Сміх крізь сльози Леся Мартовича - Персоналії - dt.ua

Сміх крізь сльози Леся Мартовича

15 лютого, 17:03 Роздрукувати Випуск №6, 16 лютого-22 лютого

Письменник Лесь Мартович умів плакати сміючись. 

Інтер’єр хати-садиби Леся Мартовича © Роман Якель, DT.UA

Понад століття тому він увійшов в українську літературу тонким психоаналітиком, відкривачем глибин душі земляків-галичан та й не лише їх. Читаючи оповідання і повісті Леся Мартовича, зайвий раз переконуєшся: він цілком сучасний. Бо образи його творів — це люди, які оточують нас. А атмосфера тодішнього галицького села багато в чому нагадує нинішні суспільні відносини.

Це була людина непересічного таланту, творчість якої свого часу високо оцінив Іван Франко. "Мартович надзвичайно пильний спостерігач життя галицького люду, причому він обдарований неабияким гумористичним талантом, — писав Каменяр у журналі "Слов'янський огляд", а згодом у газеті "Буковина" і "Літературно-науковому віснику". — Як ніхто інший, уміє він підмітити в житті нашого народу ту іронію фактів, яка змушує людину цілу свою поведінку виявляти в зовсім іншому світлі, ніж вона є насправді. До того ж його стиль наскрізь оригінальний, легкий і далекий від будь-якого шаблону".

мартович
Лесь Мартович

Уроки "биттям"

Народився Лесь Мартович 12 лютого 1871 року в покутському селі Торговиця, що на Прикарпатті, в родині сільського писаря, який, за словами Василя Стефаника, був "наскрізь розумним і чесним". Семен Мартович з Оленою Десяковською виховували п'ятеро дітей — троє дочок і двох синів. Маєток родини не можна назвати великим — 15 моргів поля (майже 9 гектарів), сад, пасіка. Про дитячі роки Олексія, якого батьки ласкаво називали Лесем, відомо небагато. Як розповідає письменник Роман Горак у романі-есе "Лесь Мартович", коли хлопцеві виповнилося сім років, Семен Мартович віддав сина вчитися до сільської народної школиу. А тамтешній учитель Лев Козанкевич давав Лесеві уроки биттям — і не тільки тому, що мав сильну руку. "Били за те, що Лесь сам дуже бився — не давав перейти дорогу корчмаревим дітям, ганявся за дітворою з панського двору, бо ті дуже гнуться перед паном, дражнив попівських служниць та слуг…", — так образно відтворює дитячі роки майбутнього письменника Роман Горак. Після дворічного навчання в кума Козанкевича Семен Мартович перевів сина до школи в сусідньому селі Топорівці. Здібний хлопчина закінчить там іще три класи і піде вчитися далі, бо освіта тоді вважалася порятунком для селян. Життєві дороги повели хлопця до Коломиї, де була гімназія з польською мовою навчання.

Бунтарський дух "вічного учня"

Лесь Мартович іще в юні роки прилучився до підпільної, а тому й небезпечної роботи, і багато років плив супроти суспільної течії. Навчаючись у Коломийській гімназії, він із друзями Василем Стефаником, Василем Равлюком, Левом Бачинським, Іваном Семанюком (літературний псевдонім Марко Черемшина) створив гурток, який називали таємною громадою. Діяльність таких учнівських і студентських громад на той час полягала в основному у збиранні творів прогресивних письменників і формуванні бібліотек. Коломийські гімназисти захоплювалися письменниками, чия творчість була актуальною, пронизаною суспільною гостротою, і її не вітала тодішня влада Австро-Угорщини. Це були твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Марка Вовчка, Григорія Квітки-Основ'яненка, праці Михайла Драгоманова. Та, що важливіше, хлопці "ходили в народ", пробуджували національну свідомість селян Покуття, агітуючи їх за створення читалень "Просвіти", кооперативів, відзначали шевченківські свята… Бунтарський дух Леся став більмом в оці австрійської шкільної адміністрації, і його виключили з гімназії. Але неабияк урятував рекомендаційний лист, що його видав директор Еммануїл Вольф. Цей папір правив за своєрідне свідоцтво, без якого, згідно з наказом тодішньої освітянської адміністрації, не мали права приймати до інших гімназій. 

Та неспокійна вдача, гостра реакція на національні утиски й соціальну несправедливість "занесли" хлопця в новий таємний гурток — у Дрогобичі. Та Мартович заледве не вилетів тепер уже з Дрогобицької гімназії. А сталося це завдяки тому, що її директор Олександр Борковський хоч і не зміг вибити з голови Леся та його однодумців радикальних ідей, усе-таки переконав шкільного інспектора Івана Левицького дати хлопцям спокій. 

Студентом Чернівецького університету Лесь Мартович також не залишився осторонь нелегальної роботи — став учасником таємного товариства "Союз", яке "підтримувало любов до всього українського", і навіть завідував його бібліотекою. А поза всіма тими справами брав участь у роботі Русько-української радикальної партії, допомагав Михайлові Павлику редагувати її часописи "Хлібороб" і "Громадський голос", на що вороже реагувала тодішня австрійська влада в Галичині.

Лесь Мартович обрав професію юриста. І побив усі часові рекорди здобуття фаху: був студентом юридичного факультету Чернівецького університету, відтак продовжив навчання у Відні, а останній іспит на адвоката склав аж через 17 років з моменту вступу до вишу — вже у Львівському університеті.

Небагата, зате неповторна творчість

У Мартовичеві, як молоде вино, все доросле життя бродив жвавий і принциповий характер, дух коломийського гімназиста, який окрім пісень, казок, легенд, зібраних під час літніх канікул, спокусив записувати сороміцький фольклор. Тоді, у гімназійні роки, йому вельми поталанило, бо вчитель Теофіл Грушкевич лише наказав спалити "масний" зошит, але не видав хлопця з хуліганськими замашками. А згодом той самий педагог надихнув Леся Мартовича на творчість, порадивши йому дописати всі оповідання гімназійного періоду. І в чернівецькій друкарні Чопа юнак видав окремою книжечкою оповідання "Не-читальник". Гроші на видання роздобув його друг Василь Стефаник, поцупивши їх у свого батька.

В образі "Рудаля-не-читальника" Лесь Мартович сатирично і водночас з добродушним гумором відтворив психологію типового галицького селянина, який, зарившись у своєму кутку, злостивився на все, що його оточувало. Для нього вороги — школа, кооперативи, преса, а свій порятунок дядько пов'язує з вищим начальством — урядовцем, цісарем. До теми сільського безпросвітного "середовища існування" Лесь Мартович повертатиметься неодноразово. Але перспективний старт його творчості дало саме це оповідання.

Через 11 років, 1900-го, цю саму книжечку Лесь Мартович презентував у гуртку молодих митців у Львові. Оригінальна сатирично-гумористична творчість іще незрілого автора вразила письменника і директора видавництва "Українсько-руська видавнича спілка" В'ячеслава Будзиновського, і він видав грубішу збірочку — з десяти новел, але під тією ж назвою "Не-читальник". А за три роки те саме видавництво випустило у світ другу збірку оповідань Леся Мартовича під назвою "Хитрий Панько на інші оповідання". Третя книжка — "Стрибожий дарунок"(1905), на жаль, була в письменника останньою, що вийшла за його життя. Проте художник Іван Труш в "Артистичному віснику" встиг дати їй влучну й високу оцінку: "Стрибожий дарунок" є удачною сатирою на людей, що поза своїми дрібними справами не потрафлять знайти спільного інтересу".

мартович_2
Роман Якель, DT.UA
Літературно-меморіальний музей Леся Мартовича в селі Торговиця Городенківського району Івано-Франківської області

Деградоване село з невтраченими надіями

Адвокатська діяльність Леся Мартовича не принесла йому статків. Він не мав пристойних заробітків, перебивався працею помічника адвоката по різних містах, містечках і селах Галичини. Вряди-годи виручали редакторська робота і репетиторство. Зате розповіді простих людей, які приходили до адвокатських канцелярій, давали йому багатющий життєвий матеріал. Гостра сатира письменника влучала в колоритні типи образів, що були притаманні різним історичним епохам.

Ну хіба відійшов у минуле вдаваний патріот України отець Кабанович, який ні на йоту не намагається допомагати землякам (оповідання "Лумера")? Нікуди не подівся і пристосуванець Іван Рило з однойменного оповідання, який "перемінюється в усяку тварину", першим рветься отримати матеріальні блага, голосує за гроші тощо. З уїдливим і безжальним сарказмом, поєднаним з алегоричною образністю, Мартович пише про криваві урядові розправи над протестувальниками проти нечесних виборів, а з іншого боку — б'є по покірних, мовчазних виборцях (оповідання "Винайдений рукопис про руський край"). А колективний образ "хрунів" (тобто виборців, які голосують за гроші) помітний упродовж усієї творчості письменника. Не сумніваюся, що якби письменник був живий, то від його пера неабияк перепало би нинішнім "хруням", які продають свій голос на будь-яких виборах — місцевих, парламентських, президентських. Бо вважають, що від їхнього волевиявлення нічого не залежить, а додаткова копійчина в кишені буде незайвою. 

Знаковим, як на мене, стало одне з пізніх оповідань Леся Мартовича — "Стрибожий дарунок". Поєднуючи сарказм із гумором, письменник передав усю безодню морального занепаду галицького села. Обмежені, озлоблені, а тому й заздрісні люди бажають усіх бід своєму сусідові. Мешканці сільської глибинки втратили відчуття часу, живуть у своєму обмеженому світі, поза суспільними епохами і формаціями. Вони й пальцем не ворухнуть, щоб щось змінити у своєму житті на краще, сподіваються на вищу Стрибожу силу і бояться навіть попросити свого начальника в образі Стрибога, щоб їм не встановили вищих податків. 

Чи змінилися психологія галицького селянина — нехай розмірковують сучасники. Але небезпідставно письменник-новеліст Михайло Яцків прирівняв це оповідання до сили пера Достоєвського. 

Більш рельєфно і широко Лесь Мартович зобразив типи сільської "еліти" і "дна" у повісті "Забобон", яка була надрукована вже після його смерті, 1917 року. Лінивий, слабохарактерний студент-юрист Славко Матчук, селянка Іваниха, яка вчить доньку догоджати панові, отець Тріщин, що всіх лякає мазохізмом, доморощений патріот отець Радович та інші — це яскрава галерея типів з галицької глибинки. Лесь Мартович виносить вирок системі, яку ті типи уособлюють. Він обнадійливо показує, що порятунок селян — у їхній згуртованості. У повісті читаємо, що вони організовують читальню, народну крамницю, а на зборах села доходять висновку, що час уже скинути з себе невільницьке ярмо. Та разом із тим селяни не можуть вийти з темних глибин їхньої психології, яка формувалася віками, тому жорстоко розправляються зі слабшою людиною — калікою Гриньком, а в народній крамниці відкривають корчму. 

Та хай там як, а Лесь Мартович художніми засобами переконує, що не все втрачено, що український народ має здорову серцевину. Адже не перевелися сміливі, не зіпсуті байдужістю й продажністю селяни, як, наприклад, хитрий Панько з однойменного оповідання або війт Петро Коваленко (оповідання "Війт"), які йдуть на жертви заради того, щоб проголосувати за українського кандидата в депутати.

Маловідомий Мартович

Драму Леся Мартовича "Політична справа" знайшли серед паперів на подвір'ї його друга адвоката Івана Кунціва у вересні 1914 року. Події твору доводять, що правда на боці бідної жінки Тетяни, врожай якої вкрав її сусід багатій Семен. Крім того, він ненавидить її внука Івана за те, що той відвідує читальню "Просвіти". А це, на переконання автора, вже не крадіжка, а "політична справа". Тетяну підтримали грамотні односельці-просвітяни, і навіть суд визнав її правоту. Лесь Мартович вкотре підказує, що коли члени громади діятимуть спільно, то отримають позитивний результат.

Незакінчену повість "Село Підойми" знайшов в архіві письменника і видав аж 1943 року син Василя Стефаника Юрій Гаморак. Лесь Мартович по-своєму трактує до щему знайому тему — економічний і моральний занепад галицького села. Бідняк Іван прощає багатого господаря Петра, який заліпив йому в обличчя на громадських зборах. А посередник Сруль, залагодивши конфлікт між ними, отримує за те гроші та ще й повагу селян. Письменник доходить висновку, що відстале незгуртоване село, де панує ненависть, не здатне на благородні вчинки. 

Обірвана струна таланту 

…Лесь Мартович згасав у молодому ще віці — 44 років — у занедбаній школі села Зубейки, що поблизу містечка Рава-Руська на Львівщині. Точилася Перша світова війна. Полонені солдати царської армії, які взяли під опіку "доброго пана", що любив із ними балакати і жартувати, не змогли зарадити його хворобі шлунка, яка стрімко прогресувала. До недуги долучився біль втрати коханої дівчини. 11 січня 1916 року серце письменника зупинилося. Серед особистих речей письменника знайшли заповіт — поховати його в сусідньому селі Монастирок, де він мав багато знайомих і вірив, що його могила буде доглянута. Там він і похований.

мартович_1
Роман Якель, DT.UA
Директор літературно-меморіального музею Леся Мартовича в селі Торговиця Надія Гайдич демонструє відтворений робочий кабінет письменника у селі Улицько Зарубане на Львівщині

1971 року, до сторіччя від дня народження Леся Мартовича, в його рідному селі Торговиця місцевий колгосп збудував будинок, у якому облаштували літературно-меморіальний музей письменника. Громадський діяч і знавець творчості Леся Мартовича Василь Личук, який зібрав чимало матеріалів про життя цієї непересічної постаті, став першим директором музею. Нині цей культурний заклад налічує майже три тисячі експонатів. Проте, хоч як це парадоксально, в роки незалежності ім'я письменника призабулося, стало ніби неактуальним. І лише після 2010 року, як розповідає директорка музею Надія Гайдич, аби запобігти аварійній ситуації, за кошти обласного бюджету музей оновили: перекрили дах і згодом відремонтували фасади. А науковці з Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника Василь і Ганна Марчуки видали двотомне зібрання творів письменника. Це була їхня данина таланту Леся Мартовича, чия гостра й дошкульна сатира у поєднанні з іронією і добродушним гумором стали цінним надбанням української літератури.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №22-23, 15 червня-21 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво