Мій батько — Георгій Рильський - Персоналії - dt.ua

Мій батько — Георгій Рильський

5 квітня, 17:07 Роздрукувати Випуск №13, 6 квітня-12 квітня

До 100-річчя від дня народження.

Георгій завжди знайде можливість зняти батька, Максима Тадейовича

"Повитий димом бою…"

Складно писати про батьків — найближчих рідних людей, яких уже давно немає серед живих. Більше того, коли тобі самому за сімдесят. Не зогледишся, як зануришся у власний життєпис, і спомин скидатиметься на автобіографію. 

Щоб уникнути цього, починаю з документів та фотографій. Ось лаконічні записи з військового білета: Рильський Георгій Іванович: 
1-й Український фронт. 01.1940—07.1941 — курсант, 07.1941—02.1943 — розвідник, 02.1943—05.1944 — керівник радіостанції, 05.1944— 08.1945 — перекладач, радист.

Скільки разів у ці трагічні воєнні роки Максим Тадейович Рильський у листах, у віршах, у власних роздумах звертався до сина!

...Уночі до краю, до кінця

Зрозумів я, що життя кінчиться,

Що мені уже не до лиця

Навпроти свічада бадьориться.

 

І в хвилину цю — із фронту лист,

Син. (Пустун. Екзамени. Фокстроти).

З фронту! Рідний! 
І єдиний зміст —

Битися, боротись, побороти!

 

"Ой не плач же, мамо, 
не журись!" — 

Піснею повіяло на мене...

Під снігами верби розвились,

Гірко й ніжно пахне пух зелений....

(Вірш "Про осінь", збірка "Світова зоря", 1942 р.)

Мине два роки, і ми читатимемо вірші й листи на фронт, які вже випромінюють радість та щастя перемоги: 

"Дорогий Жорже! ... Надіюсь, що незабаром ми всі будемо поздоровляти один одного з повним визволенням України, а ще далі — з повним розгромом ворога! От веселі будуть дні! А в перспективі малюється мені картина: ми з тобою в рибальському човні або десь на качиному перельоті. Або біля вогню із салом на шпичках... І я вірю, що це таки збудеться!" (Лист у діючу армію, 6 серпня 1944 року).

Скільки часу вони проведуть згодом разом у рибальських човнах, у мисливських наметах, у спільних заміських подорожах.

Дідусь володів даром передбачення. 

Тоді ж, в 1944-му, у вірші ніби малював наступну зустріч батька з Оленою Астаф'євою, моєю матір'ю.

І, може, десь мій син, 
повитий димом бою,

Засмаглий, сміливий, 
товариш і боєць,

Раптово стрінеться 
із вашою дочкою —

І надслухатиме 
тремтіння двох сердець

Земля, що цвіт і світ 
дала і нам з тобою…

(Поема "Мандрівка в молодість", 1944 р.) 

Зустріч ця відбудеться через два роки на дні народження художниці Євгенії Дмитрієвої, яка часто гостювала в родині Рильських на їхній дачі в Ірпені як до війни, так і після.

"Живу в сосновім Ірпені…"

Так писав Максим Рильський Павлові Тичині ще в довоєнні роки. Про "ірпінський дачний період" життя родини знаю з книжки спогадів молодшого дідусевого сина, Богдана Максимовича Рильського, "Мандрівка в молодість батька". Дивлюся на фото: ще підліток Богдан поклав руку на плече старшого брата з орденом Червоної зірки на грудях. Скільки гордості й захоплення у виразі обличчя молодшого. Георгій і Богдан були братами, які щиро, до нестями любили один одного до останнього подиху кожного. 

рыльский_3
Брати Георгій та Богдан. Кінець 1940-х

Але повертаюсь до спогадів дядька Богдана. Ірпінь, середина 1930-х років та перші післявоєнні. 

"Бачу, як брат із друзями збирається по яблука до сусідів, хоча й своїх вдосталь, але мене не беруть. Або на танці, на так звану "білу дачу" — одну зі споруд письменницького Будинку відпочинку. Жорж, так звали брата домашні, мав дрібнокаліберну гвинтівку, з якої інколи давав постріляти й молодшому". Із таких, здавалось би, незначних фактів-епізодів ніби сплетені теплі, зворушливі спогади дядька Богдана про старшого брата.

"Батька Жорж дуже любив, поважав, ладен був за нього будь-кому очі видряпати, — згадує Богдан Максимович. — Проте, нестримний у своїх вчинках, прямий і відвертий, знервований, він у ті роки міг завдавати прикростей, здебільшого тоді, коли вчинок випереджав думку".

Дача містилася неподалік залізниці. Тому Жорж, почувши гудок паровоза, не поспішав. Міг до останнього сидіти пити чай, потім біг на вокзал навпростець, на бігу стрибав на підніжку вагона. Гнучкий, худорлявий, він охоче вже у віці, під застережливі вигуки присутніх, демонстрував свою спритність у голосіївській садибі Максима Тадейовича. Ніколи не боявся висоти, міг миттєво дістатися найвіддаленішої гілки.

Або такий епізод зі спогадів. Пристрасть Максима Тадейовича до риболовлі, яка зародилася ще в дитинстві, в рідній Романівці, не згасла, а ще поглибилася в Ірпені, де багата тоді на рибу однойменна річка завжди вабила до себе. Але Жорж вирішив зробити батькові приємне, вирити на садибі копанку й запустити туди рибу. 

Скільки людей йому не казали, що копанку треба влаштувати десь на низині, на садибі пісок, ґрунтові води глибоко, Жорж нікого не слухався, з ранку до вечора кидав лопатою пісок і кидав. Уже скоро без добрячої мотузки і вибратися з ями не міг. Потім заходився наповнювати яму водою з колодязя з допомогою помпи та шланга. Спочатку вода швидко зникала в піщаному ґрунті, але наполегливість перемогла, вода почала затримуватись. У наповнену водою яму приносив річкову рослинність, латаття, кропивку. Потім випускав у копанку спійману ще не поснулу рибу.

Одного разу Максим Тадейович, зробивши перерву в роботі, взяв вудочку, зловив у траві коника, наживив, і за якусь мить у повітрі вже тріпотіла рибка. Батько дістав схвалення у найвищій інстанції, а господар потім не раз закидав вудку у власну копанку…

Заслуговує уваги тодішній спосіб спорядження вудок. Волосінь виплітали з кінського волосу. Займався цим теж батько. На лузі, де завжди паслися коні, підкрадався до одного світлої масті (щоб непомітно було у воді), намагався стрімко висмикнути вниз і вбік кілька волосин та вчасно відскочити, адже кінь може добре хвицнути. Вже вдома волосини спліталися, зв'язувалися.

Всі наступні роки батько був "відповідальним" за рибальське спорядження в сім'ї. Купував бамбукові вудилища (пластикових тоді не було), сам підганяв їх на згонах, покривав розпилювачем якоюсь світлою захисною фарбою й з гордістю передавав на випробування вже готові до риболовлі вудки з двох, трьох і навіть чотирьох "колін"

Зустріч на все життя

В автобіографіях і спогадах Максим Тадейович згадує 1923 рік, коли після п'ятирічного перебування на Сквирщині, де вчителював у школах сіл Вчорайше та рідної Романівки, повертався до Києва. Але де жити? Київську квартиру батька Тадея вже зайняли інші, чужі люди… Романчани порадили звернутися по допомогу до земляка Івана Очкуренка й дали його київську адресу на вулиці Бульйонській, 14 (згодом Боженка, нині Малевича). Господаря вдома не було, Максима Тадейовича зустріли дружина Катерина Миколаївна та її чотирирічний син Жоржик. Ця неочікувана зустріч переросла в кохання на все наступне життя обох. У 1926 році вони взяли шлюб за настійливої, надважливої умови Катерини Миколаївни — всиновлення Жоржика, який залишається жити з ними. 

Георгій виховувався в родині як рідний, рідним став для нього й народжений у 1930 році Богдан. Інколи мені навіть здавалося, що дідусь занадто балував батька — не тільки підкресленою увагою, а й подарунками автомобілів. А Іван Опанасович Очкуренко та його друга дружина Олександра Олександрівна стали "своїми" в родині Рильських, про що свідчать численні спільні фото і щирі вітання в епістолярній спадщині Максима Тадейовича.

рыльский_2
Георгій, Максим Тадейович, Катерина Миколаївна. Ірпінь, кінець 1940-х

У 1939 році батько вступив у Київський індустріальний інститут (нині Політехнічний) на радіотехнічний факультет. Але відстрочку від служби в армії студентам перших двох курсів тоді не давали. Тому курсант Георгій Рильський зустрів війну в діючій армії на західному кордоні. Мабуть, не варто дивуватися наступному вибору професії саме журналіста, коли згадати, що війну батько завершував радистом у редакції фронтової газети. В 1951 році був серед випускників першого післявоєнного випуску факультету журналістики КНУ ім.Т.Шевченка. 

Але все життя давалися взнаки давні технічні захоплення: постійно власноруч ремонтував радіоприймачі, а згодом — телевізори. Робота на телебаченні зобов'язувала! 

Не можу сказати, що журналістська кар'єра батька відразу склалася вдало. Тільки згодом він знайшов себе на телебаченні, стояв біля витоків створення вітчизняної служби новин на УТ-1. А спочатку, після університету, — робота в РАТАУ (радіотелеграфна агенція України, нинішній "Укрінформ").

Більш престижною, а головне — щасливою виявилася телевізійна журналістика… Посада — кінокореспондент, саме — кіно-, а не теле-. Це була порівняно нова, романтична професія, якою батько захопився беззастережно. Сам шукав сюжети, писав тексти, особисто знімав важкою, здається німецькою телекамерою. На зйомки виїздив своїм автомобілем, заправивши його пальним за власний кошт. Освітлювальні прилади — теж власної конструкції, саморобні. "Юпітери" мали вигляд вирізаних із товстої фанери конструкцій, обшитих з одного боку металом з отворами під патрони для потужних електроламп, які мали звичку час від часу вибухати, лякаючи всіх навколо. Світильники виставлялися на телескопічні, звичайно, саморобні триноги. Все це разом із бухтами кабелю вантажилося в багажник та на заднє сидіння батькової "Волги" під елітним державним номерним знаком 00-01 КИВ. Добре, коли поруч сідав Григорій Пащенко, вірний друг під час усіх подорожей і надійний помічник — освітлювач за посадою. Але технічних фахівців на всіх кореспондентів не вистачало, тому батькові частенько доводилося самому готуватися й виїздити на зйомки і вже на місці самостійно виставляти обладнання.

1 грудня 1960 року в листі до свого великого друга Олександра Дейча Максим Рильський із легким гумором повідомляє, що "на запрошення телеоператора Жоржа" їздив із ним у Стеблів Корсунь-Шевченківського р-ну, де відкривався музей Нечуя-Левицького, а в різні часи жили Марко Вовчок та Адам Міцкевич.

Час від часу переглядаю старі світлини й стрічки. Містечко Узин. Разом із колегами-журналістами батько урочисто зустрічає після польоту першого українського космонавта Павла Романовича Поповича на його батьківщині. Чи село Ксаверівка, 50 км від Києва за Васильковом. За часів Хрущова тут уздовж траси було побудовано "зразкове село" з однотипними садибами, яке постійно відвідували делегації братніх країн. Іноземці мають знати, як заможно живе український селянин!.. 

Бачу намет на березі озера з привабливою назвою Святище під Києвом, на "дарницьких", як ми їх називали, луках у районі сіл Позняки, Осокорки, Вишеньки. Літо 1963 року, мабуть остання виїзна риболовля дідуся. Вже давалася взнаки смертельна хвороба. Вирішили далеко не рибалити. Батько доставив вантажівкою великого гарного дерев'яного човна з Українки, де ми багато років відпочивали на березі Стугни, зрізав велику вербу і вкопав біля намету для тіні. На тиждень-другий вистачило.

Майже 20 років, до виходу на пенсію, відтворював батько в теленовинах життя країни 1960–
1970 років. Як тільки мав можливість, намагався супроводжувати з телекамерою Максима Тадейовича вдома, під час різних домашніх заходів, на офіційних зустрічах, у поїздках. Згодом до домашнього телелітопису долучився з любительською телекамерою брат Богдан. 

У редакції новин батька любили. Веселий, товариський, гостинний, вдалий на гумор чи гостре слівце, він збирав навколо себе колег, які жадібно слухали історії з його життя, а, головне, бувальщини про поїздки зі славетним названим батьком.

У цей ювілейний рік добрим теплим словом згадують Георгія Рильського його колишні колеги — Павло Щириця, Наталія Міщерська, Лідія Ільченко, Владислав Степаненко та інші.

"Зелений колір — колір надії"

Скільки себе пам'ятаю, в батька завжди були автомобілі. Спочатку трофейні, німецькі, згодом вітчизняні — "Москвичі", "Побєда", "Волги" ГАЗ-21.

Авто, звісно, допомагав купувати дідусь, але проблема була не так у грошах, як в отриманні дозволу на придбання. Тим паче коли йшлося про престижні "Волги". Але найпам'ятніші мої спогади пов'язані з "Москвичем 401". Люди старшого покоління пам'ятають цю машину із запасним колесом на кришці багажника. В 1950-х майже щороку "Москвич" возив нас на південний берег Криму. Їхали, крім мене, мати, її мати Наталія Октавіанівна Карвовська та вітчим Георгій Касянович Шайдюк (рідного материного батька, Максима Астаф'єва, гусара царської армії й офіцера денікінської контррозвідки, заарештували в 1933-му, із таборів він не вийшов. Наприкінці 1980-х його прізвище стояло у списках реабілітованих). До цього потрібно додати два розкладних ліжка, які кріпилися до колеса на багажнику, кілька каністр із пальним на даху (заправки були рідкістю), постільну білизну, на яку пасажири сідали, інші необхідні на відпочинку речі.

В день виїзду батько завжди в останню мить проводив техогляд авто — щось мастив, перебирав. Не пам'ятаю, щоб він колись користувався техстанціями, якщо вони існували тоді взагалі, все робив самостійно. Але автівка, наскільки пригадую, ніколи не підводила. Батько швидко не їздив. На "Москвичі" — 60, на "Волзі" — 80 км на годину. Відпочивали в районі так званого узбережжя для "дикунів" — селищ Сонячногірське, Рибаче, Морське. Машиною виїздили прямо на гальку порожнього берега.

Додому поверталися завантажені кавунами. Капот і радіатор автомобіля нагадував піднятий ніс скутера на повному ходу, який у батька теж був (казав, що придбав у самого Патона!), але з'їдав за годину бочку пального. "Москвич", майже повністю сівши на ресори, терпляче віз додому, де нас чекало гірке розчарування, — більшість кавунів виявлялися недозрілими.

Звісно, з часом наш відпочинок став комфортнішим — уже в селищах Великої Ялти, а самі поїздки — на "Волзі" — значно зручнішими. 

Запам'яталася перша батькова "Волга": авто мало їдучо зелений колір.

Лист Максима Тадейовича з Гагри синові Богдану від 12 вересня 1960 року. "Дивлюсь оце на море й думаю, що колір Жоржикової машини не такий уже поганий". Через три дні втішає вже батька: "Дорогий Жоржику! Зелений колір — колір надії, а тому хай тебе не бентежить колір твоєї "Волги". Головне, що вона — "Волга" і, очевидно, в доброму порядку".

Про значення автомобіля в батьковому житті свідчать такі факти. Не сприйміть за розбещеність. Це був своєрідний спосіб життя. Коли в домівці не вистачало якихось продуктів, у супроводі вірного чотирилапого друга невизначеної породи, рудої Чапи, йшов у гараж, що в подвір'ї будинку письменників на вулиці Леніна , 68 (нині Б.Хмельницького), сідав у машину і їхав у гастроном на розі вулиці Пирогова (метрів 300—400 від квартири). Купував, що треба, й таким самим способом повертався назад додому.

Мабуть, якщо підрахувати, в автомобілі батько провів половину життя. На телебаченні знали: Георгій Рильський будь-якої хвилини готовий сісти за кермо і виїхати на зйомку. Щастило й мені: вчився водити всі батькові авто на лугових дорогах, твердих і гладких, як аеродромні смуги. 

Названий батько піклувався про старшого сина постійно і в дрібницях. У листі із Загреба повідомляє, що купив електромлинок для кави. Бо знав, що кава для Жоржа — справжній ритуал з ранку до вечора. Варив у каструлі чорну, як антрацит, каву й випивав тричі на день із півлітрового кухля. Курив теж немилосердно — по дві-три пачки цигарок "Казбек" на день. Про своє здоров'я не піклувався, пігулок не приймав, лікарень не відвідував. Одного разу виїхав у санаторій, але витримав там три дні і втік. 

"Хлопчику потрібно вчитися…"

Батько мав ненормований робочий день. Вільний від зйомок, приходив додому вдень, коли я вже повертався зі школи. Тоді часто отримував від нього заманливу пропозицію: "Синку, поїхали на наші луки, зустрінемо на риболовлі вечірню зорю".

Зазвичай удома виникав конфлікт. Материн вітчим, Георгій Касянович Шайдюк, інженер за освітою, але людина навдивовижу інтелігентно ерудована, добре обізнана в літературі та мистецтві, настирливо "виводив мене в життя": допомагав готувати уроки, вчив писати й рахувати. Він був категорично проти неочікуваних поїздок у будні, мав підтримку з боку матері. Але я, звісно, віддавав перевагу заманливій пропозиції. 

Може, чогось я свого часу й не довчив, але на все життя вдячний батькові за ці поїздки. Назавжди залишилася незгубна пам'ять — спогад аромату росяних лугових трав, легких замріяних туманів по низинах, таємничої прозорості озер, вкритих очеретом та лататтям. Ми всі були трохи божевільні від цієї краси, замріяні нею в очікуванні наступних побачень…

Навіть красень Краків, звідки пише батькові Максим Тадейович цей лист (червень 1962 р.) не здатен відвернути увагу від майбутніх мандрівок: "Поїздка наша цікава. Але я вже мрію про той час, коли ти забереш мене і Максима II із Коктебеля, і ми, три мушкетери, майнемо в риболовний рай — у Кринки".

Так і пише згодом із Криму, де відпочивав: "Мрію про цю експедицію". Просить спорядити її як слід.

П'ять днів провели ми в Дніпрових плавнях, у селі Кринки Цюрупинського району. Ночували в Будинку відпочинку мисливців та рибалок імені Остапа Вишні, а вдосвіта виїздили подалі на берег під явори, де річка Конка вужем виповзає з очерету під саморобний місток для прання, з якого через прозору, як кришталь, воду видно величезних завмерлих на дні окунів та раків. Батькова стрічка зберегла документальні кадри: демонструю дідові улов, викладаючи із садка на траву чималеньких пліток та окунців, а той зверху дивиться поблажливо: молодець, але в мене не гірше.

У квітні 1964 року, вже невиліковно хворий, дідусь попросив батька відвезти його на "дарницькі" луки. Згодом зрозуміли, що це було прощання з тим, що йому дороге й близьке. Поставили розкладний стілець на березі широкої заплави в районі нині добре відомого киянам першого шлюзу й відійшли мовчки поодаль. Дідусь без жодних слів сидів і слухав перелітне птаство: голоси качок, гусей, куликів, чайок, спів жайворонка. 

Мовчки поверталися додому. Незабаром, у травні, Максим Тадейович напише батькові з Москви, з кремлівської лікарні, де лікувався: "Дорогий Жоржику! Привіт тобі і всьому сімейству… не втрачаю надії разом половити рибу в цьому році… Цілую всіх…" 

Через два місяці його не стане…

Добре пам'ятаю сам факт сімейної наради, на яку мене, підлітка, розгублені дорослі не покликали: як жити далі, що робити з садибою в Голосієві та великою квартирою в центрі міста? Рішення прийняли одностайно: будинок подарувати державі під музей Максима Рильського, а квартиру розділити на дві окремі для двох сімей. Але знадобилося ще два роки, аби задум створити музей став реальністю. 

Витонченість, шляхетність у сімейних стосунках від глави родини передалася синам і внукам. Усе відбувалося в злагоді та в порозумінні. Як приклад, право на авторську спадщину від чималих гонорарів Максима Рильського діти поділили чітко порівну, без суперечок, хоча в Богдана Максимовича було двоє синів, а я в батька — один.

Гадаю, в делікатних ситуаціях Георгій і Богдан подумки зверталися до свого великого батька: як мав би вчинити саме він у такому випадку?

"Коли створився музей, Богдан Максимович став директором, — згадує його колишній заступник Ніла Андріївна Підпала, — а Георгій Іванович був душею музею: допомагав і підтримував чим міг. Упорядковував і передавав плівки, особисті речі, рукописи. Кабінет Максима Тадейовича, який є центральним в експозиції Романівського музею родини Рильських, дарований з його київської квартири, де Максим Тадейович приймав своїх виборців-земляків… Ще згадується, як він у день "Голосіївської осені" заздалегідь приїжджав і облаштовував у поетовому саду куточок із троянд та винограду (з цього кадру Георгій Іванович Рильський починав свої репортажі про свято)… І щоразу на згадку, звісно, завжди залишав свої плівки .

Саме він, передаючи гостинність і щедрість роду Рильських, заклав добру традицію поетичного свята "Голосіївська осінь" — частування. Особисто купував і підносив відвідувачам величезний кошик винограду".

У великого батька були достойні сини.

Те, що їх поєднуватиме все наступне життя, щемливе і трепетне ставлення до природи ("Люби природу не для себе — люби для неї"), викладене в кількох рядках вірша "Журавлі" зі збірки "Літо" (1936 р.)

…Сьогодні над Бульйонською моєю

Ключем перелітали журавлі.

…І навіть горда надлюдина — Жорж,

У сьомій групі вождь непереможний.

Усі ми голови позадирали…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №18, 18 травня-24 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво