Пані Прапор - Персоналії - dt.ua

Пані Прапор

8 квітня, 2016, 00:00 Роздрукувати Випуск №13, 8 квітня-15 квітня

Прапором на армійському жаргоні називають прапорщика. І такий псевдонім узяла собі Юлія Баєва, мама, в котрої підростають троє прийомних дітей. Псевдонім Юлії нагадує мені про український "прапор". Хоч би що трапилося, хоч би як ставилася Юлія до тих або інших подій у рідній країні, вона завжди залишається патріоткою. Навіть якщо це розбиває її особисте щастя.   

 

Прапором на армійському жаргоні називають прапорщика. І такий псевдонім узяла собі Юлія Баєва, мама, в котрої підростають троє прийомних дітей. 

Колись DT.UA вже писало про цю сім'ю (див. DT.UA від 20 квітня 2012р. — "Коли шпак прилетів"). Але відтоді багато що змінилося: війна увірвалася в їхній дім і наче танком проїхалася по благополучному й щасливому життю Баєвих. Тато живе на Донбасі, а сім'я переїхала в Центральну Україну й намагається побудувати нове життя на новому місці. Юлії тепер доводиться бути і мамою, і татом. "Я старий прапорщик і дресирувальник!" — каже вона про себе. Але це лише видимість. За показною суворістю — справжня жіночність, чуйність і мудрість берегині сімейного вогнища, тепла якого вистачає не тільки на своїх.

Псевдонім Юлії нагадує мені про український "прапор". Хоч би що трапилося, хоч би як ставилася Юлія до тих або інших подій у рідній країні, вона завжди залишається патріоткою. Навіть якщо це розбиває її особисте щастя. 

— Юлю, ви сувора мама?

— По-перше, я — дресирувальник, по-друге — прапорщик. Щось далі говорити? Не можу сказати, що в нас у сім'ї залізна дисципліна, але в якихось принципових моментах я справді дресирувальник і прапорщик. І мати, яка за своїх дітей горло порве. Усі вони в мене рідні. У нашій батьківській тусовці кажуть: діти бувають саморобні і ті, яких приніс лелека. Саморобні — це ті, яких ти сам зробив, тобто біологічні. Їх у мене двоє. Лелека приніс прийомних: Лерочку (13 років), Анночку (15) і Вітю (16). 10 квітня буде 8 років, як ми стали сім'єю. 

— Ви прапорщик-прикордонник? 

— Так. Служила в Донецькому аеропорту і в Іловайську. Звільнилася чотири роки тому, напередодні пенсійної реформи. Я б ще служила, але був ризик залишитися і без роботи, і без вислуги. 

 

— Дресирувати собак на кордоні почали? 

— Ні, все почалося значно раніше. Мої друзі-собачники втягнули мене в прикордонники. На кордоні у мене була німецька вівчарка Лінда. Вона шукала наркотики. 

З чого почалося захоплення собаками? Та якось завжди хотілося, а потім мої старші, саморобні діти подивилися фільм про Бетховена й стали мріяти про собачку. Ну, з цього якось все й почалося. Коли ми жили в Донецьку (у дев'ятиповерхівці), в нас одночасно бувало й по 8 собак.

— А тепер скільки?

— З Донбасу ми перевезли Лесю, тут підібрали Цуцу. У червні минулого року нарешті вмовили мою маму переїхати до нас із Макіївки. Перевезли її з двома дворнягами та котом. Ну й плюс наших чотири коти. 

— Коли ви виїхали з окупованої території?

— Ми жили в Ясинуватій. 31 травня 2014-го, як усі донеччани, виїхали на два тижні перечекати, поки все закінчиться. Порошенко тоді оголосив: ніяких тривалих облог міст не буде, і все це триватиме тиждень-два. Ну ось ми з двома дорожніми сумками, в яких були тільки шорти, капці, мильниці, футболки, шкарпетки, труси й по одній теплій кофті, виїхали. Більше в нас із собою нічого не було. Поїхали в Білорусію — до моєї інтернетівської знайомої. Там пробули все літо й наприкінці серпня повернулися. 

— У вас незвичайна ситуація — прийомна сім'я, в якій немає тата, тільки мама.

— Спочатку ми брали дітей удвох із чоловіком. Я й заміж за нього вийшла, тому що опікунська рада рекомендувала взяти шлюб. Доти ми жили цивільною сім'єю, і мене це, взагалі-то, цілком влаштовувало. Можна було з чиновниками побуцатися, оскільки закон дозволяє самотньому чоловіку або самотній жінці відкрити прийомну сім'ю. Але тоді діти пробули б у дитячому будинку зайвий місяць. А вони вже хотіли додому. Тому ми протягом двох-трьох днів оформили шлюб. Ну, а потім усе вийшло не дуже добре. Починаючи з Майдану, дах у тата став з'їжджати, шурхочучи черепицею і дуже поспішаючи.

— Він не прийняв Майдану?

— Майдан не прийняло 95% населення Донбасу. Чесно кажучи, я теж була і є його противницею. Я, як прапорщик, не розумію жодних волевиявлень. Знаєте, як у Статуті: командир завжди правий. Не можу сказати, що мене влаштовувало тодішнє становище в країні. Але всі зміни треба було вносити офіційно. Вибори, переобрання. Уже тоді я побоювалася, що все це може скінчитися війною… Але те, що відбувалося в нас на Донбасі, мені не подобалося значно більше. Тому що я народилася в Україні, виросла тут. В Україні закохувалася й розчаровувалася, вчилася й працювала. Зрештою, в мене тут син похований. Поблизу Донецького аеропорту. І в жодні мої плани не входило не бути громадянкою України.

— А чоловік підтримав окупаційну владу?

— Якби він її просто підтримав… А так у нас доходило до того, що ці два метри краси, які служили колись у десантно-штурмовому батальйоні, кидалися з криками на дітей за те, що ті мали "необережність" дивитися мультик українською. Тато з нами навіть у Білорусію не поїхав, хоча я кликала його з собою, плакала. Знала, що він піде воювати. А він рвав тільник на грудях і кричав, що його вчили вбивати, він уміє й хоче вбивати. Періодично він нам телефонував, але, слава Богу, з кінця листопада жодного дзвінка не було, і я сподіваюся, що й не буде.

— Чи важко вам було зважитися переїхати на підконтрольні українській владі території? Туди, де був Майдан, де не все було до кінця зрозуміле або прийнятне? 

— Ні, звичайно! Ми однозначно планували їхати в Україну. Але зриватися з місця було важко. Розумієте, у такому віці, з такою кількістю дітей виїхати в нікуди — дуже складно. Я чекала, коли діти вляжуться спати, щоб просто поплакати. Від страху за майбутнє, якого ніяк не могла собі намалювати. Тому що при дітях я собі цього не дозволяю — мушу бути впевненою в собі, усміхненою, доброзичливою. Ну як завжди.

А взагалі, на Донбасі люди розділилися десь 50 на 50: ті, хто виїхав, і ті, хто категорично відмовлявся виїжджати. Причому здебільшого це навіть не було пов'язано з тим, підконтрольні території чи ні. Просто люди трималися за житло, за звичний побут та інше. Це абсолютно не було політикою. Для мене найголовніша політика — благополуччя моїх дітей. Я й маму сюди перевезла. Вона дуже старенька, 78 років, після двох інсультів і перелому тазостегнового суглоба. Там, у Макіївці, за мамою доглядали брат і нянька, яку ми наймали. Брат занедужав і потрапив у лікарню, а нянька не могла приїжджати через обстріли. Мамі було важко самій, і вона зважилася на переїзд. 

— У своєму блозі ви написали, що почали життя тут не з чистого аркуша, а з нового загального зошита. Що це означає?

— Коли ми приїхали сюди, крім двох дорожніх сумок, у нас взагалі нічого не було. Але завдяки тому, що я досить популярна в Інтернеті особа (в ЖЖ мене читають понад 6 тис. людей, а у Фейсбуці — понад 3 тис.), в нашої сім'ї є житло. Добрі люди з усього світу зібрали нам грошей на будинок. Якісь меблі подарували місцеві друзі. Щось вживане я купувала через Інтернет. І зараз люди нам допомагають: хтось прислав грошей на люстри, хтось — на штори. 

— Будинок у вас старий, потребує ремонту. Знаю, латати діри на стелі вам допомагала подруга. Як даєте раду без чоловічих рук удома?

— Так, стелю мені зробила подруга — мама прийомної сім'ї. Приїхала з Харківської області. Каже: "Не проси своїх місцевих друзів, я все тобі зроблю". І ми не без чоловічих рук. Наш головний чоловік — це Віктор. Він виріс у такого господаря! Приїхали сюди — йому ще не було 15 років, але він сам замінив у будинку всі розетки — не підходили ні до настільної лампи, ні до фена дівчаток. 

Віктор завжди поводився як чоловік. Пам'ятаю, купила я 500 кілограмів картоплі. Її привезли нам під будинок і висипали на купу. Віктор з товаришем зачепили по сітці й тягнуть у підвал. Піднімаються нагору, а назустріч їм — я з сіткою картоплі. Він на мене горлає: "Куди ти тягнеш із хворою спиною! Кинь негайно! Іди звідси!". Я кинула й пішла. Син у мене і пиляє, і паяє, і свердлить. Хлопчики зазвичай замовляють собі на день народження якісь ігри. А мій — електролобзик і перфоратор.

— Ви спілкуєтеся з іншими батьками з прийомних сімей?

— Так, у нас велика прийомна батьківська тусовка. З кимось я знайома особисто, з кимось — віртуально, вже багато років. Навіть тут, на новому місці, в нас постійно гості. Підтримуємо стосунки, зустрічаємося, ділимося своїми проблемами. Коли ми жили в Донецьку, фонд "Сирітству — ні!" щомісяця проводив зустрічі клубу взаємодопомоги прийомних батьків. Туди запрошували відомих психологів. Особисто для мене вони дуже багато важили. Тут такої можливості немає, тому проводимо зустрічі на місцевому рівні: з'їхалися, сіли й обговорили, в якій ситуації що робити, а чого робити не треба, як виховувати наших дітей. Зрештою, просто виговорилися — і нам уже добре. 

— А які найболючіші, загальні проблеми?

— Минуле наших дітей. Те, як вагітніли, виношували, як із ними спілкувалися. Тому що все це не могло не позначитися на них. 

— Це допомагає зрозуміти, що відбувається тепер?

— Навіть не зрозуміти, а прийняти. І я чудово розумію, що, хоча моя старша саморобна донька Ганна в 5 років уже читала, нерозумно того ж самого вимагати від Валерії, з якою ми рік учили голосні букви. Різні діти, різні умови, знову ж — отримана в дитинстві психотравма… Моя Валерія вчиться дуже слабенько. Я забрала її з дитбудинку з діагнозом "легка розумова відсталість". Тепер вона — у звичайній школі, і хай у неї низькі оцінки, це нічого. В Ясинуватій у мене є близька подруга й сусідка, в якої п'ятеро саморобних дітей. Вона свого часу закінчила макіївську школу для розумово відсталих дітей і ніколи цього не приховувала. Вона чудова мати й господиня. І ось із моїми двома освітами та її школою для розумово відсталих ми в однакових позах стояли на городі на грядках, варили відерну каструлю борщу, за однаковими рецептами консервували вирощену городину. Різниця в освіті аж ніяк не позначилася на тому, якими ми стали матерями, дружинами й господинями. Тому, я думаю, головне — щоб діти у мене виросли чесними, доброзичливими, усміхненими і впевненими в собі людьми. А як вони вчаться — це вже справа десята.

— Усі дітки, яких вам лелека приніс, із однієї сім'ї?

— Так, тому їх і троє. Спочатку я хотіла взяти одну дівчинку. Ми з чоловіком пройшли школу прийомних батьків, зібрали купу різних документів, виписок тощо. Відтоді мені стали снитися двоє діток: дівчинка й хлопчик. І я зрозуміла, що коли в тієї дівчинки, яка мені сподобається, буде брат або сестра, я теж заберу його з собою. Приїхала в горлівський дитбудинок, мені показали кілька пар дітей. Мені було їх жаль, але вони були не мої. А потім заводять моїх дівчат. Я на них подивилася, і в мене серце стало. Сідаю до них і кажу: "Курочки мої, пасочки!!! А йдіть-но я вас пожмакаю!". Вони вішаються мені на шию й кричать: "А в нас є братик Вітя!". Тоді, за законом, ще можна було забрати одну дитину з сім'ї, а вже з наступного року рідних братів або сестер віддавали тільки разом, в одну прийомну сім'ю. Але й тоді я не могла собі уявити, як поясню дитині: я заберу твоїх сестер, а тебе залишу. Тому в мене стало троє дітей.

Про їхніх біологічних батьків відомо небагато. Про маму історія мовчить. Вона згубилася в часі й просторі ще до того, як суд заочно позбавив її батьківських прав. До війни кілька разів приїжджала з Росії рідна тьотя. Вперше — планувала з татом, але він так "насвинячився", що не зміг. Удруге вона привозила з собою бабусю дітей, завдяки якій вони потрапили в дитбудинок і вижили. Бабуся — теж із дитбудинку. Вона зателефонувала в міліцію й сказала: забирайте дітей, інакше вони пропадуть. Сама вона була старенька, немічна і не могла їх ростити. Ось завдяки бабці діти й вижили. 

Під час війни ми з біологічними родичами дітей уже не спілкувалися. Періодично листуємося в "Однокласниках". Але це навіть не сама тьотя мені пише, а якась її родичка. Найцікавіше, що вперше вони мені відписалися, коли ми вже переїхали з Донбасу в Центральну Україну. А ось увесь час, коли ЗМІ говорили про війну на Донбасі, вони на зв'язок не виходили. Думаю, побоюючись, що ми приїдемо до них у Росію.

— Вам пощастило, є житло, але, взагалі, це величезна проблема для сімей із прийомними дітьми...

— Ну, звісно, проблема. Нікому з моїх знайомих держава з житлом не допомогла. Мої друзі — прийомна сім'я з Єнакієвого, змушені були повернутися назад, на Донбас. У них троє саморобних і двоє прийомних дітей. Практично одночасно з нами вони виїхали з Єнакієвого в Херсонську область до своїх знайомих-віруючих. Але потрапили в натуральне рабство. Їм пояснили: оскільки ви безкоштовно живете в будинку, то повинні обробити город та інше. Мої друзі за власні гроші проводили електрику, чистили криницю, ремонтували насос у свердловині. А потім не витримали і втекли в Лебедин. Там знайшли тимчасове житло. 

Цій сім'ї теж усім миром збирали гроші на будинок. Знайшли підходящий у Харківській області. Так раділи, будували такі плани! Таня, мама сім'ї, телефонує мені й каже: "Продавці — такі хороші люди! Своєю машиною повезли нас до знайомого нотаріуса, той прийняв без черги, швидко все оформили". Біля будинку багато землі, тому Таня з чоловіком і розсади накупили. 

Приїжджають вони всією сім'єю вихідного дня вселятися і зустрічають там ще дві сім'ї, яким теж продали цей будинок. Виходить до них господар, який і гадки не має, що його будинок проданий. Одне слово, ні грошей, ні будинку. Вони зверталися в міліцію, але, щоб повернути гроші, треба знайти шахраїв. Не знайшли. Ось і повернулася Таня з сім'єю в Єнакієве.

— Ви спілкуєтеся з ДБСТ, що залишилися на окупованих територіях? Як вони живуть?

— Звичайно, спілкуюся. Дуже довго вони не отримували жодних виплат. Є факт: у Горлівці прийомна мати привела дитину в соцслужбу й каже: забирайте, мені нічим її годувати. Тепер їм щось платять. Але із затримками й не щомісяця.

— У своєму блозі ви розповідаєте про два випадки, коли прийомні батьки відмовляються від дітей. Ви працювали з ними, але все виявилося безрезультатно. У чому причина? 

— Це було в довоєнні часи. Причини були різні. Але я вважаю, що основна — душевна незрілість. Тобто людина була не готова до цього кроку, не розрахувала свої сили.

— Але й тим, хто розрахував свої сили і не відступив, теж буває нелегко. Як боретеся з утомою? 

— Борюся, так! До курей своїх піду — очі тішать! На калошах хутро обкльовують! А я їм про курочок—пташечок—пасочок розказую! Собак за вухом чухаю — радість така на душі! Котів гладжу — вони мені муркочуть! Знову на душі тепленько! Спочатку в нас було два коти, і щовечора починалася дільба — хто сьогодні спить з котом. Потім сусідський хлопчик, товариш нашого Віті, сказав, що їхня кішка окотилася. Ми взяли двох кошенят. Потім ще бабуся привезла з Ясинуватої свого "сепаратистського" кота, як ми його жартома називаємо. Ось так і гріємося. А ще я мажу картинки.

— Тобто малюєте?

— Так. Почалося все з того, що перед Новим роком я купила дітям картинки-розмальовки. Але дивлюся, ніхто ними не цікавиться. Дай, думаю, я спробую. Мене це дуже захопило. Але ви самі розумієте, що розфарбовувати — не творчість, а проста механічна робота. Хтось зі знайомих дав мені посилання на уроки малювання на YouTube. І так мене це втягнуло, що досі продовжую щось мазюкати, завдяки цим урокам. Десь 20% беру з уроку, а решту придумую сама. Доходить до смішного: йду вулицею й думаю, які фарби треба змішати, щоб намалювати ось цю хмару.

Моя знайома каже: "Завдяки своїй мазанині ти вийшла з війни без психологічних проблем". Можливо, вона має рацію. Малювання — копітка тонка праця, яка не дає тобі думати про дурниці. Я отримую стільки позитивних емоцій, коли малюю. Не можу вам передати. Але називаю це "мазаниною", тому що малюванням назвати поки що важко.

— Коли закінчиться війна, ви повернетеся в Ясинувату чи залишитеся тут?

— Ні, на Донбас я вже не повернуся. Я його завжди пам'ятатиму — коли всміхатимуся, згадуючи, а коли й плакатиму. Але не повернуся. Тому що я думаю і ставлюся до ситуації не так, як ставиться більшість тих, хто залишився на Донбасі. Не хочу жити в Росії. Я дуже добре ставлюся до Росії, навчалася в Ростові-на-Дону. У мене купа друзів росіян — моїх однокурсників. Але я не хочу, щоб за мене хтось щось вирішував. Я громадянка України, народилася в Україні й тут житиму. Подружка вчора запитує, де б я хотіла жити. А я називаю їй мою нинішню адресу!

— Вас тут добре прийняли?

— Тут дуже хороші люди. Цей будинок ми купували у вчителя фізкультури нашої школи. Його старший син саме воював в АТО. Всі знали, звідки ми приїхали, однак ніякого упередженого ставлення до нас не було. Одна сусідка притягнула бутель меду, друга — відро цибулі, моркви й буряків. Третя прийшла з відром помідорів. Каже: "У вас відро є? Давайте я ще й цибулі насиплю". Ми ж приїхали у вересні, нічого виростити не встигли.

— Як діти переживали війну?

— Я зробила все для того, щоб по мізках і по них це не сильно вдарило. У дітей гнучка психіка, вони дуже швидко обростають друзями. І ставлення до нас хороше. Тож, я сподіваюся, з ними все гаразд.

— Що для вас означатиме кінець війни? Що має статися, щоб ви для себе зробили висновок — уже все скінчилося, все страшне — позаду?

— Я навіть не знаю, що вам відповісти. Часто про це думаю. Те, що закінчиться стрілянина, — дуже добре. А ось те, що там зараз дуже багато дітей, яких виховують у ненависті до України, — це, я вважаю, страшно. І річ тут навіть не в тому, чого їх навчають у школах, а в тому, що вони ростуть у сім'ях, які ставляться до України ось так. 

Мені одного разу телефонував чиновник зі служби у справах дітей у Ясинуватій. Каже, ось є прийомна сім'я в Ясинуватій, у них двоє дітей. Дівчинка (5 років) — ну прямо, каже, голубого кольору, тому що кілька місяців просиділа в підвалі, рятуючись від обстрілів. Я кажу: "Нехай їдуть до нас — і мама, і двоє дітей". Ця мама телефонувала мені два тижні по кілька разів на день: ридала, дякувала за те, що я запросила її до себе, будувала плани, хто з них де спатиме... Але не приїхала. Я кликала ще одну сім'ю з прийомними дітьми. Вони теж не приїхали. У мене є знайома, вона сказала: "Можна, я приїду з донькою й внучкою, ще племінницю візьму, в якої дитина до року?" Я кажу: "Звичайно, приїжджай". Але вони теж не приїхали. Це їхній вибір — сидіти в підвалі й проклинати Україну, замість того, щоб щось зробити для своїх дітей. 

— То що ж тоді означатиме кінець війни? Не кінець стрілянини, а кінець чого?

(Довго мовчить.) Я не знаю. У цьому плані я не така оптимістка, як зазвичай оптимістка в житті. Дуже хотілося б вірити, що конфлікт, зрештою, буде залагоджений. І хочеться, щоб це сталося якнайшвидше. Але поки що я не бачу жодних перспектив. Сподіваюся, вони будуть.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво