Штурмовик Андріана Сусак: Я просто наділа балаклаву і пішла звільняти місто Щастя - Персоналії - dt.ua

Штурмовик Андріана Сусак: "Я просто наділа балаклаву і пішла звільняти місто Щастя"

8 вересня, 2017, 16:55 Роздрукувати

Знайомтеся: Андріана Сусак, позивний "Малиш". Вона — штурмовик батальйону "Айдар".

Штурмова група під час бойових дій призначена для раптового нападу і захоплення бойових позицій ворога. Щоб штурм був успішним, штурмовики мають бути оснащені й підготовлені краще, ніж ворог. Або мати значну чисельну перевагу, бо під час штурму сторона, що атакує, як правило, зазнає чималих втрат. Чисельну перевагу зазвичай використовували радянські командири під час Великої Вітчизняної війни. Тоді штурмові частини формували зі штрафбатів, і людських ресурсів не шкодували. Під час українсько-російської війни 2014 року штурмовиками ставали переважно добровольці, свідомі, мотивовані патріоти.

Штурмовик повинен бути фізично підготовленим, витривалим і психологічно стійким. Чи може жінка бути штурмовиком? Узагалі-то навіть словосполучення "жінка-штурмовик" — нелогічне. Але якщо йдеться про визволення від загарбника рідної землі і в жінки просто немає іншого виходу, ніж іти на штурм, — може. 

Знайомтеся: Андріана Сусак, позивний "Малиш". Вона — штурмовик батальйону "Айдар". Пройшла ключові операції на Луганському напрямку. В минулому — перекладач відомої фармацевтичної компанії.

Ми зустрілися в маленькому затишному кафе... Півтори години. Час лімітований — поки спить малий Макарчик. "Американо" і тістечка у вигляді трояндочок... Боже, яка ж вона маленька, просто дівчинка — зрозуміло, чому "Малиш". Я не уявляю, як вона носила на собі 25 кг бойової амуніції. Мій мирний світ вкотре перевертається. І я питаю її про війну і про те, як вона потрапила в "Айдар". Вона розповідає з усіма подробицями. Спочатку про Майдан, про національне усвідомлення, а потім про те, як з майданівськими побратимами поїхала на Донбас.

***

— 8 травня приходить до мене покійний Діма Груша і каже: "У тебе є паспорт?". — "Є". — "Їдемо". — "Куди?" — "Побачиш. На п'ять днів". — "Добре".

А це якраз 9—10 травня, вихідні. Я думала, подзвоню на роботу, візьму відгули ще на три дні і поїду. У мене на фірмі керівники знали, що я на Майдані. Підтримували. Того ж дня до мене прийшли хлопці: "Виїжджаємо ввечері". — "А що брати з собою?" — "Розраховуй на п'ять днів". 

Узяла з собою кеди, майку, светр теплий, рюкзак. Нам іще видали каремати, рюкзаки, спальні мішки, термочашку і котелок. Сказали, що їдемо охороняти Луганське СБУ. Якого ми так і не побачили…

…Свідомість українців у ті часи перевернулася: сафарі на Майдані, Небесна Сотня, зданий Крим… Східні області трусила лихоманка сепаратизму. Але в можливість справжньої війни з Росією вірити не хотілося. 

Я, пам'ятаю, не розуміла, чому ми проїжджаємо Харків з брониками на вікнах. І нас супроводжувала міліція. Тобто їдемо ми, українці, просто автобусом по нашій території і маємо боятися, що в нас можуть стріляти. Думалося тоді, що зараз приїдемо, швидко все зробимо. Потім Крим повернемо, теж швидко. Він же незаконно анексований. І ніякої війни не буде. Все це максимум до вересня… 

…Приїхали в село Нянчине. Це біля російського кордону. Нас уже чекали. Недалеко стояли ЗСУ. Через три-чотири дні о 3-й ранку привезли зброю. Видали під запис у зошиті в клітинку. Потім поїхали в Половинкине. Там була основна база. 

***

Спочатку Андріану відрядили в штаб. По ходу справи вона вчилася працювати з документацією. Але з документами добровольців виявилося не все так просто.

***

— На той час зібралося приблизно 250 добровольців, без питань оформили 130 осіб. Решта були проблемні: діти, які мали призиватися в армію на строкову службу; старші люди, які не підходили для мобілізації за віком; і особи, які мали колись проблеми з законом.

25 травня у наших хлопців була перша бойова операція. З пораненими. У день виборів наші взяли полонених з російською зброєю. Виявилося, що вони з Криму, а за головного в них був священик. Після цієї операції я зрозуміла, що поки хлопці там воюють, з документами не сидітиму. Вийти на першу свою операцію я випросила наказу в комбата Мельничука Сергія Петровича. Наділа балаклаву й пішла. Просто пішла в місто Щастя звільняти місто Щастя. Це була моя перша бойова операція. 

Спочатку все сприймалося як ейфорія — ти відвойовуєш у ворога свою територію. Але це був тільки початок. Друга бойова операція — у нас троє двохсотих. Один з них був убитий за два метри від мене. Я подзвонила своїм батькам і попросила в них вибачення. Розповіла їм байку, що пройшла курс медицини на Майдані і мобілізувалася як медсестра. Вони зателефонували до військкомату, щоб підняли мою облікову картку. А там розвели руками: "Яка картка? Яка мобілізація?" Та згодом мене таки мобілізували — як діловода штабу. Слава Богу, маю вищу освіту. 

До вересня, до Мінських угод, розповідала батькам, що я в штабі. Одного разу навіть вийшла в ефір через Скайп, щоб вони побачили мене в кабінеті з чашкою кави. Але батьки є батьки, вони підозрювали, що брешу, бо весь час були проблеми зі зв'язком. 

Потім я приїхала у відпустку. Батьки все зрозуміли. Я мовчала, а вони зрозуміли. Вибачилася і поїхала. Їм важко. Вони досі не переглядають відео з війни, моїх бойових фотографій. Виходять, коли приїжджають мої побратими, і ми просто розмовляємо. Їм дуже важко… 

***

Андріана хоче розповісти все — детально, з іменами, позивними, емоціями і думками. Я розумію: для неї це важливо, щоб хтось вислухав. Хтось, хто не був на тій війні. Щоб запам'ятав, закарбував у пам'яті і передав іншим. Слухаю, закарбовую…

***

— Андріано, коли згадуєте війну, які картини зринають у пам'яті?

— Щоразу по-різному. Соняшники, персики… Очі бійця, який помер на руках. КамАЗ, навантажений відірваними руками і ногами, — близько сорока п'яти трупів. Після Мінських угод. Кінцівки треба було скласти, щоб хоча б ноги сходилися за розміром… Вороги... Коли не бачиш ворога — легше. А коли бачиш його очі і розумієш, що робиш, то… різні моменти бувають. Почуттів так багато… 

Єдине, чого хочу, — почати записувати. Просто для себе, щоб потім розповісти правду онукам. Бо вже зараз плутаюся в датах, позивних. Але я точно знаю, хто коли загинув. Якого числа кого згадувати. Вчора якраз думала, що хтось святкує і бажає довголіття, а ми з побратимами п'ємо за упокій.

— Багато загинуло?

—В "Айдарі" — одні з найбільших втрат. За три місяці 2014-го я втратила понад сотню друзів. Коли їхала додому, рахувала імена, позивні тих, кого втратила. До Харкова дорахувала до 70 — далі не змогла, почала плутатися в позивних, збивалася, кого вже згадала, кого ні… Металіст — один у полоні, троє під час бойової операції, Лутугине —
12 осіб… Учора була картинка — Діма. У Хрящуватому ми йдемо на блокпост, якраз іде штурм. І він від мене ліворуч. Повертається, усміхається, махає мені… потім до спостережного пункту доїжджає і… все…

***

Ми сидимо на літній терасі. Починається дощ. Злива. Хочеться подивитися в небо й побачити птахів. А там лише дощ...

***

— Колись я напишу про Щастя. 5 вересня, у день підписання Мінських угод, був наказ здати місто Щастя і відійти до Харківської області. Лінія фронту мала зупинитися в Харкові. Мені телефонує тато, каже: "Андріанко, там уже перемир'я". Відповідаю: "Так, тату, я в касці і в бронику, я готова до "перемир'я"... Коли зник зв'язок, деякі підрозділи ЗСУ залишили свої позиції. Ми з побратимами на мосту стояли з гранатами, щоб не пустити останні три танки і не здати повністю Луганську область. Це був один з найтрагічніших днів. За три дні була здана територія, яку відвойовували три місяці. Армія панікувала. Основною причиною цього була не так регулярна російська армія, як неспроможність командування прийняти рішення, втеча частини офіцерського складу, залишення солдатів на полі бою напризволяще. Тоді я зрозуміла, що армія втратила контроль. Ми бігали як ті кошенята, шукали своїх. Потім я поїхала в штаб, там був комбат і генерал Бокій. Я просила їх не здавати Щастя. Потім був наказ танкам стояти до ранку. Через три дні прийшла 92-га бригада. Щастя втримали. Знаєте, там у місті були діти, яких ми знали. Вони бігали з нашими прапорами і кричали: "Слава "Айдару"!", "Слава Україні!". Звичайно, коли ми туди тільки заїхали, більша частина жителів нас не сприймала, але потім було по-іншому. І це був знак для нас: Донбас — це Україна. 

— Андріано, штурмовик — це ж абсолютно не жіноча професія.

— Але я й не медик. Хоча надавала медичну допомогу. Головне для мене було довезти бійця живим до медпункту. І хлопці знали: якщо є машина і є я, то під час будь-якого штурму відвезу і привезу. 

— То як стали штурмовиком штурмової групи?

— Взагалі в "Айдарі" були "афганці" (вони старші, з досвідом — "еліта") — сотні, як на Майдані. Вони весь час тренувалися, готувалися до серйозних операцій. І була група "чорних" — це різні люди: і молодь, і похилого віку, і колишні засуджені, але всі відстояли Майдан. Вони різні, але найкращі. Коли мене спитали, з ким ти підеш, я подумала, що "афганці" мене не візьмуть, а коли й візьмуть, то поставлять десь ззаду. "Еліта" — теж навряд. Тому й сказала: "Йду з "чорними". 

Мій командир — з Донецька, і це була його четверта війна. "Терорист" Коля з Вінниці — йому було 19 років, а Андрюха "Старий" — йому 52. Мій побратим Коля "Ніндзя" йшов у бій з мачете, бо в нього не було автомата. Отака штурмова група. Вони могли під час штурму жартувати, підтанцьовувати і співати Гімн України. У нас була своя політика, і ми жили своїм окремим життям. На полі бою командував наш командир, але після бойових дій рішення ми приймали всі разом. 

Я прийшла до них і кажу: "Я йду з вами, у мене наказ комбата". Вони в шоці. А я наділа балаклаву і просто пішла з ними. Я була другим номером у покійного Гулі. Мій покійний Гуля… він був такий високий-високий, але добрий, як дитина. Я йшла за ним, і мене взагалі не було видно.

— Як це другим номером?

— Штурмовики йдуть по двоє. Першим іде командир із своїм другим номером, а потім усі інші двійками. Мене ніхто саму не пустив би. Для хлопців є різниця — втратити мене чи когось із хлопців. Хто зважиться дівчину везти батькам? І хлопці вигадали байку, що мене треба берегти, мені не можна потрапити в полон, бо я служила в штабі і багато знаю. Крім того, на мені зв'язок. Тому я завжди йшла в четвертій чи п'ятій двійці. А потім Гуля загинув. І коли він помирав у Колі "Ніндзі" на руках, сказав: "Тепер мала на тобі". Потім я ходила на штурм з Колею. Тепер "Ніндзя" в мене кум. Ми — сім'я. 

— Андріано, зазвичай війна не відпускає. Тобі сняться сни про війну?

— Ні, сни мені взагалі не сняться. За все своє життя пам'ятаю дванадцять снів. Перед боєм під Хрящуватим мені снилися танки, як вони йдуть. А потім — як російський офіцер стріляє мені прямо в лоб. Я тоді прокинулася. Сон був віщий, бо бій був важкий...

— Кожен військовий перед боєм має стратегію дій на випадок полону. У вас була така стратегія?

— А я б не потрапила в полон.

— Граната?

— Так. Мене хлопці навчили, як підірватися так, щоб не тільки я, а й вони. Все просто. А потім, уже пізніше, коли ми зустрічалися, мої хлопці сказали мені, що не допустили б, аби мене взяли в полон, навіть, якби я сама не змогла. Вони би пристрелили мене. І я із вдячністю прийняла б цю смерть. Бо бачила, які приходять хлопці з полону і що розповідають… 

Взагалі, якби я не була дівчиною, давно б уже загинула, точно. Одного разу о 5-й ранку я пішла в туалет. А туалет був дерев'яний, як у селі. Підводжу голову, і в цей час кулі пробивають дошки на рівні людського зросту. Я звідти повзком. Думаю, як добре, що я не хлопець. Того дня були ще танки, гаубиці, а потім іще й фосфорні снаряди. 

— Але фосфорна зброя заборонена в усьому світі. Ви на власні очі бачили це?

— Так. Але я спочатку не зрозуміла, що до чого. Думала, якісь освітлювальні ракети, і почала шукати телефон, щоб зафільмувати: "Ой, яке гарне зоряне сяйво!" А командир каже: "Нічого собі зоряне сяйво, пішли звідси!" 

— Як чоловік ставився до того, що ви ризикували своїм життям?

—Йому було важче, ніж мені. Ми познайомилися на війні. Спочатку були в різних ротах, а згодом він став у мене командиром. Ми оберігали одне одного, підтримували, але на той час я не хотіла бути прив'язаною. Коли його поранило, він дуже просив поїхати з ним у госпіталь, а я не поїхала. Бо була бойова операція. Поки він лежав у госпіталі, загинула майже вся його група, 12 осіб. А він знав мій характер і переживав.

***

Дощ перестав. Кава прохолола… Тістечка так і лежали цілі на блюдечку. Від попільнички здіймалася тонка цівка терпкого диму. 

***

— Хочеться туди. Кожен день. Навіть коли народила сина, не сприймала, що я тут. До пологів просто сиділа вдома. Нас із чоловіком ніхто не чіпав. Батьки зрозуміли, що нам треба вчитися жити знову. Треба звикнути, що є душ, що поряд не стріляють. Я не сприймала мирного життя. Думала, що швиденько народжу дитину, залишу мамі й поїду. Не вийшло... 

***

Задзвонив телефон. Чоловік Андріани Максим повідомив, що син прокинувся. Проте кілька хвилин іще мали.

***

— Як сталося, що ви були на війні до п'ятого місяця вагітності?

— Проблеми з документами. Я мала їхати додому на третьому. 

— Важко було вагітній на передовій?

— Важко. Я розуміла, що це нонсенс. Броника не носила, бо він заважкий, їсти весь час хотілося, в туалет бігати часто доводилося. І холодно, миші й капустянки в бліндажах, спали з чоловіком на ліжку з піддонів. Але там було своє щастя… Хлопці їсти приносили. Щось смачненьке, свіжу капусту, фрукти якісь, коли привозили. Я в той час береглася, не ходила в розвідку, не носила важких бойових комплектів. Натомість налагоджувала зв'язок, супроводжувала волонтерів, їздила, куди треба, на машині. Іноді ризикувала. Була операція, коли ми мали зайти в Первомайськ. Мені казали, що там козачки тримають наших полонених. І я так хотіла зайти до них у підвал і кожного обійняти, сказати: "Хлопці, Україна прийшла". Тому я впросила чоловіка дозволити взяти участь в операції як медику. Перебувала від хлопців метрів за п'ятсот. Я знала, що Бог нас береже, що все буде добре. 

— Андріано, як зважилися взяти участь у проекті "Невидимий батальйон"? 

—Я дуже вагалася. А потім поговорила з Машею Берлінською і зрозуміла, що мені є що сказати людям. Я числилася швачкою, а фактично була штурмовиком. Йшла у свій перший бій з гранатою, яку мені наказали… повернути. Я своїми руками витягувала двометрових поранених чоловіків з поля бою. На моїх руках помирали люди. Я викликала артилерію, налагоджувала зв'язок. Але найголовніше — я підбадьорювала хлопців, бо коли дівчина йде вперед, навіть у найбоязкіші чоловіки стають сміливішими. Я почала на камеру розповідати речі, які болять, — правду, якою б вона не була. Я не знаю, чи буде цікава моя історія людям, бо на полі бою в нас не було камер. Та й що там знімати — як хлопці падають? Падають і падають… У фільмі я вперше заплакала перед людьми, і мені стало легше. Потім був вечір "Жінки про війну", де я теж мала змогу розповісти те, що думаю. Люди слухали. Це надихає на подальше життя. І я відчуваю, що ми знову гуртуємося для чогось важливого. 

Ще хотіла сказати про "Айдар". Узагалі добровольців можна сприймати по-різному. Кажуть, що вони їхали за наживою, за славою, з якихось своїх особистих міркувань. Були різні люди, це правда. Діти 17—18 років, люди з двома-трьома вищими освітами, колишні засуджені, кримінальні авторитети, бізнесмени, еліта. Це — зріз нашого суспільства. І ми повинні усвідомити, що саме вони зупинили в 2014-му російську навалу. Я згадую той час. Там було по-справжньому. І кохання, і страх, і біль, і щастя. Абсолютне щастя, яке ні від чого не залежить. І кожен день я хочу туди, на передову. Можливо, хтось втомився від війни. Але ж ми її не закінчили... 

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 14 липня-20 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво