Останній український тореадор - Персоналії - dt.ua

Останній український тореадор

21 серпня, 2014, 19:30 Роздрукувати Випуск №29, 21 серпня-29 серпня

16 серпня на 85-му році життя помер класик української дитячої літератури Всеволод Нестайко. Такий перший рядок звучить сухо і буденно, а насправді за цим фактом — сум і щем у серцях мільйонів читачів.

16 серпня на 85-му році життя помер класик української дитячої літератури Всеволод Нестайко. Такий перший рядок звучить сухо і буденно, а насправді за цим фактом — сум і щем у серцях мільйонів читачів, а ще — незабутні спогади про його неймовірно цікаві та добрі книжки. Перші читачі Нестайка тепер дарують улюблені з дитсадка книжки своїм онукам, а ровесники — правнукам. Два роки тому письменник говорив мені, що пише нову казку — він намагався працювати до останнього. А ще — підтримував спілкування із сучасними дітьми: за допомогою своєї дружини та водночас найкращого друга Світлани Пилипівни вів листування зі школярами різних міст, відповідав на запитання журналістів. Подружжя з власної ініціативи відправляло книжки до маленьких сільських бібліотек, де їх не вистачало... 

Всеволод Нестайко — це, з одного боку, ціла епоха, а з другого — вічність. 

Він народився важкого для України 1930-го року і пішов з життя в, без перебільшення, найскладніший рік за часів Незалежності. Дитинство самого Нестайка було зовсім не схоже на те, яким він наділив своїх персонажів. По-перше, він — міський житель, на відміну від усім відомих шибеників Яви та Павлуші. З трирічного віку Вадик (а саме так називали майбутнього письменника в родині) жив у Києві. До столиці він разом з мамою і старшою сестрою перебрався
1933-го року, коли втратив тата — його було репресовано. До села ж діти вибиралися тільки влітку — до родичів. Може, саме цей "погляд збоку" дозволив Нестайкові так яскраво підмітити й описати уклад та колорит українського села середини ХХ сторіччя у "Пригодах Робінзона Кукурузо". 

Всеволод Зіновійович не любив говорити про власне дитинство — воно було важким: втрата батька, війна, окупація Києва... Через це, мабуть, Нестайкові хотілося знайти ті втрачені дитячі роки — догратися, досміятися, зробити те, чого він свого часу не зміг разом зі своїми вигадливими героями. Автор якось підмітив, що недарма більшості його героїв по 11–
12 років (як йому на початку війни): "Я ніби застряг у тому віці". І, попри усі негаразди, письменник усе життя був неймовірно сонячною, доброю та веселою людиною, умів зарядити своєю душевною теплотою оточуючих.

Він написав своє перше оповідання у 24 роки. Доти встиг вивчитися (закінчив філологічний факультет КНУ імені Тараса Шевченка), зустріти в університеті свою майбутню дружину Світлану, влаштуватися працювати редактором… На цій посаді в різні роки Всеволод Зіновійович працював у багатьох виданнях і видавництвах, та найдовше — у "Веселці". І водночас писав оповідання, повісті, казки і п'єси, тривалий час вів на Національному радіо "Радіобайку Всеволода Нестайка"…

За понад 50 років письменницької діяльності Всеволод Зіновійович написав близько 30 книжок, які були перекладені більш ніж 20 мовами світу. Найвідомішими з них вважають "Тореадорів з Васюківки", "Пригоди в Лісовій школі" та "В Країні сонячних зайчиків". Хоча всі його твори — дуже українські за духом, вони однаково цікаві дітям з різних країн, адже в них йдеться про найважливіше — дружбу, любов, справедливість і добро. І тому вони — назавжди. 

DT.UA зібрало спогади про Всеволода Нестайка його друзів, колег та родичів.

Іван Малкович, поет, редактор, директор видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА": 

"Не скажу, щоб це траплялося так часто, коли людина великого таланту має великий талант людяності. А от Всеволод Нестайко володів таким таланом. Наскільки він був великий і улюблений для всіх нас, а надто для діток, письменник, настільки він був велика і людяна людина, хай вже буде ця тавтологія. Його улюблене звертання до всіх було — "сонечко". І це не таке собі слово-паразит, ні, він саме так лагідно до людей і ставився. З Всеволодом Зіновійовичем, як з кожною талановитою людиною було легко працювати. Якщо ти хочеш позбавити книжку певних ідеологічних перепон, щоб вона, як ракета, летіла в небо, у віки, не чіпляючись ідеологічними іржавими дротами за щось, що уповільнювало б хід…Така людина, як він, це розумів. 

Його "Тореадори…" — залишається і, думаю, ще довго залишатимуться однією з найтиражованіших книжок видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА". Тираж роману в певний період був удвічі більший за найкращий том "Гаррі Поттера". Також діти дуже люблять і його книжку "Найновіші пригоди в Лісовій школі". І це не дивно — книжки Всеволода Зіновійовича з перших сторінок, з першої пригоди захоплюють вас. Нестайко був письменником, який нічого не "висмоктував з пальця". Усі пригоди в його творах, як пісні співаються, легко, природно, все в'яжеться одне за одне. Ви ніколи не зловите себе на думці, що це щось надумане, щось тут воно кульгає. Воно просто п'ється, як холодна вода в спеку. Із захопленням. І ти хочеш ще і ще". 

Леся Вороніна, дитяча письменниця, перекладач, в минулому — редактор дитячого журналу "Соняшник": 

"На початку 80-х я особисто познайомилася з Всеволодом Зіновійовичем, коли брала інтерв'ю для журналу. Пам'ятаю, що найбільше мене тоді вразило його твердження: з дітей-відмінників рідко виростають видатні особистості. Просто для того, аби винайти щось нове, треба виходити за рамки усталених норм і правил: запускати саморобні ракети, від яких часом буває багато шкоди, тікати з дому в навколосвітню мандрівку чи копати підземний хід, щоб пустити власну лінію метро. Було зрозуміло, що симпатії письменника цілком на боці отих неслухняних, неправильних і непередбачуваних шибеників. Тоді відчула — пан Всеволод так і не "вийшов" з дитинства, у душі він залишався хлопчаком, готовим до будь-яких авантюрних пригод". 

Наталія Марченко, кандидат історичних наук, автор передмови до бібліографічного нарису Національної бібліотеки для дітей "Всеволод Нестайко": 

"Нестайко вмів бути насправді моральним. Не демагогічним, не дидактичним, а саме моральним. І ще він був дуже добрим, добрим до людини як такої. Це була напрочуд світла й ніжна людина, дуже чутлива до слова, інтонацій. Всеволод Зіновійович щиро опікувався молоддю — як літературною, так і науковою та журналістською. 

На жаль, об'єктивно його критики все ще не оцінили, незважаючи на те, що низка його текстів є ключовими для становлення літератури для дітей в Україні. Особливо не поціновані належно ранні оповідання Нестайка, оповідання психологічні — "Синє ведмежа Гришка" та "Таємниця Віті Зайчика". Вони на десятиліття випередили свій час щодо стильових рішень і навіть психолого-комунікативних домінант".

Леся Харітоненко, учитель початкових класів та ініціатор листування школярів київського ліцею з подружжям Нестайків: 

"Усе почалося з того, як ми із сином зацікавилися пропозицією поставити запитання Всеволоду Нестайку — це можна було зробити через журнал "Барвінок". На наше здивування, невдовзі ми отримали листа і дві книжки в подарунок від письменника. А згодом на бібліотечному заході я познайомилася з Світланою Пилипівною Нестайко. Згодом наш клас отримав у подарунок декілька книжок. 

Як же діти раділи! Я спеціально принесла посилку нерозпакованою, щоб відкрити у них на очах. Кожен підходив подивитися, що в ній, роздивлявся дарчий напис письменника і його підпис. А потім приходили ще листи — Нестайки цікавилися життям класу, які книжки ми читаємо, які враження вони по собі лишають. Для моїх учнів це щоразу була подія. І діти писали листи у відповідь — хто як міг, хто про що хотів розповісти. Вони часто писали автору, за що люблять персонажів його книг, того ж зайчика Косю Вуханя. А мене, свою вчительку, в листах називали Лисичкою через руде волосся…"

Олекса Підлуцький, племінник Нестайка, економіст і журналіст, викладач Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка: 

"З Всеволодом Нестайком я спілкувався ціле життя: пам'ятаю його з того часу, як пам'ятаю себе. Він дуже часто бував у нас в гостях, а ми — у нього. Пам'ятаю найпершу тонісіньку, в м'якій палітурці, книжечку ще зовсім молодого тоді Нестайка під назвою "Шурка і Шурко" — кілька коротеньких дитячих оповідань. Примірник цієї книжки з теплим дарчим написом був у моєї бабусі Наді (тітки Нестайка). Бабуся читала ті оповідання мені ще зовсім маленькому, може чотири- чи п'ятирічному. Ще досі, через багато десятиліть, пам'ятаю пригоди хороброго хлопчика Веснянки, який звитяжно боровся з усесвітнім злом, уособленим в лютих піратах-хуліганцях.

Трохи згодом я, так само, як і більшість моїх однокласників, зачитувався "Пригодами Робінзона Кукурузо". Цю книгу, до речі, сам Нестайко вважав найкращим, найулюбленішим своїм твором. 

Дядько Вадик як особистість був дуже веселим, любив найрізноманітніші жарти, розіграші, підколки. Він був іронічним і самоіронічним.

Місце Всеволода Нестайка в літературі відоме — найвидатніший український дитячий письменник ХХ сторіччя, чиїми книжками зачитувалася не одна генерація українських дітей. І їх обов'язково будуть читати і наступні, нині ще ненароджені діти".

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво