Тарас Тополя: військове волонтерство — ганьба для держави - Персоналії - dt.ua

Тарас Тополя: військове волонтерство — ганьба для держави

17 червня, 2016, 00:00 Роздрукувати Випуск №22, 17 червня-23 червня

Тарас Тополя — лідер і вокаліст популярного музичного гурту "Антитіла", автор пісень, що не сходять з топів музичних хіт-парадів. Здавалося б, у молодого талановитого музиканта є все — успішна кар'єра, щасливе особисте життя (нещодавно в сім'ї Тараса Тополі і його дружини співачки Alyosha народився другий син), перспективи й великі можливості. Але він став волонтером. Майдан, Крим, Донбас — про ці гарячі точки України Тарас Тополя знає не зі стрічки новин.

Тарас Тополя — лідер і вокаліст популярного музичного гурту "Антитіла", автор пісень, що не сходять з топів музичних хіт-парадів. 

Здавалося б, у молодого талановитого музиканта є все — успішна кар'єра, щасливе особисте життя (нещодавно в сім'ї Тараса Тополі і його дружини співачки Alyosha народився другий син), перспективи й великі можливості. Але він став волонтером. Майдан, Крим, Донбас — про ці гарячі точки України Тарас Тополя знає не зі стрічки новин. В той час як деякі колеги по цеху кажуть, що займаються тільки творчістю — "Ми — над конфліктами і політикою", популярний музикант має чітку громадянську позицію. "Я згоден з тим, що митець має бути над політикою, — каже Тарас. — Свої політичні погляди не обов'язково транслювати. Однак змішувати політику з війною — помилка. Війна — це боротьба твоєї країни за територіальну цілісність, за ідентичність, за майбутнє. І як громадянин України ти не маєш права стояти осторонь", — каже Тарас Тополя.

— Тарасе, з чого почалося ваше волонтерство?

— На самому початку війни до мого партнера — музиканта групи Сергія Вусика звернувся його друг з передової. Він, по суті, зробив нам перше "замовлення". Це було навіть не замовлення, а "прохання відчаю" — хлопці до кого тільки не зверталися, щоб їх хоч якось забезпечили. Їх тоді вже обстрілювали з залпових систем, а в них не було навіть найнеобхідніших речей — хто що постелив в окопах, на тому й спав. І ми почали "жебрачити": через Фейсбук, через друзів-журналістів просити гроші, щоб закрити замовлення хлопців.

— Кілька ваших пісень присвячено Майдану. Ви не тільки виступали там з концертами, а й брали участь в акціях протесту. У вашій біографії зазначено, що ви закінчили Академію МВС. Що відчували, стоячи на Майдані і дивлячись на дії тих, хто міг бути вашими колегами? Коли били вони і коли били їх?

— Звичайно, те, що я спостерігав на Майдані, викликало в мене обурення. Більше того, навіть неприховану ненависть у якісь моменти. Тоді я спілкувався і з міліціонерами, і з "Беркутом", і при цій думці залишаюся й зараз: так, з одного боку ти є людиною в погонах і виконуєш накази — це безапеляційно. Але якщо ти бачиш, що цей наказ суперечить твоїй громадянській позиції, є нелюдяним і спрямований на вбивство у принципі, то маєш повне право покласти рапорт на стіл і більше не вийти на роботу. І єдине, чого я не прощаю і ніколи не прощу тим людям у формі, що стояли по той бік барикад, — вони не відмовилися бити і вбивати. Більше того, я навіть переконаний, що багато з них отримували від цього задоволення. Я розмовляв з деякими міліціонерами, яких постійно виводили на барикади, і з ВВ-шниками — так званою чорною ікрою (коли вони перли в чорній формі на людей, дуже схоже було на ікру). Спілкувався телефоном у приватному режимі з курсантами, з якими колись разом навчався. Багатьох міліціонерів просто знімали з роботи і виводили чергувати на Майдан, Софіївську, Європейську площі. Їм так само все це не подобалося. Я кажу: "Хлопці, то що вас тримає? Рапорт на стіл — і все". "Та це ж наша кар'єра", — кажуть. Свою пісню "Незалежний" ми написали саме тоді, коли на Майдані під стелою стояли студенти. Вже тоді було зрозуміло, що без жертв це не закінчиться. Але я не думав, що жертви будуть такими великими.

— Після Майдану ви були ініціатором громадянської ініціативи "Евакуація Крим" — допомагали евакуювати українських військових з окупованого Криму. 

— Це була не тільки моя ініціатива. Разом зі мною її координаторами були активісти Марія Наумова і її чоловік Анатолій Борисенко. Ми планували зробити волонтерський ланцюг від перешийку в Криму і двох точок, з яких теоретично в разі збройного конфлікту на материкову Україну пішов би трафік цивільного населення. У Києві і Херсонській області у нас були волонтери при держадміністраціях, які гарантували, що в час "Ч" вони виїжджають на перешийок, розгортають пункт і допомагають сім'ям з дітьми дістатися Херсона, звідти — на Київ, з Києва — на Львів. Наше завдання було перемістити людей у безпечне місце і розселити. Ця ініціатива була спрямована виключно на допомогу цивільному населенню, військовим ми не планували допомагати — думали, що про них подбає держава. На щастя, час "Ч", коли цей потік був би шаленим, не настав. А от військовим допомога виявилася потрібною. Деяких з них у Бельбеку тоді вже навіть виселили з гуртожитку, і вони з дітьми на вулиці в казанах готували собі їсти. Держава не виділяла грошей на їх евакуацію, навіть не було чим заправити автобус. Крім того, багато наших логістичних фірм відмовлялося їхати в окупований Крим, там було вже небезпечно. Завдяки підтримці і фінансовій допомозі Данила Яневського і його доброчинців ми зуміли вивезти 12 автобусів сімей українських військових.

— Які в них були настрої?

— Зрозуміло, які. Тоді всі чекали наказу, що дозволяв би чинити опір, а його не було. Військові були у пригніченому стані. Разом із сім'ями їх просто викинули на вулицю як собак. Хто такий військовий? Захисник. І от настав його час — а йому не дають команди. Більше того, вивозять кудись із сім'єю, дають якесь тимчасове житло з поганими умовами.

— Після Криму з'явилася нова волонтерська ініціатива — Благодійний Фонд "Вільні ЮА".

— Після "Евакуації Крим" ми з Сергієм Вусиком почали займатися волонтерством. До нас приєдналася Катерина Нєчаєва, сім'я Степана і Наталі Валько подарувала хороший мікроавтобус для поїздок, і ще долучилося багато людей, які допомагали фінансово або організаційно. Після року роботи ми вирішили оформитися в якийсь фонд. "Вільні ЮА" — наша офіційна громадська організація, яка переросла з громадської ініціативи.

— На сайті фонду зазначено, що за кілька років ви надали допомогу військовим на п'ять мільйонів гривень.

— Вже більше. Завдяки Андрію Великому, Ірині Галевич і всьому колективу радіо "Львівська Хвиля", "Магнолія ТВ", ініціативі багатьох українців. Зараз держава забезпечує військових необхідним, а з самого початку чого ми тільки не возили в АТО — прилади нічного бачення, оптику, тепловізори, навіть мотузки й гвіздки. До нас зверталися з різних військових підрозділів і частин — працювало сарафанне радіо. І ми всім допомагали. Їздили з Сергієм Вусиком і Русланом Горовим (див. DT.UA від 27 травня 2016 р. "Руслан Горовий: "Тепер усе своє життя я розділяю на "до війни" і "зараз" ) у зону АТО, на крайні точки. На "нуль" нас ніхто не пускав, але на самому краю — 29-му й 30-му блокпостах ми бували. Це дуже важливо, коли сам приїжджаєш і передаєш речі прямо в руки військовим. Тоді точно знаєш, що все піде за призначенням.

— Під обстріли потрапляли?

— Ні. Потрапляли в ситуацію, коли між двома блокпостами відбувалася сутичка, працювали міномети. Ми були на одному блокпосту, а попередній атакували сепаратисти, і нас вночі вивозили під обстрілом. Гримало десь близько, але, слава Богу, нас не дістало. Я вважаю, що потрапити під обстріл — це коли вже біля тебе кулі летять.

— Чи правда, що в перший рік війни (найтяжчий для країни) ви так поринули у волонтерство, що навіть не давали концертів, не записували нових пісень? Для музиканта "випасти" з обойми шоу-бізнесу на рік — то серйозно.

— Концерти давали, але рідко. І не виходило написати щось нове, бо дуже важким був емоційний стан — не співалося й не веселилося. Нам навіть закидали: мовляв, хлопці займіться музикою, бо про вас забудуть. А дехто застерігав: ваш потяг уже пішов, у шоу-бізнесі так не можна, ви робите дурниці. Та коли ти вже почав боротися і стоїш на рингу, ти не можеш з нього втекти. Коли ти почав щось робити, зачепився за щось, ти вже не можеш просто взяти й піти. Тим більше що на нас була велика відповідальність: від того, чи приїдемо ми вчасно з бронежилетами або оптикою, залежало, без перебільшення, життя людей. У зоні АТО ми не давали концертів, бо там, де ми їздили, цього не можна було робити. А от біля багаття під гітару співали зо два рази.

— Але ваші прихильники вас не забули. Концерти проходять з аншлагом, квитки розкуповують заздалегідь. Дуже популярною стала одна з ваших пісень — "У книжках". Історія про хлопчика, тато якого загинув в АТО. Відеокліп на цю пісню зібрав близько 400 тисяч переглядів. На її створення вас надихнула якась конкретна історія?

— Це була не історія, а те, що я особисто переживав. Вирушаючи в АТО, я залишав удома своїх синів. Та через два-три дні повертався назад. Але я уявив: як це, коли батько пішов на війну і не повернувся? Як синові? Він вивчить усі кольори, цифри і букви, закінчить школу, інститут, пізнає кохання і дружбу, радості й розчарування. Можливо, стане видатним винахідником або відомим коміком. Можливо, напише важливий програмний код або врятує комусь життя... Але вже ніколи не почує голосу тата. Війна має багато смислів... Але нею не можна виправдати дитячі сльози. Ніколи! Дуже важко було писати цю пісню, але я мусив.

— Тарасе, ви не з картинки по телевізору і не з газет знаєте, що відбувається в зоні АТО. Як вважаєте, чи потрібно казати суспільству всю правду про війну, чи є речі, про які казати не можна (маю на увазі не військову таємницю, звісно)?

— Бути на 100 відсотків правдивим неможливо. У будь-якій ситуації. Бо завжди є певне суб'єктивне сприйняття, яке викривлює реальність. Але інформувати людей про можливі ризики і до чого готуватися, щоб вони не забували, що в країні триває збройний конфлікт, щоб усвідомлювали, що насправді відбувається на Сході країни, — це потрібно. З іншого боку, війна — це дуже кривава і не завжди благородна штука, у неї свої закони. Тому має бути якийсь фільтр, але важливо не перегинати палицю (наприклад розповідати, що в армії всі забезпечені й одягнуті, а з неформальних джерел надходить інша інформація. Або розповідати, що в нас усе добре, заспокоювати людей, а насправді ситуація дуже невтішна). У громадянському суспільстві держава повинна максимально прозоро вести діалог із суспільством. Бо інакше це нічим не відрізняється від зомбування у тоталітарній Російській Федерації. Має бути якась виважена середина. І до журналістів є прохання — поменше істерик, перебільшень чи, навпаки, замовчувань.

— За останні кілька років на плечі волонтерів лягло надзвичайно багато, і не секрет, що чимало з них вигорають, виснажуються, дехто просто відходить від справи. Ви таке відчули?

— Так, це є. І в нас було. Ми ж люди творчі, більш емоційні. У мене взагалі дуже загострилося відчуття справедливості. Вигораєш найбільше тоді, коли зустрічаєшся з байдужістю, коли чуєш від людей: "Це не моя війна". 

Є ще одна причина вигорання. Багато волонтерів чесно й відверто кажуть: був момент, коли було важко і потрібна була наша допомога, але час нарешті державі зайняти своє місце, має запрацювати державний механізм. Адже волонтери беруть кошти з кишень людей, які, аби допомогти армії, заощаджують на відпочинку, освіті, розвитку, на якихось банальних речах. І при тому ще й податки сплачують, за які, власне, має утримуватися армія. Тому військове волонтерство — ганьба для держави. Я ще розумію цивільне волонтерство, допомогу дитбудинкам або незахищеним верствам населення. Але оборона держави — це не волонтерська справа! Це справа держави. Багато волонтерів не те що вигорають, а просто кажуть: "Все, сорі, чуваки, я закінчую із цим. Бо це боротьба Дон Кіхота з вітряками. Державні інституції повинні запрацювати".

— Ваш Волонтерський фонд "Вільні ЮА" знайшов інший вихід. Окрім допомоги армії, ви перейшли на гуманітарні і культурні проекти, популяризуєте українське мистецтво за кордоном.

— Так. Це волонтерство у чистому вигляді. Перший наш проект, зараз він продовжується, це виставка Ukraine EXISTS. Там представлено кінодокументалістику (фільми, журналістські розслідування з Донбасу). Виставка проходила у приміщенні штаб-квартири ООН у Нью-Йорку. Ще одна її частина — це виставка робіт сучасних українських художників. У нас є мистецький куратор — художниця Аліна Гайова, яка добирала картини. Ми оголошували в соцмережах, зверталися в усіх інтерв'ю: молоді українські художники, надсилайте свої роботи, у вас є можливість заявити про себе. Після штаб-квартири ООН експозиція перемістилася в Культурний центр у Нью-Джерсі, Український музей у Чикаго, Інститут Святого Володимира в Торонто.

— Які враження у відвідувачів?

— Позитивні, дякували. Був резонанс. Про нашу виставку писала місцева преса, у нас узяв інтерв'ю "Голос Америки". Це дало певний іміджевий плюс державі. Власне, сама назва виставки провокативна. Ukraine EXISTS — тобто "Україна існує", розплющіть очі, вона є! Бо для багатьох держав навіть у самій ООН наша країна — залежна й керована, такий собі сателіт великого імперського шматка Росії.

— Росіяни приходили на виставку?

— Приходили російські посли при ООН. Був навіть конфлікт. Одна відвідувачка, американка родом з Казахстану, почала вимагати від дипломатів відповіді на запитання: "Що ви робите на Донбасі? Досить проливати кров, коли виведете свої війська з України?" Російський дипломат намагався спростувати присутність російських військ, але в нього не виходило. В цей час на "плазмах" показували нашу документалістику — російських військових, історії, від яких не відбрешешся, як це постійно роблять представники РФ на засіданнях Радбезу ООН. 

— До війни гурт "Антитіла" часто виступав у Росії. Ви були там досить популярні, посідали перші місця в чартах. Як тепер? Чи залишилися у вас там друзі, віддані прихильники?

— Залишилися, і вони нам пишуть. У нас був концерт у Мінську, туди приїхало багато росіян. Я думаю, колись ми приїдемо з концертом і в Росію. Коли там зміниться політичний режим.

— Є думка, що від Росії потрібно відгородитися глибоким ровом і високою стіною років на 300, поки не зміняться покоління. Що ви думаєте про це?

— У глобальному світі відгороджуватися — не вихід. Захищатися і протистояти — так, але якісь містки мають залишатися, бо як в Україні є чимало людей, які продовжують підтримувати зв'язки з Росією, так і в Росії є ті, хто підтримує Україну тим чи іншим чином. Об'єктивно колись настане момент для перезавантаження нових відносин на новому рівні. І рано чи пізно нам доведеться це робити. Я би хотів, щоб нове співіснування наших країн будувалося на паритетних засадах. Думаю, рано чи пізно ми зможемо зайти на новий рівень відносин з росіянами. З позиції сильної держави, з розвиненими інституціями, дієвим громадянським суспільством, хорошою армією.

— У вашому репертуарі є пісні і російською, і українською мовами. Не так давно в парламенті (та й у музичному середовищі) палко дискутувалося питання про запровадження квот для пісень державною мовою у радіоефірах.  Як ви вважаєте, квоти потрібні?

— Я за квоти, але в такому форматі, в якому це було б зручно для всіх гравців ринку (музикантів, медіа, організаторів). Однозначно, держава повинна захищати україномовний музичний продукт. І однозначно український музичний продукт давно вже якісний, а не другосортний, як дехто досі вважає. Але подивіться, як зубожіли державні радіокомпанії. А приватні радіостанції і телеканали починають нав'язувати свої правила гри. І, хоч-не-хоч, маєш із цим рахуватися. Адже за понад 20 років ти палець об палець не вдарив, щоб розвивати державні медіаструктури на противагу. А власники приватних медіа вдарили і систематично робили все, щоб розвиватися і мати прибуток. Вони вкладали у свої радіостанції багато часу і коштів, і, звичайно, вони протистоятимуть тому, хто намагатиметься зверху, грубо, як рубанком, вказувати їм, що робити завтра. Вони мають своє бачення власного ефіру. Приватні компанії мають певні позиції, в чомусь раціональні, в чомусь не дуже, але їх так само слід ураховувати. Бо будь-які штучні заборони — це як віртуальна колективізація, коли держава намагається окупувати ефір і нав'язати ефірну сітку тій чи іншій приватній радіостанції. А ефірна сітка — це рейтинг, рекламодавці, гроші, прибуток. Треба це враховувати і сідати за стіл переговорів, знаходити консенсус.

— Ну і розвивати й підтримувати україномовний контент?

— Звичайно. Потрібно зробити бізнес-модель від держави, коли крутити український продукт було б просто вигідно. Щоб це могло якось монетизуватися. Коли радіостанція зрозуміє, що вона може абсолютно нормально, без "підводного каміння", монетизувати український ефір і це буде вигідно, то все запрацює само собою, без квот і заборон. А якщо держава хоче у відсотках зазначити якісь квоти, хай дотує: є у вас 12% українського продукту в ефірі у прайм-тайм — отримаєте дотацію 12% від вашого річного доходу. Ви побачите — тоді не те що 35%, усі 50 а то й 70% контенту будуть україномовними.

— Одна з ваших останніх пісень має назву "Ярмо". Вона про сучасну Україну. Ви оптиміст чи песиміст?

— І те й інше. Іноді дуже песимістично дивлюся на те, що відбувається. У нас з Русланом Горовим часто з цього приводу відбуваються дискусії. Він донедавна жив у Києві в сучасному мікрорайоні, де багато новобудов. І щоранку, навіть узимку, ходив купатися на озеро поблизу свого будинку. Це озеро він називає "Свиняча затока". Кожного ранку він купався і прибирав сміття на березі. І щодня звітував: сьогодні стільки-то мішків сміття виніс, вчора — стільки-то. І це ж "молодий" мікрорайон Києва, там живе сучасна українська молодь. Пляшки, бруд, сміття накидали не інопланетяни, а наші, українці. А він прибирав. Але сталося так, що він перебрався на нове місце. І от коли повернувся до озера через якийсь час, то нові гори сміття були всюди. І нікому до них не було діла. Іноді я впадаю у відчай після таких історій. Думаю: може, як у мусульманських країнах показово рубати руки за таке жлобство? Може, так дійде? Тут у мене оптимізму немає. Та, незважаючи ні на що, все рухається вперед. Покладатися треба на себе і на близьких людей, яких ти вибрав бути з тобою поруч.​

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво