Шістдесятництво. Вітри епохи: кому — в обличчя, кому — в спину - Персоналії - dt.ua

Шістдесятництво. Вітри епохи: кому — в обличчя, кому — в спину

6 жовтня, 2017, 16:56 Роздрукувати Випуск №37, 7 жовтня-13 жовтня

Вистояла і взяла гору Майданна Воля народів. 

Перші дні вересня 1952р. Першокурсники (зліва направо): Василь Чехун, Іван Шпиталь, Петро Савченко, Борис Бєляков-Бєльський, Микола Рябий(?), Микола Сом

Ніколи, братія, ніколи 

З Дніпра укупі не п'ємо...

Тарас Шевченко

Тепер до шістдесятництва багато хто горнеться. Зрозуміло. Історичний феномен покоління 1950—1960-х років XX ст. привабливий: там багато подвижництва, героїчної самопожертви, лицарської звитяги та благородства, крицевої незламності, моральної вищості та правоти істинних українських патріотів.

Це перші майданівці з народу, які на поклик Вічного Майданника Тараса Шевченка ("Борітеся — поборете") повстали проти сталінського самодержавства, пролетарсько-колгоспного кріпацтва, за розвал "імперії зла" (союз-концтабору), за побудову Української Самостійної Держави. Водночас шістдесятництво — це багатюще суцвіття яскравих творчих особистостей, без імен яких уже неможливо уявити український ренесанс ні в журналістиці, ні в літературі, ні взагалі в українському культурному світі. Це духовна окраса нації, її найсвідоміша інтелектуальна сила, її єднаючий і консолідуючий символ.

Згадаймо, як ікласто та зубасто московський компартійно-імперський режим боронив найбільший здобуток радянського союз-концтабору — "единое экономическое пространство"! Згадаймо, як фанатично кремлівське ідеологічне попівство освячувало прогресуючий процес асиміляції неросійських народів та висвячувало "святая святих" — "новую историческую общность — советский народ", по суті, нову совково-компартійну церкву!

Нічого не вийшло! Не допомогли ні танки, ні саперні лопатки, ні газ "си-эс", ні багатомільйонна кагебістсько-військова оприччнина! Вистояла і взяла гору Майданна Воля народів. До літописного зводу імен будителів тієї волі, найстійкіших борців за Україну Українську назавжди вписані імена Левка Лук'яненка, Миколи Руденка, Петра Григоренка, Василя Стуса, Олекси Тихого, Юрія Литвина, Валерія Марченка, Івана Сокульського, В'ячеслава Чорновола, Івана Світличного, Євгена Пронюка, Опанаса Заливахи, Василя Овсієнка, братів Горинів... Непогасними світочами спалахнули імена Олекси Гірника, Василя Макуха, Алли Горської, Гелія Снєгирьова... Це ті, кому люті вітри епохи дули тільки в обличчя.

Годилося б, одначе, аби в оцінках шістдесятництва були ми і доброзичливими, і справедливими. Адже шістдесятництво єдине тільки в одному вимірі — у часовому. В усіх інших значеннях цього слова воно і різнобарвне, і різноголосе, а в найголовнішому — у поглядах на українську справу — навіть діаметрально протилежне. Що спільного між шістдесятником, якого капеесесівський режим гноїв десь у мордовських карцерах, і шістдесятником, який нарощував "творчий інтелект" біля спілчанських та компартійних годівниць?

Одночасно з шістдесятниками, яких влада утримувала за колючим дротом у широтах найсвіжішого в союз-імперії повітря, на материковій Україні діяла інша плеяда шістдесятників. Мова про тих, хто в 1952 р. вступив, а в 1957-му закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. Тобто: 2017 рік — подвійно ювілейний: 65 і 60.

Образно кажучи, це журналістська сотня із Симоненкового гніздов'я — унікальний випуск в усій історії Тарасового університету. Цей випуск не тільки посилив творчу потугу власне журналістики, а й значно поповнив ряди Національної спілки письменників України. Ми, студенти на той час ще відділення журналістики філологічного факультету, невимовно раділи першим успіхам наших побратимів, які дебютували своїми поетичними збірочками: "Проліски"  Тамари Коломієць, "Йду на побачення" Миколи Сома. Адже, правду кажучи, нас вабила не так журналістика, як дивовижна країна художнього слова, до якої, як нам здавалося, найкоротший шлях був — через журналістику.

321
Тамара Коломієць

З усіх українських усюд з'їхалися до Києва мої побратими. Переважно це селянські сини, випускники сільських десятирічок. Багато хто з них народився в люті часи голодоморів, колективізації, розкуркулювання, кривавих сталінських репресій... Усі були виснажені лихоліттями війни, тяжкої з малолітства фізичної праці, колгоспними злиденними трудоднями... Але всі жадали знань, усі докопувалися й дошукувалися правди, воліли історичної справедливості — кращої долі для України. 

Особливістю випуску 1952—1957 років є те, що мої однокурсники успішно поєднували професійну діяльність із працею письменницькою. Блискучі творчі й організаторські здібності виявили на редакторських посадах Герой України Іван Сподаренко ("Сільські Вісті"), Борис Рогоза ("Літературна Україна"), Микола Кіпоренко ("Вечірній Київ")... До керівника інституту журналістики КДУ імені Т.Шевченка піднявся Анатолій Москаленко (професор, академік). У редагуванні наукової літератури успішними були Володимир Мельник, Павло Гвоздецький та інші. Анатоль Перепадя виявився талановитим перекладачем французької й італійської літератур. Юхим Лазарєв та Віктор Нестеренко були неперевершеними коментаторами зі спортивної тематики. Міцно утвердилися в прозі Віктор Близнець, Василь Чехун, Юрій Ячейкін, Василь Костюк, Іван Дубенко, Валерій Князюк... Журналістську майстерність із позицій її совісності можна вивчати за публікаціями Володимира Крижанівського, Петра Савченка, Галини Кокостікової та інших.

321
Анатоль Перепадя

Кожен із названих і не названих мною колег вписав свою, самобутню, сторінку в історію української культури, її духовності. Але найбільшою нашою гордістю був і залишається Василь Симоненко. Я рішуче протестую, коли дехто ставить в один ряд із Симоненком поетів-академіків, поетів-Героїв України — тих благополучних і за всяких урядів успішних бардів-акинів, які й по лезу бритви уміють пройти, не порізавши п'ят! Вищої міри нахабство й неподобство, даруйте, не бачити різниці між Симоненком, якого влада цькувала та оббріхувала, як тільки могла, і "перспективною творчою молоддю", яка посідала в спілчанських органах керівні посади, а у видавничих планах — перші позиції, що оплачувалися найвищими гонорарами. Цим усеїдним — і папір найкращий (не самвидавський), і наклади найбільші. 

Непорівнянні й побутові умови, в яких жили Симоненко та всі його колишні однокурсники. Поетам-Героям і "близько героям" влада (за щось же?) надавала в столиці квартири у престижних районах, та ще й особняки в Кончі-Заспі. А Симоненко в Черкасах у звичайнісінькій п'ятиповерхівці ледве зводив кінці з кінцями, бо ні газети, ні журнали не хотіли друкувати його творів — надсилали "гарбузи"!.. Наш однокурсник, друг і сусід Василя Симоненка Станіслав Буряченко, людина високого професіоналізму та благородства, сумлінно все це описує у книжці "Крізь болотну тишу — до весняного грому". Дякуючи Станіславу (світла йому пам'ять), маємо унікальні подробиці з подвижницького життя Васі Симона, як ми його називали.

Щось у мене було

І від діда Тараса, 

І від прадіда — 

Сковороди.

Ні, Василю-Василечку! То в тебе було не "щось" — то в тобі був цілий Український Світ, як і в "діда Тараса", переповнений національним болем. І якщо ми сьогодні маємо Українську Державу, то за це й тобі спасибі: ти, як міг, будив національну свідомість українців. Бо тобі, як і Шевченкові, було "ох, не однаково"!

Хай не ображаються під розкішними конча-заспівськими соснами поети-академіки, поети-Герої, але планка нашої вимогливості така: із шістдесятників єдиний він, Василь Симоненко, є справді національним поетом.

321
Василь Симоненко

В одному з найкращих нарисів про Симоненка ("Як він ішов") Василь Пахаренко характеризує його посиланнями на високі авторитети. Василь Стус: "Симоненко став явищем більшим за його власний доробок"; він — "найбільший шістдесятник з шістдесятників". Академік Іван Дзюба: "Василева поезія здобула неподільну владу над думками тих, для кого Україна була чимось більшим, ніж просто географічно-адміністративним поняттям: Таємниця цієї всевладності, може, в тому, що він просто і гідно... а тому з силою першоназивання сказав про те, що всім стояло перед очима, але всі боялися побачити. Василь сказав: ось воно і назвав його. І на душі розвиднілося, хоч побачене і було назване тьмою".

Один із провідних літературознавців української діаспори — Іван Кошелівець сказав: Симоненко "був винагороджений даром, який дається одиницям: йому судилося на одному з критичних поворотів історії бути обранцем, устами якого промовляє нація". Сам же Василь Пахаренко вважає, що феномен Симоненка зумовили насамперед чотири щільно взаємопов'язані риси його духовного світу — щирість, талант, патріотизм, мужність.

Роздумую над природою великого побратимства моїх колишніх однокурсників. Це покоління тяжко травмоване незліченними кривдами та несправедливостями, раннє сирітство, змалку призвичаєне до тяжкої, але совісної праці. Звідси у моїх побратимів така надчутливість до людського болю, до болю Національного, до потоптаної добрими сусідоньками української честі та гідності. Жага творчості, жадання Правди, Добра, Краси — ось моральні й духовні засади, на які спиралося шістдесятництво із Симоненком на чолі.

Як любив повторювати мій друг поет Станіслав Зінчук: "Диво — не пиво, а слово". А диво ось яке: ні десять збірок, ні двадцять, ні тридцять, ні всі сорок із лишком нетлінок, витворених під конча-заспівським благодатним небом поетами-академіками, поетами-Героями України, не спроможні переважити навіть одну з двох Симоненкових книжок — "Тиша і грім" та "Земне тяжіння". Майдан Гідності 2013—2014 років читав і слухав день у день вірші поетів неакадеміків і не героїв Тараса Шевченка та Василя Симоненка.

Непроминуща художня цінність та сила духовного впливу на суспільство творчості шістдесятників-симоненківців, яким вітри епохи дули тільки в обличчя, часто збиваючи з ніг (Симоненка доблесна черкаська міліція збила з ніг у 28 років), сьогодні побільшується й посилюється, з огляду на тотальну продажність мас-медійних засобів всевладному олігархату. І справді: о часи! о звичаї!

Творча спадщина шістдесятників (1952—1957 років навчання) і своїми художньо-естетичними, і морально-етичними якостями заслуговує на наукове вивчення та узагальнений виклад у вигляді монографії чи спеціального курсу лекцій. Неоціненну вартість цієї спадщини — журналістської й літературної — становлять не тільки високі критерії художньої майстерності, а й потужна духовна наснаженість, неодмінна україноцентрична спрямованість. Багатющий творчий та організуючий досвід шістдесятників за вкрай несприятливих для творчості умов імперського тоталітаризму заслуговує на добротний том творчих портретів моїх дорогих однокурсників, передусім таких видатних персоналій, як Василь Симоненко, Віктор Близнець, Тамара Коломієць, Микола Сом, Іван Сподаренко, Борис Рогоза, Микола Кіпоренко, Микола Будник, Василь Чехун та не менш талановитих і високоморальних інших моїх побратимів. Таке видання особливо потрібне тепер, з огляду на сучасне духовне запустіння та поголовне запроданство корупціонерам жовто-чорних бульварних мас-медійних засобів. І це перед ікластою подобою московського дикуна-агресора!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво