Рідні прийомні діти - Персоналії - dt.ua

Рідні прийомні діти

10 травня, 16:35 Роздрукувати Випуск №17, 11 травня-17 травня

Наталія і Володимир Шевченки мають, мабуть, найбільше усиновлених дітей в Україні.

На сьогодні вони усиновили шістьох із десяти дітей своєї прийомної родини.

Після смерті доньки від тяжкої хвороби Наталя не знаходила собі місця. Чотири безуспішні спроби завагітніти, чотири викидні, операція — й остаточний вердикт лікарів: мамою вона більше не стане. Це так підкосило життєлюбну й оптимістичну Наталію, що вона впала в чорну прірву депресії. Не могла без болю дивитися на маленьких дітей, вагітних жінок, — чуже щастя так ятрило душу, що Наталія перестала виходити з домівки. Життя настільки втратило сенс, що згорьована жінка хотіла накласти на себе руки. Віруюча людина, вона багато молилася в ті довгі чорні дні, і одного моменту сталося диво. Вона відчула: "Хочеш дитину? То йди і візьми". 

Володя підтримав Наташу, і вони всиновили Івана. Майже відразу після народження малюка його батьків позбавили батьківських прав. Соціальна служба була шокована: в хаті немає меблів, на підлозі — матрац, на якому спали дорослі, поруч — коробка з-під яєць для Вані. На момент усиновлення хлопчик майже два роки жив у дитячій лікарні Слов'янська. 

Наташа розповідає: "Ми прийшли в лікарню, і нам показали Ваню. Він, як налякане звірятко, забився в куточок лікарняного ліжка й мовчки дивився величезними очима. Коли я взяла його на руки, він раптом пригорнувся і поклав мені голову на груди. Ця мить усе вирішила. Він — наш, і розлучитися ми не могли. Нянечка була вкрай здивована: малюк ніколи ні до кого не йшов на руки". 

Це було 11 років тому. За рік з'ясувалося, що в Іванка з'явився братик Андрій, появи якого "мама", поглинута пиятиками та гулянками, майже не помітила, миттєво від нього відмовившись. Наталя з Володею вперше побачили Андрійка, коли йому був лише місяць. Відразу дали згоду на всиновлення — і півтора року чекали документів, щоб усиновити. Ще за рік історія знову повторилася: та ж "мама" народила Настю й також відмовилася від неї. Дітлахів стало вже троє. 

Наталя і Володя були щасливі: вони всиновили таких гарних дітей, дали їм своє прізвище. Турботи про малечу та дім, наповнений дітлахами, були такими солодкими! І можна було б зупинитися, але в Господа, напевно, свої плани на долю людей. Перед самою війною подружжя дізнається, що п'ятимісячну Юленьку залишила її мама. "Де троє, там і четверо!" — вирішили Шевченки. А потім почули історію маленької Анжели. Її біологічна мама майже не просихала від алкоголю, і дівчинку підгодовували сусіди та… навколишні смітники. П'ятирічна Анжела важила 12 кілограмів — як півторарічна… Жінка померла від горілки, енний з черги "чоловік" утік. Так Анжела стала п'ятою всиновленою дитиною в сім'ї людей із великим серцем. 

То був початок 2014 року. Володя працював слюсарем на заводі, Наталя виховувала дітей. І мало б настати добре та спокійне життя, але почалася війна. Родина опинилася в епіцентрі бойових дій. Хто хоч раз бував у Слов'янську, той знає сумнозвісний підірваний міст: жодного вцілілого будинку обабіч мосту та дороги — стратегічних об'єктів, за які точилися важкі бої влітку 2014-го. Це — селище Семенівка, де тоді жила родина. 

Володя сказав: "Рятуй дітей!" А сам залишився доглядати паралізованого батька і пильнувати господарство. Наталія з п'ятьма дітьми віком від півтора до семи років утікала від війни через Донецьк та Макіївку і потрапила... на війну, бо там теж почалися бойові дії. Та доля була до них милосердною: вони змогли вибратись із зони бойових дій і окупацію Слов'янська перебули під опікою волонтерів у Запоріжжі, на острові Хортиця. Через тиждень після визволення Слов'янська Наталя з дітьми повернулися додому. Будинок був цілим умовно: весь покрився тріщинами, горище посічене осколками мін, на городі розірвався снаряд. Але нарешті — знову разом! 

Жилося дуже важко. Роботи на заводі майже не було, і Володя отримував то 800, то 1 300 грн зарплатні. Рятували дари природи з городу та волонтери. Саме так ми й познайомилися з Шевченками. 

На початку війни про незабезпечені сім'ї, дитячі притулки, інтернати ми дізнавалися від підопічних бійців. Від одного з них, бійця 93-ї бригади Віталія Здора (він — окрема рана в серці й окрема історія), ми дізналися про неймовірну родину Шевченків. Стільки позитиву, наснаги, любові до дітей та одне до одного вони випромінювали, що ми закохалися в цю родину в першу ж мить знайомства. Це сталося в серпні 2015 року в Семенівці. А далі — закрутилося. Нові й нові люди, дізнавшись історію родини, долучалися до допомоги: надходили продукти харчування, шкільна канцелярія, одяг та взуття, комп'ютери для навчання… Волонтер із Запоріжжя, яка прикипіла душею до дітлахів, купила їм корову! А ми — дві тонни сіна на зиму. 

Та будинок розвалювався на очах, протікав дах... Ремонтувати стару будівлю сенсу не було, — родина потребувала нового житла. Громадська організація "Ініціатива Е+" спільно з партнерами з Міжнародного благодійного фонду "Львівська освітня фундація" змогли надати половину суми, необхідної для купівлі будинку. Ще половину люди зібрали лише за 20 годин після оголошення збору у Фейсбуці.

15 березня 2016 року ми купили будинок у Слов'янську з великою земельною ділянкою. Друзі з усього світу допомагали зробити ремонт і облаштувати оселю для великої сім'ї. 

Родина Шевченків обжилася в добротному великому будинку і півтора року тому прийняла ще п'ятьох дітлахів! Усі "новенькі" діти мають серйозні проблеми зі здоров'ям та розвитком. Старшій з них, Каріні, було 11 років. Дуже мовчазна дівчинка прийшла з родини, в якій домашнє насильство — норма. Мама сидить у в'язниці. Вітчим часто перебував у поганому гуморі і зривав лють на дитині. У чотирирічному віці він кинув її на підлогу й бив ногами. Каріна боїться, що, коли біологічна мама звільниться, її повернуть назад. "У мене є мама, і я її люблю, але вона п'є й курить. Я не хочу жити з нею. Мамочко, забери мене до себе!" — просить вона прийомну матір. 

Мама п'ятирічного Єгора згоріла від горілки. Мама Дениса та Віри "народила їх, покинула й пішла". Відмовилася навіть погодувати новонароджених. Оленку чекали чотири місяці. Ця дитинка — диво. Вона народилася недоношеною, з вагою 1 кг 150 грамів. Біологічна мати відразу відмовилася від неї, але лікарі продовжували боротися. Шевченки чекали чотири місяці, поки Оленка трохи набере вагу. Дуже довго, докладаючи величезних зусиль, окремою дієтою виходжували маленьку. Тепер їй два роки, вона красуня з прегарними мигдалевидними очима, весела та лагідна. 

Дуже складно було з маленьким Денисом. Майже всю поверхню його шкіри вкривали рани через дерматит. Названі батьки вставали на годину раніше, щоби спеціально для нього приготувати дієтичні страви. Купа діагностованих недуг — від зизоокості до пороку серця. 

Зрозуміло, що в усіх дітей взагалі не було жодного шансу на людське життя ні з "мамами", ні в дитячих центрах. Наталія і Володя (без пафосу) — спасіння для своїх таких рідних прийомних дітей.

Ми сидимо з ними на їхній сонячній затишній кухні, і я знову й знову розпитую.

— Скажіть, чому все-таки усиновлення, а не опікунство?

Володимир: — Розумієш, 10 років тому ми не думали про переваги чи вади ДБСТ, прийомної сім'ї, опікунства. Ми хотіли мати дітей — і ми їх виховували. Ми робили це для себе та своєї родини. 

— З якими проблемами ви зіштовхнулися? Що було неочікуваним? 

Наталія: —По-перше, ми виявилися абсолютно не готовими до того, щоб віддати прийомну дитину на усиновлення. Нас попереджали, що треба буде віддати малюків, якщо знайдуться для них усиновителі. Ми це усвідомлювали й погоджувалися — розумом. Але коли знайшлися усиновлювачі для Оленки, мене розірвало! Я — мама! Ну як можна віддати крихітку, з якою ночей не досипали, яку вигодовували з 1 кг 900 г, не спускали з рук, раділи її першим зубкам та усмішкам?! Так ми всиновили Оленку, — більше не отримуємо на неї допомогу і втратили статус ДБСТ, оскільки тепер у нас четверо прийомних дітей (для ДБСТ має бути не менше п'яти) і шестеро усиновлених. Але ж кількість дітей не змінилася! Так і живемо. 

По-друге, зрозуміло, що найчастіше батьківських прав позбавляють за пиятику або наркотики, насильство, брак догляду. Звідси в малечі як психічні, так і проблеми зі здоров'ям. Важке дитинство (та й гени) даються взнаки. Затримка психічного та розумового розвитку, численні хвороби — майже в кожної дитини. Одного разу знайшлися усиновлювачі для маленьких Віри та Дениса. Але, вислухавши діагноз, передумали. 

Навчання дітям дається важко, і ми ставимося до цього з розумінням. Інколи доводиться захищати від надмірних вимог шкільних вчителів. Але діти — дуже хороші й роботящі, старші доглядають за молодшими і допомагають нам. Прибираємо в домівці тільки всі разом. Хлопчики допомагають татові по господарству, дівчатка — вдома. Усі самі перуть свої дрібні речі та прибирають за собою. Ми привчаємо їх до праці і виховуємо звичку до чистоти та порядку, а ще вчимо найголовнішого — бути чесними та добрими. Інколи здається, що вдається. Діти один за одного — горою. В таборі була пригода: одній дівчинці стало зле, восьмирічна Анжелка забила на сполох, покликала дорослих, і дівчинці надали допомогу. За те, що не розгубилася, Анжелу преміювали морозивом. Вона на це сказала: "Дякую, але зі мною тут братик та сестричка! Можна і їм морозива?".

І по-третє: діти ростуть. Старші входять у підлітковий вік, і часом стає важко. Вони починають самостверджуватись, орієнтуючись на оточення, часом навіть можуть нагрубіянити. Ми розуміємо, що вони уявлення не мають, як могло скластися їхнє життя. І ми в постійному пошуку, ростемо разом із нашими дітьми. 

— А з якими матеріальними проблемами зіштовхуєтесь? 

Володимир: — Коли ми прийняли п'ятьох новеньких, зовсім малих дітей і стали ДБСТ, я залишив роботу, бо мама сама не впоралася б. Ми обоє отримували невелику зарплатню як батьки-вихователі, крім того, йшов трудовий стаж. Але після усиновлення Оленки ми втратили статус ДБСТ і стали прийомною сім'єю. Тепер отримує зарплатню і має трудовий стаж тільки Наталія. За законом, лише один із батьків прийомної родини працює з дітьми. На відміну від ДБСТ, де обоє є батьками-вихователями. Я до цього ставлюся дуже серйозно, бо впевнений: не маю права жити на дитячі гроші. Тому восени доведеться повертатися на роботу, хоч і розумію, як важко буде Наталі. Ви там, у Києві, з'ясуйте, будь ласка, чому так відбувається, бо дітей як було 10, так і є, і роботи з догляду та виховання менше не стає. 

— Хто і як допомагає: держава? місцева влада? волонтери?

Наталія: — Дякувати Богу, держава без затримок фінансує прийомну родину, а точніше — четверо наших прийомних дітей. Точну суму на кожного не назву, бо зараз відбуваються перерахунки, і чекаємо збільшення. Ніби буде три прожиткових мінімуми на дитину (Саме зараз ми звертаємося до фахівців Мінсоцполітики по роз'яснення з цих питань. — В.В.).Що стосується місцевої влади, краще не питайте. Кілька разів дітей запросили на новорічні святкування, привітали на День сім'ї у Слов'янську, дали дітям торт, а нам із татом — грамоту та електрочайник. Цим усе й обмежилося. Раз на місяць-два до нас приходить куратор. Одного разу вона сказала, що є можливість допомогти, і запитала, яка допомога потрібна. Ми дали невеликий список. (Я отримала цей список від слов'янських волонтерів. Схоже, місцева влада справді вирішила допомогти, але… волонтерськими руками. Взяла список потреб у родини — й переадресувала волонтерам. Так цей список і потрапив до мене. Коло замкнулося. — В.В.).

Коли нас вітали на святі сім'ї, місцевий депутат сказав: "Приходьте, будемо вирішувати ваші проблеми!" Ми розповіли, що протікає дах, написали заяву. Рік тому. Тиша. 

О, волонтери! Ну ти сама в курсі, що ви для нас та наших дітей — найрідніші люди! Ми вижили у скрутні часи завдяки волонтерам. Ви купили нам цей будинок і допомогли його відремонтувати. Завдяки вам та залученим благодійникам ми зараз робимо ремонт на другому поверсі, де житимуть хлопчики. Допомога надходить постійно: і від військових, і від волонтерів. Якщо порівняти допомогу від держави і волонтерів, буде 30/70. 

* * *

Підтверджую: військові, наші підопічні, стають волонтерами для родини Шевченків. Дуже крутий боєць спецназу після перших відвідин написав: "Валю, я був упевнений, що не вмію плакати. Історія родини Шевченків примусила мене рюмсати, як малого хлопчика". 

Цю життєву історію, водночас і болісну, і радісну, я розповіла вам, аби нагадати, що велике серце мами й тата дає новий шанс поламаному дитячому життю, а великі справи малих людей змінюють світ. І ми, засукавши рукави, продовжуємо свою справу, бо впевнені: гуртом ми набагато сильніші, ніж кожен окремо. Тож далі буде!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво