Непотрібний приз - Персоналії - dt.ua

Непотрібний приз

10 грудня, 2017, 19:17 Роздрукувати Випуск №47, 9 грудня-15 грудня

Вірність тепер не потрібна ні гравцям, ні клубам. У пошані — продатися або продати якомога дорожче. 

Призи «Вірність клубу» в руках Олега Блохіна та капітана київських динамівців Володимира Веремєєва

"На верность проверяются таланты,

Нам есть за что судьбу благодарить.

Мы преданы единственной команде —

Команде, без которой нам не жить."

(Із пахмутовсько-добронравовської пісні)

Уперше не з репродукторних репортажів Вадима Синявського, а навіч я побачив великий футбол 60 років тому. На стадіон ім. Хрущова мене привів двоюрідний брат Валентин Демченко — динамівський уболівальник із довоєнним стажем. Того дня "Динамо" приймало будапештський "Вашаш". Можна вважати, що мені неймовірно пощастило, адже угорські футболісти у 1950-х вважалися одними з найкращих у Європі. Після цього не закохатися у футбол (та ще в той — за системою "дубль-ве" — з п'ятьма нападаючими!) було просто неможливо.

Зануритися з головою в цю стихію допомогло й те, що брат, вхожий у доволі вузьке коло навколодинамівських "пікейних жилетів", водив мене на сходки цього неформального клубу. Вони відбувалися після матчів на п'ятачку біля зеленого павільйону "Кафе-морозиво" (пізніше "Шайбу-шайбу"). Розбором польотів керував відомий спортивний журналіст Аркадій Галинський. Часто туди приходив ще розпарений після душу сутулий довготелесий юнак — Валерій Лобановський, лівий крайній нападаючий. Його післяматчеві "прес-конференції" вирізнялися повагою до тих, хто запитував, — були то маститі експерти чи випадкові "примкнулі", які розгледіли здалеку його світло-руду чуприну.

Завдяки братові, щорічно я мав абонементи на всі домашні ігри улюбленої команди. І тому був на історичних матчах — 1961 р. "Динамо" — "Авангард" (Харків), коли ми вперше стали переможцями чемпіонату СРСР, і на матчі "Динамо" — "Баварія" за Суперкубок УЄФА. Чомусь запам'ятався й матч "Динамо" — "Селтік", за квиток на який пропонували популярний радіоприймач "Спідолу" або (подумати тільки!) дефіцитний плащ "болонью".

Однак із роками взятий на озброєння динамівським штабом постулат "Запам'ятовується не гра, а результат" відбив у мене охоту відвідувати стадіон.

Проте я щиро зрадів, коли той-таки мій футбольний наставник — Валентин запропонував, аби міська газета, в якій я працював, заснувала приз "Вірність клубу".

Призів великого футболу тоді налічувався добрячий десяток: за найбільшу кількість забитих м'ячів, "За волю до перемоги" (команді, котра перемогла у матчах, у яких вона спочатку програвала), приз "Агресивного гостя" (команді, що здобула найбільше перемог на чужих полях), за найкращу різницю забитих і пропущених м'ячів тощо. Тут же пропонувалося головним критерієм нагородження визначити не "очки-м'ячі", а таку моральну чесноту як відданість команді. Адже спорт покликаний не тільки дарувати силу, спритність і витривалість, а й виховувати відчуття ліктя, надійність та товариськість.

На Київському заводі художнього скла замовлення редакції сприйняли з ентузіазмом. Приз вийшов на славу, не схожий ні на які кубки. Чаша стадіону з зеленого кришталю кріпилася на футбольному м'ячі, а той, своєю чергою, — на усіченому кришталевому конусі, на якому гравірувалися прізвище власника, кількість зіграних матчів, рік нагородження та назва клубу. Сам великий приз був перехідним і вручався на рік клубові, а його зменшена копія — нагородженому навічно. Зазначу, що майже відразу цю нагороду включили в призи великого футболу Союзу.

Першим володарем призу став Олег Блохін, з великим відривом від найближчих конкурентів. Друге нагородження відбулося у Тбілісі, де його вручили місцевому динамівцеві Гіві Чохелі. Втретє я вручав приз на стадіоні "Шахтар" улюбленцю дончан Михайлові Соколовському.

У ті часи Володимир Висоцький співав:

"Ведь недаром клуб "Фиорентина"

Предлагал мильон за Бышовца."

Можливо, Анатолій і скористався б цим запрошенням, та тільки хто б його випустив із країни, "где так вольно дышит человек"? Та й куди йому рватися? Адже від добра добра не шукають. В очах уболівальників гравці нашої вищої ліги (по-тодішньому — класу "А") були Крезами: квартиру — будь ласка, "Волгу" — будь ласка, а в півзахисника Йожефа Сабо певний час навіть "Чайка" була! Той-таки Висоцький співав про наших "любителів":

"А наши ребята за ту же зарплату

Обыгрывают их на скоростях."

Звичайно, не за "ту ж". Це тепер є чимала частка правди в жарті: "Потішне видовище, цей іспанський футбол, — 22 мільйонери ганяють по полю м'яч". А тодішні наші "мільйонери" отримували свою зарплатню, значачись "підсніжниками" у МВС, на шахтах Донбасу, в Чорноморському пароплавстві тощо.

Навколо талановитих київських гравців крутилася ціла зграя "селекціонерів" інших команд, які спокушали всілякими земними благами. Але навіть дублери, що сиділи на довжелезній лаві запасних, не поспішали змінювати кольори клубу. Ще жорсткіше цього правила дотримувалися вболівальники (по-нинішньому — фанати): змінити симпатії з "Динамо" на "Спартак" або "Шахтар" вважалося, як мінімум, поганим тоном, а попросту — зрадою.

То що ж змінилося відтоді? У сенсі вірності клубові — мабуть, усе. Вірність тепер не потрібна ні гравцям, ні клубам. У пошані — продатися або продати якомога дорожче. Воно й зрозуміло: риба шукає де глибше, а людина — де риба… І стосується це не тільки футболістів. Провідні представники інших видів спорту так само легко змінюють не тільки клубні кольори, а й державні прапори. У репортажах із Олімпійських ігор раз у раз доводилося чути прізвища колишніх наших збірників, що виступали за команди інших країн, змінюючи іноді заради цього власні імена. Так якби це стосувалося тільки спорту…

Політики, які "колекціонують" партквитки, депутати, які мігрують між парламентськими фракціями, — хіба це не породження девальвації почуття вірності? Про мільйони наших трудових мігрантів мовчу, — їх жене на чужину скрута. 

Хай там як, а доводиться констатувати, що таким чином відбувається повзуче розмивання моральних підвалин, на яких лежить фундамент нашого суспільства.

Мабуть, наївно вважати, що в один момент усе повернеться на круги своя, і вірність у нашому спорті знову буде в тренді. Але погодьтеся — без цієї моральної чесноти він багато втратив. То, може, мільйони, які йдуть на купівлю закордонних професіоналів, краще спрямовувати на вирощування своїх?

"Хто знає, Ватсоне, хто знає…"

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво