відкиньте, все! Такі теми відпадають взагалі. Жалість розслабляє. У людини, котра потрапила в таку складну ситуацію, варіантів усього два: або ти слабак і відпочиваєш, або щось робиш, чимось займаєшся, працюєш, знаходиш якесь нове русло для себе.

— Тобто має бути баланс чарівних стусанів і співчуття?

— Так. Знаєте, коли мене привезли в санаторій, батько залишив мене там і поїхав. А я ж нічого не міг, навіть ложку в руки взяти. І що? Починаю рулити ситуацію. Кажу медсестрам: "Дівчата, допомагайте! Починайте доглядати. Давайте звикати одне до одного". Мене поклали, перевдягли. Через тиждень мене знав уже весь санаторій. Це про користь чарівних пенделів. Треба вчитися залишатися самому й розраховувати на себе. Вдома, звісно, я розслабляюся, бо є мама й тато, вони мені допомагають. А залиш мене зараз у санаторії — і я потрапляю у своє русло: скрізь візочники, скрізь люди, які одне одному допомагають. І серед них є такі шийники, як я.

Які у вас плани, найближчі й на майбутнє?

—Найближчий величенний план — це реабілітація, моя і сина, на яку я зараз заробляю гроші. Плани на майбутнє — це стати нам із сином на ноги, назбирати грошей і поїхати з батьками куди-небудь на курорт. А ще — з батьком піти на риболовлю. 

Вірю, що так усе й буде. 

—Я відкритий для спілкування. Всі, кому потрібна підтримка, звертайтеся. Я є в соцмережах. У вас є мої контакти. Буду радий допомогти. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №44, 17 листопада-23 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво