Нескорені

Якось - це було на початку 1990-х - до мого редакційного кабінету зазирнув знайомий викладач.

- Учора пройшов вечір пам'яті Василя Стуса, - сказав він захоплено. - Виступав якийсь інженер-механік - наш, із Хмельницького. Уявляєш, сидів у таборах разом зі Стусом!

Прізвища інженера він не запам'ятав. Та на Хмельниччині був лиш один "наш", родом із Хмельниччини, політзек, тобто ув'язнений радянським режимом за політику, - Кузьма Іванович Матвіюк. Бо ще кілька його "колег" стали нашими земляками тільки на схилі літ, після відсидки, з різних причин не доїхавши додому, до Західної України. А з Матвіюком ми були знайомі ще з 1988 р., коли він прийшов до редакції обласної газети зі статтею на захист української мови (власне, 1972 р. радянський суд і дав йому 4 роки колонії суворого режиму за любов до української мови). Здолавши всі перешкоди, стаття таки побачила світ і стала першою друкованою "ластівкою" в нашій області, що принесла на шпальти тодішньої комуністичної преси весну українського національного відродження.

Відтоді Матвіюк активно друкувався в нашій газеті, ми товаришували. Та про те, що він сидів в одній зоні зі Стусом, я від нього ніколи не чула. Хоча той, хто пам'ятає 1990-ті, знає: тоді в промінні слави найвідоміших українських дисидентів - Чорновола, Стуса, Сверстюка - можна було так нагрітися! До депутатства у Верховній Раді включно. А Матвіюк про кар'єру не мріяв, високими зв'язками не хвалився, жив, як і раніше, в селищі Пирогівці за 25 кілометрів від Хмельницького, - і просто працював на Україну, як умів, у громадських та партійних організаціях. Самовіддано й безкоштовно. Як робить це й досі.

Я тоді запитала його: чому ж ви про таке мовчали? А Матвіюк глянув на мене з-під похмурих острішкуватих брів і стенув плечима: "Де я (тут він перевів погляд кудись униз) - і де Стус". І подивився високо вгору, де, вочевидь, мало бути посмертне місце поета, про якого, власне, тоді тільки почала дізнаватись Україна.

Нині Кузьма Іванович активно розповідає про свого знаменитого знайомого. З його ініціативи, у Хмельницькому наразі відбувається низка заходів, приурочених до 80-річчя з дня народження Василя Стуса. Почесний професор Міжрегіональної академії управління і права, почесний громадянин міста Хмельницького Кузьма Матвіюк напрошується на будь-які масові заходи з участю педагогів, студентів, учнів, аби розповісти про життя та творчість видатного поета, якого знав особисто. Робить це насамперед тому, що цього зараз в Україні майже ніхто не робить. Ні 6 січня, коли народився поет, ні напередодні чи наступного дня про значення цієї дати, цієї постаті в нашій з вами історії жодною передачею чи бодай повідомленням не прохопився жоден зі стонадцяти сущих в Україні телеканалів.

І з болю від цього й почалася наша розмова.

- Україна днями святкувала Різдво Христове, а я думав собі: якби Ісус Христос воскрес із мертвих, вознісся на небо - і все, то ніякого християнства не було би. Воно виникло, бо учні Христа понесли його вчення по всьому світу, всім народам. Їх переслідували, катували, віддавали на мученицьку смерть, а вони все одно проповідували Христа. Так і ми маємо робити: переповідати дітям, онукам про славну історію нашого народу і про його звитяжців. Ми маємо поставити Василя Стуса на найвище місце серед українських поетів ХХ ст. Він його заслужив. Бо про що пишуть поети? Про події і вчинки інших. А він не розподіляв обов'язків учасників опору - одні на барикадах, інші за барикадами закликають і оспівують перших. Він і боровся, і писав, - і це також була його боротьба.

- Проте багато хто розділяє Стуса-поета і Стуса-політика. Чи й вважає, що політична діяльність зашкодила по-справжньому розкритися його поетичному дару.

- А я підтримую думку Євгена Сверстюка: "Якщо життя і його творчість - це та сама пісня, тільки в різних вимірах і записах, то чи потрібно нам переробляти її?" І щодо Стуса додавав: "Стус був людиною, цільною до кінця. Подібних людей я більше не зустрічав".

Поділяю це захоплення - ще з мордовських таборів, коли вперше побачив, як наглядачі вели Стуса через подвір'я 19-ї зони. Він ішов спокійно, з почуттям власної гідності і власної правоти ,- високий, худорлявий козарлюга. Хоча вели його до карцеру чи в ПКТ - "помещение камерного типа". 17 зона, де тоді разом зі Стусом перебували В'ячеслав Чорновіл, лідер ОУН-УПА Михайло Сорока, Василь Лісовий з Інституту філософії Академії наук України - люди, котрих і ми, і режим вважали лідерами українського національно-визвольного руху, - була маленькою, на 70 осіб, і там цих "виправних" приміщень не було. А наша, 19 зона, розрахована на 350–400 ув'язнених, такі "додаткові зручності" мала й охоче приймала туди всіх, своїх і чужих, караючи за найменшу провину: не застебнув ґудзик, не встав перед начальством... Що таке карцер? Це холод і голод. А Стус звідти майже не виходив. Бо коли більшість в'язнів, зберігаючи власну гідність, усе ж обирали для себе, сказати б, миролюбнішу лінію поведінки - ходити на роботу, носити бирку, дотримуватися табірного режиму, - то Стус належав до тих небагатьох, котрі зривали бирки зі свого одягу й ліжок, домагались умов, які б не принижували в'язнів, мерзотнику говорили, що він мерзотник. З першого й до останнього дня своєї першої табірної "п'ятирічки" він залишався нескореним.

Чорновіл теж був таким. І в ньому завжди кипіла жага дії: де б не з'являвся, починав підбивати інших на голодування, протести тощо. А це не всі можуть витримати, - тож багато хто намагався триматися подалі від цього вулкану енергії. А Стус свою максиму на інших не поширював.

- Широко відомо, як характеризували його "куратори" з КДБ: "Патологічно чесний".

- Мабуть, їм узагалі несила було його збагнути. Здавалося б, чого хотіти аспірантові Академії наук України: пиши спокійно дисертацію, пересипай текст цитатами Леніна і радянських класиків, здобувай науковий ступінь і благоденствуй. Але для Стуса таке становище - це дно суспільного життя, це відсутність справжнього життя: "У тридцять літ ти тільки народився, Аби збагнути: мертвим ти єси у мертвім світі". Його ж ніхто не втягував у боротьбу. Він вибрав її сам: "Благословляю твою сваволю, дорого долі, дорого болю". Ще 24-річним писав до Андрія Малишка: "Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую бездіяльність, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров'ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись". Таки патологічна чесність - перед собою насамперед. Саме тому в числі перших став на шлях боротьби. Про це читаємо в його листі 1980 р. до Михайлини Коцюбинської: "Моя поезія, мої переклади чи літературні статті - то грішне заняття… Бо коли перший ряд виліг, треба заступати іншим… Я знаю своє: надто катастрофічне існування мого народу, щоб можна було сидіти склавши руки".

Така от висока моральна планка, надзвичайна відповідальність за долю свого народу і за його гідне місце серед інших народів. Тож для мене Стус передусім - воїн, який ішов у бій, не зважуючи, не зіставляючи свої сили і сили ворога, воїн, що, попри все, вірив у перемогу і наближав її:

Боже, розплати шаленої,

Боже, шаленої мсти,

Лютості всенаученої

Нам навсечас відпусти.

- Однак це знання приходить пізніше, зазвичай тоді, коли героя вже немає серед нас. А коли бачиш навіть геніальну людину в буденному житті, в простих побутових ситуаціях, то непросто збагнути її велич. Тим паче в умовах колонії.

- Десь одночасно зі Стусом відбував покарання в мордовських болотах "за антирадянську діяльність" письменник Михайло Хейфец. Після закінчення терміну 1980 р. виїхав до Ізраїлю і там видав книжку спогадів. У ній серед іншого писав, що в Мордовії карається найбільший український поет, - і, на його погляд, українці, котрі перебували на зоні зі Стусом, не завжди розуміли, що поруч із ними - поет світової величини.

Думаю, він помилявся. Навіть у цих умовах ми, так звана українська громада 19 зони, усвідомлювали особливість Стуса. І намагались оберігати його, як могли. Одного разу підійшов до нього Ігор Кравців, інженер-будівельник із Харкова, і від усіх нас попросив: "Василю, ти, може, переставав би валятися по всіх цих карцерах і ПКТ ? Не так уже багато в нас справжніх українських поетів". І почав переконувати його трохи пропускати наші голодування й протести, щоб поменше зазнавати покарань. Та Стус, звісно, не погодився.

"І я гукну, і край мене почує", - сподівався він. Та чи чули його? З упевненістю можу сказати лише за себе і за своїх побратимів - в'язнів так званого "укосу 1972 року", яких на 19 зоні було зо два з лишком десятки. Щодня у вільний час ми збиралися вдвох чи втрьох і ходили по "орбіті" - внутрішньому периметру табору, - щоби поговорити на різні теми. Бандерівці, які закінчували свої 25-літні терміни, застерігали нас: "Хлопці, не будьте наївними. Знайте: якщо ви ходите й розмовляєте, то КДБ не заспокоїться доти, доки хоч один із вас не буде повідомляти їм про характер розмов та ваші наміри". Сьогодні я пишаюся, що цього не сталося. Ніхто не пішов на співпрацю з органами КДБ тоді, а нині ті, хто живий, - це різні за потужністю особистості, але всі вони віддані українській справі.

Знаєте, чому так сталося? Тому, що ми намагалися рівнятися на таких, як Стус, як Лісовий, - навіть якщо не могли досягти їхньої моральної планки.

ye.ua

Або ще один епізод. У 1976 р. СССР активізував міжнародну "миротворчу" діяльність. Але як більмо на оці були йому політичні в'язні, які не розкаювалися і не просили помилування. Комуністична влада хотіла позбутися їх. Ходили чутки, що нас можуть позбавити громадянства і вислати з країни. Та не виключалося, що "родіна" може фізично знищити нас, як це робила раніше, затоплюючи баржі з політв'язнями.

Саме під впливом В. Стуса ми були готові й до такого сценарію і того ж року у "Зверненні політв'язнів 19 зони до українського народу і до народів світу" писали: "Не знаємо, що буде з нами завтра, але сьогодні, коли ми є, хочемо заявити…"

- Однак у сьогоднішній Україні про це мало знають, майже не згадують і практично не виховують на таких взірцях. Навіть проект постанови народного депутата Андрія Лопушанського про відзначення 80-річчя Василя Стуса на державному рівні та оголошення 2018 р. роком Василя Стуса ще з минулої осені припадає пилом у Верховній Раді. Не розглядають, - що їм Стус?

- На жаль, більшість наших депутатів узагалі не знають, як це - віддати життя Україні. Це для Стуса був свідомий вибір. 1980 р., щойно звільнений, тяжко хворий, він фактично бере на себе керівництво Українською громадською групою сприяння виконанню Гельсінських Угод. Пише: "У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінської групи, репресують найбрутальнішим чином. Бачачи, що група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину".

Чуєте - "обставати до загину". Він розумів, що прирікає себе на смерть. Офіційно ж отримав 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Вже не в болота Мордовії - у концтабори Сибіру.

Стус помер у ніч із 3 на 4 вересня 1985 р. в пермських таборах за досі не з'ясованих до кінця обставин. Згодом стало відомо, що на початку 1985-го західнонімецький письменник Генріх Белль висунув кандидатуру Василя Стуса на отримання Нобелівської премії з літератури, а в багатьох країнах світу виникли комітети на підтримку цієї пропозиції. То хіба радянська влада могла допустити, щоб на найпрестижнішу премію світу номінувався (чи, Боже борони, отримав) її ідейний ворог, політичний в'язень системи?

Про його загибель Євген Сверстюк сказав так: "Він поліг на покинутому, незахищеному полі чести. Майже як герої Крут. Тільки це був не романтичний імпульс - це був свідомий вибір мужа. Таких полеглих не оплакують: хоробрим віддають честь".

Тож і я скажу: честь і слава. І сьогодні, коли Україна з кров'ю відривається від Росії, ще скажу: найкращим пам'ятником Стусу буде справді незалежна і справді українська могутня Україна.