Огидна унікальність

40 років тому, 1977-го, побачив світ "Некрономікон" швейцарського художника і скульптора Ганса Рудольфа Ґіґера. Пізнавати, що ховається за хтонічними образами біомеханічних химер, я пішла до музею Ґіґера в містечку Грюєр.

Світ без надії

"Некрономікон" - назва вигаданої окультної книжки, яку згадує Говард Лавкрафт, і реальної збірки творів Ганса Ґіґера. Обоє писали жахи: Лавкрафт - чорнилом, Ґіґер - аерографом. З полотен художника простягають щупальці кошмари, порівняно з якими Ктулху - безневинний кальмар, а Дагон - милий іхтіандр. Потворні монстри обплутують прекрасні форми й проникають в отвори струнких жіночих тіл, гармонія пропорцій яких гідна німф Античності й Ренесансу. Художникові притаманно доволі... як би м'якіше висловитися, своєрідне бачення сексуальності. Безперечно, сер знався на збоченнях, але я не вважаю за доречне смакувати безсоромний натуралізм розверзтих піхов на його полотнах, гільйотин для оскоплення та всіляких форм групової й міжвидової розпусти. Назва картини "Еротомеханіка" говорить сама за себе. Зрештою, газету можуть читати діти. Про юні незміцнілі уми співробітники музею подбали, помістивши найбільш епатажні ескізи біомаси, що злягається, в кімнату з написом "Тільки для дорослих!".

Погляд у богинь і чудовиськ довкола них порожній, каламутний, відсутній і водночас немовби надприродний. Зіниці дико звужені або розширені, іноді і те, й інше разом. На одному обличчі. А іноді очі закочуються, і зіниць не видно. Або витікають... Картина дивиться на відвідувача - навіть камені витріщаються все тим же байдужним осоловілим поглядом.

Апофеозом гегемонії монстрів у творчості художника стала робота над фільмом "Чужий". Так, над тою самою культовою стрічкою про проникнення на космічний корабель лицехвата й грудилама, що знищують команду зорельота. Темі інопланетних сутностей присвячено безліч малюнків і скульптур майстра - від грубих начерків і моделей до вичіткуваних рис юнацького обличчя, покритого бридким слимаком "шолома". Створення кінострічки можна день за днем простежити за книжкою Giger's Alien, щедро присмаченою ескізами прибульців і фото зі знімального майданчика. Фільм отримав "Оскар" у номінації "Найкращі візуальні ефекти", у чому чимала заслуга Ґіґера, який створив бридких тварюк.

Індустріальні краєвиди оживають під аерографом віртуоза - поїзд, що мчить на глядача, набуває лику немовляти або черепа, з хаосу труб і гайок вивалюються очі, кінцівки, геніталії та нутрощі. Скрегіт шестерінок величезних машин невідомого призначення зливається в єдину симфонію з криком немовляти. Біомеханіка - шокуюча гармонія бездушного металу й животрепетної плоті.

Малюнки Ґіґера - портрет людства, яке спотворило Землю, наповнивши її людьми й механізмами. Природи на них мало, вона вбога й схильна до вигадливих трансформацій: дюни пустельного пейзажу перетворюються на щупальці восьминога, а під шаром моху ховається величезне завмерле серце.

Переважають тьмяні, сумовиті тони - начебто спускаєшся у Р'льєх, у Шеол, у Тартар, у лігвище Нідхегга, у шалене хтонічне нуртовище, що заворожує глядача, як змія кролика. П'ятдесят відтінків сірого - як за палітрою, так і за змістом. Експериментував майстер і з іншою ділянкою спектра - гарячими й кривавими, багряними й гіацинтовими тонами, занурюючи глядача у вогненне пекло Муспельхейма, з якого тріумфально посміхаються моторошні велетки в одязі Єви. Це не Армагеддон і не Рагнарок - в есхатологічних переказах все ж таки жевріє надія на Новий Єрусалим, на відродження Асгарду. Світ Ґіґера безнадійний.

У роботах художника проступають алюзії на новозавітні мотиви, що межують із богохульством. Ні, це не "Страшний суд" Мікеланджело (поборникам середньовічної моралі довелося, озброївшись пензликами, одягти голого Ісуса та Його учнів). І навіть не "Розп'яття на розверстці гіперкуба" Сальвадора Далі (відступ від іконографічних канонів навіть у назві цього шедевра очевидний). Я, звичайно, не фанатик релігійних догм, але не можна ж майструвати з розп'яття ніжку стола або вкладати його в руки сатани! Чи все ж таки можна, якщо ти Ґіґер?

Де витоки Стіксу й Г'єлль?

Балансуючи над прірвами дитячих травм і перинатальних матриць, думка художника падає в царство Аїда й володіння Хель. Ходімо ж за нею і, піднявши весло Харона й напнувши вітрила Нагльфара, киньмося до верхів'їв Стіксу й Г'єлль, до ембріонів монстрів, до витоків феномену Ґіґера.

Ганс народився у Швейцарії 1940 року саме тоді, коли сусідня Німеччина, що біснувалася в агонії коричневої чуми, розкручувала м'ясорубку Другої світової війни. Чи не тому з його картин падають бомби, скульптура "Живородна машина" нагадує пістолет, а перший цикл ілюстрацій називається "Атомні діти"? Чому на картинах править бал пітьма - може, це колір хакі?

"Мене цікавило все темне, чорне. Як тільки мені дозволили самому вибирати собі одяг, я раз і назавжди віддав перевагу чорному кольору. У нашому домі найтемніше місце було під столом, у кімнаті без вікон - саме цю кімнату я зробив ігровою. Там я вовтузився зі своїми ведмежатами, ляльками й саморобною зброєю: луками, стрілами, кастетами, кинджалами й іншими чудовими предметами, - з ностальгією згадує Ґіґер своє щасливе дитинство. - За все життя батько вдарив мене всього один раз, і, треба сказати, на його місці я б такого сина просто вбив". А було це так: поцупивши на будівництві мідний кабель у свинцевому оплетенні, хлопець сховався з паяльною лампою в погано провітрюваному підвалі батьківської аптеки і заходився відливати кулі. Неабияк закіптюживши весь будинок, бешкетник дістав потиличників і ще кілька днів намагався не потрапляти на очі розгніваному батькові. Любов до зброї могла б мати й більш серйозні наслідки: юного Ганса кілька разів мало не пристрелили - хлопці пустували, не думаючи, що револьвери заряджені.

Батько якось приніс хлопчикові людський череп. Відтоді Ґіґера все життя переслідувала пристрасть до черепів - ними кишать малюнки, ними заставлено етажерку в садибі художника.

Потягу Ганса до паперу й фарб батьки не вітали. "У нас, у Чурі, у Швейцарії, слово "художник" майже лайливе, це синонім одночасно п'яниці, гультяя, ледаря й тюхтія", - згадував Ґіґер.

Успіх знайшов майстра досить рано - 1959-го він починає публікувати малюнки в журналах, а 1966-го влаштовує першу персональну виставку. Талант не знає державних кордонів і, наповнивши галереї Цюріха, Берна і Санкт-Галлена, розтікається по всій Європі й проникає за океан - Ґіґер демонструє свої роботи, квінтесенцію страху й відрази, у Лас-Вегасі, Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, Відні, Берліні, Парижі й Амстердамі.

Дивно, зазвичай генії помирають у бідності й забутті, здобуваючи вже не потрібне їм визнання посмертно. Згадати хоча б Вінсента ван Гога, якому, за чутками, за все життя вдалося продати єдину картину (це не зовсім так, але стаття не про ван Гога), та навісити на кожен його жовтий букет ярлик "великого зблизька не розгледиш" або "випередив свій час". Чому ж Ганс Рудольф, теж "великий", теж "випередив час", уславився ще за життя? Чи не тому, що невизнані віртуози на кшталт ван Гога зверталися в людині до яскравого, небесного, божественного, а Ґіґер - до похмурого, хтонічного, інфернального? "Ґіґер нарізає людську - мою! - плоть на найтонші скибки й виставляє на загальний огляд. (...) Роботи недвозначно повідомляють, звідки ми прийшли і куди підемо. (...) Ми, люди, на його картинах - це ембріони, що чіпляються за стінки матки, личинки, загорнуті в тонкий кокон власного Его, ланки в ланцюгу перероджень, біологічний матеріал для метаморфоз. Наші міста схожі на величенні мурашники, населені колоніями комах, безликих і потворних. І це - ми. Ґіґер допомагає людині без страху зустрітися з комахою в самій собі", - пише друг художника Тімоті Лірі в передмові до збірки GR Giger Arh+. Не сперечаюся, віднайти в собі безлику бридку комаху простіше, ніж Джоконду чи Давида.

"Чимало людей мислять так само, як і я. І якщо їм подобаються мої роботи, то вони люди творчі... або психи", - каже художник.

В особистому житті Ґіґеру пощастило менше - 1975-го його подруга (і натурниця) акторка Лі Тоблер застрелилася після тривалої депресії. Їй було 27. Чи то внаслідок трагічної загибелі супутниці, чи то виснажившись від скаженого ритму роботи, художник усе частіше бачить нічні кошмари (що іноді траплялися й раніше). Демонічні мрії лягли в основу "Некрономікону", який приніс Гансу Рудольфу всесвітню славу і, зокрема, привернув увагу режисера Рідлі Скотта. Безвісний майстер, вирвавшись з безликого мурашника андеграунду Цюріха, тепер нарозхват - створює оскароносного ксеноморфа для "Чужого", іншопланетних тварюк і окультні декорації для виставок, театральних постановок і кінострічок, ліпить мікрофонну стійку Джонатана Девіса, оформлює афіші, обкладинки альбомів рок-груп і карти таро... Та чи був він щасливий? Судячи з картин, не дуже.

В 1997-му художник придбав у Грюєрі середньовічний замок, за рік там відчинив двері музей. Два поверхи займають роботи Ґіґера, а на третьому розмістилася особиста колекція Ганса Рудольфа, що складається з подарованих йому картин, скульптур і фотографій - вона до пари творчості художника. Ось покалічений шестиногий павук, замість тулуба в якого людський кістяк, ось апокаліптичний фотоколаж - склеєні й замальовані тьмяними фарбами чорно-білі знімки волаючих людей серед німих руїн...

У сусідній кімнаті перед очима відвідувачів проносяться останні кадри життя художника: дерев'яні сходи, що риплять під нетвердою ходою босих набряклих ніг; опухла рука, що ніжно погладжує жирну димчасту кішку; хрипкий голос стариганя, що живе в створеному ним відразливо-чарівливому світі.

Потворність вічна, мистецтво теж

Найцікавішого про життя Ґіґера ми не знаємо, бо, за його словами, "про найбільш захопливі речі не варто особливо патякати, оскільки ніколи не знаєш, законні вони чи ні. Що старшим я стаю, то більше нервуюся з цього приводу: не може ж мені щастити нескінченно". Не пощастило генієві за доволі прозаїчних обставин - бідолаха впав зі сходів і помер від отриманих травм у 74 роки. Прах художника спочиває в Грюєрі.

Удова Ґіґера Кармен Марія Шейфель завідує музеєм. Поруч із ним - створений Гансом Рудольфом бар. Як вам ідея пообідати в Хель?

Книжка "Некрономікон", яка спочатку налічувала 80 сторінок, розрослася до 600-сторінкового фоліанта формату А2. Виклавши приблизно тисячу євро в книгарні Братислави, ви її матимете. Стільки ж коштує в музеї Ґіґера одна його репродукція. Однак картинам затісно на стінах, сторінках, інтернет-сайтах - вони поневолюють людські уми й душі, а фанати художника чи то спотворюють, чи то прикрашають свої тіла біомеханічними тату.

Усяка діяльність - протест. Якби світ був досконалим, не було б художників, літераторів, учених, будівельників, хліборобів… Нічого було б змінювати. Рубаючи патриціїв гладіаторським мечем, протикаючи поміщиків вилами, наспівуючи "Марсельєзу" на барикадах, штурмуючи Жовтневий палац або кидаючи "коктейлі Молотова" в "Беркут", можна лише зруйнувати стару систему. Справжні революціонери творять. Це мій маніфест, хоча я цілком задовольняюся своїм нинішнім життям. Іноді мені здається, що Бог нікуди не виганяв Адама, і ми вже живемо в Раю, не помічаючи цього. Ймовірно, Ґіґеру здавалося, що диявол дав притулок у себе пропащому Адаму, і весь наш світ - пекло.

Вдивляючись у його сіро-зелені тіні й напівтони вечірнього Берна, я зливаюся з містом, відчуваю його кам'яне дихання і гуркітливий пульс нічних поїздів, перетворююся на лусочку на тілі колосального бетонного монстра. Зливаюсь із вокзалом Бюля, з П'єтою у церковці Грюєра: скорботна Марія, що схилилася над понівеченим тілом Ісуса, виконана в м'яких, ніжних сяючих барвах - зазвичай так зображують Різдво, Богородицю, що схилилася над яслами. Безіменний іконописець побачив світло в безодні зліз і суму. Ґіґер бачив тільки пітьму. Я поринаю в неї, зливаючись із хтонічними чудовиськами.

Фото і репродукції надані співробітниками музею Ґіґера.