Савур-Могила: що не вбиває, те робить нас сильнішими - Персоналії - dt.ua

Савур-Могила: що не вбиває, те робить нас сильнішими

7 вересня, 17:19 Роздрукувати Випуск №33, 8 вересня-14 вересня

На вшанування пам'яті про загиблих побратимів.

© Hromadske.ua

"Ви — розвідники, ви — спецназ, ви — найкращі, маєте триматися до кінця. Всі, хто втік, хто в тил пішов — зрадив насамперед самого себе. У розвідці такого не буває", "Ми тут не для того, щоб чекати на підмогу чи допомогу. Ми тут, щоб зробити все, щоб виконати свій обов'язок", "Ти ж знаєш, якщо зараз підемо, то все одно помремо. То краще в бою зустріти смерть в обличчя, ніж спиною". Це лише частина того, що ми чули в серпні 2014-го від командирів, коли через надлюдські зусилля трималися в донецькому степу.

Відома ще з козацьких часів і в роки Другої світової Савур-Могила височіє тут на 277,9 метра. Ця висота Донецького кряжу, утримувана німцями, була стратегічно важливою для радянських військ, бо прямий огляд з неї в ясну погоду сягає майже 40 кілометрів. У гарну погоду з Савур-Могили видно навіть Азовське море, що 75 км на південь. Під час штурму висоти в роки Другої світової загинуло в повному складі кілька радянських дивізій. 

Але про це ми дізналися пізніше. Коли читаєш в Інтернеті про дати, цифри, факти і навіть події, пов'язані з висотою, то важко вловити емоції. Все по-іншому, коли сам сидиш там під постійним шквалом вогню, коли кожна хвилина може бути останньою, і людська природа аж волає тобі: "Рятуйся, тікай!", — а совість мовчить і не пускає. Тоді рівень страху й самозбереження знижується, перед очима постають моменти з дитинства, школи, найщасливіші секунди, про які давно вже не згадував, і тоді розумієш — дуже хочеться жити. 

За гіркою іронією, як і в роки Другої світової, ми мали знову відвойовувати цю висоту — з тією лише відмінністю, що цього разу загарбники прийшли зі сходу, вкотре маскуючись під "визволителів і братів". Після того як Савур-Могилу зайняли сєпари, там обладнали спостережний пост для російської артилерії. Коригуючи вогонь, вони фактично заблокувати всі пересування й відрізали від постачання 24-ту, 72-гу механізовані та 79-ту аеромобільну бригади в секторі "Д". Без Савурки не могло бути успіху, без неї хлопці не мали тилового забезпечення, вичерпувалися запаси. Виведення військ також було можливим тільки в разі контролю Савур-Могили. Погіршувало ситуацію те, що висоту прикривали російські винищувачі. Росіяни патрулювали вздовж кордону, а 24 липня збили над Савур-Могилою два українські штурмовики Су-25. Через чотири дні, для того щоб відбити висоту, 19-та ракетна бригада ЗС України вперше в цій війні застосувала свій найпотужніший засіб вогневого ураження — двічі вдарила тактичними ракетами "Точка-У". Потім, до 3 серпня, тривали запеклі бої за Савур-Могилу силами підрозділів 51-ї механізованої, 25-ї повітряно-десантної та 95-ї аеромобільної бригад. Найманці та їхнє прикриття зі складу російських військових мали наказ утримати висоту за будь-яку ціну. 

Наші підрозділи взяли Петрівське біля підніжжя Савур-Могили, але сама висота, звідки ми вже мали намір коригувати вогонь по російських військах на південному фронті, лишалася поза контролем. Утримувати її під шквалом вогню російської артилерії та відбивати постійні атаки російських і кавказьких найманців було непросто. 

І тоді на Савур-Могилу вирішили відправити розвідників, які мали утримувати висоту і коригувати вогонь. Керувати доручили нашому командирові полковнику Ігорю Гордійчуку. Тепер він відомий на всю країну Герой України. Шлях до цього найвищого звання пролягав для нього через готовність свідомо піти на смерть і повести за собою таких самих, як і він, відчайдухів. І ми змогли. Ми прорвалися 12 серпня на Савур-Могилу, взяли під контроль спостережний пункт і почали коригувати вогонь. 

"Привіт, брате! Дай води! Тримайся! Прорвемося!", — підбадьорював нас непосидючий полковник із позивним "Сумрак". Він не спав і майже не їв — як справжній кіборг. І ми всі поруч із ним стали кіборгами. Кожен з нас, хто ніколи не думав опинитися в цих місцях у ті дні. Смерть була поруч. Здавалося, ми навіть розмовляли з нею на "ти", як старі знайомі. А як інакше? Адже сепаратистські підрозділи постійно намагалися зав'язати ближній бій, наступали вночі, а росіяни прицільно обстрілювали з артилерії. Ми ж стали одним цілим із рідною землею, утримували висоту і коригували вогонь наших "богів" по колонах і позиціях противника. 

гордийчук сумрак
Ігор Гордійчук (у центрі) з побратимами після параду в День Незалежності 2017 р.

"Чому я не сокіл, чому не літаю, чому мені, Боже, ти крилець не дав? Я б землю покинув і в небо злітав", — крутилося в голові в ті хвилини, коли все затихало. В нетривалі проміжки тиші здавалося, ніби все скінчилося, а ми вже десь в іншому вимірі, з іншого боку людського буття… У моменти відчаю на тлі безсоння іноді думалося, що з того пекла лише одна дорога — в небо, але не як сокіл… "Брате, що задумався? Прорвемося! Допоможи-но", — він умів перемкнути увагу в найскрутніші моменти. Він був невтомним, нестримним командиром і доводив кожному з нас, що всі ми можемо так, що всі ми — розвідники, воїни, частина команди, яка може і повинна вистояти. Ми вірили йому. Мабуть, саме такими й були легендарні козаки-характерники зі своїми надприродними здібностями. 

У якийсь момент був пошкоджений зв'язок. Ми лишилися відрізаними від світу, але продовжували коригувати вогонь через мобільні телефони. Економили заряд, знаючи, що підзарядити ніде, а один дзвінок може бути дуже ефективним у боротьбі з ворогом.

Ми знали, що наша група на Савур-Могилі й невеликий підрозділ у Петрівському віддалені від основних військ на десятки кілометрів. Ситуація загострювалася, підмога не надходила. Серед нас були поранені й контужені. "Сумрака" теж контузило, але він навіть не думав відступати чи передавати свої обов'язки. "Ми всі повинні робити те, що повинні робити. Відступати нікуди", — повторював полковник, напевно ж розуміючи всю безвихідь ситуації. Але підмога прийшла, і 18 серпня нам повідомили про ротацію. До нас дістався полковник Потєхін зі своїми хлопцями — розвідниками, десантниками, коригувальниками вогню, мінерами, які так само, як і ми, зробили добровільний вибір: краще померти за Батьківщину, ніж кинути своїх і відступити. Однак попри наші зусилля з кожним днем ми все більше розуміли, що нам не втриматися. 19 серпня загинув десантник Володимир Кандела. Його смерть у всіх нас породила не страх і відчай, а жагу помсти, жагу вижити за будь-яку ціну, прорватися, продовжити бій і перемогти. 

Ми трималися на Савур-Могилі після смерті Кандела ще шість днів. Шість неймовірно довгих, виснажливих і сповнених ненависті до ворогів, відчаю і прагнення перемоги днів. У День Незалежності дуже хотілося дива, натомість дізналися, що коригування нами вогню з Савур-Могили вже не потрібне — наша артилерія відійшла від висоти через артобстріли російських підрозділів. Того самого дня загарбники почали штурм висоти. Напевно, дуже кортіло зайняти Савур-Могилу в день нашого державного свята. Ми ж відбивали атаки з подвійною силою. Святковий день додавав нам рішучості, і в тому бою ми перемогли. 

24 серпня пізно ввечері ми отримали наказ відходити. Почали відступ, а в голові — "розвідники не відступають", "зустріти смерть у бою". Було дуже тяжко здати територію, кожен сантиметр якої зрошений кров'ю, — землю, де полягли твої бойові товариші. Усе це попри розуміння, що залишатися не було жодного сенсу. "У нас іще попереду не один бій. Ви ж розвідники, повинні дійти", — казав "Сумрак", полишаючи висоту одним з останніх. Розуміли, що дорога буде непростою, але ще не знали, яке пекло на нас чекає попереду під Іловайськом. 

Ми дійшли, ми в строю, і ми сильніші, ніж були...

Автор — чинний офіцер спецназу ГУР Міноборони України зі зрозумілих причин, написав статтю під псевдонімом. У 2014—2015 рр. брав участь у боях на Савур-Могилі, у ДАП, Дебальцевому. 

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 15 вересня-21 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво