Селянин, який розібрав світ - Персоналії - dt.ua

Селянин, який розібрав світ

7 лютого, 2014, 19:25 Роздрукувати Випуск №4, 7 лютого-14 лютого

У його житті було багато миттєвостей, про які хочеться пам'ятати. Коли згадує щось — то саме мить. Різні миті, як у його віршах. 

Микола Сергійович Сядристий. Він так і залишається серед власних мікромініатюр. Стоїть у костюмі, як колись на виставках у Канаді, Новій Зеландії, Японії, США, Мексиці… Позаду — виконаний вручну з єзуїтською точністю портрет Леніна, виписаний його ж творами. Попереду — відкрита декілька років тому виставка "Історико-політичні витоки комуно-фашистського терору і Голодоморів у ХХ столітті — в Україні зокрема". Вона так і лежить просто посеред залу на тлі великого чорного хреста. Майстер пояснює: "Мініатюри — це лише п'ять відсотків мого життя. Дев'яносто п'ять я присвятив вивченню мас".

Він виріс у селі Колісниківка, що на Харківщині. Цілими днями пропадав на річці. Пас гусей. Людину формує, як казав Гоголь, перший пейзаж. І якщо ви хочете дізнатися про характер людини, то маєте поїхати й подивитися, де вона провела дитинство… Крім генетики, характер людини зумовлює і те, що було видно з двору — міську дорогу, ліс чи степ. Усе відкладається в голові і в душі. У майбутнього Майстра були свої обрії: степ, річка, долина… Неймовірна краса. Космічна краса. 

І сплю, й не сплю.

А щедре літо

Величний спокій в серце ллє.

І, як в дитинстві, все на світі

і незалежне, і моє:

І цей стрімкий у небі сокіл,

Шляхи далекі, що димлять,

І осокорів ряд високий, 

Що наді мною ледь шумлять.

Ці рядки Сядристий напише згодом. Таким було дитинство, таким був краєвид. Тоді навіть Друга світова війна здавалася органічним його доповненням. Адже в дітей зовсім інша психіка. Дорослі аналізують життя: чому бідність, чи гарно щось, чи погано. А діти — ні. Вони сприймають світ таким, яким він є. Вони не засуджують. Вони терплять. Вони можуть помирати мовчки, плакати, але думають, що світ таким створено. Саме тому діти бідних африканських країн мають напрочуд дорослі обличчя... Дитина дивиться на світ очима Бога. 

Те, що довелося бачити дітям війни, не покажуть у жодному фільмі. В жодній книзі війну не описано так, як бачили її вони. Тоді, у свої чотири чи п'ять років, Миколка сприймав війну як належну до природного космізму й краси. Це була просто ще одна грань життя. Він ходив поміж смертників і не боявся. Людей привозили після першої перев'язки під церкву, машини були всі в крові. Мух — мільйони, хмари мух. Стільки мух він не бачив ніколи в житті. Люди лежали і за подвір'ям їхньої хати — на траві, на землі... Тільки один чоловік лежав укритий простирадлом. Миколка підійшов до нього, а той каже: "Мальчик, а у тебя есть мать?" — "Да". Солдат попросив її покликати. Мати принесла йому їсти, а солдат: "Я умру, наверное, завтра". Нога в нього була чорна, замотана у плетиво з дроту. Миколка по тому дроту водив пальцем — дринь-дринь, дринь-дринь. 

Солдат передав матері конверт для дружини, що жила в Москві. А ще в нього була дочка. Але Миколка не відчував усієї драми, що цей чоловік завтра помре. Дитячий світогляд. Він водить по дроту — дринь-дринь, дринь-дринь… Мати кричить, щоб перестав, а солдат заперечує: "Мне приятно". Напевне, тому, що в останні  хвилини життя його торкалися дитячі руки.

Коли наступного дня хлопчик прийшов провідати солдата, той уже був накритий. "Он уже мертвый, неси сюда", — почув голос. І Миколка віддав картоплю, яку ніс солдату. А померлого взяли на ноші й віднесли на купу інших трупів. Голови були в один бік, ноги —в інший. Спека стояла тоді неймовірна...

А в хаті у них лежав комісар. Його порали дві санітарки. А ще мав повні мішки шоколадних цукерок. Миколка таких ніколи не їв. Хіба що радянські, по 9 копійок за 100 грам,  кругла карамель. У комісара ж усього було повно — лимони, мандарини. Хлопець навіть не знав, що воно таке: покуштував — кисле! 

Високим командувачам це спеціально везли (десь же все це зберігали!) — мандарини, лимони, хліб дуже білий. Комісар лежав як пан. На Миколу дивився відсторонено, ніколи нічого не питав. 

Коли ж за два тижні його на ношах виносили з хати, то там був крутий поворот у сіни. Щоб якось пронести, треба було нахилити ноші. Коли нарешті винесли, командир гукнув солдата: "Иди сюда!", — і тут-таки вдарив його прямо в носа: "Будешь, падло, знать, как носить комиссаров!". Потім його на спеціально припаркованому за двором літаку доправили в Сочі. А зовсім поруч звичайні солдати подихали як худоба. 

"Как мотыльки сгорают роты,

Броня трещит, 
как ломкий жмых,

Но вновь и вновь встает пехота

Под стон пока еще живых".

Через їхнє село потім гнали й радянських полонених. Напевно, тих, яких узяли під Харковом. Коли вели вперше, Микола прокинувся зранку від того, що земля ніби стогне. Вийшов, а це люди йшли в долину, через долину і — далеко-далеко, аж до обрію, через степ. На всю ширину дороги йшли люди. В страшній куряві. Тільки очі й зуби білі. Селяни виносили відрами яблука, помідори, огірки, воду. Кожен хотів напитися й полити на себе, бо спека стояла страшна… Коли яблуко падало, то пірнало в пилюку, як у воду, — настільки шлях був стертий ногами. 

Німці-конвоїри йшли через кожні сто метрів — із засуканими рукавами, з автоматами напоготові. На головах у них були вінки з листя вишні. У декого воно так і звисало з червоними соковитими ягодами. Німецькі вівчарки не витримували спеки, обганяли конвоїрів і стояли в тіні стовпів. У тій вузькій смужці, звісно, не було прохолодніше, але собаки старалися затриматися в тому непевному затінку — стояли із висолопленими язиками й тяжко дихали. 

Коли Микола Сергійович якось поділився цими спогадами з Михайлом Стельмахом, той вражено вигукнув: "Вас треба розстріляти за те, що ви не пишете!".

Одного разу в їхню хату зайшли есесівці. Усі були високі, мусили нагинатися під низькою стелею. А один — маленький, розмовляв українською. "Хлопчику, сідай", — каже. Миколка сів. Солдат відрізав йому хліба й запитав, де батько. "Німців б'є", — відповів. Мати кинулася затикати йому рота. А солдат: "Правильно каже, що німців б'є. Гітлер капут". А в цей час у них у підвалі сиділи радянські військові. Сиділи там три дні. Коли німці пішли, і вони зникли.

Згадує Микола і той день, коли прийшли "наші". Рудий пацан, канап, став з автоматом і каже: "Ну что, бляди, кормили немцев? Давайте кушать, щас всех положу". До нього підійшов дід Гнат: "Мальчик, ну как ты их положишь! Это же женщины. Их мужья на фронте, а ты кричишь".

…Того дня Миколка з товаришем подався на город. А там у ямі було повно 82-міліметрових мін. Він виліз на дерево і почав кидати міни по одній на купу інших. Але вони, поки летіли з дерева, то переверталася боком. Толик подавав, а він кидав... Отакі були розваги в дітей війни — за крок від можливої смерті. А одного разу пролунав вибух. То інші діти щось підірвали. У тому напрямку по пилюці з лементом бігли жінки у білих косинках. Мали в руках сапачки, бо щойно пололи буряки — як на картині Яблонської. Вони вже знали, що, може, когось вбило, але не знали, чию саме дитину. Душ із 40 бігло по дорозі... 

А в школі весь час, день і ніч, кричав якийсь чоловік. Кликав свою матір. Уночі Микола прокинувся від того, що мама плаче через той крик. Зранку пішов до школи, зазирнув у вікно, а там повно поранених солдатів. Усі сиділи мовчки, курили, а один кричав. Був без рук і без ніг, увесь обмотаний і білий, а з живота стирчали дві трубки. 

Схоплюсь за серце

І, поки кров крізь пальці хлине,

Покличу матір.

Інші солдати лежали надворі вздовж підстрижених жовтих акацій. На сонці із мухами.

По війні він батьків майже не бачив. Зранку й до вечора були на роботі. Мати  у полі, батько — на МТС. Старший брат постійно кудись бігав, шукав пригод. Миколка ж тоді не діставав навіть до клямки, щоб двері відчинити. І мати деколи, пізно прийшовши з роботи, знаходила його сонного під дверима.

У школі відмінником не був, але те, що подобалося, знав дуже добре. Любив географію, і досі знає напам'ять назви сотень міст Японії, Кореї. 

Далі було Харківське художнє училище, де Сядристого хвалили й ставили за приклад іншим. Казали, що в його картинах є повітря, чого багатьом бракує. 

Неочікуваний і, на перший погляд, дивний поворот у житті — Харківський сільськогосподарський інститут імені В.Докучаєва, що аж ніяк не вписується у парадигму мистецтва, а тим паче мікромистецтва. А самому Миколі це здавалося логічним. Він ріс у селі, знав сільське господарство, воно було йому близьке своїм духом. 

Але не останнім чинником була й краса самої будівлі інституту, що наївному селюкові здавалася величною. Приміщення вишу ще до революції проектував архітектор Бекетов. Особливо вражали мармурові сходи. В Миколи було враження, що він вчився за царя, як дворянин. Це впливало на формування його психіки. До того ж в інституті працювали відомі академіки, за підручниками яких і навчалися студенти. Це чи не найстаріший у Європі сільськогосподарський інститут.

Коли складав вступний іспит з хімії, приймав його академік Євген Хотинський. Юний абітурієнт відповів на всі запитання, але екзаменатор питав іще. Микола тоді набрався сміливості й сказав, що той його все одно не завалить, бо він вивчив його книжку напам'ять. Хотинський поставив "п'ять" і привітав із вступом до інституту. 

Викладачами у виші були здебільшого колишні меншовики й кадети. Вони ненавиділи радянську владу. Микола відчував, що це люди іншої епохи. Вони ніколи не говорили про політику, бо небезпідставно вважали, що їх можуть заарештувати. 

На багатьох студентів викладачі дивилися як на дітей рабів і пролетарів, були жорсткі у ставленні до них. Проте за кілька років майстер зрозуміє, що вони виховували в них жорсткість до самих себе.

Випускники інституту потім керували у багатьох регіонах України. Але то були переважно відмінники, Микола ж був "анархіст": часто пропускав заняття, а вчив, як і в школі, те, що подобається. Постійно ходив з книжками. Його вважали талановитим.

Саме в інституті він захопився мікросвітом. Усе почалося зі студентської балачки. Єдине вікно їхньому гуртожитку було відчинене в темряву весняного вечора. На високих кремезних тополях покрикували розбуджені вітром сонні граки. Час наближався до опівночі. Але гуртожиток гудів, наче гігантський корабель, який відпливає в далекі мандри. Зазвичай перед сном, не вимикаючи світла, вони мали звичку обговорювати останні події. І випадково предметом обговорення стала газетна стаття про відомого вірменського майстра мікромініатюр Едуарда Казаряна, який отримав листа з Німецької Демократичної Республіки. Німецькі друзі захоплювалися тонкою роботою майстра, але все ж таки висловлювали сумніви. Майстер відповів не одразу, проте вислав посилку. Всередині виявилася невеличка мармурова підставка із двома прикріпленими на ній рубіновими камінцями, між якими було натягнуто волосинку. Під мікроскопом прочитали: "Братерський привіт німецькому народу від вірменського народу!".

Почувши про цей випадок, студенти засумнівалися в реальності напису. Вечір закінчився суперечкою, яка мало не перейшла у сварку. Студентові, котрий приніс статтю, сказали, що це із серії вірменських анекдотів. Та Миколі подібне не здавалося неможливим, хоча, звісно, розумів, що зробити напис на волосинці неймовірно складно. 

На заняттях з біології він почав придивлятися до волосинки під мікроскопом. Вигадував, чим можна робити напис, як обробляти ту чи іншу мікроскопічну поверхню, адже навіть кінець голки порівняно з волосинкою при збільшенні видавався справжнім дрючком. 

Якось він побачив, як жінка старанно чистила якимсь порошком меморіальну дошку "Строил академик архитектуры А.Бекетов" на будівлі інституту. Порошок поблискував і осипався. Підійшовши ближче, Микола побачив, що це звичайний наждачний порошок. Він попросив жменю й побіг на кафедру ботаніки. Під мікроскопом побачив щось неймовірне: сотні найрізноманітніших, дуже гострих з країв кристалів мінилися всіма кольорами райдуги. "Ось те, що потрібно!", — забилося серце. Він зрозумів, що цими кристалами можна писати, зробивши спеціальні інструменти. Потім було ще дуже багато інтуїтивних здогадок, досліджень у галузі обробки матеріалів. 

Уперше він виставив свої роботи на новорічному балі-маскараді, де вздовж волосинки завтовшки 90 мікронів написав: "З новим роком вітаю вас, товариші!" та "Світу — мир!". 

Згодом Сядристий, подібно до лєсковського Лівші, вирішив теж спробувати підкувати блоху. В нього вийшло, і її виставили на Харківській обласній виставці майстрів народної творчості. 

А нині Микола Сядристий нею зовсім не пишається. Каже, що це дуже примітивна робота, і з нею можна впоратися за 2–2,5 години. А всі газети й надалі продовжують писати про нього як про першого, хто підкував блоху. Це смішно. Адже він її підкував у 1956-му році, коли ще нічого іншого не вмів робити. Її не можна порівняти навіть з мікрошахами на кінчику голки, бо це дуже тонка робота. Щоб їх зробити, треба створити надзвичайно тонкі різці з сапфіру абр рубіну. Різці надзвичайної твердості, бо такі фігури виточити різцями зі сталі неможливо. Адже сталь на мікроскопічному рівні вже м'яка як сир.

Про всі перші успіхи й відкриття Микола Сергійович пише у книжках "Чи важко підкувати блоху?" і "Таємниці мікротехніки". Остання витримала кілька видань і як бестселер на Всесоюзному конкурсі на кращу науково-популярну книгу отримала Першу премію.

У цих книжках, як і в самій філософії робіт Сядристого, чітко прослідковується бажання майстра довести, що лірику можна відтворити й на мікрорівні. Щоб людина бачила не просто найменший у світі мотор чи найменший у світі замок, а щоб витвір приваблював красою. Він терпіти не може, коли його називають "умілець". Це для нього образливо. Умілець це той, хто сидить у дворі, коло нього — кицька, діти бігають немиті, а він, наче несповна розуму, щось там робить. Умілець... 

Він же показує знання й можливості матеріалів. Поводиться з ними вільно і робить що хоче. Таке не до снаги ні ювелірам, ні нанотехнологам. Так, вони можуть зробити золоті кораблі, можливо, навіть менші, але пласкі. У нього ж вони конструктивно об'ємні. Тобто це найтонша у світі робота. В жодному музеї світу немає таких робіт.

А втім, у 60-х роках минулого століття Микола Сядристий іще не зажив теперішньої слави, він тільки починає своє сходження на Олімп. Тому, закінчивши інститут, сім років працює головним агрономом, насіннєвим інспектором у Закарпатті. Його керівником був Іван Мозговий, який потім став секретарем ЦК по сільському господарству. Микола Сергійович тоді контролював якість усіх видів насіння. Він знав, як воно зберігається у всіх відведених йому районах. Тоді й почав вивчати психологію людей, ділив їх на певні групи, визначав типи характерів. Знаючи такі речі, він потім легко вивчав політику, бо, за великим рахунком, політика — це те ж мистецтво керувати людьми, розуміти, в чому їхня слабкість і їхня сила.

Водночас Микола Сядристий продовжує працювати над мініатюрами. Його творчість набуває розголосу. Він починає їздити з виставками по світу. За ним — постійно назирці чекісти. Але завдяки могутньому "даху" з шанувальників своєї праці, завжди отримував "зелене світло". 

Та 1967 року, після виставки ЕКСПО-67 у Канаді, ледве вижив: їхню делегацію отруїли. Померло три чи чотири людини. А сам Сядристий довго лежав по лікарнях, звідки вийшов уже інвалідом. Здоров'я було геть підірване, тому Микола Сергійович сідає за медичні книжки, збирає з них цілу бібліотеку. Але імунітет залишався слабким. Каже, що хотів навіть застрелитися. А потім згадав своє коріння, що ріс біля річки і все дитинство проводив у воді…

Якраз саме тоді на Куренівці, неподалік його будинку, звели стадіон, і він почав ходити в басейн, зайнявся спортом. Потім перейшов на підводний спорт. Близько 16 років був на всіх кубках СРСР і України. Став майстром спорту, абсолютним чемпіоном України з підводного спорту. Так він ожив, повернувся фізично в ту систему життя, в якій провів дитинство, і тим зберіг себе. 

З 1967-го по 1974 рік працює інженером в академічному інституті. Зрозуміло, що в радянські часи всі таланти мали працювати на державу. Ще в студентські роки після портрета Купріна тушшю, який складався з творів письменника літерами заввишки з міліметр, його підбили зробити аналогічний портрет Леніна. 

Сядристий прийшов до викладача кафедри марксизму-ленінізму Харківського сільгоспінституту і заявив, що Ленін зі своїми ідеями розстрілу й повішання людей гірший за Гітлера. Викладач притишив студента й застеріг: "Ніде не кажи про це. Закінчуй роботу і мовчи, можливо,колись настануть кращі часи". Микола Сергійович таки зробив портрет, щоб продемонструвати культуру праці, з якою виходив на старт. 

Тоді ж зрозумів, що Ленін був страшною людино, але трагедія в тому, що його ніхто не читав. Леонід Кравчук каже, що перечитав Леніна двічі, а Сядристий його разів із 20 перечитав, щоб вивчити як тіло, зрозуміти кожну родимку. Інколи одне слово в чернетках диктатора може сказати дуже багато. 

Наприклад, Ленін кілька разів пише Молотову, секретарям, щоб не друкували його виступів. "Не знаю, по какой причине, но они все плохие. Печатать только мои книги". Бо в книжках усе вже було правлене. А в промовах він скрізь закликає до вбивств. 

Утім, таланти повинні були працювати не тільки на радянську державу, а й проти ворогів, які їй загрожували. Миколі Сергійовичу "запропонували" зробити моделі мініатюрних літаків. Це була частина симуляторів для льотчиків. Нині каже, що робив такі речі, які нікому й не снилися в ті часи, ба навіть зараз. Проте усвідомивши, що з радянською владою, як на лезі бритви, слід бути вкрай обережним, — відходить від справ. Він відчував, що тих, хто забагато знає, рано чи пізно спробують прибрати. Крім того, в Києві на нього постійно пишуть доноси, бо Микола Сергійович наговорив чимало зайвого про життя за кордоном тощо.

Він тоді все кинув, бо мусив захищатися. За 13 місяців по своїх каналах зібрав документи, які свідчили, що керівні особи республіки отримали 14 мільйонів прихованого прибутку. Відвіз ті документи першому заступникові прокурора СРСР і голові Комітету народного контролю. Його викликали в ЦК до Щербицького й почали розбиратися. Зійшлися на тому, що Сядристому зроблять музей і не чіпатимуть. 

Прийшов до Миколи Сергійовича помічник Щербицького і каже: 

— От бачиш, ти зробив цей музей — і ворогів немає, і все добре закінчилося. Ти задоволений? 

— Так. 

— Можна тебе вважати прирученим? 

— Ні, — відповів Сядристий.

Він переконаний, що сьогодні його за таке прикінчили б, нічого не врятувало б. А тоді ще немодно було стріляти. Вважає, що втратив років дванадцять життя за ті півтора року боротьби. Зате після того його вже не чіпали.

Він починає дуже прискіпливо вивчати психопатологію влади. І тепер переконаний, що вождями у більшості стають люди з елементами певного виродження. Вождизмом людина компенсує свою неповноцінність. Із приходом до влади у неї швидко змінюється психіка. З такою людиною можна говорити скільки завгодно, казати, що помрете за неї, але вона вас не розумітиме. Це психологічно інші люди. Вже у дитинстві кожен диктатор б'є дітей у школі, займається дідівщиною в армії. 

Різниці між Леніним, Сталіним, Гітлером і Муссоліні немає, каже Сядристий. Всі вони були одержимі владою. Але якщо Гітлер що думав, те і говорив, то Володимир Ілліч був генієм маніячним. Він думав про владу 24 години на добу. І чинив так само, як чинить нинішня влада. Щоб ворога перемогти, треба було запровадити НЕП, відступити. Можна когось зняти, а потім завдати вирішального удару, задавити. Революція — це тільки коли рубають голови, коли влада закріплюється голодом. 

Микола Сергійович прочитав сотні тисяч сторінок, щоб зробити такі висновки. Багато документів представлено на виставці "Історико-політичні витоки комуно-фашистського терору і Голодоморів у ХХ столітті — в Україні зокрема", яка об'їздила десятки міст України, а тепер її можна побачити в мережі Інтернет і в музеї мініатюр у Києво-Печерській лаврі.

"…Идет кино… 
А в нем — двадцатый век —

Сатанеет озверевший Человек,

Сжигает города, 
сталь пробивает лбом.

Чтоб стать 
у нового диктатора рабом".

Він вивчив драму натовпу і бачить безвихідь. Людське життя занадто коротке, щоб зрозуміти, в чому полягає його цінність, щоб перестати бути покірними вівцями. Драма українців у тому, що в нас немає ні гір, ні річок, ні морів, які б нас звідусіль оточували. Через нашу територію ходять усі, кому не ліньки. Крім того, ми землероби, ми не агресивні, і в кожного в голові тин. І в кожного депутата — теж тин у голові. Вони не можуть об'єднатися. Українці до того ж великі мрійники, які лише тепер оце починають приходити до тями.

Сядристий, щоб відійти від "сатанинської літератури", як він називає книжки про управління масами, почав вивчати поезію. Він є автором збірки віршів "Мить" (2013), яка містить написане за 40 років. На його думку, поезія — це божественний погляд на швидкоплинність людського буття, а саме життя — це трагікомічне відрядження, де ви звітуєте тільки перед своєю совістю і перед Богом.

Кожен вірш Сядристого — це стріла, яку він випускає зі свого серця. І кожна повинна поцілити читача. У вірш він вставляє якусь психологічно достовірну деталь, бо якщо у творі декілька думок — вони заважають одна одній. Людям не треба нав'язувати свої думки, як це робиться у більшості поезій, вважає Микола Сергійович, треба спровокувати людину на співпереживання з допомогою якоїсь деталі. Митець дійшов цього висновку, вивчаючи світову поезію, особливо японську. 

Багато його віршів саме так і побудовані  на японський манер. Це своєрідне українське хоку. Напевне, годинами вдивляючись у піщинки, ба навіть порошинки, виробляючи з них унікальні речі, які можуть безповоротно загубитися лише через легкий подих вітру, починаєш інакше дивитися на світ.

Микола згадує, що на церемонії чаювання, яку проводила дружина міністра шляхів і сполучень Японії, в кімнаті висіла старовинна картина із зображенням лише сосни і річки. В куточку — напис: "Вода сплине, сосна зістариться, а сум залишиться".

Його мікромініатюри здобули визнання у світі. Він спілкувався з десятками відомих діячів. Багатьох бачив. З міністром закордонних справ СРСР Громиком розмовляв — мало не заснув. Зустрічався з Хру_щовим, Горбачовим, президентом Ірану Мохаммадом Хатамі, польським політиком Лехом Валенсою… З вищими посадовцями Франції, Швеції, Данії, Канади… 

Каже, що всі політики дуже обережні, бояться щось сказати відверто, бо їхню фразу можуть переінакшити у ЗМІ. Тому більше любить розмовляти з людьми простими. І себе вважає людиною простою, а своє життя — не надто й цікавим. Має сім'ю, сина. Каже, що він абсолютно пересічний селянин, хіба що дуже спостережливий і прискіпливий. Проте і це не його заслуга, а того середовища, в якому жив. Він за всім спостерігав: як комашка повзе, як бабка сідає на край квітки, як листок чи квітка схиляються під її вагою. Як синиця сидить на гілці, як вона кігтиками тримає гілочку і голівкою швидко крутить, бо самотня і має сама про себе дбати. А горобці — тупі, бо вони в "колгоспі". І якщо кинути зернину, то, поки вони "подумають", — синиця її вже вхопила.

Напевне, й міністри культури в нашій країні вважають Сядристого "стандартним". За все життя, він каже, його найбільшим ворогом було саме міністерство. Зазвичай вигукують: "Николай, ты гениальный!". Але це все балачки. Його "валили". 

Микола Сергійович гадає, що це, певно, така українська тенденція, бо його навіть більше підтримували в Росії й Прибалтиці. Мав навіть "дах", без якого давно вже розтоптали б. Як Анатолія Солов'яненка — співака, що народжується, мабуть, раз на 200 років, — розтоптало саме міністерство. 

Сядристий не має ні звання Героя України, ні Шевченківської премії, на яку номінують, але таки "недобачають" таланту крізь свої запорошені міністерські окуляри. Удостоєний він лише звання "заслужений майстер народної творчості України". 

Сядристий нічого не міняв би у своєму житті. Вважає, що жив правильно. Коли десь щось не подобалося, то просто йшов геть. Він завжди намагався говорити те, що думав. Спершу мав через це неприємності, а згодом до нього звикли й сприймали як людину, в якої що на думці — те й на язиці. То вже й не чіпали.

Живе вільно. Просто пливе річкою часу й інколи роззирається на береги. На все споглядає з позиції інопланетянина. Нікому не заздрить, хіба що тим, хто мислить дуже глибоко. Тому читає і заздрить Платону, Аристотелю, Бердяєву… І намагається нікому не мститися.

В його житті було багато миттєвостей, про які хочеться пам'ятати. Коли згадує щось — то саме мить. Різні миті, як у його віршах. 

До Миколи Сергійовича підходять шанувальники, беруть автограф. Один з них — хірург із Севастополя. Уперше виставку Сядристого побачив у дитинстві у Політехнічному музеї в Москві. Вона тоді дуже вплинула на все його життя. Лікар купив книжку митця "Таємниці мікротехніки" і сам почав створювати щось подібне. І щойно взяв до рук оптичні пристосування, відразу стали виходити чудеса. Він запам'ятав фразу з книжки: "Рука робить те, що бачить око". Нині цей хірург теж створює мініатюри, а у своїй професії займається мікросудинним моделюванням. Микола Сергійович бере книжку, питає ім'я, підписує. 

— Треба було б уже давно завести щоденник. Таких історій за своє життя чув сотні, тисячі, — каже Сядристий. Він кладе руки на письмовий стіл, міцно притиснутий до підлоги стосами книг, і я бачу пальці, пошкоджені в роботі з мікроскопічними предметами… В кімнаті над музеєм у Лаврі на стінах висять плакати десятками мов з десятків виставок. Закипів чайник, задзвонили дзвони, надворі чути гомін… У Києво-Печерську лавру заносять дари волхвів.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №10, 16 березня-22 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво