Ніжність чорної діри

Поділитися
Асиметричні замітки. Джордж Сорос - особистість відома: фінансист, філантроп, філософ, людина, яка намагалася сама перекроювати сучасний світ. Творець озброїв його гострим відчуттям долі не тільки окремої людини, а й цілих країн.

Поки кримчани звикають до того, що російська людина складається з тіла, душі й паспорта, увесь інший світ гадає - що буде далі. Раціональне мислення, знання й аналітичні розрахунки мало допомагають пошуку правильних відповідей.

З одного боку, за спостереженнями популярного на початку XX століття письменника Дмитра Мережковського (це він узвичаїв поняття "хам" у його нинішньому значенні), одна з найглибших особливостей російського духу полягає в тому, що росіян важко зрушити, але коли вже вони зрушилися, то доходять у всьому - в добрі й злі, істині й брехні, мудрості й божевіллі - до крайності.

З іншого боку, критичний розвиток подій в останні десятиліття новітньої історії ніколи ще так сильно не залежав від волі однієї людини. Ім'я її відоме, наміри - теж, а от коли вона зважиться їх здійснити - запитання. Хто ж візьметься пророкувати, коли висохне підземна сила вулкана, що почав вивергатися? У такі часи мимохіть починаєш надавати значення інтуїції, пророцтвам і навіть знакам.

І поглинула три зірки

Знаки людині подаються постійно. Країнам - теж. А от уміння розпізнавати їхній зміст дається не всім. Приміром, у Стародавньому Єгипті до такого відповідального діла допускали тільки жерців. Але й вони могли схибити. Коли в небі з'явилася нова зірка, яка відразу поглинула три сусідні, жерці тільки похитали головами. Сила чорної діри їх не збентежила. А дарма - саме тоді народилася людина, котра вплинула на долю єгиптян найрішучишим чином.

Немовля поклали в кошик і відправили нільським крокодилам на сніданок. Але втрутився випадок - кошик виловили, і він потрапив на очі царській доньці. Зачарована дивом порятунку, вона забажала всиновити знайду. Жерці знову похитали головами і, хоча могли втрутитися, не зробили цього. Ба більше, дозволили рідній матері з євреянок (так називали тоді це плем'я) стати його годувальницею.

Дитина на ім'я Мойсей була тямущою. Фараон душі за ним не чув і дозволяв йому приміряти свою корону. Знову ж, даремно, оскільки діло скінчилося Великим Відходом, і плем'я під проводом Мойсея після сорока років блукань пустелею стало народом. Тим самим, котрий на стовповому шляху історичного розвитку, здається, назавжди випередив нащадків жерців і фараонів. Принаймні єгиптяни, які нині нелегально проникають на територію Ізраїлю, тобто чужої для них держави, щомога чіпляються за будь-яку можливість уникнути депортації в державу рідну - Єгипет. Хто знає, якби жерці зуміли прочитати знак Небес, можливо, єврейське плем'я не мало б вождя й розчинилося, як народності Нубії, Напати, Мерое й безліч інших племен, у морі єгипетському?

Давно це було. Та чи й було? А от знак, поданий у наш час, бачили мільйони сучасників. Того дня Папа Римський підносив молитву за Україну й по її завершенні випустив з рук двох білих голубів. Юрба, що залюднила площу перед собором Святого Петра (до речі, одного з найбільш намолених у світі місць), напружено спостерігала, як на голубів напали чорна ворона й морська чайка. Немовби в засідці чигали А за два-три тижні сусідня країна в нечувано зухвалий спосіб відчикрижила в суверенної України апетитний шмат території.

Наслідки цієї події ще довго підраховуватимуть, але факт приниження нинішнього покоління українських чоловіків уже очевидний. Принизили, осміхаючись. І це приниження не втрачає своєї образливої суті, незалежно від розмов про нібито кількісну перевагу загарбника. Нове українське керівництво вирішило, що у вік електроніки нерозумно йти всупереч раціональним розрахункам і здоровому глузду.

Він і в Греції був - здоровий глузд. І тверезий розрахунок теж. Але були речі й важливіші. Коли двадцять п'ять століть тому триста спартанців перегородили вузький гірський прохід у Фермопіли, ставши на шляху стотисячного війська персів, яке вдерлося в середню Грецію, вони навряд чи керувалися здоровим глуздом, бо з будь-якого погляду це було безнадійно. Однак і через товщу часів вражає рівень самоповаги спартанців, їхнє презирство до тверезого розрахунку, що так яскраво відбилося у відомому діалозі. Нагадаємо його:

- Варвари вже поруч! - доповідав дозорець цареві.

- Отже, і ми поруч із ними, - зауважив Леонід.

- Але через варварські стріли не видно сонця! - вигукував воїн.

- І добре, - відповідав цар, - битимемося в затінку.

Цар Леонід прожив 28 років, так і не пізнавши приниження. І залишився жити у віках.

Де ти, спартанський царю Леоніде? У нас 25 травня вибори.

Що в часи спартанців, що в наші дні ціна людини залишається колишньою. Вона досить проста й визначається тим, як людина протистоїть зовнішньому оточенню.

Як співробітникові Секретаріату ООН мені довелося бути свідком війни за Кіпр. Тоді, на початку 1970-х років, у Раді Безпеки дні і ночі тривали переговори у спробі зупинити агресію Туреччини, яка віроломно вторглася на острів, прикриваючись приводом захисту прав турецького населення. Ціною неймовірних зусиль вогонь вдалося загасити. На Кіпр увели війська ООН. Але якби нащадки царя Леоніда не вчепилися зубами у свою землю, був би весь Кіпр турецьким. І мир би це прийняв. Як і те, що хоча б степовий Крим міг би залишитися українським, якби ми були хоч трохи спартанцями.

У політології є термін limits of power (межі сили). Він, зокрема, означає, що країна, наприклад США чи Росія, навіть маючи достатню потугу для досягнення бажаної мети в якійсь точці земної кулі, не може використати її на повну силу через наявність цих самих меж. Де вони починаються і де закінчуються - щоразу питання напружених пошуків, бо відповідь на нього не завжди має раціональний характер.

(Зло)вісне пророцтво

Сьогодні в це складно повірити, але так воно й було. 1992 року на залитому травневим сонцем даху затишного готелю в Буді зібралися директори фондів Сороса (мені довелося бути першим директором такого фонду в Україні). Тоді лише дзеркальна гладінь Дунаю виглядала ласкавою, а от кров у жилах учасників кипіла в очікуванні змін, грядущих після розвалу радянської імперії. Ейфорія радісних передчуттів вільного життя вирувала. Прямо як у відомих віршах київської (за походженням) поетеси Юнни Моріц: "Когда мы были молодыми и чушь прекрасную несли, фонтаны били голубые и розы красные цвели…". Схожі настрої панували повсюдно й підігрівалися навіть такими далекими від романтики інститутами, як "Дойче банк", який передрікав Україні швидкий прогрес, ґрунтуючись на її потенціалі й щедрих ресурсах.

Джордж Сорос лукаво потішався над моїми нападами ейфорії і зрештою довірчо повідомив:

- Твоя країна на два десятиліття перетворюється на чорну діру. Хоча декому жити в чорній дірі буде досить комфортно. А скінчиться все війною з Росією. Ви почнете відбирати в неї нафту й газ, а вона силою зброї відбиратиме у вас те, що потрібно їй.

Згадані два десятиліття я, зі зрозумілих причин, мовчав, але настав час згадати. Живі й свідки тієї розмови. Не політологи, не журналісти, а люди зі світовими іменами: Юджин Дорнбуш, автор біблії економістів "Макроекономіка" (переклад українською 1995 р.), Самюель Фрідман, чия книжка "Сценарії XXI століття" 2014 року ввійшла до списку книжок, обов'язкових для прочитання політиками високого рівня, і Андрес Ослунд, який очолював Стокгольмський інститут війни і миру.

Що послужило матеріалом для такого точного прогнозу, на який не сподобився жоден український політик? Звідки й чому виник імпульс? Що це за людина, здатна уловлювати вібрацію майбутніх подій?

Один з найбільших багатіїв світу, Джордж Сорос - особистість відома: фінансист, філантроп, філософ, людина, яка намагалася сама перекроювати сучасний світ. Творець озброїв його гострим відчуттям долі не тільки окремої людини, а й цілих країн.

Тим, хто за доброю українською традицією звик усе помацати руками і не особливо довіряти різним там емпіреям, нагадаємо, що саме дар передбачення приніс Соросу цілком конкретні мільярди доларів, частину яких він, до речі, витратив на Україну. Він визнавав, що нерідко успіх у біржових операціях приносило вміння передбачати початок змін на мить раніше за інших. Мало того, що дар цей унікальний сам по собі, але у випадку Сороса він ще й спирався на потужні внутрішні сили. Гадаю, що епізод, який мені розповіли, допоможе оцінити масштаб його особистості.

Зі звільненої радянськими військами Угорщини Сорос підлітком утік до Англії. У спробах розжитися грошима опинився біля дверей фонду, де обіцяли матеріальну допомогу таким, як він. Контора була на другому поверсі, куди вели сходи, зварені зовсім як у нас - із чорних сталевих плит. Напередодні він зламав ногу й пересувався на милицях. Видертися нагору коштувало неймовірних зусиль, але довелося, адже в кишені не бряжчали навіть пенси. Манірний клерк-англієць ознайомився з паперами й відмовив через якийсь нікчемний привід. Скотившись униз і боляче вдаривши об залізяки загіпсовану ногу, юнак, якому не виповнилося і 19 років, образи не проковтнув і дав собі обіцянку поставити цю країну на коліна. Ні більше ні менше - Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії, Британську імперію, над територією якої до початку недавньої війни не заходило сонце.

Обіцянку він виконав. В останній четвер жовтня 1991 року, який англійці охрестили "чорним", Сорос мобілізував усі свої ресурси й поставив їх на кін, скупивши вранці на Лондонській біржі акції німецьких компаній, а ввечері виставив їх на продаж підвищенням. Для того щоб утримати курс фунта стерлінгів, англійцям потрібно було не менш як десяток мільярдів доларів. Сорос прорахував, що за настільки короткий час такої суми їм не зібрати. Так і сталося: курс фунта різко впав, а Сорос закінчив день із прибутком у мільярд доларів.

Заробити за один день мільярд (за нинішнім курсом усі десять) - це треба вміти. Але треба було й уміти ризикнути всім, що маєш. Для такого вчинку потрібні не тільки мізки, а й характер.

Англійці паплюжили ім'я Сороса на всі лади, хоча варто було пригадати ім'я їхнього манірного співвітчизника, дрібного клерка, який відмовив у незначній допомозі хлопчикові-емігрантові зі зламаною ногою й без єдиного пенса в кишені. А річ, можливо, була в тому, що чиновник був у поганому настрої через якусь життєву невдачу. В історії завжди так - одна людина через свої особисті мотиви може зачепити долі багатьох.

А Сорос, по закінченні в 1952 р. Лондонської школи економіки, створив фонд "Квантум" і заробив стільки грошей, що вже не зміг би їх витратити. Він купував і втрачав, але цих відчуттів йому було замало.

Коли могутність радянського блоку котилася до спаду, Сорос відкрив фонд у рідній Угорщині, потім і в інших країнах, просуваючи ідею відкритого суспільства. Діяв нестандартно. Ось приклад. Наприкінці 80-х у соціалістичному таборі копіювальні апарати зберігалися в режимних умовах, як правило, за дверми, оббитими залізом, відтворення кожної копії фіксувалося в спеціальному журналі. У Будапешті Сорос вирішив проблему вишукано, не заходячи в конфлікт із системою. У звичайний будній день він подарував
800 копірів різним організаціям, і режим контролю втратив сенс.

Його "похід на Схід" скидався на колишню стратегію освоєння "тубільних просторів": спочатку заходять місіонери з хрестом, потім – філантропи з грішми, а вже за ними - "Кока-кола" і "Макдональдс" зі своїми інтересами. Пройшовши весь цикл створення його фонду в Україні, можу стверджувати, що нішу "філантропа" Сорос не займав.

"Я знаю, що не є тим, за що мене звеличують, - відверто зізнався Сорос в інтерв'ю американській пресі. - Я не є філантропом тією мірою, яку передбачає кількість грошей, роздані мною. Це відбувається тільки тому, що я не надаю значення грошам".

Справді, він неодноразово жалкував, що до своєї кончини не зможе роздати всі гроші, хоча бажав цього, звісно, не довіряючи нікому, хто зміг би зробити це так, як він сам. Його цікавило щось інше, і в досягненні цього "іншого" гроші відігравали лише роль засобу.

Американський громадянин Джордж Сорос, що волів жити в Лондоні, - за походженням угорський єврей, але риси психотипу, який у побуті заведено вважати jewish, у ньому не прорізалися. Не допомагав Ізраїлю, не підтримував проектів на єврейську тематику, що дало привід єврейській громаді його рідної Угорщини звинувачувати філантропа в антисемітизмі. Одного разу він привіз на перегляд до Києва дюжину кандидатів на посаду директора фонду в Москві (попередній укотре прокрався, а, як завжди вважав Сорос, в Україні справи йшли краще, ніж у Москві). Усіх забракував на тій підставі, що були людьми у віці й занадто jewish. На переконання Сороса, не можна подолати антисемітизм, коли поводитися як tribe (перекладається як "плем'я"; на заході також використовується як ознака для ідентифікації справжнього походження людини, котра, будучи євреєм, "косить" під представника іншої національності). Сорос вважав, що єдиний спосіб подолати антисемітизм - відмовитися від "племінного" підходу, зректися окремої ідеї на користь універсальної ідеї відкритого суспільства.

На наших просторах не водяться люди такого масштабу і, відповідно, з такою візією. Доти, доки ми не зрозуміємо, що просувати інтереси України можна значно ефективніше, якщо не захлинатися від захвату з приводу національної винятковості всього українського, а зосереджуватись на цінностях, здобутих усім людством. Скільки разів ми ставали свідками того, як під прикриттям щита з начертаним на ньому "Я - українець!" протягувалися особисті амбіції та шкодливі комерційні інтереси. Визнавши цей факт, значно легше відновлювати гумус на спільних зі східним сусідом територіях культурного простору.

Сорос рівномірно добре ставився до всіх. Хоча, як чудовий фізіономіст, інколи опускав перед людиною шлагбаум лише на тій підставі, що в людини були занадто пусті або брехливі очі. Як на мене, він мав рідкісний запас щирості і достатню внутрішню силу не зраджувати її за жодних обставин.

Мортон Абрамовіц, колишній посол США в Туреччині, президент Фонду Карнегі, говорив про Сороса: "Він не підготовлений, не захищений від ідіосинкразії, але добирається туди, куди треба… він єдиний хлопець у Сполучених Штатах, хто має свою власну міжнародну політику і здатен втілювати її в життя".

Впродовж останніх десятиліть на голову Сороса вилито тонни обвинувачень у тому, що він виконує прямі доручення уряду США. Заступник Державного секретаря США Строуб Телботт пояснив, як це відбувається насправді: "Я скажу, що діяльність Сороса не зовсім ідентична із закордонною політикою уряду США - але вона сумісна з нею. Ми намагаємося синхронізувати наш підхід до колишніх комуністичних країн із Німеччиною, Францією, Великою Британією та з… Джорджем Соросом". Телботт зайшов так далеко, що назвав Сороса "національним ресурсом, реальним скарбом нації".

What makes him tick?

Навесні 1990 р., спустившись трапом рейсового літака в Борисполі, Сорос відкликав мене вбік і сказав слова, які виплавилися в код подальшої поведінки: "Найбільше попрошу тебе берегти моє ім'я. До речі, і твоє теж. Якщо вийде, то побачиш, що через 5 років воно приноситиме гроші".

Майже півроку фонд не бачив його грошей, щоправда пізніше Сорос зізнався: хотів подивитися, чого ми варті. А далі почав сіяти. Щось склювали хижі птахи, проте й сходів на полі відкритого суспільства зійшло чимало. Сорос ніколи не виносив прямих розпоряджень - скільки, кому і з якою метою виділяти грошей, але жорстко наполягав на принципі: під ідею гроші не давати, допомагати тим, хто зумів самостійно встати з колін і зробити перший крок.

Важко знайти точнішу метафору для визначення життєвого простору, ніж це зробив Вільям Теккерей, назвавши свій знаменитий роман "Ярмарок марнославства". Справді, хіба стрінеш людину, байдужу до того, що скажуть про неї княгиня Марія Олексіївна, сусід, виборець, преса, любимі й не дуже, близькі і далекі люди.

У житті мені пощастило: так уже сталося, що поспілкуватися довелося з безліччю великих письменників, визнаних майстрів культури, учених, лауреатів Нобелівської премії, державних мужів, людей, котрі визначали обличчя сучасного світу. І мені завжди здавалося, що серед них тільки два Святослави (Реріх і Ріхтер) були байдужі до мирської слави. Тривалий час зараховував до них і Джорджа Сороса. Кілька років поспіль він прилітав до Києва в одному й тому самому піджаку. Навіть митник у Борисполі це помітив, здивувавшись, як так - найбагатша людина світу літає не власним, а звичайним рейсовим літаком? Джордж відповів, що воліє витрачати гроші на допомогу країні митника.

Його байдужість до преси, оплесків, портретів та патоки лестощів, які вивергали потоками навіть можновладці, розраховуючи отримати його гроші, ламала уявлення про людські слабкості. Здавалося, він був простим, небагатослівним, навіть сором'язливим і вже аж ніяк не прагнув визнання оточення. Здавалося. Очевидно, більше важило для нього те, як він сприймає себе сам. З юності він вірив, що стане новим Джоном Мейнардом Кейнсом або Альбертом Ейнштейном. Він став тим, ким став, але завжди думав про себе як про філософа (і тепер цінує філософів, недаремно ж понад 15 років - що в його системі факт нечуваний - тримає директором свого фонду в Україні реального доктора філософських наук).

Людина з його близького оточення одного разу поділилася з американською пресою інсайдерськими спостереженнями: "Для нього дуже важко визнати, що хтось може бути рівним йому або навіть вищим за нього: такий він конкурентний. І коли він має справу з президентом країни, постає запитання, хто з них значить більше".

Згадаємо випадок із Вацлавом Гавелом, до якого Сорос ставився із захопленням. Але варто було Гавелу приділити йому менше уваги, і їхні стосунки втратили свою сердечність.

У початковий період діяльності фонду в Україні, яку Сорос називав "банановою республікою без бананів", його особу сприймали занадто вже примітивно: мовляв, ось вкладе Сорос багато грошей, і все почне працювати.

Пригадую, на початку 90-х орендований реактивний літак Cessna підлітав до Донецька. При заході на посадку відкрився індустріальний пейзаж із териконами. Помічник Сороса Ентоні Ріхтер запитав у шефа: "Джордже, тобі колись доводилося сідати в центрі смітника?" Похмурі враження посилилися після прогулянки містом.

У місцевому "кремлі", резиденції колишнього радянського керівника, де нас прихистили, дубові столи прогиналися під вагою ваз із чорною та червоною ікрою, поставлених ярусами одна на одну тарілок з вишуканими стравами. Вийшовши у двір, забитий ексклюзивними іномарками, Сорос поцікавився, чому це замість вказаної у програмі зустрічі з керівництвом регіону відбулася зустріч із мафією. Ми намагалися пояснити, що в умовах України це ідентичні поняття, але виникли "труднощі перекладу". Сторони так і не зрозуміли одна одну. Господарі Донбасу, серед яких були й упізнавані сьогодні особи, все не могли зрозуміти, чому багатій не хоче вкладати гроші в регіон із дешевою робочою силою. Своєю чергою, Сорос не міг розтлумачити їм, що найвигідніші вкладення - це вкладення в людей, і що саме це він планує робити в Україні.

Схожі діалоги повторювалися багато разів у різних місцях. Бізнесмени й керівники всіх рангів відмовлялися розуміти мотиви, якими керувався мільярдер, воліючи віддавати гроші замість того, щоб їх брати. Куди їм! Вони на такі висоти не забиралися.

Пояснюючи причини, з яких він не займався інвестиційною діяльністю, Сорос одного разу зізнався американському журналістові Коні Бруку, що надрукував, можливо, найглибше дослідження про особу Сороса у снобістському журналі "Нью-Йоркер": "Створюючи фонди, я ніби отримую можливість грати роль Бога, чи не так? Я перебуваю вище цього, за межами цього, щедрим, далекоглядним, богоподібним - ОК? Стаючи інвестором, я опускаюся на землю, стаю простим гравцем".

Отже, ось він, нерв, - роль Бога. А боги не метушаться й не намагаються щось там із себе вдавати. Вони не йдуть на вибори і не шукають малих вигод. Власне, це проясняє справжню ціну його прогнозу про війну з Росією, його оцінку і бачення дальших подій, навіть якщо це нам не зовсім подобається. Буквально днями, звертаючись до західних політиків, він порадив їм не злити Путіна, а зосередитися на допомозі Україні. Не дуже він вірить і в дієвість санкцій, оскільки він, Сорос, як ніхто інший гостро відчуває й тонко розуміє глибинні мотиви та особливості характеру правителя великої країни.

Йому вторить інша людина, думці якої особисто я довіряю. Ходорковський. Людина, котра довела, що і в Росії можна не втрачати гідності. У нього було вдосталь часу поміркувати. Ходорковський упевнений: санкції не примусять Путіна відступитися від своїх планів. Золотовалютні запаси, та й загальний запас міцності Росії дозволять Путіну гнути свою лінію не один рік, незважаючи на реакцію Заходу. Єдине, до чого Путін небайдужий, - це настрої людей усередині країни. А ці настрої зараз не на користь України, і над зміною їх треба ґрунтовно попрацювати не один рік.

Війна з Росією?

Сьогодні знайдеться чимало людей, котрі, як автор книжки "Україна - не Росія", вигукнуть: "Та що ви! Війна може бути, але тільки торговою, а щоб стріляти одне в одного?! Такого бути не може!" Не смішіть - і може бути, і вже було, і, не дай Боже, ще…

8 березня 1169 р., у другий день Великого посту, удільний князь Суздальський Андрій із великими силами наблизився до Києва. Мстислав, як і нинішня Україна, не був готовий до війни, допомога з Волині не встигла, і він мусив боротися наодинці. Відважно бився три дні й три ночі, але надто вже великою була перевага агресора, і він не встояв. Як дика орда, лютували суздальці в місті. За записом літописця, два дні грабували вони й палили будинки, мордували киян, дружин їхніх та дівиць забирали з собою, старих і дітей убивали без жалю, грабували церкви та монастирі, забирали ікони, книжки, ризи, дзвони. І запанували в Києві великий смуток, скорбота й сльози.

Неодноразово брали Київ усілякі князі, але жоден із них не руйнував міста. Цього разу прийшов лютий ворог, прийшов не завоювати, а знищувати. Погром Києва повторив і брат Андрія Суздальського Всеволод. Як таке могло статися, і чому?

Північ Ростово-Суздальської землі здавна заселяли племена чудські та фінські, але, змішуючись зі слов'янськими невільниками й дружинниками князів, слабші від слов'ян у культурному плані, вони поступово втрачали свої звичаї, мову, переймали християнську віру. Нове плем'я, що виникло з цієї мішанини і стало називатися великоросами, відрізнялося не тільки зовнішнім виглядом, а й схильністю до торгівлі, бійок, пияцтва. У громадському житті вони воліли покладатися на князівську волю. Тому й князям було любо жити серед такого покірного народу, а не в якомусь Києві з його бібліотеками та незалежним ставленням до влади. Не випадково ж Андрій Суздальський, який завоював престол Великого князя, не побажав залишитися в Києві, а подався у свій Владимир на Клязьмі.

Відтоді, власне, й позначилися ті розбіжності, що так очевидно проявляються в наші дні. Північні князі прибрали до рук усе громадське й політичне життя, не залишаючи ні найменшої свободи людям, а ті не особливо й заперечували, - може, їм навіть подобалося, що за них вирішували, як їм бути і чого хотіти. А ось на півдні все було навпаки: і в побуті, і в громадському житті слов'яни терпіти не могли ніякого гноблення, вони прагнули бути рівними і вільними.

Великоросія, яка спочатку називалася Великим князівством Московським, а потім - Московським царством, та землі південніше від неї, які згодом стали Україною, дедалі більше віддалялися одне від одного. Вони жили кожен своїм окремим життям, мали свою історію, порядок, звичаї, свою окрему мову й писемність, і лише через п'ять століть частина України вирішила пов'язати свою долю з московитами.

Такий контур подій, головний перебіг яких інколи позначений лише пунктирною лінією. Насправді ж історичний процес має набагато складніший, багатошаровий, суперечливий, а часом і малозрозумілий характер. Наприклад, із якого це дива козачі ватаги, які завойовували Сибір заради хутра, риби та звіра, ішли далі та далі на схід уже не заради здобичі, а заради "російської величі"? Адже переважно це були селяни, які втікали від гніту поміщиків, змінювали своє звичне заняття на мисливський промисел, таким чином потрапляючи у ще більшу залежність від купців. Тим часом, утікаючи від поміщицького гніту на південь, у землі Новоросії, що так полюбилася Путіну, ті ж самі російські селяни перетворювалися на запорозьких козаків чи їхніх нащадків і зі зброєю в руках боролися проти будь-якої залежності, у тому числі й проти "російської величі". Всі ці "чому" залишаються, але в наші дні починають прояснятися зі зримою очевидністю.

Серед росіян сьогодні популярний жарт: "Кто сказал: "Россия - это мы?", "Россия - это нас…" Він походить із глибин. Багато століть там формувався й міцнів апарат тиранії, який зрештою – і колись, і тепер – виявився сильнішим за суму активних протестів. І цьому є причини: Русь пройшла майже тисячолітній шлях страшного своїми мученнями становлення "наднароду". У надрах цих мучень визрівала месіанська ідея Третього Рима, за висловом Даниїла Андрєєва - "…амальгама православно-религиозной исключительности,.. национальной гордыни и свойственных ранним стадиям культуры исторических фантазмов с исходящим от демиурга предчувствием планетарных масштабов будущего и с высокой этическою мечтой, внушаемой Трансмифом христианства".

Здавна й до наших днів, коли православні монастирі вже перетворюються на склади автоматичної стрілецької зброї. У пошуках точки неповернення, на жаль, доводиться визнавати, що церква в Росії стала на позицію духовної спільниці держави, а згодом зі спільниці перетворилася на помічницю, потім - на слугу і рабиню.

Намагаючись роздивитися видимі знаки якогось невидимого духовного процесу формування російського архетипу, відзначимо знак внутрішньої дисгармонії, який так яскраво проявляється в духовній сфері питомо російської здатності до необмеженого розмаху, богатирського молодецтва, у злитності душевного складу росіян із широчінню неозорих лісів та степів.

Цей народ важко зрозуміти і, як стверджують самі "русские" (до речі, єдиний у світі народ, для назви якого використовується не іменник, а прикметник), - "умом Россию не понять". Важко, майже неможливо раціонально пояснити, якими такими імпульсами творилося те географічне ціле з дивного конгломерату пустель, тундр, неозорої тайги, густонаселених і майже незаселених регіонів, яке на загал збіглося з кордонами "наднароду" від Балтики до Тихого океану. Але, навіть розширивши кордони своєї імперії, втричі більшої за територію їхньої батьківщини, росіяни не заспокоюються. Їм потрібні Крим, Схід України, Осетія та хтозна що ще. Починаючи від Петра, її царі жодної секунди не сумнівалися в тому, що Росії судилася світова місія. Своє первісне завдання вони вбачали в тому, щоб їхній "наднарод" виріс у власних очах у небаченого велета, який створив таку наддержаву, до якої інші народи відчували б трепет.

Уперте чіпляння російської державності за історичне месіанство, національно-культурна пиха, відчуття своєї мнимої величі нічого, крім деспотичної загрози, людству не несуть. Насамперед народу російському, бо, за прогнозом того ж таки Андрєєва, "народ, возомнивший себя мессией, а все остальное человечество - блуждающим во тьме, обрекает себя на одно из двух: или на разрушение своей исторической цитадели (вспомним опять-таки еврейство), или на бесплодное кипение и выкипание в самом себе, в тех самых традициях, которые он счел броней против великих культурных и этических соблазнов".

Багато років тому у Нью-Йорку на одній із розкладок я випадково придбав об'ємний двотомник "История всех народов", виданий 1857 р. у тому ж таки Нью-Йорку. У бібліотеках Києва його не знайти, у приватних колекціях, думаю, теж. Зізнаюся, книжку відклав у запасник і дістав тільки тепер, у спробі подивитися, як бачили Росію півтора століття тому. І ось що виявилося. Цитую:

"История России несколько столетий проявляет неутомимый дух захватничества, который выражается в постоянном приращении территории. Никакого права, никакого уважения к принципам не стоит на пути ее стремления к обладанию новыми землями и властью. Кто бы ни правил Россией, преследовалась одна и та же политика, как будто сама судьба вершила судьбами империи".

Далі розповідається про російських царів, які, незалежно від їхнього характеру, звичок, особистих уподобань та поглядів, були одностайні в єдиному - у прагненні додати до величезних просторів імперії бодай клапоть нової землі.

Відтоді нічого не змінилося. Нинішній правитель Росії з логіки цього ряду не випадає. Артур Шопенгауер любив порівнювати людей із годинниковими механізмами, які заводяться і йдуть, не знаючи навіщо. Путін точно знає, навіщо. Віддамо йому належне: попри масове здрібнення масштабів особистості, він його нарощує. Як і апетити. Виходячи з суми його діянь, стилістики висловлювань, лінії поведінки у спілкуванні з лідерами освічених країн, навряд чи буде перебільшенням здогад про те, що ним керує простенька, але велика мрія - стати третім. Відразу ж після Петра Першого та Катерини Другої. Ніби по наростаючій у цій історико-арифметичній лінійці.

Особисто в мене мало сумнівів у тому, що цю мрію він перетворюватиме в життя. Думаю, що й Сорос так вважає. І не тільки він. Природно, світ уже інший. Іншим став і український народ, який стрімко формується в модерну націю. Можливо, для успішного завершення цього процесу йому доведеться воювати. Таке життя: не встигнеш озирнутися, як усе знову попереду.

Можливо, я нерозумний земний чоловік і в цій іпостасі завжди вірив в універсальну справедливість. Адже незрозуміло, чому поколінням попереднім ціною неймовірних страждань і напружень, ціною життя кращих представників випала роль захистити саме існування мого народу, а нинішньому поколінню – дісталися квіточки? Виявляється, все справедливо. Переживши "зиму тревоги нашої", наше покоління опинилося в становищі, коли доводиться вибирати напрям подальшого життя. Чи жити за законом, у світі рівних можливостей, без нахабних олігархів, дрібних і великих злодіїв, негласного панування криміналу та гласного чванства можновладців, чи... і далі перебувати в стані, коли все залежатиме від однієї людини, а навколо...

Грязью чавкая
жирной да ржавою,

Вязнут лошади по стремена,

Но влекут меня
сонной державою,

Что раскисла, опухла от сна.

Перебуваючи у тривожному очікуванні можливих змін та найгіршого розвитку подій, ловлю себе на підленькій думці: "Гаразд, Схід заберуть, але чи доберуться до Києва? Чи не зірветься той єдиний шанс, коли хоч дітям пощастить пожити в цивілізованому світі?" І знаєте, що зігріває в ці хвилини? Спільна згода кремлівських адептів не брати під своє неосяжне крило Західну Україну. Не брати Галичину. Не брати через небезпеку заразити отрутою самостійності всю імперію. Отже, зуміли-таки...

І ще. З особистих спостережень. У 1990 р. у Скоп'є мені пощастило спілкуватися з керівництвом "Саюдіса", навіть допомагати в написанні статуту нині покійному професору Кудабі. Коли через рік у Вільнюсі я стояв біля жирно наведеної крейдою риски, де литовка кинулася під гусениці і, втративши обидві ноги, зупинила радянські танки за 800 метрів до телецентру, що тоді означало - до свободи, я ще не знав, що і в нас буде Небесна сотня, що й ми достойні... І що немає такої ціни, якої не можна було б заплатити за свободу. І що немає такої сили, яку не можна при цьому подолати. Навіть коли в неї дві орлині голови. Вони ж дивляться в різні боки, а ми - в один. Це знак.

Придивлятимемося до знаків. Їх не бракує. Рубінове скло на кремлівських зірках, через яке невтомно пульсує імперське російське світло, як відомо, донецького виробництва. А ось знаменита бруківка Красної площі, яку планує замінити московська влада, могла бути житомирського походження. Принаймні російські експерти вважають, що наш камінь із коростишівських кар'єрів кращий за валдайський. І в тендерах він лідирував, та так переконливо, що українські виробники вже руки потирали в передчутті апетитного замовлення. І тоді бути кремлівському комплексу майже цілком українського походження. Але втрутилася політика, точніше – її ірраціональні симулякри.

Щоб дізнатися, що буде, треба до того, що було, додати те, що є. А є те становище, в якому ми опинилися: на самому краю чорної діри. Фізики знають - перш ніж зірка-гігант перетворюється на чорну діру, її ядро стискається, температура в ньому сягає 55 мільярдів градусів, уламки заліза завбільшки як Еверест миттєво ущільнюються до розміру піщинки. Кілька років тому американські астрофізики зафіксували сигнали SOS, які йшли з небесного тіла за мить до його перетворення на чорну діру (якщо там було життя, чи можливо уявити собі жах, який воно відчуло?)

Що відбувається далі - не знає ніхто. Ніхто не бачив чорної діри й не побачить. Там нічого бачити. Це просто порожнє місце в космосі - "купа нічого", як люблять казати фізики. Але коли твоє прізвище Янукович, Пшонка чи Клименко, в ній можна досить комфортно влаштуватися. Вигнавши цю "сім'ю", український народ здобув історичний шанс круто змінити свою долю, все далі й далі відповзаючи від ніжних обіймів чорної діри. За будь-яку ціну. Інакше там можна загрузнути дуже надовго, якщо не назавжди.

Недарма ж ще Андрій Рубльов журився: "Русь, Русь. Все-то она, родная, терпит. Все вытерпит. Долго так еще будет?" На що Феофан Грек відповідав: "Не знаю. Всегда, наверное".

Після Майдану, після нападу морального очищення, після накочування потужної хвилі патріотизму в багатьох українців виросли крила. Але людині крила даються не для того, щоб вона вдавала з себе янгола.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі