У гостях у Параджанова - Персоналії - dt.ua

У гостях у Параджанова

25 травня, 2018, 17:44 Роздрукувати Випуск №20, 26 травня-1 червня

Вірменське сонце живе неподалік будинку Параджанова.

Був ранок, і ми поїхали в музей Параджанова. Коли ми ще тільки збиралися до Вірменії, одна хороша людина написала мені вичерпно лаконічно: "Музей Параджанова. Обов'язково!"

Ми взяли таксі й сказали водієві:

— Музей Параджанова. Обов'язково. Ви знаєте, як проїхати в музей Параджанова? Обов'язково?

Водій повернувся до нас усім корпусом, сплеснув долонями і, помахуючи перед нами зібраними в пучку пальцями, обурюючись обличчям — яскравими очима, густими бровами, скрикнув ображено:

— Я ні знаю музей Параджанов? Я? Ні знаю?! Щас вісажу вас тут всєх пішком хадзіть! А сам паєду впір'йод! Я ні знаю музей Параджанов, ані ґаварят, я ні знаю… Пааєхалі, пакажу вам, как я ні знаю Параджанов… — поступово затихаючи бурчав таксист. 

Ми їхали й мовчали. Боялися нового вибуху його обурення. Він раптом повернувся до нас, але не було на обличчі ані сліду обурення й образи, а тільки скорбота й зневіра:

— А вот в етам домі жіл наш Фрунзік, — тихо, закликаючи до уваги, погойдуючи вказівним пальцем, сказав наш водій. Він навіть не запитав: "Знаєтє Фрунзік?" Він навіть думки не припускав, що ми не знаємо, хто такий Фрунзік.

Ми закивали, бо зрозуміли, що в "етам дооомі" жив самотній і сумний, чарівний і незвичайний, великий артист Фрунзік Мкртчян. 

Пам'ятаю, як в одному інтерв'ю він сказав приблизно таке: 

— Я не люблю слово "дружба", я люблю слово "брат". Ми всі — брати. Ми — схиблені брати.

І такий він був на тому відео безрадісний. І на обличчі його вже була печать його близького відходу. 

Ми подивилися спершу на вікно квартири, де жив Фрунзік Мкртчян, потім примружилися й дивилися далеко-далеко, куди вказала своєю балетною довгою рукою Наріне Абгарян — і раптом побачили вершину давньої як світ гори Арарат. А потім ми ввійшли в музей Параджанова.

***

Зізнаюся, я страшенно боялася, що не зрозумію Сергія Параджанова. І ображатимусь, і злитимусь сама на себе, і буду вигадувати, як мені далі жити і що вивчати, аби розуміти його визнане усім світом мистецтво.

А нічого подібного! Нічого подібного.

Я би там залишилася жити, у цьому музеї, таке мені все було близьке, зрозуміле, так усе торкалося душі, наче в минулому житті або колись я все це бачила, я там була і просто повернулася знову. 

Директор музею Завен Саркісян, побачивши наші радісні й очманілі від передчуття обличчя, грошей з нас не взяв і екскурсію по будинку очолив сам. Точніше, це була не екскурсія. У мене було абсолютне відчуття, що ми — гості Параджанова, і приймає нас просто його друг Завен Саркісян. Тим більше що говорив він так, наче все велике й дивовижне, жорстоке й несправедливе сталося з Сергієм Параджановим тільки вчора.

Його будинок — це старовинна скриня з дивами. Це чарівне свічадо, де ти бачиш відображення всього життя геніальної, незручної, дивної, часом боязкої, незграбної і водночас багатьма обожнюваної людини, його життя минулого й життя нинішнього. Тому що в будинку цьому гостює його бентежна душа, і присутність її відчувається за несподіваними, обожнюваними Сергієм Параджановим виставами, які він для вас улаштовує. Цей будинок і справді свічадо. Ти блукаєш кімнатами, проходячи крізь арки, вдивляєшся в об'ємний колаж, де поєднується непоєднуване, але одне без іншого мертве, а разом —живе. Ти розглядаєш один колаж за іншим, і раптом — ой! — бачиш себе, спершу не розуміючи, що це ти. Раптом виявляєш себе в оточенні невипадкових магічних предметів, бачиш себе, мов на картині, у рамі дзеркала, серед розташованих на його поверхні непоєднуваних предметів, і розумієш, що твій розфокусований здивований погляд, сльози твої і розгублена розчулена усмішка органічно вписуються і стають частиною колажу, де ти стоїш у самісінькому центрі й ловиш у віддзеркаленні недовірливий погляд самого Параджанова, який упритул дивиться на тебе з портрета на протилежному боці зали. Колаж, де ти розгублено проводиш долонею по чолу, наче заводиш механізм у старовинній скриньці з Паризького блошиного ринку. І поруч із тобою трохи нахилений уперед манекен у полотняній сорочці й старому капелюсі ось-ось підніме голову, розминаючи стомлену шию, а капелюх із легким шурхотом упаде, і вираз обличчя Параджанова над твоєю маківкою зміниться від сумного й суворого до веселого й ласкавого. А ще за твоєю спиною в тому ж таки дзеркалі відбиваються скляні двері й чомусь яскраво-синя, нескінченно довга галерея з іншопланетними бровастими великоокими обличчями й ніжними беззахисними віслючками на ескізах майстра. І багато повітря навколо, багато прохолодного свіжого повітря. І разом з усім цим магічним навколо тебе ти стаєш частиною цього чаклунського будинку, де непоєднуване поєднується. 

Важко взагалі розповідати про те, про що розповісти неможливо. Ну як справді переказати те, що я побачила, а головне — відчула в будинку Параджанова? Ну й що, — каже хтось упевнено, — хіба я, либонь, так не зумію? І бере дерев'яний кошик, клеїть туди яскраву жар-птицю з журналу, лакує це все, вставляє в кошик різні предмети: поламані іграшки, старий кавник, сухі квіти, се та те — і виходить гарно оформлений, але кошик для сміття. Бо так, як Параджанов, ніхто не зуміє, бо крім гарних, а деколи й негарних речей у його колажах іще є думка, зміст, талант, душа, пристрасть, пам'ять, сміх, сльози й магія. І загадка. Ні, неможливо розповісти про це. Ніяк неможливо. Виходиш звідти — чарівна скриня зі скрипом і брязкотом зачиняється, і ти німієш, мов зачарована. Зайшла у звичайні, здавалося б, двері звичайного будинку, а вийшла звідти сходами вже з іншого світу частиною спектаклю великого режисера, стомлена й зовсім інша, виходиш героїнею його нової вистави, спускаєшся у внутрішній двір будинку, а там величезне дерево, щедрі гілки важкі від стиглих помаранчевих теплих абрикосів. Вони світяться золотом мов ліхтарики. І мені, жадібній до абрикосів, — як же я люблю абрикоси! — не хочеться взагалі жодного, зовсім. Мені хочеться сидіти, мовчати, і щоб ніхто не запитував ні про що. І все. 

Якщо коротко — а докладно не вийде, ну не вийде, це треба окрему книжку писати, а якщо коротко, то цей чарівний будинок — подарунок. Вірменія подарувала своєму синові, великому чарівникові, містифікатору, чаклуну будинок його дитинства, такий самий, у якому він народився і жив у Грузії. З такими самими сходами у двір, з таким самим великим обіднім столом, з таким самим буфетом, де для прикраси стоїть порцелянова риба-глечик з вишикуваними рядком маленькими рибками-скляночками. Я як побачила цю рибу з рибками — ойкнула, бо в моєї бабусі, світлої бабусі моєї Олександри, вдома стояв такий самий буфет, і там, на крохмальній овальній серветці, стояла на русалчиному хвості така сама риба-глечик і маленькі її діти, рибинки-скляночки. І пам'ять моя досі зберігає дотик до внутрішніх вигинів маленької рибки, коли я всовувала туди свій мізинець, і гладенький прохолодний об'єм корка з круглою золоченою кулькою, що із шорстким звуком закривав велику рибу-глечик.

Завен-джан не випадково повів нас до цього буфета, він дістав звідти карафку, в якій відсвічував шоколадно-бурштиновим світлом старий коньяк. Він навіть не лився, а тягнувся як молодий мед. І аромат розлився кімнатою одразу, щойно Завен відкрив щільний скляний корок. Мені здалося, що цей келих, який мені вручили, містить стільки сили, стільки енергії, що коли скуштую, то, попри заборони турецької влади, зможу піднятися, видертися на Арарат, який сліпуче сяє своєю сніжною вершиною ген-ген на обрії, і знайду там урешті-решт Ноїв ковчег. 

До слова, на заводах із виробництва вірменського коньяку обізнані люди, фахівці розповідають, що коли коньяк настоюється в дубових діжках упродовж п'яти-десяти й більше років, то якась частка дорогоцінної вологи випаровується. Ці скількись там, здається, п'ять відсотків, виробники називають дещицею янголів. Дещиця янголів! Так і уявляю, які над Вірменією пурхають, надихавшись коньяку, янголи — радісні, безтурботні, захмелілі, задерикуваті й приязні: будь-яке загадане бажання можуть виконати від щедрості своєї. Хмільні янголи з чудернацькими кривулястими сурмами, янголи в полотняних розписаних вручну сорочечках з личками целулоїдних старовинних ляльок і м'якими рожевими п'ятками, янголи з густими чорними бровами й чималими носами, так схожі на героїв Сергія Параджанова.

На прощання я подарувала Завену Саркісяну гуцульську окарину на шкіряному шнурку. Він узяв її обережно, пальцями погладив дбайливо і сказав:

— Ану ж бо, ходімо зі мною на хвилинку.

Ми піднялися на другий поверх, підійшли до стенда, де під склом на манекені була сорочка з тонкого домотканого полотна, в якій Лариса Кадочнікова грала Марічку в кінофільмі Сергія Параджанова "Тіні забутих предків". Завен Саркісян дістав ключик, відімкнув вітрину й повісив окарину на манекен поверх Маріччиної сорочки.

Вірменське сонце живе неподалік будинку Параджанова, за дві або три години їзди від Єревана, у давньому античному храмі Гарні. Уночі храм тепло й яскраво освітлений зсередини, начебто саме там, згідно з легендами, ночує сонце. А опівдні воно, відпочивши в Гарні, світить і смалить щосили — плавить асфальт, засліплює очі. Крапля води з моєї пляшечки випарувалася в повітрі, не долетівши до землі. Через любов до сонця навколо в місті позолота: на деревах, дахах, на паркових лавах, на жіночих капелюшках і сумочках, на дитячих щічках. Усе яскраве й розмаїте, святкове й легке, чарівне й зворушливе, сповнене любові до життя, як фільми, картини, колажі великого режисера, великого художника, чарівника й красеня Сергія Параджанова. 

***

Нам здається, що ми вже давно попрощалися з епохою, коли цінуються честь і гідність, правда й добропорядні взаємини, коли глибоко, усім серцем поважають старість, допомагають молодості, обожнюють дітей, і всі тримаються разом і дружно. А от і ні! 

Треба всього лише перелетіти через ущелину, витримати неабияку "теліпанку", сісти в аеропорту Звартноц. І ви все це побачите навіч. У місті Єревані, столиці Вірменії. 

Ой, ну як же ж! І не забудьте: музей Параджанова! Обов'язково!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво