Спека, спрага, смерть... - Персоналії - dt.ua

Спека, спрага, смерть...

15 вересня, 2017, 16:17 Роздрукувати Випуск №34, 16 вересня-22 вересня

Здолавши спеку африканських джунглів,  вони "згоріли" в АТО Пам'яті двох бойових товаришів

Дуже хотілося пити. Кожна клітина тіла потребувала вологи, а йти було ще півдня, якщо без пригод. І ми йшли. Навіть найменша зупинка могла означати смерть. Нас оточували екзотичні рослини, різнобарвні метелики і пташки у повітрі. Іноді помічали змій, що маскувалися між гілок. Деякі з них були небезпечні й отруйні, але не агресивні. Та спрага тлумила страх. Все навколо здавалося не таким важливим, як непереборне бажання пити. Ми розуміли, що затримка в дорозі й іще одна ніч у джунглях без води може мати для нас погані наслідки. Йшли мовчки, щоб не втрачати вологу під час розмов, спілкувалися знаками.

У нас були таблетки для знезаражування води, але з досвіду знали, що вони неефективні. Африканська вода кишить безліччю різноманітної зарази: ні пантоцид, ні його французькі й британські аналоги не є ефективними на 100%. Мусили будь-що триматися. Кожен з нас мав "нульовий запас" — по кілька ковтків на крайній випадок, та ми старалися про них забути. Набирали воду зі струмка і змочували в ній капелюхи й бандани. Це трохи рятувало, але однаково дуже хотілося пити. Здавалося, у світі немає нічого ціннішого, ніж вода. 

Це була спрага в країні, де півроку безперервно ллють дощі. Країна крайнощів і парадоксів — Сьєрра-Леоне. Коли тут сезон дощів, хочеться сонця, тепла і вдягнути сухе, а не вологе (по-справжньому висушити одяг у цей час неможливо). Потім настає літо — спека і засуха. Розквітла за сезон дощів рослинність під палючими променями чахне й відмирає. Постійно хочеться пити, сховатися в затінку, посидіти під кондиціонером. Чотири літри чистої води за день — норма для таких спекотних днів. 

Та в джунглях немає кондиціонерів. Під час нашої "подорожі" тут було майже +50 за Цельсієм і рятував лише затінок від дерев. Та ненадовго. Йти самими джунглями неможливо — настільки густі зарослі. Ми йшли вздовж струмка. А біля струмка рослинність не така густа і затінку мало. Навіть коли струмки висихають, лишаються маленькі стежки, які не встигають густо зарости до наступного сезону дощів. Рослини тут демонструють неймовірну жагу до життя — гинуть від спеки, але щойно пройде дощ — буяють знову. 

Окрім різноманітних інших рослин, у джунглях росте конопля. Точніше, її там вирощують і досить успішно. Сьєрра — один з найбільших постачальників цього зілля. І що більше миротворча місія ООН наводила лад у країні, то далі в джунглі забивалися конопляні плантатори. Їх ми й шукали. 

Було відомо, що до відправки готується чергова партія "зілля". Де саме, скільки, який маршрут — ми мали знайти і з'ясувати. Завдання в джунглях було важливим не лише в рамках миротворчої місії ООН, а й тим, що мали перевірити свою підготовку в умовах надзвичайних, нетипових, важких і виконати завдання, аби в Місії знали, що це зробили українці. Ми мусили дійти, аби наш досвід комусь допоміг, когось урятував у майбутньому. Ми розуміли, що знищення чергової партії зілля може врятувати чиєсь життя, зробити світ кращим, підняти престиж Батьківщини, хай і не на загал. Можливо, занадто романтично, але це було принципово для нас, чотирьох українських відчайдухів-розвідників, відданих міжнародному миротворчому обов'язку і керованих власними переконаннями, які ми ладні були відстоювати у будь-яких умовах. Двох учасників того походу вже немає серед живих — їх забрала війна. І через десять років вони лишилися вірними своєму обов'язку і своїм принципам. Вони назавжди лишилися такими — гідними представниками української розвідки, які не злякалися джунглів у 2004-му, не злякалися ворога й у 2014-му. 

Тоді, в 2004-му, війну, природну для Сьєрри, в Україні розглядали лише як теоретично можливу загрозу. Але ми готувалися, напрацьовували досвід дій у надважких умовах, тренувалися. 

Минуло всього лише десять років, і нам знову стало "спекотно" — під Мар'їнкою, в Іловайську, Донецькому аеропорту. Там теж було неймовірно гаряче. І навіть не від сонця. Дуже хотілося пити. Там теж не вистачало чистої води. Сумна логіка: коли смерть близько — хочеться пити. 

Африканцям "поталанило" — через особливості клімату, війну неможливо вести нон-стоп цілий рік. Природа примушує робити перерви: коли дощі ллють стіною, вести бій неможливо, і це рятує. Божевільна країна, де змалечку курять траву, де 9-річні ходять з автоматами, де брати/батьки можуть віддати сестер/доньок у будинки розпусти або запропонувати будь-кому, кого вважають платоспроможним, розважитися з ними за гроші. Тут людське життя знецінене настільки, що відчуття влади над людьми, коли в руках зброя, паморочить голову неосвіченим, знедоленим і голодним. Парадокс — вічно голодним і дуже лінивим водночас. 

ООНівська гуманітарка не раз повертала країну до життя, рятуючи населення від голоду, але разом із тим і розбещувала. Їжа та речі першої потреби діставалися дуже легко — їх привозили у великих білих вантажівках. Одяг теж не настільки потрібен — найнижча температура +18–20 градусів. Ні утеплювати, ні опалювати житло немає необхідності — достатньо цупкого целофану в кілька шарів, зверху пальмове листя, і житло готове, аби на голову не капало. Місцеве населення любить шару і заробити на порожньому місці — обманом або хитрощами. Тут кожна пальма біля дороги, якою їздять ООНівці, має свого "господаря". Активніші вибігали на дорогу, махали, припрошуючи нарвати плодів. Лінивіші лежали під пальмою, демонструючи свою присутність. Ще один абсурд: у країні, де на кожній пальмі ростуть кокоси або банани, місцеві випрошували іспанські банани, які привозили миротворцям. При зустрічі з миротворцями щоразу обступали їх і, виразно жестикулюючи, канючили їжу зі словами "give me chop-chop". 

Перед білими місцеве населення плазує досі — попри скасування рабства, оголошену рівність, світову боротьбу з расизмом. У цій країні і тепер є ресторани, перукарні тощо з табличками "Лише для білих". Там так само продають марихуану і замовляють її просто — як чай чи каву. Курять "травичку" змалку. Але найякісніший продукт іде на експорт, приносячи шалені гроші тим, хто тримає цей бізнес. Місія ООН намагалася знищувати плантації, тому нашим завданням було знайти поля, визначити координати й розміри. Наступний крок — планування й здійснення операції зі знищення або перехоплення готового наркотовару. Першу частину не раз довіряли українцям, другу виконували підрозділи місцевої поліції та армії. Миротворці співпрацювали з місцевими "силовиками". Це був досить вдалий симбіоз.

…Сонце почало сідати. Ми розуміли, що попри план дістатися узбережжя Атлантичного океану сьогодні, нам це не вдасться. Треба було організовувати ночівлю. В джунглях темніє дуже швидко. Ніби хтось торкається вимикача, і враз усе поринає в темряву. Ми це знали, тому швидко знайшли місце для ночівлі. Як нам здавалося, безпечне. Із заходом сонця так само швидко повітря стало прохолоднішим і дуже вологим, спрага трохи відступила, відчувалася вже не так гостро, дихати стало вільніше. Ми визначилися з чергуванням і лягли ногами до ніг по двоє у два ряди. Перші хвилини було некомфортно. Коли ти не бачиш у темряві навіть своєї витягнутої руки, але чуєш тисячі неймовірних звуків поруч, це на якийсь час виводить з рівноваги. Потім починає зморювати втома: виснажене тіло хоче відпочинку. Вдень джунглі здаються тихими, а вночі, коли спадає спека, оживають своїми моторошними звуками, криками, гучним ричанням, хрипінням. Але й до цього звикаєш і адаптуєшся.

"Праворуч хтось ходить. Ти світи, а я стрілятиму. За командою", — почув я шепіт крізь сон і миттєво намацав ліхтарик і зброю. Потужний струмінь світла освітив каміння праворуч, стріляти не довелося — в темряві ми побачили дивну тварину, схожу на величезну нутрію, але з пухнастим хвостом. Вона щось активно шукала, однак налякана світлом, зникла в хащах. "Воно повернеться?" — спитав товариш. "Думаю, так", — відповів я. Майже до ранку вже не спали, нікому не хотілося стати здобиччю африканської "нутрії". Але вона більше не приходила. Вже пізніше, від місцевих, описуючи нічного гостя, ми дізналися, що ці тварини можуть проявляти агресію щодо людей. 

З першими променями ми вирушили далі, так само мовчки, так само спілкуючись жестами. За картою нам лишилося кілька годин ходу, але місцевість була непередбачуваною. Ви помічали, що джунглі на картах позначають суцільно зеленим кольором, без особливих вигинів рельєфу? Це так, бо джунглі досі не досліджені настільки, щоб можна було створити точну карту. І орієнтуватися в них дуже важко. 

Через три години ми побачили океан. Він був безкрайній, величний, і до нього було ще кілька кілометрів. Він здавався нам неймовірним, сигналізував, що ми близько, і там є вода. Лише в цей момент ми дістали "нульову дозу" — 100 чи 150 мл води, які були в кожного на крайній випадок. І цей момент настав. Дивне відчуття — ти можеш пити і водночас не можеш. Губи потріскалися настільки, що боляче говорити. Вода була неймовірно смачна і гаряча. Вона ледь не обпікала, але, здавалося, кожна клітина тіла відчула, що зараз отримає вологу. Це неймовірний кайф, навіть коли в тебе всього кілька ковтків чистої безпечної води. 

Йти стало трохи веселіше, але спека вступала у свої права, і ми пришвидшили крок, наскільки це можливо на перетятій місцевості джунглів. Біля океану нас уже чекали. Ми вийшли чітко до місця збору. Першу годину нічого не говорили про справи, ніхто й не запитував, бо знали, що не час. Ми пили в-о-о-о-д-у, обливалися, сміялися, жартували. Все вже позаду, завдання було успішно виконано. На ранок звіт про операцію був на столі. Пізніше ми довідалися, що засіб проти отрути змій, який нам видали, ефективний проти азійських плазунів і зовсім не діє проти африканських. За кілька днів після успішно виконаного завдання двоє з нас злягли з малярією. А ще через кілька днів надійшла звістка, що в Сьєрра-Леоне, у районі, де ми ходили в розвідку, вдалося вилучити одну з найбільших на той час партій марихуани. Українські розвідники місію виконали…

P.S. Після здобуття незалежності 1991 року, вже через кілька місяців Україна почала брати активну участь у миротворчих операціях по всьому світі. Найчисельніші контингенти українців надівали блакитні шоломи в колишній Югославії (1303), Іраку (1690), Боснії і Герцеговині (400), Грузії (530), Лівані (650), Сьєрра-Леоне (530), Кувейті (448), Хорватії (511). Загалом за ці роки понад 37 тисяч українських військовослужбовців-миротворців виконували почесну місію в різних куточках світу. Світла пам'ять 50 українським воїнам, що загинули під час виконання міжнародного миротворчого обов'язку. 

Попри війну на Сході країни, попри те, що кожен досвідчений військовослужбовець зараз дуже потрібен Батьківщині, Україна не відступила від виконання міжнародних зобов'язань. Нині близько півтисячі військовослужбовців ЗС України задіяні в дев'яти міжнародних операціях із підтримання миру та безпеки в семи країнах світу. Місії діють під проводом ООН, НАТО і в складі спільних миротворчих сил у Придністровському регіоні Республіки Молдова.

Торік українські миротворці завершили свою місію в Кот-д'Івуарі, відбулося три ротації в Конго, Ліберії та Косовому. 

Окреме місце в діяльності миротворців — діяльність розвідників. І хоча специфіка їхньої роботи не передбачає публічності, українські розвідники, присутні в миротворчих місіях, активно залучені до процесу вивчення та оцінки ризиків як до відправки контингенту й у період його перебування в місіях, так і під час повернення додому. Результатом їхньої роботи є врятовані життя українських військовослужбовців у складі миротворчих операцій, неоціненний досвід виконання завдань у зовсім незвичних обставинах, встановлення тісної взаємодії зі своїми колегами з інших країн. Рутина для розвідників-миротворців — вивчення й оцінка оперативно-тактичної обстановки в районі/країні перебування місії, прогноз розвитку подій, робота з місцевим населенням, виявлення та запобігання випадкам торгівлі зброєю, людьми, наркотиками.

Військовослужбовці можуть не мати ознак належності до розвідувальних підрозділів, не носити форми та зброї, нерідко діють "під чужим прапором", але їхня головна риса — це відданість Україні та інтересам нашого народу.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №42-43, 10 листопада-16 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво