Руслан Горовий: Тепер усе своє життя я розділяю на до війни і зараз - Персоналії - dt.ua

Руслан Горовий: "Тепер усе своє життя я розділяю на "до війни" і "зараз"

27 травня, 2016, 00:00 Роздрукувати Випуск №19, 27 травня-3 червня

З Русланом Горовим ми говорили про різне. Про дітей, про вміння прощати і неможливості пробачити, про Європу і Болівію, про "украпів Донбасу", про життя "до" і "після". Коло справ, якими щиро, натхненно і несамовито займається ця людина, дуже широке - журналіст, режисер, волонтер, письменник. 

Справжня людина. З ним легко. І він завжди там, де важко. А це - не тільки на фронті. Це там, де є слабкі і беззахисні, де марно сподіватися на державну машину і незрозуміло, у кого просити допомоги. В цьому і є його сила - відчувати, де ти потрібен, і кидатися туди з усією одержимістю.

З Русланом Горовим ми говорили про різне. Про дітей, про вміння прощати і неможливості пробачити, про Європу і Болівію, про "укропів Донбасу", про життя "до" і "після". Коло справ, якими щиро, натхненно і несамовито займається ця людина, дуже широке - журналіст, режисер, волонтер, письменник. Оскільки зустрілися ми напередодні Міжнародного дня захисту дітей, розмову я почала з питання про журналістику. Точніше - про проект "Служба розшуку дітей" Магнолії-ТВ, хрещеним батьком якого є Руслан Горовий.

- Руслане, як виникла ідея створити на телебаченні спеціальну службу розшуку?

- На початку 2000-х у мене народилися донька і син. Я бачив, що відбувалося в Україні, скільки дітей вешталося по теплотрасах і підвалах, тому що у батьків була одна задача - нагодувати. Але ніхто не намагався якось працювати з дітьми.

У нас був проект "Телевізійна патрульна служба" Ситуація ". Туди надходило багато звернень про зниклих людей, в тому числі і дітей. Але в кожній програмі ми могли дати тільки одне звернення. Крапля в морі ... Тоді виникла ідея зробити окремий проект про дітей. Директор телекомпанії Євгенія Ткаченко сказала: "Роби, пробуй". І я зробив пілотний проект. Він вийшов на "1+1", потім його підхопили інші канали. Ситуація була незвичайна: напевно, вперше лобові конкуренти взяли однаковий на багатьох каналах проект , хоча і соціальний. Справа потроху пішла. Ідея пчала розширюватися, підключилися інші організації-партнери. Сьогодні в Києві можна побачити білборди з інформацією про зниклих дітей.

- Їх замовляють батьки?

- Ні. Це ми домовляємося - допомагають дружні нам колеги. У нашому проекті (телевізійна версія, газети, білборди, сайт) для батьків все безкоштовно. Це головне для нас. В кінці минулого року ми нарешті зробили безкоштовний номер 116 000. У будь-який європейський країні за цим номером дзвонять батьки, якщо дитина зникла. Їм відповідають спеціально підготовлені люди, які знають, що говорити і як діяти.

- Чому найчастіше діти "пропадають" з дому?

- Завжди і у всіх країнах діти тікають з абсолютно однаковим причин, незрозумілим багатьом дорослим. Трохи посперечався з батьками, захотів на море, а у батьків немає грошей, посварився в під'їзді з хлопчиком або отримав в школі погану оцінку і побоявся йти додому. Нічого нового я вам не розповім. Всі причини здадуться вам банальними, а для дітей це - важливі речі. Кримінальні випадки бувають, але рідко.

Кримінальні випадки трапляються, однак рідко. Досі ми не змогли знайти лише кількох діток, але це, дякувати Богу, дуже поодинокі випадки. Ми мусимо розуміти: дитина тому й називається "недієздатною", що вона може приймати якісь рішення, за які потім не відповідає, піти туди, де небезпечно. Війна роз'єднала родини. Наприклад, мама лишилася тут, а дитина там — по другий бік барикад. І мати розшукує дитя. Коли лінія фронту постійно змінювалася, бували дуже різні випадки. Я не хочу про це розповідати, але, знаєте, коли намагаєшся врятувати дитину, то можна навіть із сатаною підписати контракт.

— Чи часто знаходять оголошених у розшук дітей? На вашому сайті я прочитала, що за майже 10 років знайдено 1177 дітей.

— Цифри — то таке. Знаєте, 99,9% зниклих дітей завжди знаходяться. Якщо дитина не загинула (наприклад, потонула чи ще щось сталося). У нас у розшуку є дівчинка, яка кілька років тому зникла в Києві, на Солом'янському ринку. Ніякої інформації про неї досі немає. Це означає, що з нею щось сталося. Але що саме і як — невідомо. 

Випадки, пов'язані з криміналом, поодинокі. Переважно всі діти знаходяться. Інша річ, що їх треба якомога швидше повернути додому. Вони в небезпеці, навіть якщо просто перебувають самі на вулиці, — їх можуть побити, відібрати речі, зґвалтувати. Діти ж не знають, у який світ пірнають, вважають, що вони — найрозумніші. І тому наше завдання — дуже оперативно і всіма можливими способами поширити інформацію про дитину, котра зникла. Це ми, власне, й робимо.

— Як ви вважаєте, чи не загрожує нам безпритульність, як у 2000-х роках? 

— У 1990-ті й 2000-ні ми в жодному разі не повернемося. Сьогодні ситуація інакша. Такого безчинства в кожному підворітті нема. Війна, з одного боку, — страшне горе, яке колошматить усіх без розбору, а з іншого — вона кристалізує людей. Зараз люди більше звертають увагу на те, що відбувається навколо них, більше реагують. Зокрема й на дітей. Тому тепер ситуація абсолютно інша. Ну й кількість дітей, котрі перебувають у розшуку, неможливо порівнювати з кількістю таких у 2000-х. Якщо тепер розшукуються 20—30 дітей одночасно, то раніше — сотні й навіть до тисячі.

— Від кого залежить не допустити ситуацію до такого критичного стану — від держави чи від людей? 

— А що держава? Насамперед усе залежить від родини. А держава, коли щось станеться, з допомогою спеціальних уповноважених органів, громадських організацій, ЗМІ буде розрулювати ситуацію. Але первинна — родина.

— Тільки родина? А ті, хто оточує дитину на вулиці, в школі?

— Я дуже не люблю таку загальну відповідальність. Знаєте, у семи няньок дитя без ока. Якщо це моя дитина, то я за неї відповідаю. Не вчитель математики і не президент нашої країни, а я.

— Я — мама, і не можу спокійно дивитися відеосюжети про зниклих дітей, які ти та твої колеги зі "Служби розшуку дітей" знімаєте вже більше десятка років, — дуже боляче. А у тебе не виникало бажання піти з проекту, оскільки це дуже важко морально? 

— Безумовно, в нас тут працюють не залізяки. Так чи інакше, не можна робити щось, не пропускаючи крізь себе. Щось проскочить, щось закарбується в пам'яті. Кожен сам вирішує, наскільки він пускає це в серце, як абстрагується, що робить, аби триматися. 

Але я не знаю тих, хто працював би в нас на таких проектах і хотів це кинути. Втягуєшся у свою роботу й розумієш — ніхто не зробить її, крім тебе, або зробить не так якісно. Звісно, буває дуже важко. Але де тепер легко? На фронті?

— Яка історія вразила тебе найбільше?

Я вже давно не займаюся конкретикою у службі розшуку дітей (я — головний режисер Магнолії-ТВ). Але був випадок, який запам'ятався. Із Сибіру до Києва, в гості до рідного дядька, приїхав хлопчик. Він ріс без мами (вже не пригадаю, яка там була історія). І ось він приїхав сюди й зник. Ми зробили програму, розповіли про дитину, почали шукати. Прилітає батько. Я таке бачив уперше. Забігає, а в нього, умовно кажучи, — валіза грошей: "Врятуйте, допоможіть, я все віддам, скільки вам треба?" Коли людина зникає, родичі готові віддати останню сорочку, тільки б знайти. Я тоді сказав тому татові: ми все робимо безкоштовно. Так воно було, і так воно є досі. Є зайві гроші — пообклеюйте все плакатами, обійдіть безхатченків, порозпитуйте людей. 

Тоді я відчув, що немає нічого дорожчого за твою дитину і нічого страшнішого за ситуацію, коли ти не знаєш, що з нею. Той хлопчина знайшовся, усе гаразд. Просто закохався, і щось у нього "заклинило". 

— Ще один напрям вашої роботи — допомога дітям, котрі живуть у сиротинцях: знайти їхніх родичів або прийомну сім'ю.

— Магнолія-ТВ давно в темі національного усиновлення. Ми хочемо, аби якомога менше дітей потрапляли в сиротинці. Казармена пострадянська інтернатна система виховання дітей, від якої ми стільки років усе не можемо відкараскатися, — найстрашніше, що може бути. Чим більше дітей заберуть з інтернатів у будь-які сімейні форми виховання (усиновлення, опіка, ДБСТ — все що завгодно), тим краще. 

— Спільно з Володимиром Регешею (див. "Паралельна реальність" DT.UA від 9 жовтня 2015) ти допомагаєш дітям з інтернатів для розумово відсталих дітей?

— Так. Ми їздимо в Ладижинський і Меджибізький інтернати ІІІ-ІV ступеню. Вовка зараз на передовій, але коли він приїздить — їдемо. У нас підібрався такий кагальчик друзів, і ми всі разом катаємося по інтернатах. Кожен у міру можливостей намагається допомогти. Я, наприклад, коли їжджу по світу, збираю гроші. "Нацарював", скажімо, кілька сотень євро — і розподіляю їх по всіх проектах. Не вважаю це якимось волонтерством. Просто ми так живемо.

— Не дуже легко наважитися їздити в такі інтернати. Побачити стільки горя, несправедливості… Я поки що не змогла.

— Є таке. Зі мною в інтернат їздили люди, які побували на війні. Там витримали, не боялися ні мін, нічого, а з цими дітьми не можуть. Впадають у ступор. Не можуть, не знають, не розуміють. А мені нормально. Це нормальні діти, такі самі, як і всі.

— Я так розумію, в інтернати ти їздиш не стільки подарунки відвезти (хоча це й важливо), скільки поспілкуватися?

— Так, погратися, поспілкуватися і, врешті-решт, Heavy Metal навчити робити (усміхаючись, Руслан піднімає догори два пальці).

— На своїй сторінці у Фейсбук ти розповів історію про те, як разом із дівчиною-інвалідом намагався потрапити в один дуже популярний у Львові ресторан. Вас туди не пустили: "В нас вниз ступєнькі… ніколи мені тут, мені людей розсажувать треба". Хоча після твого посту в соцмережі адміністрація закладу перепросила. Ми багато говоримо про інклюзію, про толерантність, безбар'єрність, а насправді ситуація далека від ідеалу.

— Ми ж не настільки діти, щоб образитися, чогось вимагати. Мета того посту була — привернути увагу до проблеми. І адміністрація ресторану тоді пообіцяла, що до червня придумає, як зробити так, аби обладнати свої заклади пандусами чи ще чимось. Побачимо, червень скоро. Насправді річ не в цьому конкретному ресторані. То ми просто нарвалися на дурня-працівника. Проблема серйозніша. В мене ніколи не було ілюзій із приводу стосунків між державою та інвалідами. Держава робить мінімум, аби не виглядати вишкварком, і все. Знаю це добре, бо сам інвалід з дитинства. 

Ви подивіться: в Києві, якщо не помиляюся, з 52 станцій метро тільки 11 обладнані ліфтами або якимись засобами, щоб інвалід міг спуститися в підземку. Фактично, ти нікуди не зможеш потрапити. Наші міста для інвалідів не пристосовані, особливо для тих, хто пересувається на візку. І, що особливо противно, — більшість візковиків уже давно махнули на це рукою. Не можеш видертися на бордюр? Ну буває. Виданий державою візок не влазить у ліфт? Ну це таке… Не можеш зайти в магазин чи кафе? А чого ти туди взагалі поперся? 

— Хочу повернутися до теми війни. Підростає нове покоління, для якого війна — природне середовище. Ці діти ростуть в агресивному суспільстві. При цьому дорослі, які їх оточують, як ніколи безсилі у керуванні власним життям. Якими, на твій погляд, виростуть ці діти? Чи замислювався ти над цим? 

— Безумовно, війна всіх нас робить інакшими. Недавно в "Лісову заставу" під Київ приїздили дітки з Мар'їнки й Красногорівки. Ми разом із фондом "Вільні UA" допомагали їм, чим могли, возили на екскурсії. Дітки є дітки, тут вони швидко відтанули від тієї війни. Але серед них були такі пацани, що в 15 років знають про війну більше, ніж київські 50-річні дядьки. Дівчата і хлопці знають, як ставляться розтяжки, як їх знімати, вміють розрізняти за гуркотом, чим стріляють. Вони встигли навчитися цього за короткий термін, бо якщо ти не знаєш, як вижити на війні, ти помреш. Але це такі самі діти, — вони горнуться до нас, радо спілкуються. Коли я побачив, що вони сідають у потяг і їдуть назад, на Схід, — це було страхіття. 

Я не знаю, що з цим робити. І не знаю, чи буде це проблемою. Я ж не спеціаліст. Але війна на всьому залишає відбиток. А ті, у кого загинув хтось із близьких? Може вирости ціле покоління людей, які ненавидітимуть одні одних. Наприклад, я не готовий вибачати. Кому? Росії? Колаборантам? При тому що я людина неагресивна. У мене є своє розуміння цього світу, віра в те, у що я вірю. Все це не дозволяє мені потиснути руки людям, котрі вбивали дорогих мені людей. Що вже казати про почуття дітей! Вони виростуть і також не вибачать. І ті, хто перебуває по той бік, і ті, хто по цей. 

— Недавно ти зняв фільм "Укропи Донбасу". На жаль, цього фільму немає у відкритому доступі. Це історія сім'ї з Луганщини? 

— Фільму поки що немає в прокаті, бо за рахунок показів я збираю кошти для АТО. У наших людей грошей уже просто немає, — з'їли весь підшкірний жир. "Укропи Донбасу" розповідає про сім'ю волонтерів. Перед війною вони затіяли власну ферму. А потім прийшов цей псевдореферендум і все інше, й вони опинилися на окупованій території. Але, не зважаючи на це, вирішили, що допомагатимуть армії. Кидали клич в Інтернеті, збирали кошти. Потім виїжджали машиною на підконтрольну Україні територію, там закуповувалися, розвозили все українським військовим і порожняком поверталися назад. При цьому чоловік — інвалід без руки й ноги (це сталося ще до війни — нещасний випадок).

Лінія фронту ходила туди-сюди, і врешті-решт подружжя взяли в полон: якось вони заїхали не туди, думали, що перебувають на нашій стороні. Їх зупинили, відкрили багажник машини, а там — українські прапори, бронежилети. І все. Три місяці над ними знущалися, виводили на розстріли... Врешті-решт потім їх приєднали до обміну. Подружжя повернулося сюди і продовжує займатися волонтерством.

— "Укропи Донбасу" показували не лише в Україні, а й за кордоном. Чи правда, що в деяких країнах показ цього фільму забороняли? 

— Не в країнах забороняли. Річ у тому, що кілька перших показів мали бути в Німеччині. Два пройшли нормально, а ще два, на які наша діаспора винаймала приміщення для перегляду, — ні. Ватники прочули, що в Берліні все пройшло добре, і стали писати до господарів приміщень, що вони пропагують фашизм і допомагають нацистам. А люди в Німеччині на слово "нацизм" піднімають руки вгору й кажуть: "Усе, я не хочу мати з цим нічого спільного". Людина відмовила нам у приміщенні, бо не хотіла неприємностей, хоча й дивилася фільм і знала, що там ні про що таке не йдеться.

Оскільки два наших перших покази зірвали, люди, аби подивитися наш фільм, мали їхати із Західної Німеччини аж у Дрезден. Але цим самим ватники зробили "Укропам Донбасу" розголос. Після Німеччини були Польща, Туреччина, Іспанія, Швеція, Франція. Потім ми поїхали з виставкою Ukraine EXISTS в ООН, там, зокрема, показували й цей фільм. Далі виставка поїхала Америкою, і наш фільм разом із нею. Потім я возив фільм до Англії, Ірландії, Шотландії. "Укропи Донбасу" ми робили всім миром. Апаратуру взяли на Магнолії-ТВ. Решту зробили волонтерськими способами: один написав музику, інший допоміг із тонуванням фільму, хтось зробив переклад, хтось — дубляж. І ніхто ніколи не відмовив у допомозі.

Я весь час прошу наших представників діаспори — ведіть місцевих на показ фільму. І вони підтягують. Знаєте, як буває: дружина — українка, а чоловік — француз. То я кажу: бери чоловіка, клич друзів. 

— Мої знайомі повернулися з Європи. Вони побували в кількох країнах, спілкувалися з місцевими — господарем готелю, відвідувачами в кафе тощо. Були здивовані, що багатьом це або просто нецікаво, або ж вони мають спотворене уявлення про події на Сході України. 

— А ти багато знаєш про те, що відбувається в Болівії, наприклад? А коли був конфлікт у Грузії, чи багато українців цим переймалося? Отож. Це наша проблема: ми мало кричимо про те, що відбувається в нашій країні. Треба їздити й розповідати. Це наша війна. Не їхня. Сидить собі бауер удома, все нормально, за комір не капає. А якщо ми його витягнемо, покажемо фільм, — тоді в нього буде розуміння того, що відбувається в Україні. Ось зараз наші хлопці й дівчата возять Європою фільм "Іловайськ". 

— Ти написав кілька книжок — "Гагарін і Барселона", "Ген воїна" і, звісно, "Казки на ніч". Не можу про них не згадати. Незважаючи на назву, ця книжка не дитяча. Казки — це замальовки й нариси про життя, про побачене і почуте: у метро, на вулиці. Вони народилися з постів у Фейсбуці й нагадують їх — легкі, короткі. Життя сьогодні, тут і тепер. Цікаво, чому ти так назвав книжку?

— Кілька років тому якось увечері я сів і написав пост у Фейсбук, де виклав одну історію. То було після Майдану, коли розгорталися військові дії, коли почали гинути мої друзі. Стільки нагромадилося в голові і в душі, що я не витримав усього того й почав писати. Рік писав щодня. А потім вирішив: не хочу писати, аби просто писати. Робитиму це час від часу. А видавці сказали — спробуймо зробити з того книжку. Так усе й пішло. Чому така назва? Так я підписував свої пости з оповіданнями у Фейсбук.

— В одній зі своїх останніх казок ти написав: "Колись, на кінцевій, до кожного з нас підійде архангел і попросить проїзні документи. І кожен матиме розповісти, чим заплатив за проїзд по життю. Саме через те, щоб не виглядати безбілетником, я й живу так, як живу, і роблю те, що роблю". Це класно. Ти все робиш із задоволенням?

— Так, у мене немає такого розподілу: це — робота, а це — для душі. Моє хобі — це моя робота. Я не пишу книжки спеціально, — вони пишуться самі. Життя іде так, як воно має йти. Все прекрасно. Аби не війна, де гинуть люди, я би взагалі сказав, що щасливішої за мене людини просто немає. Коли я телефоную кумові на передову і чую в слухавку те, що чую, або він пише: "Виспався? А нас тут сьогодні валили!" — то не можу бути щасливим.

У дитинстві я чув вислів "до війни". Що це таке — "до війни"? А тепер я це розумію. Вже більше ніколи не буде отого "до війни". Тепер усе своє життя я розділяю на "до війни" і "зараз".

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №44, 17 листопада-23 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво