Роман Сініцин. Без табу - Персоналії - dt.ua

Роман Сініцин. Без табу

21 листопада, 10:09 Роздрукувати Випуск №45, 23 листопада-29 листопада

Інтерв'ю з учасником Революції Гідності, волонтером та одним із організаторів ініціативи "Хто замовив Катю Гандзюк?"

Ми просто вирішили познайомитися перед інтерв'ю.

Зізнаюся: у докладну біографію Романа Сініцина я ще тільки мала вникнути. Я не з його фейсбучного пузиря. Була. Але знала, що він один з організаторів ініціативи "Хто замовив Катю Гандзюк?" і володіє повною інформацією про напади на активістів у регіонах.

На самому початку розмови нас перервав незнайомий хлопець, який проходив мимо. "Здається, я вас упізнав. Ви Роман Сініцин? — Так. — Спасибі вам". Вони потиснули один одному руки, і незнайомець так само швидко зник, як і з'явився.

Тепер думаю, що й наша зустріч спочатку за столиком вуличного кафе, а потім у студії точно мала відбутися. Шукайте — і знайдете. Ще одне крило радикальної історії Майдану. Такі, як Роман Сініцин, переживши хворобу зростання, пройшовши через Майдан, війну і стикнувшись віч-на-віч зі свавіллям постмайданної правоохоронної Системи, перетворилися на системних борців із нею.

Таке відчуття, що я натрапила на якусь жилу людей нової формації. Вони молоді. Вони активні. Вони тримають дистанцію. Вони помиляються. Вони навчаються. Вони заробляють. І вони говорять правду. Роман Сініцин досить стримано й спокійно скорегував кут мого зору. Без якого складно об'єктивно сприймати й тлумачити нашу новітню історію. І це хороша новина. 

У День гідності й свободи.

 

— Романе, як ти сьогодні почуваєшся — у країні, в душі?

—Двоїсто. Бо дуже багато відкритих питань — і про гідність, і про свободу.

Як гадаєш, за що тобі той хлопець у кафе сказав спасибі?

—Ну, таке буває. Кожен, напевно, за щось своє дякує. Можливо, за якусь громадянську позицію.

За що й кому сьогодні подякував би ти?

—Насамперед людям, які зараз у Донецькій і Луганській областях десь у траншеях і окопах. Звичайних бійців та їхніх командирів. Це насправді про гідність і про свободу. Мабуть, і все.

 

Про ультрас "Волині", радикалів і власні табу на Майдані

 

Громадський активіст, блогер, ультрас, волонтер… Хто все-таки?

—Громадянин. Підприємець. Заробляю собі якось на життя і сплачую податки. Ніколи не планував ставати блогером, активістом або ще кимось. Насправді мені не подобається визначення "громадський активіст". Усе, що зі мною сталося, було спонтанним і дивовижним.

З якої точки ти можеш розпочати свою історію?

—Напевно, з точки тієї країни, де я живу. Чітко розумію: все, що сьогодні відбувається з Україною, коріниться в 1990-х, періоді накопичення первинного капіталу, бандитизму і т.ін. У тому, що ще тоді певні люди в один момент стали шанованими членами суспільства, меценатами, олігархами… І саме вони здебільшого сьогодні продовжують формувати порядок денний у країні.

  А ти як почав формувати свій порядок денний? Коли став дорослою людиною, яка подумала про свою свободу?

— Дорослим себе відчув, коли почав заробляти свої перші чималі гроші десь на третьому-четвертому курсі інституту. Ну, а злам усередині стався саме в період Майдану. Я не можу сказати, що був активним учасником. Не був ні в якій "сотні". Але брав участь у деяких зіткненнях. У тому числі першого грудня на Банковій, коли всі нас називали радикалами і провокаторами. А потім воно все якось дуже швидко понеслося. І не тільки для мене, а й для багатьох людей в Україні. Хтось пішов воювати, хтось волонтерити, хтось ховати близьких… Це все змішалося в щось таке велике й спільне, чого вже зупинити не можна.

Я правильно підозрюю, що витоки твого характеру й темпераменту родом із субкультури ультрас? З твого футбольного періоду?

—Уся ця історія про футбольних хуліганів — страшилка, нав'язана суспільству ЗМІ. Є такий стереотип, що всі вони там тупаки, які б'ють один одному пики, трощать стадіони й щось підпалюють. А це — одна з пасіонарних частин суспільства. Так, у певний період життя ці люди шукали на стадіонах адреналін, але, як показала практика, саме вони стали рушійною силою на Майдані. І на Банковій, і на Грушевського активні дії ініціювали вони. Потім багато хто з них пішов добровольцем на фронт і загинув. І тут такі терези… Я не хочу виправдовувати якісь дії ультрас, коли вони порушують закон, але можу констатувати те, що спостерігав і в чому брав участь сам. Насправді багатьох ультрас мало цікавить сам футбол, більше — конфліктна й амбіційна навколофутбольна тусовка.

Ти досить легко вимовив слово "закон". І Майдан насправді виявився далеким від цього слова. Причому обидві сторони.

—Ну так. Я стомився ходити на ці нескінченні віче вихідного дня. Це було якось дуже дико. Треба зносити регіоналів, а ми ходимо й слухаємо умовних Кличка і Тягнибока, які розповідають, що незабаром все буде як треба і міжнародне співтовариство нам допоможе. І це тоді, коли стали пропадати люди, а активістів почали бити. Це було дуже дивним, і я відчував, що Майдан буде радикалізуватися. Це вчувалося в повітрі. У нас фактично була бандитська влада, абсолютно кримінальна. І знести її якимись законними методами вже не виходило. Тому не було жодних ілюзій, і ми розуміли, що закінчити всю цю історію можна тільки силовим або якимось гібридним шляхом, використовуючи і вуличні акції, і підтримку світового співтовариства.

Для тебе принципові питання, з якого боку пролунали перші постріли. Всі запитання про розстріли на Майдані залишилися без офіційної відповіді. Що дає сьогодні можливість усім охочим маніпулювати фактами.

—Так, це велика проблема, що нікого не покарали. Ні з топ-чиновників, ні з бійців "чорної роти" "Беркута". Слідство встановило, що найбільше жертв було внаслідок розстрілів з автоматів Калашникова на сходах біля "Жовтневого". Більшість із цих людей зараз у Росії, Криму або Білорусії. Очевидно, що їм дали можливість виїхати. Ця рана не загоїлася в багатьох. І запитань справді більше, ніж відповідей.

На твою думку, потрібно розслідувати дії обох сторін? Тому що були заяви того ж таки Бубенчика, які відразу приглушили. Чому влада, яку Майдан привів на олімп, не розслідувала цих злочинів?

—Я не можу казати насамперед про розслідування якихось дій протестувальників, ґрунтуючись перш за все на пропорції кількості жертв однієї і другої сторони. Це непорівнянні речі. Протестувальники в переважній більшості були не озброєні. Можливо, були якісь одиничні випадки зі зброєю з нашої сторони. Але це вже на піку протистояння 18–19 лютого. Але в основному це були якісь середньовічні дрючки, щити, рогатки, коктейлі… А тут тебе фактично розстрілюють з автоматів або снайперських комплексів.

Та слідство у будь-якому випадку має провести всебічне розслідування. Наскільки я знаю, а я спілкуюся з адвокатами і юристами щодо цього, є великі проблеми із цим. Нова влада також не дуже поспішає розбиратися. Розслідування практично зупинилося через зміни в законодавстві. Є елемент впливу третьої сторони на ДБР, куди мають передати справу розстрілів на Майдані.

Загалом, це моя найбільша претензія до попереднього президента Порошенка. Він зайшов на посаду на протестній хвилі. І в нього був великий карт-бланш. У тому числі й на проведення чесного розслідування. Чому влада ним не скористалася? Можна сказати банально, що влада не мала політичної волі, але і вас, і мене цікавить природа цього стану. Можливо, не хотіла робити публічними якісь обставини. Та я не вірю в історію про якихось грузинських снайперів, які нібито стріляли і в тих і в тих і свідомо провокували конфлікт. І я не просто не піддаюся російській пропаганді, а багато спілкуюся з людьми, які в темі розслідування. Були проведені балістичні експертизи, і фактів, які б підтверджували цю версію, немає. Плюс-мінус, але всю картину злочинів на Майдані встановлено. Ідеться  про покарання винних, але оскільки вони не названі судом, справді залишається велике поле для маніпуляцій. І подальшого продукування страшилок.

Проте елемент радикалізму в Україні є. Я просто хочу зрозуміти, куди ми з ним прийдемо.

—Звісно, є. Як і в будь-якій іншій європейській країні. У нас є країни, де ультраправі формують коаліції в парламентах або взагалі становлять там більшість за результатами демократичних виборів. Причому в країнах, до яких нам іще дуже далеко.

Але в цих країнах немає війни. Тобі не здається, що жителі Донбасу були налякані історіями з Сашком Білим та іншими? Я кажу про реальні факти, а не про пропаганду.

—Давайте згадаємо той період. Не було поліції, не було СБУ, хтось виїхав за кордон…У людей був величезний запит на справедливість. Сашка Білого ще раніше активно використовували російська пропаганда й ЗМІ як "пугало". Бо УНА-УНСО й зокрема Музичко брали участь у деяких конфліктах у Чечні й Грузії на боці тих, хто воював проти Росії. Росія відразу лякала світ Майданом, хоча питання Росії тоді там за великим рахунком і не стояло. Російські ліберали були на Майдані. Я знаю багатьох громадян Росії, які воювали в добровольчих батальйонах і потім загинули за Україну.

Звичайно, все це використовували на територіях Донбасу. І не тільки після Майдану в 2013–2014 роках. А згадаймо 2004 рік і "три сорти українців". Усе це штучно забитий клин між одними українцями й іншими, які просто дивляться різні телеканали. Історію радикалів просто вдало підхопили й використали. Навіть якщо взяти той-таки "Правий сектор". Так, я міг би спокійно тоді назватися керівником "Правого сектору" Ірпеня й віщати де-небудь від імені цієї горизонтальної організації абсолютно не вождистського типу. Цих "правих секторів" було по країні… у тому числі й чисто кримінального напрямку. Насправді все ще добре закінчилося. Бо на руках було дуже багато зброї. Російська агресія об'єднала якусь частину цих людей, і вони пішли на фронт.

Виходить, що всі, хто був на Майдані, першими й пішли на фронт.

—Не зовсім. Я знаю дуже багатьох людей, котрі не були на Майдані. Вони сприйняли як технологію Майдан, що вийшов за гроші. Багато хто справді засуджував силові методи протестувальників проти правоохоронців. Вони не розуміли, як можна кидати "коктейлі" в поліцію. Але вони потім пішли на фронт.

 

Про війну, волонтерство й відмову Порошенка ламати Систему

 

— Твоє відчуття початку війни і твоя волонтерська історія.

—Я не думав, що це так надовго. Історія допомоги фронту, як у всіх тоді. Коли закінчилися свої гроші, опублікував пост. Мені здається, на той момент кожен третій в Україні був волонтером. Це така феноменальна історія про об'єднання народу в якісь найстрашніші моменти.

Проте створена вами з Георгієм Тукою організація "Народний тил" була однією з найбільших в Україні. До речі, як ти потім сприйняв перехід Туки на державну службу? Його заява, що він піде у відставку, якщо не буде розслідувано розстріл мобільної групи "Ендрю", залишилася порожнім звуком. Поки одні воювали й волонтерили, інші прокладали шляхи контрабанді через лінію розмежування.

—Ми йому радили йти на цю посаду. Вважали, що це історія про оновлення влади. Що стосується "Ендрю", то це особиста тема Туки. Це був його друг. Він хотів, щоб цей злочин був розкритий. Крім того, називав у медіа прізвища людей, які могли бути причетними до злочину. Чому його не розкрили досі? Для мене це очевидно. Бо це така ж історія, як і з нападами на активістів. Насправді нічого відтоді не змінилося. Скажімо так, контрабандна індустрія діє. І там замішані такі люди й такі потужні грошові потоки, що в певний момент можна вийти на дуже відомих і впливових політиків, які їх контролюють. За моєю інформацією з ООС, контрабанда їздить, усе о'кей. Тепер іще більш серйозно й централізовано, ніж тоді, коли розстріляли мобільну групу Галущенка.

Ти розчарований?

—Я з самого початку не вірив, що ці справи колись розслідують. Я реаліст. Не було в мене ілюзій, що ось піде Янукович — і заживемо. Чудово розумію якогось керівника рівня ротного, в якого сім'я живе в гуртожитку й зарплата зовсім небагато тисяч. І тут йому привозять пакет грошей і просять просто постояти, поки проїдуть дві хури. Спокуса насправді велика. Це люди.

Ну, так, а на Майдан ти тоді виходив навіщо? Раз усе так по-людськи зрозуміло?

—За день, за місяць, просто клацнувши пальцями, систему не зміниш.

За п'ять років, Ромо.

—Так, вони зацементували ту саму систему, перерозподілили потоки, додали свої схеми. Не зламали хребет Системі. Звідси — провал Порошенка на виборах.

Ти намагався допомагати ламати хребет в атестаційній комісії МВС.

—Була така ідея, умовно кажучи, просіяти працівників міліції через сито й створити нову поліцію. На основі нових, чистих кадрів. Я десь півроку з волонтерами, юристами, журналістами провів в атестаційних комісіях. Для нас це не була історія про те, як майданівці огульно когось звільняють. У нас були збалансовані комісії, де ми разом з уже атестованими поліцейськими працювали з людьми. Когось ми рекомендували підвищити, когось звільнити. І я тепер не кажу про нижчу, навіть середню ланку правоохоронців. Ми працювали в комісіях, які займалися керівниками рівня областей і головкому. Було дуже багато персоналій, щодо яких на столі лежали цілі папки з фактами про незаконне збагачення, корупцію, "кришування" наркобізнесу й проституції, зв'язків із криміналом тощо. Звичайно, таких людей одноголосно ми звільняли. Але, за нашою інформацією, 90 відсотків з них дуже швидко поновилися на роботі через структуру адміністративних судів. І навіть отримали грошові компенсації за незаконне звільнення.

Ми про це кричали, розмовляли з Деканоїдзе. Але наказ був прописаний так, що легко розбивався в суді. І, до речі, цей наказ готував пан Клименко, який на той час очолював кадровий департамент Нацполіції, а зараз — саму Національну поліцію. Вони знали, що заклали бомбу сповільненої дії, а ми, наївні, просто…

…повірили.

—Ну так. Але я абсолютно не шкодую про витрачений час. Бо саме тоді зрозумів, наскільки ця система страшна й людожерська.

По суті, ти тепер з нею й борешся, обстоюючи права активістів, на яких вчинено напади в 2017–2018 роках. Чому ми повернулися практично в ту саму точку, з якої починався Майдан?

—Тому що всі реформи правоохоронної системи, які проводила постмайданна влада, — це фейк. Система жива. Регіональні, місцеві, центральні еліти повністю зрослися з криміналом і правоохоронцями. Дуже часто взагалі неможливо розрізнити хто це: бандит, поліцейський чи бізнесмен? Це — одна іпостась. Зачистка інформаційного поля від людей, які говорять правду, — прямий наслідок збереження Системи. Ті, хто всередині неї, почуваються абсолютно безкарними. Можна зробити що завгодно, і тобі за це нічого не буде. Можна збити людину на смерть, побити невгодного, вбити…

 

Про Катю Гандзюк, тиск на владу та одіозні призначення в регіонах

 

— Катя Гандзюк примусила тебе так гостро сприйняти те, що відбувається?

— Так. Якщо чесно, до Каті все це мене майже перестало хвилювати. Я, звісно, розумів, що в регіонах настав неофеодалізм, але десь також гніздилася думка, що частина історій із нападами може бути штучно роздутою, і за ними може стояти чийсь комерційний інтерес. Історія з Катею стала переломним моментом. Я з нею дружив, я її добре знав. Ми познайомилися спочатку у Фейсбуку, а потім, у часи свого воєнного волонтерства, я звернувся до неї з проханням допомогти нашим підшефним військовим, у яких зламалася машина десь біля Херсона. Вона вирішила цю проблему за тридцять хвилин. Машину відремонтували, людей нагодували. Після цього ми тісно спілкувалися. Для мене сам факт нападу і спосіб, яким його вчинили, — сірчаною кислотою, стали таким собі рубежем. Я зрозумів: якщо ми не доведемо це розслідування до кінця, якщо ми не покараємо всіх, хто причетний до замовлення і покриває цей злочин, — гріш нам ціна. Ось і все. Доти я знав Стерненка, на якого тричі нападали в Одесі. І Катя з ним дружила. Я був у курсі подій, але не брав активної участі.

Які люди входять в ініціативу "Хто замовив Катю Гандзюк?"?

— Абсолютно різні люди. Всі Катині друзі. Чиновники, юристи, бізнесмени, журналісти… Вона мала велике коло знайомств і об'єднала абсолютно різних людей. Чесно кажучи, я не назву жодного іншого прикладу, коли б на одному протестному майданчику стояли ті, кого ви називаєте ультраправими, поруч із ультралівими. Зазвичай вони одне одного б'ють. Але сьогодні всі чудово розуміють, що це проблема спільна. Так, вистрелити, вдарити, штрикнути ножем можуть кого завгодно й де завгодно. Але всім однаково страшно, що абсолютно ніхто за це не буде покараний.

Країна хвора. Це історія про кризу довіри до правоохоронних органів і кризу справедливості. Однак рік нашої боротьби засвідчив, що боротися можна. Вся історія з Катею — це приклад "копнякової демократії". Коли ми щось робили, часто радикально, — ледве прокуратуру в Херсоні не захопили, закидавши її димовими шашками, і так рухали розслідування.

Димові шашки — це від безсилля?

— Різна природа цього. Швидше, тому, що не було інших аргументів. Вулиця залишається останнім аргументом. І тут, знову-таки, грань між законом та його порушенням дуже тонка. Ми чудово розуміли, що без медіа нам не впоратися. А камери, сорі, люблять димові шашки й фаєри. Тільки так ми могли підштовхувати розслідування. Ми називали виконавців, замовників, посередників, і правоохоронці змушені були якось реагувати. Без широкого публічного обговорення та акцій нічого б не вийшло навіть із засудженими виконавцями й одним із організаторів, Павловським, якого зараз судять. Плюс міжнародна підтримка, оскільки Катя кілька років була співробітником ООН.

Безумовно, поки що справа валиться, все не дуже добре, але якби ми взагалі нічого не робили, то у в'язниці зараз сидів би ні в чому не винний Новіков, якого як "стрілочника" просто підставили "мусори". Даруйте, але немає іншого підходящого слова для цих людей.

А журналістка Мар'яна Пцух довела його невинність.

— Так, журналістка, а не поліцейський. Але й тепер замовники — Мангер, Рищук і Гордєєв — на волі. Посередник Левін — за кордоном. Організатор Павловський не приходить на судові засідання. Якось так. Що далі? Ми не зупинимося. Ми приходитимемо з акціями на Банкову. Вже до нового президента. Ми будемо ходити на суди. Їх дуже багато. З різних епізодів. Будемо й далі спілкуватися з дипломатами. Поки що є певний стриманий оптимізм із приводу того, що робить Рябошапка. Ми сподіваємося на пред'явлення найближчим часом нових підозр. І не тільки у справі Каті, а й в інших справах, пов'язаних із розслідуванням нападів на активістів у регіонах.

Після Каті нападів стало менше.

— Так, після Катиної смерті цю лавину, яка неслася, вдалося зупинити. Були напади, але не з такою періодичністю, коли в Одесі мало не щодня когось різали й били. Де колишні кримінальні авторитети Галантерник і Труханов контролюють, практично, всі потоки і бізнес у регіоні. Та в Одесі, взагалі, немає держави Україна. Там зовсім інша, феодально-кримінальна держава. І всі небайдужі проукраїнські люди, які в різних формах про це говорили — у Фейсбуку, в газетах, у телепрограмах, на мітингах тощо, стали об'єктами нападів. Абсолютно різних, але системних і жорстоких. У когось стріляли, як у Михайлика, когось машиною душили… І все це робилося за командою тримачів регіону і за повного сприяння поліції. Все це давно й усім відоме. Генпрокурор Рябошапка недавно заявив, що відкрито карне провадження щодо кримінальної ситуації в Одесі та ролі в ній топ-керівництва міста.

При цьому президент залишає Авакова на посаді.

— Це топ-претензія до Зеленського. У моєму рейтингу цих претензій досить багато, але Авакова — на голову не натягнеш. Ми на своїх акціях озвучуємо цю тезу постійно. І всі ці розповіді влади про те, що це тимчасова історія, досить смішні.

Аваков буцім повинен "притримати радикалів".

— Зеленського лякають неіснуючими історіями, з яких ми, власне, й почали нашу розмову. Головна небезпека — в Системі. Ми ж бачимо, що відбувається. Які рішення приймають, які роблять призначення. Ми ж не наївні. Про МВС взагалі немає сенсу говорити. Люди, з якими пов'язані моторошні домайданні історії, "дахування" ескадронів смерті тощо, служать. Пан Коваль — хто зараз? Заступник глави Нацполіції? А пан Стрижак (який пов'язаний із криміналітетом і Крисіним), що колись очолював карний розшук? Де він тепер? Ой, а він у Херсоні очолює головне управління Нацполіції по Криму. І таких історій насправді десятки, коли люди, в яких руки по лікті в крові, дуже незле почуваються.

Але, крім поліції, є й інші відомства, в яких ідентичні проблеми. Є суди, котрі вже сьогодні виносять рішення, що абсолютно резонують із лінією партії. І ми розуміємо — так, є дзвінки з Банкової. Я не бачу особливих приводів до радості. Не бачу, як ламається хребет Системи, — вона знову цементується. Звісно, є якісь позитивні кроки й рішення. Але в загальній масі їх гучність і кількість поки що не гарантують якості.

 

Про штучний розкол суспільства, цінності і страхи

— Ти якось фіксуєш, як на все, що відбувається, реагує суспільство? 25 відсотків "просунутих" і 75 — "сірої маси"? Ну ти пам'ятаєш цю історію.

— Та немає ніякого поділу. Це, взагалі, остання річ— називати людей, котрі голосували за Зеленського, якоюсь пасивною масою. Все це зробили політтехнологи Порошенка. Потім у них з'явилися сім відсотків. Таким чином просто вбивали клин у суспільство. Ми, типу, еліта, а решта — дурники. Ну це смішно все звучить. Я сам не голосував за Зеленського, але я знаю купу людей, різних, адекватних, учасників і не учасників Майдану, бізнесменів, малих і великих, волонтерів… Та в нас половина армії проголосувала за Зеленського! Все це люди, які розчарувалися. І вони голосували не за якогось умовного Голобородька. Для багатьох це була форма протесту. Так, за Порошенком — безвіз, Томос, відносна свобода преси… Але цього вкрай мало в тій глобальній ситуації несправедливості в країні, яку ми з вами описуємо. Тому не треба ділити. Про людей другого сорту ми вже чули.

Ми всі насправді хочемо одного й того ж…

— Ось нашу ініціативу "Хто замовив Катю Гандзюк?" обвинувачували в тому, що ми політичний рух, який працює проти Порошенка. Але Юлія Володимирівна виявилася набагато далекогляднішою за Петра Олексійовича. Вона зразу виключила голову облради Мангера з партії, тоді як Порошенко зробив це стосовно губернатора Гордєєва та його заступника Рищука тільки після першого туру президентських виборів. І, як нам розповідали люди "в темі", він просто не хотів подавати сигнал партії, що здає своїх. Така кругова порука. І це страшно. Але це вже минуле. Тепер подивимося, як поведеться черговий президент.

Які для тебе основні маркери його адекватності?

— Розслідування справи Каті, злам Системи, мінімізація впливу олігархів і монополістів різного штибу на вектор руху країни. Безумовно, історія з Росією й війною. Це на першому місці. Прогнози технологів Петра Порошенка, що Зеленський прийде і зразу здасть країну, на щастя, не справдилися. Але є підстави вважати, що Росія зараз більше впливає на наші внутрішні процеси. Я чудово розумію мотивацію Зеленського, що він хоче закінчити війну, і ніхто, мабуть, сьогодні не скаже, як правильно це зробити. Але мене в цій ситуації цікавить тільки національний інтерес. Щоб ми — прямо або гібридно — не злилися під Росію.

Соціальний психолог Олег Покальчук в одній зі статей порадив Зеленському почати щиро говорити з армією.

— З комунікацією в них великі проблеми. Багатогодинний марафон із пресою — це не про продуману комунікацію. В армії справді є багато людей, командирів високого рангу, які не сприймають Зеленського. Я їх знаю. Достатньо й тих, хто мріє про хорватський сценарій і визволення територій воєнним шляхом. Але це сотні й тисячі вбитих. Це війна в місті і пікети матерів. Однак немає чіткого алгоритму мирного врегулювання. Незрозуміло, що, як і навіщо. Якщо вибори, то як? Контроль кордону — те ж саме питання. Амністія — на яких умовах? Тому не артикульована історія з розведенням військ. Якщо це допоможе дипломатичній грі, то о'кей. Але якій?

Ти досить витримано розмірковуєш про це. Повертаючись до початку нашої розмови й до твого радикального коріння, зізнаюся — несподівана метаморфоза.

— А радикально — це як? Я не військовий, і я не можу кричати, як це круто — піти й визволити наші території. Навіть коли я дуже хочу перемоги і поїхати в Донецьк, який мені дуже подобається.

Ти зараз і ти п'ять років тому — це дві різні людини?

— Мабуть, так. Із віком ми всі змінюємося.

У тебе скільки підписників загалом у всіх мережах? Яка у вас там атмосфера?

— Ну, тисяч сто приблизно. Ми справді все живемо у своїх мильних бульбашках. Фейсбук їх і створює. В нас усе неоднорідно й турбулентно. Так само, як і у вас, мабуть. Питань і тем обговорюємо багато. Ось кілька друзів усерйоз замислюються про еміграцію.

А ти бачиш майбутнє в цій країні? Своє? Своєї доньки?

— Поки що так. Є дуже-дуже стриманий оптимізм.

Через рік що робитимеш?

— Мені б не хотілося продовжувати те, що я роблю зараз. Чесно кажучи, я б хотів займатися бізнесом — і все. Але поки що не можу зупинитися. Доки немає результату в тому, що ми робимо тепер.

— За тобою — практично, власне медіа. Що ти відчуваєш, коли пишеш новий пост для такої аудиторії?

— Нічого особливого не відчуваю. Розумію, що можна на щось вплинути. Не глобально — ні. Раніше, у 2015–2016 роках, можна було одним постом зняти якого-небудь негідника. Тепер — ні. Уже не бояться. Давно закрилися стіною. Денис Бігус он, практично, щотижня видає якусь мега-жерсть. Частіше це просто "бульк" — і все. Навіть кримінальні справи не порушують хоча б для годиться.

Що ти за цей час зрозумів про владу? Як про категорію?

— У мене багато знайомих пішли у владу, і я зрозумів, що вона змінює людей. Майже всіх. Вони починають мислити інакше. Я не знаю, чому так відбувається. У мене ніколи не було влади.

Ти не йдеш у владу тому, що боїшся змінитися?

— Я просто не бачу себе законодавцем, хоча пропозиції ввійти до партійного списку були. У виконавчу, з гарантіями, що можна зайти зі своєю командою і працювати на результат, — можливо. Навіть не першим номером, а з тим, кому довіряю.

Що ти про людей зрозумів? Що ми такі слабкі, раз готові на варті стояти, поки "дві хури проїдуть"?

— Не всі. Я бачив десятки історій із сильними людьми. Особливо у 2014–2015 роках у Донецькій і Луганській областях. Це історії про тріумф людини, тріумф волі. Я зрозумів: головне — щоб у людини були правильні цінності. І я, слава Богу, таких знаю. І в попередній, і в нинішній владі.

А які для тебе цінності — правильні?

— Це ви мене впіймали на питанні, коли я сказав про цінності, а самому досить важко їх якось сформулювати…

Ну, спробуй… від серця.

— Я їх відчуваю, а вербально — важко. Відкритість, щирість…Коли людина з тобою щира, коли немає цього другого, третього дна, це о'кей, це зрозуміло. Можливо, ще — принциповість, коли ти розумієш усе про схеми й договірняки, але приймаєш рішення не на їх користь. Ну й чесність. Влада роздвоює людину, продукує якихось дволиких персонажів. Коли ти на ток-шоу мелеш одну нісенітницю, колегам говориш — інше, а думаєш — взагалі третє.

Чого ти боїшся?

— Боюся їздити на похорон до своїх друзів і знайомих. Бо за останні роки це траплялося часто. Але це така… погана історія… коли твоєму другові двадцять або тридцять років, і він міг би ще жити...

Ти боїшся смерті?

— Ні. Навіщо боятися неминучого?

Сенс твого життя в чому?

— Теж важко… У тому, щоб щось зробити краще. Для кожного це по-різному. Хтось створив симфонію, хтось написав картину… Я бачу сенс життя саме в цьому русі поліпшення. Коли кожен на своєму шляху намагається щось змінити.

Повну версію програми дивіться тут:

http://kalendar.zn.ua/uk/roman-sinicin/

http://kalendar.zn.ua/roman-sinicyn/

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво