На вічну пам'ять Котляревському

Відомий український поет, літературознавець, публіцист і краєзнавець Петро Ротач писав: "Ні, не пам'ятник Слави, що протягом століть символізував міць і велич Російської імперії, а скромний, але прекрасний своїми формами і "внутрішнім змістом" пам'ятник Котляревському є вирішальним у плані визначення Полтави як міста духовності і культурного відродження". Про історію відкриття пам'ятника - у цій розвідці.

1898 р. українська громада святкувала 100 років від дня виходу у світ "Енеїди" Івана Котляревського, з якої починається історія новітньої української літератури. Відзначити ювілей мали спорудженням пам'ятника Котляревському в Полтаві, рідному місті письменника. То були часи суворої заборони української мови, коли згідно з Ємським указом 1876 р. українське слово намагалися вилучити з ужитку під страхом жорстокої кари. Переслідували найкращих діячів української науки і культури.

Полтавці Панас Мирний, Г.Маркевич, Г.Коваленко та інші докладали багато сил і винахідливості, щоб спонукати міську управу ще в 1880 р. встановити пам'ятник письменникові - бодай на могилі. І вже тоді зародилася думка встановити І.Котляревському гідний його величі монумент у Полтаві.

1898 р. Полтавська міська управа звернулася до уряду в Петербурзі з проханням дозволити спорудити пам'ятник І.Котляревському, оголосити збирання пожертв на його виготовлення та погодити проект. У зверненні йшлося про пам'ятник не стільки як поету, авторові "Енеїди", а й як дворянину, чиновнику й визначному громадському діячеві. Міністр уряду Сіпягін заборонив напис на постаменті українською мовою, у тому числі й цитати на пам'ятнику з творів Котляревського і Шевченка в українському правописі. До того ж, наданий дозвіл на збирання пожертв обмежувався тільки Полтавською губернією. Відомий громадський діяч часів УНР Андрій Жук так поясняє урядове рішення: "Це було зроблено, очевидно, з метою охоронити населення інших "малоросійських" губерній від "української пропаганди", зводячи таким чином подію до локального полтавського значення. Але локалізувати збір коштів на пам'ятник не вдалося. Першою з інших губерній до уряду звернулася Чернігівська міська дума, яка просила дозволу збирати пожертви, мотивуючи своє бажання тим, що Котляревський як "народний" поет для населення Чернігівщини близький так само, як і для населення Полтавщини" (О.Лотоцький. "Сторінки минулого").

1898 р. "в плані й атмосфері святкування українцями 100-літнього ювілею "Енеїди" Котляревського" відбувся нелегально в Полтаві Перший з'їзд українських студентських громад… який поклав початок організаційного оформлення… українського студентства". На з'їзді обговорювалися й питання, пов'язані з відкриттям пам'ятника Котляревському.

30 листопада 1899 р. Олександр і Софія Русови збирають літературний вечір пам'яті
І.Котляревського. На ньому йшлося про спорудження пам'ятника митцеві. Андрій Жук у своїх спогадах писав: "Коли справа пам'ятника таки посувалася вперед, то тільки тому, що за спиною міської ради стояла в цій справі нелегальна Полтавська українська громада, провідну роль у якій грав від 1899 року О.Русов, шеф статистичного бюро губернського земства. Вона фактично й керувала справою через члена міської управи Маркевича і секретаря управи Коваленка, що були діяльними українськими культурниками".

У Полтавській думі виникають дебати не тільки про місце пам'ятника (пропонувалося п'ять місць), а й з приводу ідеї замість пам'ятника спорудити Будинок просвіти імені Котляревського. У цьому зв'язку
М.Лисенко у листі до Г.Маркевича пише: "У нас в Києві так і дивляться, що одвоювання проекту пам'ятника належить в Думі цілком вам. Коли б ви не виступили з гарячою промовою і не вборонили отєчеського бажання усієї свідомої України, то б паничі полтавські, та подла чужа нам інтелігенція з головою на чолі, одсунула б ідею поставити пам'ятника. Й замінила б на який-небудь дом з читальнею, де б до віку не вчулася наша рідна мова. Тепер же, коли ідея пам'ятника усталилася, зміцніла, треба думати про кошти…". Як відомо, коштів до 1898 р. не зібрали, і пам'ятник вирішено було відкрити в 1903 р.

Пам'ятник Котляревському було виготовлено на пожертви українських патріотів не тільки Полтавської, а й, попри урядову заборону, інших українських губерній. Зібрали 14 тис. крб. Леонід Позен, автор пам'ятника, виготовив проект безплатно, а постамент коштував усього
8 тис. Автор постаменту - архітектор Ширшов.

Велику роль в організації торжеств з нагоди відкриття пам'ятника відіграв Микола Лисенко. Він уважно відслідковував підготовку до свята, робив організаторам зауваження, давав поради. З листа до Г.Маркевича: "Досі не направлені запрошення всім тім, чиї адреси я дав. Чи ви, полтавці, хочете разом з урядом утопити наше свято в багнюці і зробити його "келійно" для себе…Треба скинути на час з себе облуду хохла, стати хоч на час поляком, жидом, росіянином, які можуть перейняти важність моменту і все пустити в ход: енергію, труд, сміливість (о, яке це страшне слово для українця), з-під землі добути все, що треба".

М.Лисенка як щирого українця хвилює питання: хто ж саме на урочистостях виголошуватиме наукову доповідь про Котляревського? В листі до Маркевича він пише: "Житецький рекомендує запросити для наукової доповіді молодого І.Стешенка… та А.Кримського. Хто може у вас наукову промову читати на язику 20 млн народу? Хто буде читати біографію поета, освітлювати його діяльність, щоб не насмердів, хто? Глядіть, коли приручати непевній людині, вроді Павловського". Композитора обурює намір організаторів свята зробити, як нині кажуть, "платні послуги". Лист до Маркевича: "…Народ буде платити на ювілей Котляревського?.. Ну Малоросія в наші дні! Ай да хлібосольні хохли! - скажуть московські гості і матимуть рацію". Лисенка дратує зволікання з відповідями на листи охочих узяти участь у святкуванні. "Що ви собі думаєте?...З Галичини пишуть і кажуть, що не чуть нічого з Полтавщини. Я послав ще в іюні всі адреси, а ви досі нічого не написали. Це ж зрада!". Г.Маркевич, який багато робив для підготовки свята, мав підстави образитися на ці слова. Микола Віталійович у черговому листі вибачився, але все одно наполягає: зволікання, нетямущість - це зрада громадської справи.

Відкриття пам'ятника І.Котляревському намітили на 30 серпня 1903 р. "З цього приводу, - згадує Ю.Коллард, - старше українське громадянство рішило урядити велике агітаційне свято з участю всього свідомого українського загалу. На свято з'їхалися українці не тільки з різних кутків імперії, але прибули й представники з Галичини й Буковини". З закордонних гостей були: від Галичини - Ю.Романчук, В.Стефаник,
Л.Кульчинський, М.Губчак, Кость Паньківський та представники студентських товариств; від Буковини - М.Кордуба і В.Сімович. У Полтаві вони зупинилися, зокрема, в помешканні адвоката Перцовича (нині вул. Пушкінська, №40). Дмитро Дорошенко, який був присутній на святі, у мемуарах згадує, що разом зі студентами він мешкав у садибі родини Комличенків (нині вул. Козака, №8). Микола Лисенко, Олена Пчілка й Леся Українка - в будинку адвоката М.Дмитрієва (нині пл. Конституції, №3). Михайло Старицький з дочками Марією і Людмилою - в будинку Яновича (на його місці на нинішньому Першотравневому проспекті - храм Віри, Надії і Любові).

Інші гості зупинилися в будинку Г.Маркевича, в дохідних домах міста й готелях. Д.Дорошенко писав: "Не було що й думати, щоб знайти кімнату десь в готелі: все було переповнено. Казали, що Полтава ще ніколи не бачила такого великого з'їзду…".

Офіційні урочистості з нагоди відкриття пам'ятника розпочалися панахидою на могилі поета, яку відправив єпископ полтавський Ілларіон. Сергій Єфремов у статті "Відкриття пам'ятника І.Котляревському" пише: "Після молебню у пам'ятника з проголошенням вічної пам'яті І.Котляревському покривало впало і гарне погруддя поета на високому постаменті стало перед очима багаточисельного натовпу". І тут слово Панасу Мирному:

Упала заслона!
Й обличчя знайоме

Згори позирнуло на нас…

Се ж ти, наш Іване, кобзарський гетьмане,

Найперший співаче ти наш.

Після освячення монумента почали покладати вінки, що зовсім закрили постамент.

Український письменник і державник В.Леонтович писав: "У Полтаві, де стояв пам'ятник "Полтавской победы" і другий на тому місці, де після неї спочивав цар Петро, себто пам'ятники знищення України, постав пам'ятник її відродження".
Д.Дорошенко був вражений красою пам'ятника: "Монумент - мідяний бюст поета на високому мармуровому постаменті, виглядав дуже гарно: він був прикрашений з трьох боків барельєфами-сценами з "Енеїди", "Наталки-Полтавки" і "Москаля-чарівника". Напис був простий - "Іван Котляревський. 1769–1838". На другому боці слова з "Наталки-Полтавки": "Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона". Первісний напис мав звучати інакше: "Рідний край своєму першому поетові Іванові Котляревському", але уряд такого напису не дозволив. Цілий пам'ятник виконаний полтавським різьбарем Л.Позеном, був дуже зграбним і робив надзвичайно миле враження".

Увечері в Гоголівському домі відкрили урочисте засідання думи. З рефератами про життя і творчість І.Котляревського виступили Олександра Єфименкова й Іван Стешенко. Потім слово брали закордонні гості, себто галицькі й буковинські делегати. Свої привітання вони читали українською мовою. Від наддніпрянців першим виступив Михайло Коцюбинський. Почав промову російською, потім перейшов на українську мову, викликавши бурхливі оплески. Та коли й делегатка від Чернігова О.Андрієвська почала читати адрес рідною мовою, голова зборів Трегубов перебив, заявивши, що має наказ міністра не допускати українських привітань. У залі почулися вигуки протестів, дехто з делегатів демонстративно залишив залу, а адвокат з Харкова М.Міхновський заявив, що, не маючи можливості прочитати адрес від харківських громадян українською, він забирає його з собою, а голові зборів передає лише обгортку. Євген Чикаленко, учасник засідання, у "Спогадах" писав: "Заборона читати адреси українською мовою і протест українців проти цього, приїзд великого числа делегатів від ріжних інституцій з Галичини… їх промови українською мовою… багатьом людям вперше розкрили очі на український рух, так що потім з'явилося багато дуже активних українських діячів, що свою свідомість національну датували від свята Котляревського".

Другого дня, 31 серпня, був концерт у Гоголівському будинку. В концерті взяв участь об'єднаний хор у складі хору Лисенка та місцевого хору Попадича, що в супроводі оркестру виконав кантату М.Лисенка "На вічну пам'ять Котляревському". Лунало багато українських пісень. С.Єфремов згадує "світляні картини, поставлені за малюнками відомого українського художника й етнографа П.Мартиновича, що чудово ілюстрували найважливіші епізоди з "Енеїди". Святом українського мистецтва стала й вистава "Наталка-Полтавка", яку давали на третій день. У виставі брали участь видатні українські актори, корифеї українського театру - Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський і Затиркевич-Карпинська. О.Пчілка у спогадах писала: "На спомин того полтавського свята, що мало бути збентежене, зіпсоване з руки петербурзького уряду, а одначе вийшло все ж таки урочисте, всі присутні на ньому українські письменники сфотографувалися в Полтаві на одній спільній великій картці. То світлина історична!".

П'ять днів тривали торжества у Полтаві. Дмитро Дорошенко згадував: "…Такого підйому духа, такого одушевлення, я не пережив навіть в момент відродження української державності в 1917–1918 роках. П'ять днів полтавських свят показали всім, хто був на них присутній, що ми - не купка якихось колоністів на рідній землі, які живуть відокремленими гуртками, а що ми є громадянство, що нас є цілі тисячі, що у нас усіх б'ється в грудях одне серце, що всі ми одушевлені однією думкою, однією ідеєю, не вважаючи на всі кордони, яким нас переділили чужі держави. Полтавські дні звістували, що вже наступає справжнє національне відродження".

Член спілки екскурсоводів Полтавщини Роман Волошин у своїй статті, присвяченій 100-річчю з дня відкриття пам'ятника Котляревському, наводить слова Карпенка-Карого, який переніс свій погляд у рік 2003-й: "Пройде ще століття, і наші правнуки поставлять тобі в Полтаві ще кращого пам'ятника, ніж той, на який ми спромоглися".

Минуло110 років від того знаменного дня. Чи спромоглися?!