Письменник Ян Валетов: За нас ніхто не воюватиме і не будуватиме! - Персоналії - dt.ua

Письменник Ян Валетов: "За нас ніхто не воюватиме і не будуватиме!"

24 червня, 2016, 00:00 Роздрукувати Випуск №23, 24 червня-2 липня

З ним можна розмовляти нескінченно, що не дивно. Ракетник за освітою, підприємець, письменник і популярний блогер Ян Валетов — справжній інтелектуал. Замолоду був капітаном команди КВК Дніпропетровського університету, гравцем клубу "Що? Де? Коли?", одним із засновників гри "Брейн-ринг".

З ним можна розмовляти нескінченно, що не дивно. Ракетник за освітою, підприємець, письменник і популярний блогер Ян Валетов — справжній інтелектуал. Замолоду був капітаном команди КВК Дніпропетровського університету, гравцем клубу "Що? Де? Коли?", одним із засновників гри "Брейн-ринг". 

Його роман-попередження "Нічия земля" здобув головний приз на конгресі фантастів "Інтерпрескон-2009". Однак коли майже 10 років тому автор читав уривки з нього своїм друзям, багато хто вважав це божевільною вигадкою. На свій жаль, Ян Валетов завбачив багато подій. 

— Яне, вам не здається, що поділ нашого суспільства за принципом "зрада/перемога" більше нагадує психологічну пастку? Чи можна змусити людей дивитися на речі ширше? 

—Люди так улаштовані, що завжди проводять лінію розмежування "свій—чужий". Ми не бачимо відтінків сірого. Я завжди казав, що називати щось чорним, а щось білим — це абсурд. Немає янголів, немає святих, так само, як немає абсолютних лиходіїв. Лиходій може ніжно любити кішечок і собачок, чудово ставитися до дітей.

— Гітлер, приміром, дуже любив музику, плакав над творами Бетховена…

—І не тільки. Він обожнював свою вівчарку, добре ставився до Єви Браун, і художником, до речі, був непоганим. 

От і ми зі своєю "зрадою/перемогою"… Народ побіг в один бік з вигуками "зрада!", а потім у протилежний, причому з тією ж самою новиною. Ми не можемо виправити людей і їхнє ставлення. У нас Порошенко — герой і рятівник людства, а перегорнеш сторінку — і ось він уже виплодок пекла. Причому наводяться сотні аргументів з обох сторін. А істина, як і зазвичай, завжди посередині. Кажу банальні речі, але із цим справді нічого не поробиш. Я дуже погано до цього ставлюся і завжди кажу: "Хлопці, майте витримку!" Адже два роки тому ми могли впасти остаточно й безповоротно, ходили б із червоними прапорами.

Нещодавно мій приятель проїжджав через Придністров'я — чудовий приклад! За його відгуками, він побував у заповіднику: митники в зеленій формі з шевронами КДБ, прикордонники, ситі, добре одягнені й озброєні військові. Зупинили: "Куди їдете?" А він їхав з Румунії через Молдову і Придністров'я. "Страховка є?" — запитують. "Звичайно, зелена карта, європейська". — "Не підходить". — "Як не підходить? Усім підходить, а вам не підходить?" — "Так нас же не визнали, от і ми не визнаємо. Робіть нашу страховку!" 

Їде приятель далі, слухає придністровське радіо — російською, звісно, мовою. А там суцільна істерика: "Вороги обрушили придністровський рубль! Криза! Все погано!" При цьому росіяни впевнені, що кошмар — у Молдові, "Європа їх зжерла!". Тим часом у Молдові — шикарні дороги, доглянуті будинки, новий винний завод. А взяти Румунію? У 1994 році вона справляла моторошне враження. Зараз же — нормальна європейська країна. "Зрада" це чи "перемога"?

— Поговорімо про інформаційну війну. У вас немає відчуття, що ми її програли?

—Ми в ній і не воювали з самого початку. Відразу пропоную винести за дужки "Мінстець", бо там і говорити нема про що. Усі ці спроби створювати армії ботів просто смішні. 

В Ольгіно вкладено величезні гроші. А в нас хотіли зробити щось аналогічне, але за три копійки. По-перше, сама ідея повторити щось подібне глибоко хибна. По-друге, з таким бюджетом нічого — ні доброго, ні поганого — не зробиш.

Вважаю, що інформаційну війну ми програвали і програємо. Ми не вміємо воювати в цій сфері. Ми не вміємо безпардонно брехати, вигадувати новини й коментарі. У нас є кілька подібних видань, але я їх не читаю з почуття бридливості. Брехню російських телеканалів жителі сусідньої країни сприймають абсолютно нормально, вони в це вірять. А "Воскресный вечер с Соловьевым" — це ж симфонія ненависті!

Це однаково, що порівнювати маленьку мишку із вгодованим котом: вони з нами просто граються. Для російської влади інформаційна війна — продовження редакційної політики. Просто старий трюк, добре відомий з радянських часів. У них нічого не змінилося!

Ми не змогли нічого протиставити, всі наші медіа — для внутрішнього вжитку. Ми програли у сфері іномовлення. В Німеччині — величезна кількість "ватників", у Прибалтиці — взагалі ціле гніздо, особливо в Латвії. Та й у себе програли, надто на лінії опору. Там дивляться і слухають сепарське радіо і новини.

— Відомо, що частину архівів КДБ України свого часу знищили, частину вивезли до Москви. Але відносно недавно відкрили доступ до того, що залишилося. Чи мала ця подія достатній резонанс?

—Це в кожному разі обов'язково треба було зробити. Адже дуже мало людей, які, живучи в СРСР, не мали би справи з КДБ у тій чи іншій формі. Були "перші відділи", які працювали на кожному великому підприємстві чи в інституті. Існувала ціла армія "сексотів" — "секретных сотрудников" (навіть слово таке вигадали!).

Відкриття архівів КДБ пройшло практично непоміченим. А чого ви, власне, очікували в країні, де чимало людей досі з придиханням вимовляють ім'я Сталіна? Що більше буде безладу, то сильнішим буде бажання жорсткої руки. 

Тут є два чинники. Я зустрічав людей, які про війну розповідали з палаючими очима. Так, була війна, важкі довоєнні часи, голодні післявоєнні. Однак людина була молода, в неї була любов, сили, враження! А тепер нічого не залишилося, самі спогади. По-друге, ці люди не думають про те, що коли прийде умовний Сталін, то як виконавців того самого горезвісного "порядку" їх пошлють працювати на Біломорканал або будувати Норильський металургійний завод. 

Нещодавно я бачив моторошні зйомки розкопок розстріляних у Новограді-Волинському. Там знайшли останки людей, убитих пострілом у потилицю, у тому числі сотню дітей. Про це треба пам'ятати.

— Ваше ставлення до декомунізації, перейменування міст, зокрема вашого рідного Дніпра?

—Я дуже добре до цього ставлюся. Як корабель назвеш, так він і попливе! Останніми роками я працюю над сценарієм про часи Лютневої революції і Жовтневого перевороту. Головний персонаж — відомий український промисловець і меценат Михайло Терещенко. 

— Це сценарій художнього фільму?

—Уже написано роман і сценарій серіалу. Мені доводиться вивчати безліч документів, спогадів. І от з Києва мені мали переслати книжку, запитують, де розташований офіс. Відповідаю, що на вул. Дзержинського. Товариш сміється: адже доводиться відправляти книжку певного змісту з вул. Урицького на вул. Дзержинського! Це чорний-чорний гумор. Минуло майже сто років, і ми вже чудово знаємо все і про Урицького, і про розстрільні списки. Дуже дивно, коли в нас у місті кричать: "Ми звикли, що воно назване на честь Петровського!" Навіть вигадали, що вул. Дзержинського назвали не на честь Фелікса Едмундовича, а на честь Владислава Едмундовича, який був лікарем. Повірте, це неправда! Я народився і виріс на вул. Леніна.

— А я на Горького.

—Ну, це ще півбіди. Хоч і пролетарський був письменник, але талановитий. А от Ленін для мене порівнянний з Гітлером, у негативній конотації. Зараз вулиця називається Вознесенська, правда, гарно?

— Дуже!

—Вулиці повернули її стару назву. Але, я проти того, щоб політизувати нові назви. Назвіть Фруктова, Яблучна, Троїцька, так як завгодно! Не треба називати вулиці іменами політичних діячів, бо ставлення до них може змінитися в будь-яку епоху. Старі люди кричать: "Я звик!" І я звик, бо прожив у рідному місті понад п'ятдесят років і теж пам'ятаю старі назви. Але нічого, мине час, звикнемо потихеньку. Зате в нас не буде вулиць, названих на честь убивць.

— Що ви думаєте про можливість широкомасштабного вторгнення? Чи розмови про це — елемент інформаційної війни?

—Гадаю, так. Я не дуже вірю в повномасштабне вторгнення. От два роки тому це було цілком можливо. Росіяни на підйомі, вдала операція в Криму. А знаєте, чому вдала?

— Здогадуюся…

—Є така приказка: "Молодець серед овець, а на молодця — сам вівця!" Коли на територію Криму введено приблизно
40 тисяч особового складу, коли ніхто не чинить опору… Адже використовували те, що за 25 років у Криму не створили українського середовища, не займалися ідеологічним вихованням молоді. Крим залишився заповідником СРСР. Тоді, при бажанні, окупанти змогли б пробити коридор. Без хибної скромності скажу: якби не вистояв Дніпропетровськ, звалився б увесь Південний Схід. Я не військовий тактик, але це очевидно. І тоді Путін був би на коні. Чого забракло? Рішучість у них була, і живий ресурс, техніка, гроші. Але захопити територію й утримати її — різні речі. Вони не мали тієї підтримки, на яку розраховували. Хоча я знаю багато людей, які зустрічали б окупантів з квітами. Так що тепер це малоймовірно. Захід дуже добре зрозумів, що може стати наступним.

— "Закордон нам допоможе?"

—Я в це не вірю. Знаєте, як кажуть: "Якщо людині дати рибу, вона її з'їсть, якщо вудку, вона вас замучить розмовами про риболовлю, але якщо просто дати їй "ляща", вона, можливо, підведеться і зробить щось сама". От нам зараз саме "дають ляща", і це абсолютно правильно.

І тут я повертаюся до вашого першого запитання про "зраду/перемогу". Щоб мати підтримку Заходу, зокрема фінансову, нам довелося виконати низку умов. От як Путін примушує всіх до миру, так Захід змушує нас змінюватися. Ми не хочемо, та жодне суспільство не хоче. Я вам навіть більше скажу: люди не хочуть реформ, бо це дуже болісно. Це означає, що сьогодні ми будемо жити гірше, ніж учора, сподіваючись, що згодом стане краще. Усім відомого Бальцеровича за його реформи ненавиділа вся Польща.

— Та й про Маргарет Тетчер частина британців згадує без особливої теплоти… 

—Звісно, бо вона закрила шахти і залишила людей без роботи. Проте Велика Британія опинилася в десятці найсильніших країн світу!

Те саме відбувається зараз у нас. Захід змушує нас змінюватися, тицяє носом, як кошеня, змушує ухвалювати пакети законів. Що швидше ми мінятимемося, що більше відпрацьовуватимемо свою погану карму (не люблю цього вислову, але тут він доречний), то далі ми будемо від будь-якого вторгнення. Я чудово розумію: для того щоб змінитися, потрібно витратити час, сили й покоління. Україна з хрускотом, через коліно, з кров'ю, з усіма обвинуваченнями, але повзе в потрібний бік, її тягнуть. За нас ніхто не воюватиме і не будуватиме. Пам'ятаєте, як Черчилль, звертаючись до народу, сказав: "Мені нема чого запропонувати вам крім крові…

— …тяжкої праці, сліз і поту!"

—Це прекрасно, коли лідер нації має сміливість таке сказати! Я хотів би, щоб Петро Олексійович набрався мужності і визнав: "Я не закінчив війну". Адже він навіть не вибачився за те, що обіцяв закінчити війну за два-три тижні. От ви в це вірили?

— Ні.

—А суспільство загалом за це проголосувало. Адже "колективне несвідоме" — не надто розумне. Є психологія натовпу. Наприклад, те, чого самі б ви ніколи не зробили, у натовпі — простіше простого. Але ж уміння сказати правду дуже важливе! Та в нас із цим традиційно погано. І до 1917-го було не дуже добре, а після — зовсім біда.

— Нині з'явилося багато книжок, фільмів про Майдан, про війну. Їхня якість часто сумнівна. Здебільшого це експлуатація теми патріотизму. Чи траплялися вам достойні твори? Чи не замислювалися про те, щоб самому про це написати?

— Я поки що не читав і не бачив на тему Майдану нічого, що можна було б назвати літературою і кіно. Час не настав, потрібне глибоке осмислення. Я не збираюся писати про Майдан і не готовий писати про війну. Поки ще не готовий. 

— Що ви думаєте про заборону імпорту російських книжок і "чорні" списки Міністерства культури?

—Я не бачу нічого поганого в тому, щоб змусити російські видавництва друкувати свої книжки в Україні. Будь ласка, у нас є видавничі потужності, чудові поліграфічні комбінати. Хочете — укладайте з ними договори і працюйте! Отримуючи реєстраційний номер, книжки проходитимуть певну цензуру. 

Чи потрібна вона? Я завжди був принциповим противником цензури. Але — до воєнних дій. Якщо ми стикаємося з прямою ворожою агітацією, пропагандою насильства і міжнаціональної ворожнечі, цензура обов'язкова. Погляньте, що вони друкують, самі обкладинки чого варті! Мене просто вбила історія про Юрія Гагаріна, який не загинув, залишився живий і служить у ракетно-зенітних військах Росії. Або про те, як наш сучасник потрапляє на прийом до Петра I і допомагає государеві розбудовувати потужну державу, яка всіх перемагає. Для мене справжня загадка, як це можна читати. Однак це ввозять, купують, чого в принципі не повинно бути. Зрозуміло, що ця гидота однаково потрапить до нас через інтернет, через електронні книжки. Але держава повинна реагувати на такі речі, має бути чітка видавнича й ідеологічна політика.

А до "чорних списків" я ставлюся погано. Мені видається сміховинною причина заборони "Іронії долі" через те, що Тализіна якось не так відгукнулася про Україну. Тим більше що Еміль Брагінський, один з авторів сценарію таких фільмів, як "Стережись автомобіля", "Службовий роман" і інших хороших фільмів, був моїм учителем.

Михалкова як режисера я перестав поважати після його останніх фільмів. Мені бридка його людська позиція, і не тільки щодо України. Але він залишається автором "Раби кохання", "Незакінченої п'єси для механічного піаніно", "Обломова". Я дуже люблю вірші Юнни Моріц, але не можу читати того, що вона пише тепер. Її здолало українофобство й маразм. Пореченкова і Охлобистіна просто бачити не можу! Я не підтримую заборони, але це відплатна реакція. Будь-яка людина реагує на тиск, країна теж.

Хоч би про що ми з вами говорили, сприйняття змінилося. Можна все що завгодно думати про "перегини", але не варто забувати, що половина населення "під пивце" однаково піде дивитися й слухати "шо попало". У нас нині протистояння тридцяти відсотків патріотів і тридцяти відсотків "ватників" при повній байдужності решти. Я дуже не люблю, коли кажуть: "Російська мова — мова ворога". Але я чудово розумію, чому люди це роблять. Тому вважаю, що довгострокова політика уряду має бути спрямована на те, щоб через 30 років 85% населення країни вдома, у побуті, на роботі розмовляли українською мовою. За 30 років цей відсоток дійде до 90, а за 40—50 років (для країни це взагалі не термін) — і всіх 100%. Усе слід робити м'яко, без насильства. Бо щойно виникатиме тиск, відразу виникне протидія — третього закону Ньютона ще ніхто не скасовував!

— А самі ви розмовляєте українською мовою?

—Не так вільно, як російською. Словниковий запас великий, але треба тренуватися. Два-три тижні практики — і починаю щебетати! 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво