Перший патріарх української церкви - Персоналії - dt.ua

Перший патріарх української церкви

19 квітня, 2013, 19:30 Роздрукувати

Це складна, суперечлива, але, без сумніву, видатна постать. Стараннями радянської пропаганди, церковних істориків та іноземних дослідників про нього створено кілька стійких міфів.

Полтавська земля щедра великими людьми. Багатьма іменами визначних політичних, військових, культурних і церковних діячів прославила вона Україну. Серед них є особистості, чиє життя позначене особливим духовним горінням. Часто це були цілі родини. З роду Петлюр, приміром, вийшов не тільки голова Директорії і головний отаман військ УНР Симон Петлюра. Тісними родинними узами пов'язаний із ним першоієрарх Української православної церкви в США, перший патріарх Київський і всієї України Мстислав, у миру — Степан Скрипник. Це складна, суперечлива, але, без сумніву, видатна постать. Стараннями радянської пропаганди, церковних істориків та іноземних дослідників про нього створено кілька стійких міфів. Ще впам'ятку часи, коли С.Скрипника характеризували як "петлюрівсько-шляхетсько-гестапівського годованця" і "буржуазно-націоналістичного зрадника". Сьогодні його називають "Божим помазаником для України… духовним лідером нації", "однією з найвизначніших постатей ХХ століття, великим сином України, який усе своє життя присвятив служінню українському народові і його Церкві".

Степан Скрипник народився 10 квітня 1898 р. у Полтаві в глибоко релігійній сім'ї нащадків козацького роду. Батько його, Іван Скрипник, походив з козаків Миргородського полку, мати Маріямна, з роду Петлюр, — рідна сестра Симона Петлюри. У формуванні світогляду Степана велику роль відіграли православні традиції. Як згадував патріарх, у його родині було "сім дядьків священиків по материній лінії". Разом з тітками Маріаною і Феодосією Степан відвідував церкви й монастирі Полтавщини. 

Навчання розпочав у приватній підготовчої прогімназії В.Шевелева, де здобували знання діти свідомих українців. Після того, як влада закрила школу за участь учнів у святкуванні ювілею відкриття пам'ятника І.Котляревському, Степан Скрипник вчився у Полтавській першій класичній чоловічій гімназії. Там вступає до таємного "Гуртка українських середньошкільників у Полтаві", де під керівництвом П.Чижевського, П.Ризенка та Ф.Попадича провадилася патріотична робота серед учнівської молоді. 

Закінчити освіту Степанові не вдалося. Обставини виключення його з гімназії досі достеменно не відомі. У своїх спогадах владика Мстислав пояснює це призовним віком — 18 років. Хай там як, але навчання в Полтавській гімназії — важлива віха в житті юнака, бо мало неабиякий вплив на формування його поглядів. Там його озброїли знаннями, націлили на патріотичну діяльність, розвинули почуття національної свідомості. Все це стало головною передумовою його формування як громадянина. 

У дитинстві Степан, очевидно, не мріяв про духовний сан. Дотримуючись традицій свого козацького роду, обрав військову кар'єру. Після навчання в гімназії вступив до військової школи прапорщиків в Оренбурзі. Революційні події 1917 р., перипетії відродження України захопили його у свій вир. Він служить вояком у Першому кінному полку гайдамаків ім. К.Гордієнка. Про це відомо з листа Івана Скрипника до Симона Петлюри, в якому він, повідомляючи, що Степан добровільно вступив до полку гайдамаків, просив улаштувати сина у військове училище. 1917—1921 рр. С.Скрипник провів переважно в діючих частинах Української армії. Зокрема в 1918-му бере участь у поході Запорізької дивізії до Криму. У липні 1918 р., заарештований німцями, разом із С.Петлюрою просидів у Лук'янівській в'язниці понад чотири місяці. Після звільнення повертається у фронтові частини, але не надовго: в березні 1919 р. був поранений. Після шпиталю хорунжого С.Скрипника відряджають у похідну канцелярію головного отамана військ УНР, де він і завершує в 1921 р. свою службу в Українській армії.

Після війни потрапляє до табору інтернованих у м. Каліш, веде там культурно-освітню роботу. Звільнившись, осідає в Луцьку, бо хотів жити й працювати серед свого народу. Та восени 1922 р. польська поліція спершу заарештовує, а потім виселяє С.Скрипника з Волині. Так він опиняється на Галичині, де працює в системі кооперації. 

Травневий переворот 1926 р. в Польщі та прихід до влади Ю.Пілсудського українці сприйняли з піднесенням. Вони сподівалися, що Пілсудський, який у 1920 р. підтримав Петлюру у війні з більшовиками, зможе відновити попередню політику, сприятливішу для українського населення Польщі. С.Скрипник знову повертається на Волинь, веде активну культурно-масову роботу серед тамтешніх селян. Того ж року вступає до Вищої школи політичних наук у Варшаві й 1930 р. успішно її закінчує. Перед цим, 1929 р., він закінчив курси у Вільному університеті Варшави і одружився з галичанкою Іванною Вітковицькою. В них народилося троє дітей — син Ярослав, доньки Тамара і Маріана. 

1930 р. С.Скрипника обрали депутатом польського сейму від Волині й Полісся (ця частина України до 1939 р. була під владою Польщі). Він ревно захищав соціальні, національні та освітні права своїх виборців, палко обстоював інтереси православного населення Волині, яке польська влада намагалася насильно ополячити, руйнуючи храми й усіляко утискуючи парафіян. 

Відповідальне становище в польському парламенті не заважало Скрипникові бути активним в українському громадському житті. Він був членом президії Товариства ім. митрополита Петра Могили в Луцьку, головою товариства "Українська Школа" в Рівному, а також членом інших українських культурно-громадських організацій, які допомагали зберегти українське шкільництво й пресу, стимулювали українське національне відродження на Волині. Крім того, на Волині С.Скрипник брав активну участь у церковних з'їздах духовенства і мирян, був організатором масових маніфестацій 10 вересня 1933 р. в Почаївській лаврі, які поклали край московським впливам у Православній церкві. Через кілька десятиліть, 1991 р., в інтерв'ю журналу "Українське Православне Слово" владика Мстислав згадував ті дні: "Ми за Почаїв боролись, бо він і за польських часів був під крилом московським. Націоналістичні польські кола скоріше підтримували московські чорносотенні кола. Я був у Рівному. Мене там прекрасно зустрічали. Там я жив 16 років, водив по дві, по три тисячі, одного разу шість тисяч на прощу до Почаєва. А зараз мене до Почаєва не пускають…". 

За дев'ять років роботи в польському сеймі С.Скрипник виголосив близько 20 промов з українського питання, розвитку освіти, церковних проблем тощо. За цей час він став зрілим, досвідченим політиком, що згодом допомогло йому в боротьбі за відродження й розвиток помісної Української церкви. 

По якімсь часі після того, як радянські війська зайняли Львів, загинула за нез'ясованих обставин дружина Скрипника. Вдруге він вирішив не одружуватися і сам піклувався про
дітей.

Висвячений у квітні 1942 р. на ієрея, а трохи згодом пострижений у ченці з ім'ям Мстислав, 14 травня 1942 р. він був хіротонізований на єпископа Переяславського в Андріївській церкві в Києві. Для організаційного об'єднання під крилом УАПЦ всієї української території єпископ Мстислав відвідує найважливіші єпархії — насамперед на Переяславщині, потім рідну Полтаву, Кременчук, Лубни, Хорол, Харків, інші центри Лівобережжя. 

У жовтні 1942 р. єпископ Мстислав узяв участь у соборі єпископів УАПЦ у Луцьку, що, через заборону німецької влади, проходив нелегально. На цьому соборі було підписано "акт поєднання" між представниками Автокефальної та Автономної церков. Цей документ, одним з творців якого був владика Мстислав, — важливе досягнення УАПЦ. Та об'єднання не сподобалося німцям, розпочалися репресії. Найбільший гнів німецької влади впав на єпископа Мстислава, якого вважали ініціатором поєднання церков. 12 жовтня 1942 р. його заарештували, тримали в ув'язненні у Чернігові, Прилуках і в Києві. Пізніше в одному з інтерв'ю на запитання "Що було найстрашніше на вашім віку?" владика відповів: "Був момент, коли я в 1943 році сидів у камері смертників у Києві. На коридорі зустрів голову Всеукраїнської кооперативної спілки, мене вели в один напрямок, його — в інший, і він мені сказав: "Мене ведуть на розстріл". А коли я увійшов у камеру, мені сказали, що сьогодні той день, коли виводять на розстріл. А поза тим з таких моментів страху не мав. Я вірив у те, що все приходить од Бога".

Завдяки клопотанню духовенства, у квітні 1943 р. єпископа Мстислава було звільнено з в'язниці київського гестапо з умовою, що він не відправлятиме служби Божої і не буде проповідувати. З наступом радянських військ єпископ Мстислав виїжджає на Галичину, потім — до Польщі, де пробув до весни 1944 р. У Польщі, за дорученням митрополита Полікарпа, організовує евакуацію українського духовенства з сім'ями в Західну Європу. Ідеться про майже 700 біженців, серед яких десятеро православних єпископів, 150 священників, з них 30 — греко-католицьких. Разом з ними 1944 р. емігрував на Захід і Мстислав. Його архіпастирська діяльність у 1944—1950 рр. пов'язана з організацією церковного життя православних українців діаспори в Німеччині, Франції та Канаді. 1950 р. він переїхав з Канади до США, де очолив УПЦ — спочатку як архієпископ при митрополиті Івані Теодоровичі, а після упокоєння останнього 1971 р. — як митрополит УПЦ у США, з приєднаними до неї єпархіями в інших країнах української діаспори.

Найбільшим досягненням Мстислава в ті часи вважається побудова "Українського Єрусалима", або "Українського пантеону", у Бавнд-Бруці, поблизу Нью-Йорка. Відтоді саме тут осердя усього життя Української православної церкви США. Сюди перенесено консисторію та інші духовні установи. У 1950-х рр. у Бавнд-Бруці зведено величний храм, а при ньому відкрито православний цвинтар, на якому знайшли вічний спочинок визначні українські діячі, зокрема й з Полтавщини: А.Левицький, Н.Городовенко, М.Степаненко, С.Лазуренко. До комплексу ввійшли також музей, бібліотека, архів, видавництво з друкарнею, українська православна семінарія.

З відродженням української державності митрополит Мстислав усі свої сили й досвід спрямовує на відновлення УАПЦ в Україні. В 1990 р. на Помісному соборі УПЦ в Києві 92-річного митрополита Мстислава було обрано першим патріархом Київським і всієї України. Доля судила саме цій, немічній фізично, але сильній духом людині очолити перше в історії України патріарше управління Православною церквою. Дивовижною була енергія, з якою патріарх Мстислав на десятому десятку свого життя брався за справу відродження Української православної церкви в нашій державі. Вже сам факт, що за три роки свого патріаршества він вісім раз відвідав Україну і подовгу тут працював, — говорить сам за себе.

Патріарх двічі побував у рідному місті. Через десятиліття розлуки Полтава зустрічала свого вірного сина у травні 1991 р. та в грудні 1992-го. У перший приїзд владика завітав до родинного будинку, відвідав місця, де були колись Всесвятська церква, в якій його хрестили, та нині зруйнований цвинтар, де упокоїлися його батьки. З усіх цінностей його життя Полтава дивом зберегла лише батьківський будинок. У ньому, напівзруйнованому та аварійному, якому вже понад два століття, 24 грудня 1994 р. було відкрито меморіальний музей патріарха УАПЦ Мстислава Скрипника. Відтоді "Сестринство Святої княгині Ольги" самотужки частково відбудувало меморіальну садибу. Але й зараз будинок потребує термінового ремонту. 29 липня 1994 р. на ньому відкрито меморіальну дошку. 2008 р. музей перетворено на історичний культурно-духовний центр на основі меморіального будинку. Влада обіцяє розробити проект і, щойно з'явиться можливість (надійде державне фінансування), збудувати музей наново — із сучасних будівельних матеріалів. А поки що родинний будиночок Мстислава стоїть на вулиці Карла Лібкнехта, 7, і чекає своєї долі...

Помер святійший патріарх 11 червня 1993 р. на 96-му році життя. Незламна духом постать цього вірного сина нашого народу повинна посісти належне місце серед плеяди видатних українців.

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 18 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво