Софія Майданська: Все почалося з маминих листів з ГУЛАГу - Персоналії - dt.ua

Софія Майданська: "Все почалося з маминих листів з ГУЛАГу"

17 липня, 2015, 00:00 Роздрукувати Випуск №26, 17 липня-24 липня

Софія Майданська народилася в м. Азанка Свердловської області, де перебувала на засланні її мама. Середню і спеціальну освіту здобула в Чернівцях. Закінчила Львівську консерваторію. Викладала в Кам'янець-Подільському педінституті (скрипка) та Київському інституті культури. Закінчила Вищі літературні курси в Москві. Авторка прозових і поетичних книжок, низки п'єс, численних сценаріїв та лібрето, книжок для дітей. Режисер-постановник літературно-музичних вистав. Заслужений діяч мистецтв України.

 

Софія Майданська народилася в м. Азанка Свердловської області, де перебувала на засланні її мама. Середню і спеціальну освіту здобула в Чернівцях. Закінчила Львівську консерваторію. Викладала в Кам'янець-Подільському педінституті (скрипка) та Київському інституті культури. Закінчила Вищі літературні курси в Москві. Авторка прозових і поетичних книжок, низки п'єс, численних сценаріїв та лібрето, книжок для дітей. Режисер-постановник літературно-музичних вистав. Заслужений діяч мистецтв України.

— Пані Софіє, незабаром ви передасте до друку мемуари бабусі-вчительки, мами (котра постраждала від режиму, проте прожила яскраве життя) і власні спогади. Розкажіть детальніше про ці документи епохи.

— Ще за життя мами я розпочала роботу над романом, яким хотіла продовжити історію "Дітей Ніоби", хоча це мала бути зовсім інша буковинська історія, з новими героями в задротованому світі етапів, конвойних, теплушок, табірних бараків, де, попри тавдинські морози, діти романтичної нації "щоб не плакати — сміялись". Ще було багато "веселих" табірних історій, яких мама не встигла розповісти, бо несподівано (я ж завжди вважала, що силою і радістю духу вона молодша за мене) покинула цей світ. 

Переглядаючи старі документи і світлини, надибала в'язку пожовклих листів-трикутничків: це були мамині листи, які вона писала батькам з концентраційного табору, з ГУЛАГу. Я знала про них, бо, скільки себе пам'ятаю з тих далеких п'ятдесятих, коли мої старенькі вчителювали в румунських селах Буковини, закарбувався один-єдиний сакральний ритуал: пакування на Сибір посилок і отримування листів з Сибіру. Я заставала бабусю за читанням тих листів і коли бачила, як сльози котяться її обличчям, дивувалася, чому вона плаче, адже поштарка нарешті принесла довгоочікуваного листа. А бабуся відповідала: "Від щастя плачу, дитино". Я дивувалася: невже від щастя можна плакати? 

І ось нарешті розв'язала мотузочок на тих листах, хоча не раз тримала їх у руках іще за життя мами, але чомусь ніколи не мала відваги розгорнути бодай один із тих "зів'ялих листків". Тепер, читаючи листи, як і моя бабуся, обливаюся слізьми, та вже не від щастя… 

Більшість їх написано олівцем, тому контури літер уже зникають. І мені спало на думку видати драматичний мамин епістолярій окремою книжкою. А потім згадала: є ще прекрасні мамині новели про перебування в "местах не столь отдаленных". Друковані в Україні й Америці, вони дістали високу оцінку читачів. Додала до книжки мемуари моїх бабусі і дідуся, де як живі постають Іван Франко, Ольга Кобилянська, Василь Сімович, Мирон Кордуба, Василь Стефаник, Степан Смаль-Стоцький, з якими вони спілкувалися. І подумала: чому б і собі не написати? Мені є що сказати, бо застала світ аристократів духу. Вони були поруч, згадували студентське життя, віденські кав'ярні, Першу світову… Мала зустрічі з відомими буковинцями: письменником Іларієм Карбулицьким, скульптором Опанасом Шевчукевичем, Іриною Вільде, родиною художника Василя Турецького, а також художником з Харківщини, що отаборився у Франківську, Опанасом Заливахою. Навчаючись у Львові, спілкувалася з С.Людкевичем, М.Колессою, А.Кос-Анатольським, художницею Ярославою Музикою, дослідницею Марією Деркач, яка особисто знала Б-І. Антонича. Кожен із них — цілий світ, епоха тріумфу й "сутінків богів". 

— У серії "Літературна агенція "Банкова, 2" вийшла ваша книжка прози, видрукувана як держзамовлення для поширення в найбільших бібліотеках України. Чи й справді вона розійшлася, як і належить? 

— Виданням книжки "Сподіваюся на тебе", до якої увійшли три романи, я задоволена, рада, що на обкладинці — моя улюблена картина Олекси Новаківського "Пробудження", де перед образами у вранішніх променях стоїть дівчинка-підліток. Лише трохи сприкрена тим, що книжці не судилося потрапити до книгарень. Наклад 1000 примірників сміховинний для держави, очільники якої на міжнародних форумах не забувають нагадати, що за територією Україна більша за Францію, що Анна Ярославна навчала грамоти свого вінценосного чоловіка. Втім, не знаю, як тепер у книгарнях підуть книжки з такими цінами… Пригадую часи, коли ми, молоді письменники, в'язками виносили розкішні видання з книгарні "Сяйво".

Не раз на літературних зустрічах запитують, де можна придбати мої книжки. Та навіть після видання на держзамовлення не можу з певністю сказати, що воно є в "найбільших бібліотеках"…

— Софіє, чи не маєте відчуття, що письменники вашого покоління ніби випали з уваги літературних оглядачів? 

— Моє покоління, що прийшло після шістдесятників, можна назвати якоюсь мірою герметиками: В.Кордун, О.Лишега, В.Затуливітер, Раїса Лиша, Любов Голота. Ми були ще в полоні Франкової "адорації штуки". Як імперські олійні мальовидла спали з первородних фресок Софії Київської, так нараз упала полуда з очей поета, і ми почули Павличкове: 

…самі усім розповідали,

Що інквізитора уже нема,

А люди, слухаючи їх, ридали, 

Не усміхались навіть крадькома;

Напевне, дуже добре пам'ятали,

Що здох тиран,
але стоїть тюрма!

Хрущовська відлига зрушила потужний криголам, і з-під нестерпно гугнявих геліконів "Партія веде" пробилися і залунали незнищенно молоді й чисті Тичининські "Сонячні кларнети", а за ними ринуло водопілля "Зачарованих Десен", ду́ші "Розстріляного Відродження", а головне — неповторна нова мова Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Василя Стуса, Івана Драча, Павла Мовчана, Ліни Костенко, Григора Тютюнника, Ігоря Калинця, Миколи Лукаша. А мозковим центром шістдесятників був Іван Дзюба. 

Проте після великодня нашого слова, після цього весняного шалу гаївок ми залишилися біля зачиненої церкви, на шкаралупі розбитих галунок. Ми ще не встигли розправити крила і, як ті "чаєнята при битій дорозі", намагалися не вскочити в казан, де закипала "солянка сборная" брежнєвського застою, коли вельми опікувалися підростаючим поколінням творчої молоді. У студентському Львові ми часто міняли місце зустрічей. Часом збиралися на "Малярці" (художньому цеху Оперного театру), часом — у Музеї українського образотворчого мистецтва, придбаного для львів'ян митрополитом Андреєм Шептицьким, часом — у Львівській картинній галереї, а часом — на незабутніх вечорницях в Ірини Вільде… Посідавши кружка на білій бараниці у вітальні письменниці, почувалися у повній безпеці. Там, на тій бараниці, вперше прочитала свої вірші. 

Та, попри жорстоку цензуру, суспільство, стоячи в довгих чергах за всім, од хліба до туалетного паперу, не переставало вигадувати анекдоти про "іконостас" центрального комітету Компартії СРСР. А ми були молоді, любили, плакали і сміялися, бо тоді, як ніколи, "з журбою радість обнялась", радість нашої довірливої юності. На повну силу жила книгарня "Поезія" в Києві на Пушкінській, а згодом — на нинішньому майдані Незалежності, виходили наші поетичні збірки накладами дві-три тисячі примірників. І ми нарікали, що мало, бо у прибалтійських республіках книжки молодих авторів виходили тиражами 10–12 тисяч.

Почалася певна мімікрія: шістдесятники, котрим вдалось уникнути тюрми, часом знаходили собі прихисток, укладаючи матримоніальні угоди з Москвою, а дехто, вже з молодшої генерації, подався в "різночинці" до ЦК комсомолу. 

Я входила в літературу, але не з тих дверей: добре усвідомлювала, що належу до "совєцьких недоторканних", оскільки не так давно мама повернулася з "сибірських курортів" і ще навіть не була реабілітована. Зате листування з Григорієм Кочуром, а потім і живе спілкування, визначило мою подальшу долю. Кочура виключили зі Спілки письменників, і через деякий час із певних органів йому порадили написати вірш на кшталт "партия — наш рулевой" — і його відразу поновлять у СПУ. Я згадала своє: у видавництві "Радянський письменник" уже шостий рік безнадійно лежала збірка моїх верлібрів, а це очевидна ознака, що я перебуваю під впливом різних "ізмів" ворожого Заходу. Навіть після позитивної закритої рецензії Дмитра Павличка — ніякого руху. Потім у видавництві сказали: напиши пару "паровозів", без них книжка не поїде. Відчувши себе ідіоткою, несміливо запитала: що означає "паровоз", така поетична форма мені невідома. Редакторку розсмішило моє невігластво: виявляється, це вірші про леніна-партію-пролетаріат. Я й раніше щось подібне чула, та не звернула уваги: мій земляк-скульптор з Чернівців казав, що "ліпить леніні́в", і за це незле платять. Якщо Владик ліпить,то чому б і мені не зліпити?.. Я "склепала паровоз", і книжка поїхала. А от Кочур не написав того вірша, і поновили його у Спілці аж після проголошення нашої незалежності.

Саме тоді, на якомусь зі з'їздів КПРС, Брежнєв наголосив на необхідності посилення ідейно-виховної ролі Компартії в житті підростаючого покоління. І відразу з Москви була спущена директива про роботу з творчою молоддю. "Обоймами" почали приймати до Спілки письменників молодняк. Я не потрапляла до "обойм". Та несподівано випала нагода поїхати на всесоюзну конференцію молодих письменників до Москви. Це була моя перша подорож до "столицы советской родины" — у цьому підсобив поет Петро Перебийніс, який на той час був радником з питань літератури самого Щербицького. Навіть не могла собі уявити, що ця подія може кардинально змінити ставлення до мене з боку "партноменклатури" нашої спілки. І лише через те, що на московському семінарі прочитала кілька віршів: "Оду глині" ("Вона була така безмежно гола, як тільки можуть бути глей і глина…"), "Я хочу, щоб ти лежав поруч, як ліс, розкинувши руки…" та "…і я червоніла, затуляючи сміхом коліна". Без жодного "паровоза", а скільки шуму! Інтерв'ю у провідних, навіть партійних, виданнях, включаючи й "Литературную газету". Та ще не встигла зайти до спілки, як на Університетській мене перепиняє Борис Олійник і каже: "Ти ще не подавала заяву на вступ до спілки? Три рекомендації і — вперед…" 

Щиро кажучи, не вважаю, що випала з уваги літературних оглядачів. Тоді ніхто з нас не купався в шампані гучної слави, тоді

Занурені в багно,

Ми дихали через очеретину

і мовчали,

щоб не захлинутися тванню,

яка, з висоти пташиного лету,

нагадувала квітучу землю,

де буяє воля.

 
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво