Ми не герої, ми допомагаємо героям. Сільські хлопці відновлюють військову техніку для своїх батьків

"Батько добровольцем пішов в АТО. Нам із мамою сказав тільки тоді, коли вже у військкоматі пройшов усі комісії. А за день виїхав. У мене ще дві молодші сестрички - двох і шести років. Звичайно, вдома паніка була. Але я подумав: батько там воює, а я тут зроблю, що можу", - розповідає 20-річний Льоша.

У селі під Києвом він і його товариші ремонтують техніку і відправляють її до зони АТО. Організував молодь на таку корисну справу сільський підприємець, власник невеликої станції шиномонтажу 26-річний Дмитро Скиба. Заради цього він закрив власну справу й увесь вільний час присвячує волонтерству. "Я подумав: та що таке гроші? На якийсь час моїй сім'ї вистачить. А все інше якось прийде. Я й сам поїхав би в зону АТО. Просив старшину надіслати мені виклик. Хочу потрапити в конкретний батальйон. Там мої друзі, справжні патріоти, мужні люди. Але вони кажуть - ти зараз потрібен у тилу. Бо разом із хлопцями важливу справу робиш".

"Ремонтна база" розташована на території старої тракторної бригади місцевого радгоспу. У дворі хлопці років 17-20 діловито, пихкаючи сигаретами, рубають дрова. Ніяково відвертаються від гостей, особливо від фотоапарата.

Приміщення бригади - величезний холодний ангар. З його розчахнутих воріт визирає БТР. На тлі корпусів тракторів він виглядає так само стахітливо й незугарно, як слон у посудній крамниці. У дворі - камуфльований уазик. Металеві труби нарізано під буржуйки.

"Отут ми й працюємо, - розповідає Дмитро Скиба. - Холодно, звичайно, ангар не опалюється. Але якщо хороша ідея приходить або терміново треба роботу закінчити, можемо закрутитися й до ранку затриматися. На лавочках поспали по півгодини кожен - і весь відпочинок. Сьогодні нам пощастило. Незнайома добра людина привезла дві вантажівки дров. Можна в повне своє задоволення топити буржуйку. Хто про нас знає, допомагає".

Льоша згадує: "Починали вчотирьох. Ми в селі в одній компанії були. Спочатку у дворі в Дмитра працювали, потім на тракторну бригаду перейшли. Я зовсім не розуміюся на двигунах. Тому на мені фарбування. У мене є помічник - наш шістнадцятирічний товариш. Він зараз у лікарні лежить - підхопив ангіну. Напевно, перемерз тут. Але рветься назад. Усі розуміють, що в країні відбувається, і хочуть допомогти. Працюватимемо стільки, скільки треба".

"Їжу нам готують і передають мами. Тут дружня тепла атмосфера. Якби не це, було б важко, - розповідає 17-річний Денис. - Ми не герої, ми допомагаємо героям. У мене товариш там, у зоні АТО. Ми разом росли. Я теж хотів служити, але через вік не маю жодної можливості потрапити на передову. Але однаково якийсь внесок я роблю. Мені подобається тут. Допомагаєш перемозі своїми руками. Це не тільки корисна справа, а й практика для мене. Я навчаюсь у професійно-технічному училищі в Києві. Ремонт машин - моя спеціальність. Товариші по училищу довідалися про нашу бригаду й теж хочуть допомогти нам. Кілька людей зголосилося".

Віталик, 19 років: "Я розмовляв з військовим, який забирав першу відремонтовану нами техніку в Дебальцеве. "Без волонтерів, без того, що вони роблять, ми не змогли б", - сказав він мені. Ми почули таку подяку! Стомлюємося, звичайно. Але сил не шкодуємо. Я сам автомеханік, тому тут дуже до місця. Скільки треба, стільки й працюватимемо. Мама мене підтримує, каже: правильну справу робиш, синку".

А почалося все спонтанно. Якось Дмитро разом із бійцями Самооборони Київської області збирав харчі й одяг у зону АТО. До нього підійшов дідусь і попросив: "Відправте й мою машину. Стане у нагоді хлопцям". Машина була в ідеальному стані, уазик 2000 року. Дмитро з хлопцями пофарбував її - більше нічого робити не треба було. Тут якраз із зони АТО на ротацію приїхав батько одного з хлопців - Льоші. От із ним і відправили цінний подарунок.

Проводжати улюблений уазик прийшов і дідусь. "Він стояв з нами, спостерігав за відправленням і раптом попросив: "Синку, ти можеш десь на машині написати "ТИМКО", - розповідає Дмитро. - Питаю, навіщо, а він каже: "Це ми так з бабусею нашу машину називали".

"Тимко" не раз виручав наших воїнів у зоні АТО. На ньому зроблено багато бойових виїздів. І поранених на ньому возили, і в засідці сиділи. Бійці знають, хто їм зробив такий щедрий подарунок. Попросили в Дмитра номер телефону дідуся. Дзвонять йому. А ще - фотографують "Тимка" на бойових позиціях і шлють дідусеві фото. "Старенький дуже задоволений, - розповідає Дмитро. - І мені телефонує щодня, запитує: "Може, прийти, допомогти, покрутити там у вас щось?" Я відповідаю: "Дідусю, не треба. Самі покрутимо. Тут колесо важить кілограмів 200, навіть ми ледве допхали й розібрали його!"

Після "Тимка" волонтери відправили в зону АТО ще три уазики. Ці машини віддали їм жителі околишніх сіл. Хлопці брали все. Головне, щоб двигун хоч трохи працював і мости були цілі. Усе міняють, ремонтують і перефарбовують самотужки. В уазику, який стоїть у дворі й чекає відправки, довелося навіть покриття на підлозі міняти. Раніше на цій машині оліфу возили, тому відмити масні плями було неможливо. Один з хлопців приніс лінолеум із власної спальні й постелив його в машині.

У дворі тракторної бригади чекає ремонту вантажівка ГАЗ. У ній замість кузова планують зробити будочку, щоб нашим бійцям у зоні АТО легше було боєприпаси перевозити.

Остання вдала знахідка волонтерів - БТР. "Він стояв у Києві на території заводу. Значився за одним музеєм як НЗ, - згадує Дмитро. - Я два тижні їздив туди, поки добився, щоб БТР віддали нам. Довелося щодня дзвонити, нагадувати про себе, переконувати. А якби мовчав, напевно, цю техніку так і поховали б у запасниках".

Та дістати машину - ще не найбільша проблема. Катастрофічно бракує деталей і грошей, щоб їх купити. Наприклад, акумулятори для БТР коштують близько трьох тисяч кожен. А їх треба два. Деякі деталі хлопцям передають із зони АТО. Їх знімають з розбитої техніки. Нещодавно відмінні колеса дали в гаражі однієї з лікарень - зняли зі старої "розбарахоленої", як кажуть хлопці, "швидкої".

"Ніхто не відмовляє. Це мені подобається, - радіє Льоша. - Завгар нашої сільської лікарні сказав: звертайтеся в будь-який час".

Крім машин хлопці планують виготовляти буржуйки. Кажуть, мають креслення бездимних грубок. Такі дуже придадуться на блокпостах. Але поки що не знайшли грошей на метал. Узагалі гроші - дуже велика проблема. "Перед виборами було трохи легше, - іронізує Дмитро. - Деякі кандидати хотіли плюсики собі заробити, допомагали. Тепер прошу й обдзвонюю всіх друзів, знайомих, колишніх клієнтів. Збираємо кошти по крихтах".

Усі свої "подарунки" хлопці віддавали в надійні руки. "З нашого й довколишніх сіл на передовій зараз служать 140 осіб, - каже Дмитро. - Ми зв'язуємося з ними й передаємо техніку саме туди, де хлопці служать. Так я упевнений, що техніка нікуди не подінеться й дійде саме туди, куди має дійти. От, наприклад, мені сестрин чоловік подзвонив. Розповів, що з бойової техніки в них тільки "Богдан", і той наполовину згорів. Я їм цей уазик відправлю", - показує Дмитро на свіжопофарбовану машину.

Поки ми розмовляли у дворі тракторної бригади, добряче змерзли. Дмитро покликав нас у каптьорку пити чай. Це маленька бічна кімнатка за два метри від БТРа. Хлопці ділять її з трактористами. У кутку пихкає буржуйка ("Самі зробили!" - хваляться). Біля входу - затишна поличка для дрібничок. А на столі - навіть біла скатертина. Хлопці постаралися перенести сюди частинку дому.

"Взагалі-то це не скатертина, - сміється Дмитро. - Просто нам хотілося, щоб гарно й затишно було. Дідусь-сусід приніс чисті простирадла на ганчірки. То тепер у нас і "рушники", й "скатертини" білі".

Я приїхала в гості з подарунком - привезла хлопцям торт. Дмитро кличе своїх "підлеглих": "Ідіть пити каву! І торт є!" Бригаду, яка до того поважно курила у дворі, як вітром здуло. Дмитро сміється: "Солодке з'їли - тільки мигнуло. Я навіть скуштувати не встиг!"

Повертаючись додому в Київ, по дорозі обдзвонюю всіх знайомих, чиї фірми могли б оплатити купівлю акумуляторів для БТР. Пощастило - знайшлися охочі. Передзвонюю хлопцям. Їхній радості немає меж.

Наступного дня віддзвонилися - акумулятори поставили, БТР пофарбований і навіть зробив один виїзд по сільській дорозі. "Я на ньому виїхав-заїхав, і прямо душа розцвіла!" - захоплюється Дмитро. У слухавку чути веселий сміх хлопців: "Прорвемося!"