Повернутися з вигнання - Персоналії - dt.ua

Повернутися з вигнання

5 червня, 2015, 00:00 Роздрукувати Випуск №20, 5 червня-12 червня

До 90-річчя останнього президента УНР в екзилі Миколи Плав'юка (1925—2012)

До 90-річчя останнього президента УНР в екзилі Миколи Плав'юка (1925—2012)

Уряд УНР у вигнанні… На жаль, нині мало хто в Україні згадає про таку інституцію, не кажучи вже про її діяльність. Хоча в минулому столітті вона була як кістка в горлі чорній пропаганді Кремля. Сам Микола Плав'юк — це людина, яка своєю роботою методично вбивала цвяхи у могилу СРСР. А після того як режим "відспівали", продовжив розвивати українську національну ідею вже повернувшись на Батьківщину.

 "Стихли лайнерові двигуни. У кругле віконце видно, як підвозять трап до виходу з літака. Стюардеса англійською й українською сповістила, що мандрівники прибули до київського летовища "Бориспіль"... Микола і Ярослава Плав'юки не поспішали. Серця їхні билися сильно і напружено — від хвилювання. Хто і що чекає їх на українській землі? Як їх зустрінуть? Адже ще недавно шельмували як ворогів, заокеанських ворохобників, наймитів імперіалізму..." — описуватимуть вороття Миколи Васильовича з Канади в Україну. 

Плав'юк знав, навіщо повертався — його місією було передати клейноди уряду УНР, а разом з ними і власні повноваження президентові України Л.Кравчуку. Це був важливий крок. По-перше, для легітимації переходу української влади часів УНР і Директорії до сучасної. По-друге, для визнання незалежної Української держави. Хоча багато хто із цим не погоджувався: "Не в ті руки передали, передчасно це зробили, ще немає тої України, за яку боролися…". Проте Микола Васильович розумів: після всенародно обраних парламенту і президента уряди в екзилі стають "фейковими", і на їхню думку вже ніхто не зважатиме.

Утім, можливо, він прагнув бути причетним до творення вимріяної ним української незалежності. Стільки сил було покладено на її здобуття — ще зі шкільних років, коли вступив в ОУН, і тоді, коли обіймав перші посади в українських організаціях діаспори. 

Проте починалося все не надто райдужно. Наприкінці Другої світової молодий хлопець родом з села Русів (нині Івано-Франківщина, тоді — частина Польщі) рішенням Проводу ОУН був направлений до Австрії, де "виконував важливі доручення". 1946-го закінчує середню школу в таборі для переміщених осіб у Мюнхені, а згодом — економічні студії тамтешнього університету. По якімсь часі перебирається до Канади, де у Вінніпезі жили його бабуся і дві тітки. Та тут йому спершу теж не вельми ведеться. "Прибувши до Канади, я теоретично мав професію. Я закінчив економічний факультет, але це не давало мені змоги працювати професійно у тій ділянці, бо в Канаді я стрінувся знову ж з новим світом. А в тому часі вже з новими обов'язками. Я був головою родини (ми побралися з Ярославою в червні 1948), батьком сина. Моя перша кар'єра тут почалась від замітання фабрики одягу", — згадував Микола Васильович. Проте згодом йому таки вдається знайти гідну роботу, а паралельно — закінчити Університет Конкордія в Монреалі. 

Своєрідною віддушиною стає громадська і політична робота. Спочатку Плав'юк очолює Українське національне об'єднання Канади, потім стає одним з організаторів Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ), згодом — його головою. З 1959 р. — очільник ОУН, з 1989-го — віце-президент УНР в екзилі, а по смерті М.Лівицького — її президент. 

Спілки діаспори не мали тоді реального впливу на ситуацію в Україні. Проте вони були об'єднувачами українства за кордоном і символом його боротьби за незалежність. Крім того, вони діяли на міжнародній арені там, де роль УРСР часто була знівельована. Приміром, писали десятки листів у різні міжнародні організації про обмеження прав громадян в Україні. А в ООН прагнули представництва УНР поряд з УРСР. 

Під час "відлиги", коли за кордон з України почали виїздити письменники, спортсмени, співаки, було створено спеціальну групу, яка мала навідувати ці делегації, спілкуватися з їх членами. Відтак, повертаючись в Україну, люди переповідали "вкинуті їм зерна". Це був процес "зброджування" радянського ладу. В Союзі, звісно, намагалися протидіяти цьому, всіляко боролися з УНР, ОУН, СКВУ, називаючи їхню діяльність імперіалістичним злом.

Наприкінці 1960-х рр., коли в Україні "скрипіли закручені гайки", до США потрапляє "Лихо з розуму" В.Чорновола. Книжка вразила М.Плав'юка. Він не уявляв тоді, як гноблять в Україні тих, хто намагається обстоювати національні інтереси. З ініціативи СКВУ працю Чорновола швидко перекладають англійською і активно розповсюджують. А перед Міжнародною конференцією з прав людини в Тегерані роздають книжку всім її учасникам. Радянській делегації та її пропагандистській брехні про "дружбу народів і процвітання" було завдано відчутного удару…

А тим часом Україна вже незалежна, клейноди передано, завдання виконано. Що далі? Залишалося ще одне завдання від часів Є.Коновальця: "Незалежна українська держава має стати національною за формою, за змістом і за духом. Де українська мова, церква, культура займуть те місце, яке вони повинні мати". "Своїм життям М.Плав'юк намагався виконувати це друге доручення, — розповідає Б.Червак, нинішній голова ОУН. — І ось що відбулося: коли почався Майдан, а згодом і війна, стало очевидно — без здорового українського націоналізму нам не виграти. Перші добровольчі батальйони — це були батальйони, до яких увійшли українські націоналісти з різних партій і середовищ". 

У роки незалежності М.Плав'юк літав в Україну, де була його душа, проте повертався в Канаду, де з родиною залишалося серце. Та поки був тут, проводив зустрічі, організовував роботу багатьох інституцій. Донині діють започатковані ним Видавництво ім. О.Теліги; Музей української революції 1917—1921 років, де на стіні висить Четвертий універсал УЦР, яким проголошено незалежність; Фундація ім. О.Ольжича. У приміщеннях останньої тепер штаб бойового підрозділу ОУН Збройних сил України. Плав'юку, напевне, це імпонувало б: адже українці не здаються, борються, бо мають внутрішній гарт. І "Слава Україні!" нині лунає не в камерних залах, а по всій країні.

М.Плав'юк чітко відчував ці зміни: "Основний момент, який має внести націоналістична концепція — це зміна світогляду: від того, ПРОТИ кого ми боремося, на те, ЗА що стоїмо. Мені здається, справжня перемога буде тоді, коли реалізуємо позитивну концепцію і доведемо її переконливість настільки, що дискусії про минуле втратять предметність. Наша перемога має відбутися на основі кристалізації нової позитивної програми українськості і української державності, що по суті є націоналізмом у світлі тих небезпек, які існують з боку імперського мислення Росії, внутрішніх чинників та глобалізаційних небезпек… Помахування ж Путіна "шабельками", на мою думку, є ознакою слабості. Він бачить: концептуально Росія не має (окрім претензій на імперський біполярний центр) ідеологічної зброї, якою б схилила інші держави орієнтуватися саме на московський вектор порівняно з європейським. Через те Росія програє в Азії, Прикавказзі, Східній Європі. Це закономірність", — казав Микола Васильович в інтерв'ю DT.UA далекого вже 2007 року.

 
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №22-23, 15 червня-21 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво