"Пелікан" і "пеліканеня"

Одного з провідних українських мистецтвознавців першої третини ХХ ст. Данила Щербаківського учні прозвали "пеліканом". Таке порівняння з птахом, який для християн був уособленням милосердя, батьківської любові, самопожертви, символом євхаристії та самого Христа, виявилося пророчим. Якщо, згідно з оповідями пам'ятки стародавньої літератури "Фізіолог", пелікан, подібно до Спасителя, власною кров'ю воскресив пташенят, то Д.Щербаківський офірував життя задля збереження улюбленого дітища - музею. Народився дослідник, за офіційними документами, 30 (18 за ст. ст.) грудня 1877 року в селі Шпичинці (нині Ружинського району Житомирської області) у священицькій родині. Його фахове становлення відбувалося під визначальним впливом Володимира Антоновича на історико-філологічному факультеті Київського університету св. Володимира (1897-1901). По закінченні навчання юнака залишили на кафедрі російської історії. Здавалося, майбутнє визначено. Утім його доля зробила несподіваний поворот. У 1904 році директор Київського музею старожитностей і мистецтв (нині тут Національний художній музей України) Микола Біляшівський, розгледівши завзяття й неординарні здібності молодого історика, переконав його вивчати народне мистецтво, яким тоді ще мало цікавилися. Відтоді збирання, студіювання та охорона пам'яток українського мистецтва стали сенсом життя Д.Щербаківського. З цього шляху його не змогли звернути ані чотири роки викладання в гімназіях Умані, ані мобілізація до війська під час Російсько-японської та Першої світової воєн, ані економічна руїна й голод кінця 1910-х - початку 1920-х рр., коли єдиним харчем була юшка з лободи, зібраної на дніпровських схилах. Спочатку як кореспондент, а з 1910 року як завідувач історичного та етнографічного відділів музею дослідник, за влучним зауваженням історика та теоретика мистецтва Федора Ернста, "кінно, пішо, поїздом і пароплавом обійшов і об'їздив усі закутки, всі міста, містечка й села України, по всіх її широких просторах виучуючи пам'ятки її минулого". Навіть із фронту він надсилав придбані власним коштом у Східній Галичині й Північній Буковині ікони, рукописи, килими та інші твори. А в роки визвольних змагань разом із двома музейними служителями - своїми тезками - перевіз із полишених власниками помешкань до музею сотні ще не спалених чи розграбованих пам'яток. За підрахунками сучасників, дослідник збагатив рідний музей на 30 тис. творів, сформувавши одну з найрепрезентативніших колекцій українського мистецтва, що нині розподілена між національними музеями та заповідниками Києва - художнім, історичним, народного декоративного мистецтва, Тараса Шевченка, Києво-Печерським і, хоч як дивно, російського мистецтва. Крім того, він організував масштабні виставки й опублікував близько півсотні розвідок про портретне малярство, народну картину, золотарство, дерев'яну церковну архітектуру, килимарство, Шевченкову спадщину та ін., що сформували канон українського мистецтва. Блискучий науковець, Д.Щербаківський, за твердженням сучасника, "з величезним напруженням волі, у глибокому переконанні, властивому кращим представникам старішої генерації українців, що не можна зрікатися й одної роботи, яку треба робити і якої нема кому робити", брав на себе тягар найрізноманітніших справ. Скажімо, в 1922-1923 рр. повернув з Москви до Києва понад 3 тис. золот арських виробів, вилучених із церков і музеїв республіки у фонд допомоги голодуючим. Опікувався становленням реставраційної справи та організацією наукових інституцій, серед яких - секції етнографії та мистецтв Українського наукового товариства, Кабінет етнології та антропології ім. Хв.Вовка, мистецький відділ Всеукраїнського археологічного комітету. Викладав історію українського мистецтва в київських художніх навчальних закладах - від Академії мистецтв до художньо-індустріального технікуму. Особливо важливу роль Д.Щербаківський відіграв у підготовці мистецтвознавців у Київському археологічному інституті. Коли 1924 року влада закрила навчальний заклад, він організував семінар з українського народного мистецтва при музеї, учасники, точніше, учасниці якого в 1927-1929 рр. стали першими аспірантками Науково-дослідної кафедри мистецтвознавства та київських музеїв. Щедро ділячись власним "збирацько-дослідницьким" методом, він вимагав від учениць цілковитого самозречення в роботі й щиро радів успіхам своїх "пеліканенят". Поряд із Марією Новицькою, Євгенією Спаською, Любов'ю Мулявко, Катериною Білоцерківською, Марією Вязьмітіною до когорти його найздібніших учениць належала Наталя Коцюбинська. В експедиціях дівчина зібрала величезний матеріал з вишивки, ткацтва, хатніх розписів, надгробних пам'ятників, який використовувала для підготовки промоційної (дисертаційної) роботи "Орнаментація рушників і килимів Поділля", для "орнаментальної абетки" та карти художньої промисловості України. Та опублікувати вона встигла небагато. Її найґрунтовніша розвідка - "Пелікан в українському мистецтві" - вийшла у світ 1926 року й стала своєрідною присвятою й посвятою вчителеві, який 6 червня 1927 року вкоротив собі віку, кинувшись у Дніпро. З призначенням 1923 року директором музею молодого чиновника з неповною середньою освітою - колишнього співробітника ЧК Андрія Вінницького Д.Щербаківському доводилося боронити заклад від його некомпетентних дій, зокрема намірів передати значну частину колекції до інших музеїв, обстоювати пріоритетність питань збереження експонатів і наукової роботи. У результаті дослідник став об'єктом інсинуацій з боку директора та його "молодої команди", особливо завідувача бібліотеки Антіна Онищука, котрий вирішив скористатися ситуацією, аби підвищитися по службі. Безпідставні звинувачення в некомпетентності, недбальстві та авторитарності, байдужість і навіть заангажованість інституцій, до яких звертався вчений, зробили свою чорну справу. В останньому листі він написав: "Я втомився. Залишити Музей, якому віддав кращі роки свого життя, не маю сили. Боротись з кваліфікованою підлістю Онищука й Винницького не вмію, терпіти постійні провокаційні візити Винницького далі вже не можу...". Самогубство Д. Щербаківського збурило не тільки Україну - про це багато писали столичні газети республік Радянського Союзу, українські ЗМІ Західної Європи й Америки. Похорон дослідника в Києво-Печерській лаврі перетворився на багатотисячну маніфестацію. Ієрархи УАПЦ, у створенні якої Д.Щербаківський брав діяльну участь, приватно відправили панахиду. Всім було зрозуміло, що його відчайдушний крок - це протест не тільки проти дій кількох осіб, а й проти цілої системи. Громадськість вимагала провести розслідування обставин самогубства й призначати на керівні посади людей з вагомим науковим авторитетом. Утім, за вказівкою політбюро ЦК КП(б)У розслідування припинили. Через кілька років на процесі Спілки визволення України Д. Щ ербаківського оголосили керівником антирадянської організації музейних працівників. У 1934-му його могилу зрівняли із землею. З розгортанням масового терору учениць Д.Щербаківського позбавили можливості працюва ти за фахом, кидали до в'язниць, відправляли в заслання. Найтрагічнішою виявилася доля Н.Коцюбинської, яка доклала чимало зусиль для вшанування пам'яті вчителя, - 1934 року її заарештували й заслали на три роки, а після повторного арешту судова трійка управління Н КВД у Саратовській області засудила жінку до найвищої міри покарання. 11 грудня 1937 року Н.Коцюбинську розстріляли. У країні запанували інші ціннісні орієнтири. Чільними мистецтвознавцями й музейниками здебільшого стали войовничі молоді художники - адепти кадрових чисток, оспівувачі "смарагда радянської дійсності" Павла Постишева, які кваліфікували проблематику українського мистецтва як "петлюрівську контрабанду". Лише по війні кільком ученицям Д.Щер баківського вдалося повернутися в науку, та й то не в мистецьких музеях чи інститутах. Бо й до сьогодні тут змагаються нестримні амбіції й триває марнославна гонитва дружин, доньок, невісток, коханок і "любих друзів" за посадами, званнями, ступенями. Хоча за роки незалежності імена вчителя та його учениці повернулися в культурний контекст, останнім часом не бракує тривожних тенденцій. Скажімо, 2011 року місцева влада ініціювала знищення родинного обійстя Щербаківських у Шпичинцях, не зваживши на звернення науковців, музейників та пам'яткоохоронців. У 85-ту річницю з дня загибелі Д.Щербаківського боляче було дивитися на його надгробок у Києво-Печерській лаврі. І це в той час, коли інформаційний простір країни півроку стрясали зведення з фронту боротьби за посаду директора Національного художнього музею України. В її авангарді, крім самих претенденток, - мистецький молодняк і "специ" з приватних (ющенківсько-ахметовських) фондів, чиї безапеляційність, агресивність, шельмування будь-якої інакшості повсякчас викликали відчуття дежавю. Як викликають його заклики до "зміни поколінь", заяви про застарілість "хронологічної ретроспекції", готовність "поділитися колекцією" музею і щойно схвалені Музейною радою наміри відселити фонди й співробітників закладу на околиці Києва. Проте навіть у найтрагічніші періоди нашої історії ніхто не зважився посягнути на спеціалізацію музею, а ось його нове керівництво (за інформацією сайта Мінкульту) вирішило, що українського мистецтва замало й слід братися за світове (про об'єднання з музеями, що спеціалізуються на російському, західному чи східному мистецтві, не йдеться). Невже не знайдеться "пелікана", спроможного захистити інтереси скарбниці українського мистецтва?