Сліпий художник Дмитро Дідоренко: "Можливо все"

Поділитися
Сліпий художник Дмитро Дідоренко: "Можливо все"
Втрата зору - трагедія для будь-якої людини, для художника ж може стати справжньою катастрофою.

Дмитро малював з раннього дитинства - багато, завжди та скрізь. Здобув освіту в Харківському художньо-промисловому інституті за фахом художник-конструктор, - на курсі був одним із найталановитіших. До 23 років відбувся як аквареліст міських пейзажів - продано та розповсюджено 700 пейзажів.

А потім сталася трагедія: беручи участь у пошуковій експедиції, юнак підірвався на німецькій міні, був важко поранений, контужений і повністю втратив зір.

Втрата зору - трагедія для будь-якої людини. Для художника ж може стати справжньою катастрофою, особливо якщо він - колорист. Однак Дмитру Дідоренку це не завадило продовжувати займатися улюбленою справою, стати художником світового класу за міжнародною класифікацією, членом Міжнародної федерації художників при ЮНЕСКО, потрапити до двох енциклопедій - Енциклопедії сучасної України та німецької "Загальної енциклопедії мистецтв. Образотворчі художники всіх часів і народів", до "Книги рекордів планети", стати лауреатом однієї з найпрестижніших у сфері образотворчого мистецтва премії А.Куїнджі, а також володарем інших нагород. Його роботи виставлені в музеях, галереях і приватних зібраннях
19 країн світу.

Про Дмитра Дідоренка раніше багато писали - близько 700 статей у газетах, журналах, альманахах, знято документальні фільми. Приблизно до 2007 року. Потім гомін трохи вщух. Перша картина Дмитра після втрати зору називалася "Найдовший шлях розпочинається з першого кроку". І сьогодні 50-річний художник не зупиняється, продовжуючи творити та дивувати в найрізноманітніших жанрах, темах і настроях. Мистецтвознавці, описуючи його роботи, основний наголос роблять на приголомшливу світлоносність його полотен. Заряджаючи глядачів оптимізмом і буянням фарб, серед яких немає чорних кольорів, Дмитро називає свій унікальний стиль "емпусибль" (від французького "це неможливо") і самою своєю творчістю спростовує думку про те, що є щось неможливе для того, хто по-справжньому чогось хоче.

Сьогодні чимало хлопців повертається з війни, зневірившись у собі. Можливо, історія сліпого художника Дмитра Дідоренка допоможе їм зміцнитися в любові до життя, яке не закінчується з втратою зору, й у вірності своїй мрії та покликанню.

- Дмитре, що сталося тоді, 1991 року? Як ви втратили зір?

- Мене завжди приваблювала Друга світова війна. З дитинства на полях я шукав і збирав іржу, фронтову "біжутерію". Одного разу знайшов у патроні передсмертного листа сержанта Матченка, адресованого тому, хто його знайде. Вирішив, що маю передати лист його рідним. Почав шукати.

Це було 1983 року, я ще навчався в школі. А через п'ять років, повернувшись з армії, з іншими активістами при Центрі фізичного та військово-патріотичного виховання ми організували рух із пошуку непохованих останків солдат, які загинули у Другу світову в Харківській області. Експедиції збирали по 50 чоловік. Був свій транспорт. До нас були прикомандировані сапери. Шукали непоховані останки, звірялися зі списками в Подільському архіві. Якщо були зачіпки, розшукували родичів і робили перепоховання останків. Це була основна наша функція. Попутно нам траплялося досить багато вибухонебезпечних предметів. Двоє поранених і двоє загиблих в експедиції, на жаль, тоді були звичайною річчю. Галасу ніхто не здіймав. Можна було отримати 5-10 років позбавлення волі.

1991 року я був учасником та організатором однієї з пошукових експедицій і підірвався на німецькій міні. Побачивши, що вона зараз вибухне, кинувся на неї, аби захистити хлопців, які були поруч. Постраждав один я. Був контужений, важко поранений, - отримав 75 осколків, втратив зір.

- Процес реабілітації тривав довго? Пережити втрату зору важко будь-якій людині, а художнику - особливо.

- Я відмовлявся розуміти, що це так. Спочатку мені потрібно було зростися. Тиждень я провів у реанімації, два - під крапельницею. Місяць просто лежав у шпиталі. Потім потихеньку почав учитися ходити, доглядати за собою. На це пішов ще місяць. Ще два місяці намагався зрозуміти, як мені жити далі та що для цього потрібно робити.

Ось за ці чотири місяці й визріла думка: потрібно продовжувати далі. Жити та малювати.

- Хтось був поруч із вами увесь цей час? Підтримував, допомагав?

- Замість мене ніхто не жив. Звичайно, коли я був у реанімації, мене з ложечки годувала мама. Щодня приходили четверо-п'ятеро друзів. Якщо троє, то здавалося, що мене всі покинули.

Якщо людина прожила життя й на день народження їй ніхто навіть не зателефонував, потрібно гарненько замислитися: чому так вийшло? У мене в реанімації сиділо пів-Харкова. Я завів трилітрову банку спирту, сік у пакетах, ікру. Я всім наливав, веселив, уводячи людей у шок своїм оптимістичним налаштуванням. Багато хто дивувався. Особливо чоловіки. Хтось казав: "Молодець. Як тобі це вдається? Я на твоєму місці повісився б". Жінки сприймали це легше.

Ті, хто раніше допомагав витратити гроші на розваги, розбіглися, як миші. Справжні друзі залишилися.

Насправді не має значення, що я їв і на якому простирадлі тоді лежав. Вижив я завдяки тому, що реалізувався. Реалізація дає волю до життя. Крім малювання, я займався бізнесом, у мене були рахунки в банках, ми багато чого будували. І раптом усе це обірвалося. Бізнес розвалився, почалися розбірки. Мене не зачепили, напевно, з марновірства - тому що сліпий. Я не пережив би все це, якби не був реалізований. Кров моїми жилами потекла знову, коли через чотири місяці я потихеньку почав малювати.

Хлопцям, яких нині привозять із фронту, потрібно пам'ятати: ніхто нікому нічого не винен. Треба постаратися зробити так, щоб не ти йшов до сильного в ролі прохача, а вони до тебе. Постаратися стати потрібним, незамінним.

Колись в одному інтерв'ю я сказав, що "відсутність зору не є поважною причиною не малювати. Те, на що мені до поранення було достатньо 40 хвилин, я можу зараз малювати тиждень. Умови нерівні, сутичка нерівна. Але в картині не повинно бути видно поту, бруду, злості, сарказму, жовчі, крові. Глядач - людина шанована, і не можна карати його своїми комплексами, проблемами або психотравмами. Навпаки, потрібно, щоб усе брудне залишалося в банці, де пензлі миємо, а все чисте - не полотні".

Сьогодні, дивлячись на світ навколо, розумію, наскільки актуальна ця тема. Є речі, з якими ми маємо впоратися самі, це наш шлях, наше завдання. А є те, чим потрібно ділитися з іншими: хорошим настроєм, світлом, любов'ю.

Вірю, що в Україні все буде добре. Потихеньку, кожний на своєму місці, ми зробимо це. І зараз уже тим, хто нагорі, дедалі важче красти та не виконувати своїх обіцянок.

- З ваших слів я роблю висновок, що події, які відбуваються в країні, не залишають вас байдужим?

- Коли був Майдан, я працював з населенням по радіо. Телефонував і казав: "Гепа - ворог і злодій". Коли в Харкові були майдани, виходив і робив, що міг.

До 2015 року їздив до прифронтової зони - куди хтось із волонтерів брав. Возив свої картини. Але все було не так, як мені уявлялося - "Синий платочек", Шульженко... І, можливо, змученим в окопах хлопцям мої картини не сильно були потрібні. Але я робив, що міг.

- Крім картин, ви ще чимось займаєтеся?

- Багато чого вирощую в себе вдома. Ось і зараз розмовляю з вами з лісу - прийшов землі набрати. Можу собі дозволити її купити, але люблю гуляти лісом.

Пописую романи. Поки їх чотири - військово-історичний, автобіографічний...

Люблю подорожувати. Нові країни, міста та культури насичують новими енергіями та новими якостями.

Багато чим займаюсь. Я вже досить забезпечений. Але добре пам'ятаю, що мені все Богом було дано безплатно. Дуже багато людей допомагали мені безкорисливо. Гюго казав про три принципи існування: про сім'ю, вітчизну та людство. Я в нескінченному боргу в людства.

- Я бачила телесюжет про вас. Ваша техніка малювання дуже складна...

- Свої картини я створюю руками, використовуючи складну систему лекал, які мають вигляд одноразових трафаретів. Їх я вирізаю з ватману та фіксую клеєм на ребрі планшета. По черзі використовуючи, я відкидаю їх за межі картини. Надалі, для орієнтування на площині, можу прикласти їх назад і перевірити розташування плями. Практично, я відтинаю все непотрібне, залишаючи те, що хочу виразити кольорами. Потім багатошарові трафарети відпадають, як непотрібне лушпиння, і на світ з'являється картина. Ось і все.

У картині я використовую до трьох тисяч відтінків кольорів, і мені доступна будь-яка складність композиції. Колірне рішення я формую, використовуючи близько тисячі баночок, розставлених у коробках. Мірною ложкою та пензлем робиться точне дозування та розфасування фарби по коробках. У кожній коробці по 12 відтінків врахованих кольорів, які я запам'ятовую. На одну картину йде від 230 до
650 годин роботи.

Дивом я вважаю те, що залишився живий. Це для мене справжнє диво, як і життя взагалі. Все інше - це робота. Робота рук, розуму, душі - щоденна праця заради того, у чому ти бачиш сенс свого існування.

- Довго шукали власну методику?

- Ні. Одного чудового ранку я просто відчув, дізнався, як це можна зробити. Мені раптом стало зрозуміло, як я можу продовжувати бути художником, попри сліпоту. Хто мені це підказав - Бог, досвід, бажання жити, - не знаю. Наступного дня я просто сів і почав працювати. Очей, щоб боятися, у мене вже не було, залишилися тільки руки, готові працювати. Головне, аби було бажання щось робити.

Я бував у реабілітаційних центрах для людей, які страждають на алкогольну та наркотичну залежності. Адже патріотизм не тільки в тому, щоб гранату в танк кидати, а й у тому, щоб ось таких хлопців витягати з того світу.

Основна характеристика цих хлопців - вони не хочуть нічого робити власними руками. Хочуть, щоб хтось щось зробив за них, навіть чай їм заварив. Але річ у тім, що коли замість людини хтось проживає якусь частину її життя, то вона проживатиме за нього й щастя, і любов, і все інше.

Треба використовувати свої руки, ноги, зір або навіть його відсутність, аби життя тривало. А щоб воно було привабливим для інших, ти маєш бути цікавий сам собі. Це моє життєве кредо: бути цікавим самому собі та іншим.

- У мене склалося враження, що спочатку з'являється оповідання, а потім картина. Це так?

- Ні. Буває по-різному. Іноді спочатку з'являється зображення, а потім я добираю назву. Іноді першою з'являється анотація. А буває, що перед засинанням у мене трапляються два-три слайдових спалахи. Я підхоплююся з ліжка, щоб записати бодай кілька вступних слів, запам'ятати це зображення, і тільки потім іду спати. Картина та свідомість зростають одночасно, деревом.

- У вас буває зоровий голод?

- Так, буває. Ось зараз ви мені нагадали, що я не бачу, і сиджу з відром на голові. Але, буває, минає місяць, два, а я про це не згадую.

А є ще гурмани, які люблять посмакувати сир, м'ясо або вино. Їм мало розповісти про це або побачити, як хтось поруч це їсть. Їм потрібно відчути смак. У мене точно так само. Зі своїм відром на голові я бачу приблизно так само, як і всі інші. Адже насправді люди нічого навколо себе не бачать. Ходять, як електрички в тунелі.

Точно так само я можу не бачити чогось. Цей інформаційний зоровий голод я вгамовую в снах. Там я все розглядаю, мені цікава кожна гілочка, комашка, вирази облич людей. Слава Богу, мені залишено цей акумулятор для підзарядки щоночі.

- Чи є у вас улюблена картина?

- Звичайно, ні. Це те саме, що запитати, який у вас улюблений зуб. Любити одну картину більше за іншу я не можу. Інша річ, що можна однією картиною мене представляти на будь-якому аукціоні, - вона всім подобається. А є картини на любителя, наприклад, "Дорогу здолає той, хто йде". Це картина музейна, над нею треба думати. А люди часто не люблять думати. Її можуть не зрозуміти, приміром, і любителі класики.

- Як ви самі визначаєте свій стиль?

- Оскільки його не можуть визначити навіть мистецтвознавці, я його називаю "емпусибль". Не від англійського impossible, а від французького - "це неможливо". Коли людина приходить на виставку (а про мене не так багато людей знає) і бачить картини, то перша реакція зазвичай: "Це неможливо!"

А з погляду неможливості того, що зображено на картинах, буває, що я малюю якісь речі, які неможливі, - або вони не повинні бути в тих місцях, де є, або так просто не буває. Мій батько завжди ділив людей на тих, у кого є політ думки, і тих, у кого немає. Я малюю для тих, у кого політ думки є. А може, політ думки прокинеться й у тих, у кого його немає, якщо показати їм повітряний коридор, у якому вони зможуть політати.

Насправді можливо все. Дуже важливо бути вдячним за все, що відбувається. Намагатися принаймні. А для цього потрібно бачити загальну картину. І не боятися жити. Як казав Григорій Сковорода, вирішуйте питання в тому місці, у якому ви є, тими засобами, які вам дані, і в той час, у який це відбувається. Потрібно просто брати та робити.

- Ви щаслива людина?

- Гадаю, так. Але для кожного щастя означає різне. Для мене це - своєчасність. Коли все відбувається тоді, коли потрібно. Але, знаючи це, ви не розумієте, що щасливі. Відчуття щастя приходить, коли цю своєчасність ви отримуєте трохи раніше, ніж передбачали. А допомогти розуміти цю своєчасність можна, просто радіючи тому, що ви маєте. Ось я зараз розмовляю з вами. І розумію, що це дуже вчасно і що позаду багато чого хорошого, а попереду - ціла прекрасна осінь. І немає нічого такого, через що варто було б переживати та бурчати. Усе насправді не випадково. В усьому є закономірності. Я підірвався на міні не випадково, а закономірно, тому що бував у тих місцях, де це могло статися, і свідомо ризикував. Точно так само не випадково, що в мене є успіх, що мої картини продаються, і моє ім'я внесено до двох енциклопедій. Це - щоденна праця, коли маленькі перемоги складаються у великі.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі