Пастор Петро Дудник: Щоб зшити країну, потрібно говорити правду... і робити добро іншому - Персоналії - dt.ua

Пастор Петро Дудник: "Щоб "зшити" країну, потрібно говорити правду... і робити добро іншому"

4 вересня, 2015, 00:00 Роздрукувати Випуск №32, 4 вересня-11 вересня

Знайти євангельську церкву "Добра вість" у Слов'янську легко, її всі знають. Крім духовної їжі, останні півтора року церква опікується тисячами постраждалих містян та переселенців із зони бойових дій.

 

Знайти євангельську церкву "Добра вість" у Слов'янську легко, її всі знають. 

Крім духовної їжі, останні півтора року церква опікується тисячами постраждалих містян та переселенців із зони бойових дій.

У неділю зал більш ніж на п'ятсот місць, у якому проводять церковне служіння, заповнений. Пастор церкви Петро Дудник благословляє першокласників, навчає дітей "уникати злого язика і спільноти та робити добро".

Не віриться, що трохи менш як півтора року тому на зеленому газоні у дворі церкви стояли дві самохідні установки "Нона", які стріляли у бік української армії. Це божевілля зняв на камеру один з "ополченців" і виставив відео у відкритий доступ на YouTube. Тишу в кадрі розриває ревіння з першої установки з написом "На Львов". Постріл. "Вот так, получайте, укропы", — радісно коментує горе-оператор. А з глибини долинає: "Заряжай... пристрелялись". "Значит, будем в яблочко бить. Смерть фашистам!" — знову радіє закадровий голос. У перервах між пальбою з "нон" автор знімає на відео православного священика, який ревно читає на вході до церкви, вочевидь, молитви. "Молитвы и борьба, помоги Господи, — між іншим згадує боєць і повертається до "нон". Які гатять у бік "ворога". — Бах ... Бах ... Вот так русские воюют"...

"Все, с Богом, сейчас по нам будут работать", — "нони" розвернулися й поїхали геть. По тому ж церковному дворику, куди сьогодні для людей із прифронтових міст прибувають тонни гуманітарної допомоги з інших областей України, США та країн Європи. Отака іронія долі...

За час бойових дій церква практично не постраждала. Ударів у відповідь "високодуховним ополченцям", які її захопили, не було. Тільки вікна довелося замінити, а з підвалу споруди вивезти три вантажівки мін і снарядів.

У часи, коли Слов'янськ палав у вогні, про сім'ю Дудника знали всі, кого хоч якось цікавили питання евакуації з міста і тимчасового поселення. Місто визволили, але служіння не закінчене. Петру Дуднику вдалося організувати процес приїзду і роз'їзду волонтерських груп по лінії фронту, розвезення хліба, розподіл продуктів харчування, одягу, памперсів, медикаментів. Запустити Місіонерську школу, набравши вже другу хвилю місіонерів, які прямують у міста, де все ще біль та війна. Разом із партнерськими церквами організувати ряд медичних акцій у зоні бойових дій, виїзні дитячі табори, відновлювати зруйновані будинки, відправити дітей на літній відпочинок, на реабілітацію за кордон і навіть зібрати дітей війни до школи.

Енергійний, харизматичний, світлий... Кожне своє рішення пастор Петро Дудник ухвалює тільки "у згоді з Богом". Він та його дружина Тамара вважають служіння людям своїм покликанням. І впорюються з цим успішно. Незважаючи на те, що і батьківських обов'язків стосовно вісьмох дітей із них ніхто не знімав. Подружжя не приховує, що шестеро з них — усиновлені або прийомні.

— Пасторе, як ви прийшли до церковного служіння?

— Я з дитинства виховувався в церковному середовищі, мої батьки віруючі. Добре знав усю літургію, але церковне життя мене тоді не приваблювало — здавалося дуже нудним. Доки Бог не торкнувся мого серця. Тоді у мені відбулися зміни всередині, все в житті змінилося й наповнилося іншим смислом — служити Богові та людям. Мені тоді було 20 років.

Що таке релігійність? Це коли дотримуєшся певних правил і порядків, які тиснуть на тебе ззовні. Але коли Бог приходить у твоє серце, зміни відбуваються зсередини. І не зовнішній тиск стає визначальним (не стань, не сядь, не роби, не бери, не дивись), а внутрішній, з любові до Бога — я не хочу дивитися туди, куди не треба; не хочу брати те, що мені не належить; не хочу заздрити, тому що всередині я став іншим. Ось це різниця між релігією і живим спілкуванням з Богом.

Ну, а церковне служіння — це не просто літургія, проповідь. Це життя, постійне спілкування, служіння людям, які в болю, дошлюбні та інші консультації. У принципі, це виконання двох ключових заповідей: люби Бога всім серцем, розумінням, усією міцністю своєю і люби ближнього свого, як самого себе. І близького, і далекого, і ворога...

— У вас є вороги?

— Особистих ворогів, які робили б мені зло і я кваліфікував би їх як ворогів, у мене немає. У мене є вороги іншого рівня — зло, неправда і обман. Ось із цими ворогами я постійно воюю. Наша війна не проти людини, але проти духів злоби піднебесної, які крутять людям мізки. А люди, дозволяючи і приймаючи ці думки, потім провокують війни під хибними ідеями (наприклад, "збережемо скрєпи духовні" або "відновимо колишню Росію"), вбивають інших. Дияволу байдуже, якого кольору прапор, йому головне — прошити людину своїми вбивчими ідеями.

— Що ви відчували, коли вашу церкву захопили під час окупації?

— Я виїхав із міста буквально за кілька годин до того, як мене прийшли заарештовувати. Перед тим заарештували нашого єпископа, зав'язали йому скотчем очі й руки, взяли в полон. Я їхав, сам не знаючи куди, і думав: за яку з добрих справ мене вигнали з мого міста? Ми рятували дітей, витягували людей із нарко- й алкозалежності, відновлювали сім'ї, прибирали місто, служили людям... Звісно, суто по-людськи піднімаються емоції, і в цих людях починаєш бачити ворогів. Але потім розумієш, що насправді вони керовані силами пітьми.

— Після цього ви прийшли до волонтерства?

— Те, що сьогодні називається волонтерством, для нас — служіння. Наша церква служить людям із 1990-тих років. Для дітей вулиці ми створили "суповий проект", розширивши його на
17 міст України. Упродовж року ми щодня годували 1000 дітей. Потім організувався дитячий притулок "Вітрила надії".

Я дуже радий, що в генетичному коді нації відбулися зміни — від мислення "ти — мені" до мислення "я — іншому". Я радий, що моя країна, мій народ переходять до біблійних цінностей любові.

На це ми витратили останні 15 років, працюючи у сфері усиновлення. Важливо було не просто самим 12 років тому всиновити дітей. Ми почали пропагувати всиновлення, робити фільми, акції, велопробіги, створили альянс "Україна без сиріт". Адже коли ти береш дитину, то насправді ти не її береш, а себе віддаєш. І чим більше людей це роблять, тим більше змінюється те, що я називаю "генетичним кодом нації".

— З чого починався дитячий притулок "Вітрила надії"?

— З одкровення. Був кінець 90-тих. Я поїхав до Німеччини, і мій товариш (він набагато старший) запросив мене на обід. Бог дав йому одкровення працювати з бездомними дітьми України, яких у нас тоді справді були тисячі. І він поділився зі мною своїми переживаннями.

Я чесно йому зізнався: це — не моя тема, але наступного дня він знову заговорив зі мною про це. І розповів притчу, як хлопчик збирав після шторму викинутих на берег моря морських зірок. Їх були тисячі. Хлопчик кидав їх у море одну за одною. До нього підійшов чоловік, який спостерігав за цією картиною, і сказав: "Ти робиш це вже кілька годин. Морських зірок — тисячі. І ти не можеш врятувати їх усіх, кинувши в море". — "Можливо, всіх я не врятую. Але ось конкретно для цієї те, що я роблю, називатиметься "життя", — з цими словами хлопчик підняв наступну зірку і кинув її в море.

Коли мій товариш закінчив свою розповідь, я подумав: справді, якщо я до когось "доторкнуся", візьму на себе відповідальність за когось, то зможу довести справу до кінця. З такими думками я повернувся додому. Німецькі брати трохи допомогли нам фінансово, і ми розпочали "суповий проект".

У цей рух я залучив своїх друзів. Перших чотирьох дітей ми знайшли на вокзалі, нагодували й запросили прийти завтра з їхніми друзями. Через тиждень ми годували вже близько 60 дітей. Проект тривав уже близько восьми місяців, і одного разу мій товариш Ігор сказав: "Проект тупиковий. Це нерозумно. Ми годуємо дітей, одягаємо їх, уже подружилися й разом співаємо пісень. Але після 17:00 ми йдемо додому, а вони — у свої підвали".

Рішення прийшло саме собою. Одного разу після чергової годівлі четверо дітей попросилися переночувати в їдальні. На вулиці було холодно, йшов дощ, а вони жили під кіоском. Ми дозволили, і діти спали на тому ж столі, на якому перед цим їли. Ми зрозуміли: потрібно створити притулок. Не було ані грошей, ані спонсорів. Але була нужда, і на неї треба було відповісти.

Орендували дві кімнати. У військовій частині в Артемівську попросили ліжка... Таким був старт. Пізніше орендували приміщення дитсадка.

— Що тепер?

— Років п'ять тому ми змінили фокус роботи: з опіки дітей вулиці на просування ідеї всиновлення. Адже навіть найкращий християнський притулок не може замінити дітям батьків. Наша паства прийняла у свої сім'ї понад 120 дітей.

Ми працюємо з так званими соціальними сиротами. А паралельно — і з їхніми батьками через наші реабілітаційні центри. Ідеальний варіант — відновлення біологічної сім'ї. Якщо цього не відбувається, тоді знаходимо дитині прийомну.

— Звідки кошти для притулку?

— З пожертвувань. Вони завжди знаходилися, стікаючись із усіх країн світу.

В одній із місіонерських поїздок до Африки в моє серце запав маленький Джонні. Його мама хотіла позбутися його, втопивши в унітазі, коли дитині було два місяці. Отвір в унітазі був вузький: голова дитини пройшла, а плечі — ні. І тоді мати зламала дитині руку. Він так кричав, що почули сусіди. Вони забрали бідне дитя. Я зустрів хлопчика в християнському дитячому притулку. І вже два роки щомісяця відсилаю туди гроші на його утримання. Так працює підтримка між віруючими. Точно так само хтось надсилав гроші і до нашого притулку "Вітрила надії".

— Чи продовжуєте ви тему всиновлення зараз? Є інформація, що сиріт на Сході України стає більше, а інтернати борються за нових вихованців агресивніше.

— Ми продовжуємо надихати людей на всиновлення. Супроводжуємо ці сім'ї. Адже пережити труднощі, пов'язані з усиновленням (а вони обов'язково будуть), зрозуміти травму дитини, правильно реагувати — дуже непросто. Людям треба допомогти. Ми передаємо досвід, підказуємо.

Дітей-сиріт менше не стає. Наприклад, під час обстрілів у Авдіївці загинула мама. Незабаром помер тато. Залишився 12-річний хлопчик. У нього є брат 20 років. А в брата — подружка на четвертому місяці вагітності. Отримати для цього хлопчика статус сироти — величезний шмат роботи. У результаті, мама братової подружки бере цього 12-річного хлопчика у свою сім'ю.

Таких дітей — без документів і статусів — сьогодні дуже багато. Тому, якою б не була офіційна статистика, фактично сиріт більшає. І батькам потрібна допомога.

В Україні є чимало хороших людей, готових прийняти у свою сім'ю дітей. Але є й проінтернатівське лобі чиновників та працівників інтернатів. Це потрібно подолати. Адже найкращий захист для дітей — любляча сім'я.

— Раніше ви активно допомагали евакуювати людей із гарячих точок. З чого це почалося?

— Коли місто захопили люди з георгіївськими стрічками і почалися реальні бойові дії, іноземцям залишатися тут стало небезпечно. Дружина директора нашого притулку — швейцарка. У сім'ї три доньки, дві з яких прийомні. Коли стало небезпечно, вона купила квитки на поїзд, але виїхати не встигла. У перервах між обстрілами я посадив сім'ю в машину і через блокпости вивіз до Харкова. Повернувся. Потім вивіз ще одного друга німця.

Увечері написав у Фейсбук, що допоміг евакуюватися двом сім'ям. Люди почали телефонувати, просити допомоги. Залізничний і автовокзал не працювали. Наслухавшись російської пропаганди, багато хто боявся, що за містом їх чекає "Правий сектор", який у всіх, хто молодший, "витягує печінку", і так далі. У декого просто не було ресурсів.

Ось так ми й почали евакуацію. Підключилися мої друзі. Вивозили щодня. Всього було не менше чотирьох тисяч людей. Ніхто не проводив евакуацію зі Слов'янська системно. Люди телефонували на всі гарячі лінії — Держслужби з надзвичайних ситуацій, Мінсоцполітики, міськради, різних фондів. Гарячі лінії ці дзвінки приймали і зливали на телефони мій та моєї дружини. Ми були просто руками й ногами — тими, хто заходив у місто, привозив продукти, витягував інвалідів із п'ятого поверху на руках. Вивозили в Ізюм, у Святогорськ, де був наш табір. Формували групи вглиб країни, шукали можливостей — хто й де візьме людей.

Після визволення Слов'янська першочергову потребу ми бачили в продуктах. Заїхали в місто з першої тисячею буханок хліба і стали в мікрорайоні Артема. Відчинивши двері, побачили голодних, чорних, брудних людей. Вони бігли, кричачи: "Хліб!" Таким було місто після 5 липня...

Тому ми пакували продукти, гуманітарну допомогу, яка надходила із Західної та Центральної України, і розвозили буквально в кожну домівку. За перші 10 днів — тисяч двадцять пакунків.

Потім побачили нову нужду — зруйновані будинки. Тільки у Слов'янську різною мірою постраждали 1 500 приватних будинків. Повністю зруйновано — 200 будинків і 150 квартир. Почали відновлювати дахи. Запросили волонтерів з усієї України, шукали матеріали. За останній рік допомогли відновити близько 130 будинків і дахів тільки у Слов'янську. Шість будинків відбудували з фундаменту.

Дивлячись на ці цифри, сам дивуюся: як ми змогли це зробити? Це ж такі ресурси!

З інших міст — Вуглегірська, Дебальцевого, Донецька, Макіївки, Луганська — вивезли 12 тисяч людей. Під час евакуації з Вуглегірська та Дебальцевого на день — по 600 чоловік.

За цей час я зрозумів одне: якщо проходиш випробування гідно — не проклинаєш людей і надієшся на Бога з молитвою, — відкриваються ресурси, про які раніше навіть не здогадувався. Люди починають тебе впізнавати, довіряти, з'являються нові друзі, приїжджають допомагати волонтери...

Я радий, що в цьому задіяна вся церква. Два з половиною місяці тричі на день ми годували людей на вокзалі у Слов'янську. Абсолютно безкоштовно. Відповідальність за це взяла на себе молодь нашої церкви.

— Чи поділяє ваші погляди дружина?

— У нас спільні цінності й погляди. У війну Тамара завжди поруч. Якщо говорити про евакуацію, то я відповідав на питання "як вивезти?", а вона — "куди розселити?" На день приймала сотні дзвінків. Три оператори, три телефони. При цьому шестеро наших дітей ходили до школи. Одного разу донька Римма запитала: "Мамо, до тебе записатися чи краще зателефонувати?" Я радий за кожну нашу дитину, ми їх вчимо любити Бога і людей.

— Чим ви займаєтеся тепер?

— Сьогодні у прифронтових містах реально важко. Там, де постійні обстріли, — зараз наші місіонери. Волонтери з різних міст України. Завдяки їхній праці ми досягаємо кількох цілей. По-перше, знижуємо градус ненависті в місцях, де сильні сепаратистські настрої. Що зрозуміло, оскільки населення дивиться російське телебачення і вірить "зомбоящику" більше, ніж власним очам. Їхній рівень ненависті дуже високий. Допомогти цим людям, якимось чином об'єднати їх можна тільки навколо однієї біблійної ідеї — любові. Роби добро іншому — наші волонтери буквально "прошиті" цією ідеєю. І "заражають" нею інших. Наприклад, віддаючи пакет із продуктами людині, вони просять: "Поділися з сусідом". Ці, здавалося б, дрібниці поступово змінюють атмосферу.

По-друге, формуємо відповідальність. Я близький до того, щоб буквально проклясти російські народні казки, які заохочують лінь і безвідповідальність. Ну, наприклад, їздить Ємеля-дурник на печі, нічого не робить і все має — за щучим велінням, за моїм хотінням. Або скатертина-самобранка — ніякої праці, розгорнув, сів і поїв. Або килим-самоліт...

У дітей у свідомості закладається думка, як би нічого не робити і при цьому все мати. Вони виростають і ні за що не хочуть відповідати. Чоловіки, одружившись, — за своїх дітей. Тому в цьому регіоні ми маємо 70% розлучень і найбільше дітей-сиріт. Потім одні кричать: "Путін, допоможи!" а інші — "Захід нам допоможе!" Тобто чекають, що хтось прийде й вирішить їхні проблеми, замість того, щоб молитися і трудитися.

Наприклад, на вулицях Миронівського бачу багато незайнятих людей із пивом. Кажу міському голові: "Чому б тобі не організувати корисну працю? Поклич людей, надихни їх на розбирання завалів після обстрілів, а ми, зі свого боку, допоможемо продуктами". Ідея сподобалася. Через тиждень приходжу, а він каже: погодилися тільки дві бабусі. А ми за цей тиждень, поговоривши з його людьми, зібрали 17 осіб... Тобто люди взяли на себе відповідальність, а ми були тими, хто допоміг їм у цьому. Насправді таким чином ситуацію на Донбасі цілком реально змінити.

— Як на розвиток міста вплинуло повалення пам'ятника Леніну?

— Думаю, навіть більше, ніж здається на перший погляд. Насправді Ленін і все, що за цим стоїть, — не просто пам'ятник історії радянського часу. Це ідол із дуже негативною енергетикою, з допомогою якого було вбито десятки мільйонів людей. Але й це не все. Йому реально поклонялися. Пам'ятаю, після розпису в РАГСі молоді йшли на площу, кланялися цьому ідолу й покладали квіти.

Перше, що, прийшовши в місто, зробили "ополченці", — то це звели в центрі величезну барикаду з величезним портретом Леніна. Не знаю, з якого горища чи підвалу вони його витягли, але я бачив бабусь, котрі хрестили й цілували портрет, молилися на нього...

Якщо ми хочемо справжніх змін, то мусимо повалити ідолів, зректися й покаятися. Бо хто кому поклоняється, той того й раб. Тому для міста це — вирішальна подія. Звісно, ідол повинен піти не тільки з центральної площі, а й із сердець. Я вірю, що це станеться.

— Скільки людей допомагають вам у вашій діяльності?

— Фінансово нас підтримують сотні людей. У будівництво включилося не менше 30 активних робітників. На різних об'єктах — по 30-60 волонтерів. Місіонерська школа: перший набір — 24 особи, другий — 25. Кістяк команди — 10 осіб. У медичних акціях беруть участь по 15 лікарів-добровольців.

— Чи правда, що вас ладили в мери Слов'янська?

— Я вирішив, що в мери не піду і політикою займатися не буду. Я не належав, не належу на даний момент і не маю наміру належати до жодної політичної сили. Це не втеча від чогось. Кожне рішення я приймав у раді з Богом. Оскільки певної відповіді не маю, то буду й далі служити як священик. Хочу, щоб місто процвітало, а люди поважали одне одного і більше всміхалися.

— Недавно вас нагородили орденом "За заслуги" ІІІ ступеня. За що, як ви вважаєте? І як відбувалося нагородження?

— Це не моя заслуга. Президент відзначив нашу церковну команду, весь євангельський рух, який реально допомагав і допомагає людям.

Мене запросили до губернатора і сказали, що буде нагородження. Я приготувався отримати чергову грамоту і невимовно здивувався, почувши про орден. Навіть не знайшов що сказати.

— Ваш рецепт "зшивання" країни? Чи можливо це після всього, що сталося?

— Щоб "зшити" країну, потрібно говорити правду. І давати посил: "роби добро іншому". Коли людина просто робить добро, то не запитує, за кого він, цей інший, а просто робить. І це зближує людей.

Треба починати процеси примирення. Інакше ми дозволимо ненависті й далі шматувати нас зсередини, а в результаті — розкласти як націю. Так, вибачити, примиритися, переступивши через біль — непросто... Але можливо. Навіть після всього цього... Іншого шляху немає. Плекати в собі смуток чи образу — означає дозволити ворогові оселитись у твоїй голові. Для країни це новий рівень взаємин.

Я думаю, ми навчилися любити ближніх і вчимося любити далеких. Нам потрібно вчитися любити і ворогів наших, як сказав Христос.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво