Росіянка, яка воювала за Україну: Я відчуваю себе українкою… - Персоналії - dt.ua

Росіянка, яка воювала за Україну: "Я відчуваю себе українкою…"

25 листопада, 2017, 23:41 Роздрукувати

Російська пропаганда подає її як зрадницю, злісну карательку і досвідчену снайперку.

Все просто, знаєте. Війна — це не те, коли ти читаєш про неї в Мережі. Це не те, коли ти бачиш її по телевізору. Це не те, коли ти їдеш туди, де чутно постріли й вибухи. Це — коли ти працюєш по цілі, а ціль працює по тобі. 

Юлія Толопа

Вона дуже жіночна, любить сучасну українську поезію і захоплюється гончарством. Але це не завадило їй узяти до рук автомат і піти на російсько-українську війну. 

Вона росіянка, яка почувається українкою більше, ніж деякі українці. Вона має статус учасника бойових дій, але не має громадянства країни, за яку воювала. У неї позивний "Валькірія", і російська пропаганда подає її як зрадницю, злісну карательку і досвідчену снайперку, на рахунку якої десятки бойовиків "ДНР" і "ЛНР". Насправді ж "Валькірію" звати Юлія Толопа. У зоні бойових дій вона воювала в складі "Айдару", брала участь у всіх операціях, до яких залучали батальйон. А 2016 року підписала контракт з ЗСУ і воювала ще півроку. І попри все вона любить поезію і мріє колись повернутися до гончарства…

Мене вразило і розчулило те, що вона розмовляє українською. Дуже старанно, майже без русизмів. І моє перше запитання було не про війну, а про поезію.

— Юлю, ваша сторінка в соцмережі рясніє поезією, що саме вам подобається?

— Сучасні автори: Сергій Жадан, Віра Полозкова, Катерина Бабкіна…

— А ви пишете вірші?

— Писала.

Про що?

—Про себе. Про те, що в мені відбувається.

— А про війну?

— Ні. 

Якби вона почала писати спогади про кожну з отриманих ран, її книга мала б такий самий успіх, як тора або коран…

Сергій Жадан

Юлю, ви громадянка Росії. Як сталося, що ви воюєте проти Росії?

— Спочатку я приїхала в Київ на Майдан подивитися своїми очима на те, що там відбувається. Чи справді так ненавидять російськомовних, чи справді їдять російських немовлят. Я була вражена Майданом. Нічого з того, що говорять російські ЗМІ, там не було. Люди просто стояли за свої права. На Майдані я познайомилася з багатьма людьми, які потім стали моїми друзями, з якими я згодом поїхала на війну і далі служила в "Айдарі".

— Напевно, страшнувато їхати в іншу країну, коли там відбуваються незрозумілі речі. Скільки вам було років?

— Вісімнадцять.

— Як вас батьки відпустили?

—Я не живу з мамою з 14 років. Просто сказала рідним і поїхала.

— А що спонукало йти на
війну?

—Введення російських військ у Слов'янськ. Я просто зрозуміла на той момент, що це справжня агресія. Адже Росія не мала права вводити війська на українську територію. Тому треба було захищати Україну.

— Як на ваше рішення відреагували близькі в Росії?

—Негативно. Дідусь через це зі мною досі не розмовляє. З мамою трохи спілкуюся…

 

…В голові у дівчинки відблиски золоті. На зап'ястях дзвіночки, метелики в животі, на подвір'ї великі, вологі багряні квіти. В снах у неї щоночі закінчується війна, і, коли стихає пострілів зла луна, всі до одного живі повертаються звідти… 

Катерина Бабкіна

Отже, ви служили в батальйоні "Айдар". Які функції виконували?

— Спочатку, з червня 2014-го, була в складі диверсійно-штурмової групи, пізніше стала командиром бойової машини-2.

— Як ви стали командиром бойової машини?

—У 2014-му, в липні, ми робили зачистку в Георгіївці і на околиці села відбили у бойовиків БМП-2. 

— Виходить, ви у 18 років керували чоловіками?

—Так. Але на той час мені було вже 19. І всі ці чоловіки, з якими я служила на БМП, зі мною пройшли не один бій. Ми дуже добре одне одного розуміли. Усе було добре.

— Як узагалі воювати, будучи жінкою? Ці всі жіночі заморочки, душ, гігієна, місце для сну…

—На це не звертаєш уваги. Якщо не просиш повсякчас про допомогу, до тебе ставляться просто як до солдата. Немає різниці — чоловік ти чи жінка. Ти просто виконуєш свою роботу. 

— Але бути бойовою одиницею в умовах бойових дій — це дуже важко фізично.

—Знаєте, насправді жінка сильніша за чоловіка. Я не можу цього пояснити, але мені там легше. Набагато простіше і легше. І фізично, і психологічно. Мене не напружує фізична робота. А під час останнього контракту взагалі легше було, я бліндажів не будувала і дерев не пиляла. 

— І таке робити доводилося? 

— Звісно.

— Але ж вам хоч трохи допомагали ваші побратими?

— Якщо була якась екстрена ситуація, то так.

— Є дві крайні позиції щодо жінок на війні: одні — за повну гендерну рівність у ЗСУ, інші вважають, що війна — не жіноча справа. Яка ваша думка? 

— Війна — це справа професіоналів. І неважливо, чоловік ти чи жінка. Знаєте, жінки бувають набагато сильніші за чоловіків. Я бачила чоловіків, які посеред бою, побачивши, що вбили побратима, впадали в ступор або кидали автомат і тікали. Жінки ж за період контракту можуть винести з поля бою десятки "двохсотих" і "трьохсотих". Це — статистика. 

— Під час бойових дій ви зазнали поранення…

—Так, у мене контузія і два поранення. Нескладні, дотичні. І перелам ребер. Але нічого складного… От лише контузія… Вона відчувається. Головний біль, нудота, іноді непритомнію, тиск піднімається.

— Ви отримуєте медичну допомогу, яка передбачена для ветеранів?

—Звісно. Просто зараз немає часу на це. Місяця через два-три ляжу в госпіталь. Напевно... 

— Чим нині займаєтеся?

— Виховую дитину і бігаю по інстанціях з приводу громадянства.

— У вас донечка?

— Так, Мирослава, 2 рочки 4 місяці. Вона — громадянка України.

— Яка проблема в отриманні вами українського громадянства?

— На даний час я маю статус особи, що потребує додаткового захисту. Щоб отримати громадянство, треба з Росії довідку про мою несудимість. Але я цієї довідки взяти не можу, і всі це чудово розуміють. Адже в Росії я в розшуку у зв'язку тим, що воювала проти Російської Федерації. Але, знаєте, наявність цієї довідки не означає, що я відразу отримаю громадянство. Напевно, просто є заборона надавати громадянство добровольцям. Ось і все. І ще, дивлячись на всі події, що відбуваються нині в країні, я іноді думаю: от якщо зараз мені нададуть громадянство, чи не заберуть його в мене через кілька місяців? І чи не відправлять мене "додому"?

…Ми ще маємо мапу — загубимось ще не сьогодні. Ми ще маємо час, бо на все свої певні години. Наша жовта країна така безпорадна у жовтні І такі нескінченні до щему дощі наші сині…

Катерина Бабкіна

Виходить, вам безпечніше бути в Україні зі статусом особи, що потребує додаткового захисту?

— Можливо. Але я хочу отримати громадянство України. Я відчуваю себе українкою більше, ніж 80 відсотків населення цієї країни.

— Чому так?

—По-перше, мої родичі — вихідці з України, по-друге — дім не там, де ти народився, а там де тобі добре. Ось і все.

— Якщо ви не маєте українського громадянства, напевно, не маєте жодних пільг і виплат, передбачених для ветеранів і матусь?

—У мене донька — українська громадянка, тому я отримую на дитину від держави 860 грн. Єдине — мені перестали платити допомогу як матері-одиначці, бо я останні півроку служила в ЗСУ за контрактом. Крім того, я маю статус учасника бойових дій, оформила його 2016 року.

— Тобто отримати цей статус має право навіть негромадянин України?

—Так, у законі не прописано, що для отримання статусу УБД громадянство є обов'язковим.

— Юлю, до війни, до Майдану, ви жили в Росії. Де вчилися, чим займалися?

—Вчилася на 2-му курсі медичного університету міста Кисловодськ. У мене незакінчена медична освіта, але медиком бути не хочу. А ще займалася спортом, захоплювалася гончарством. 

— Чим плануєте займатися в Україні, на мирній території?

—Не знаю ще. Я щойно приїхала після чергового контракту. Адаптуюся. 

— Що скажете про ПТСР у військових, про психологічну допомогу ветеранам в Україні?

—Я ніколи не зверталася по неї. У мене немає ПТСР. Але буває, що криє. Найкращий вихід із цього стану — це спілкування з друзями, які тебе розуміють. Головне — не замикатися в собі.

— У вас маленька донечка — це велика відповідальність, як справляєтеся? 

—Є люди, яким я небайдужа, які допомагають.

— Коли згадуєте про війну, що зринає в пам'яті? 

—Дати. Я дуже добре пам'ятаю дати, коли і що трапилося. Перше, що оце зараз спало на думку, — 12 липня 2014 року, місто Жовте — ми підірвалися на фугасі, і я єдина вижила... 

— Сниться війна?

—Ні, жодного разу.

— Коли повідомлять, що війну закінчено, що зробите найперше? 

—О, я не знаю… якщо буду в цей час на фронті, обніму всіх…

— Ви збираєтеся знову йти на фронт?

—Якщо буде потрібна моя допомога, то так. Аякже!

— А якщо будете на мирній території?

—Напевно, сяду і буду плакати. А взагалі, я про це не думала. Я ще подумаю про це…

Стережіть її, янголи, беріть під крило легке. Скажіть їй хай зберігає спокій, коли входить в чергове піке…

Сергій Жадан

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №24-25, 23 червня-6 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво