Мері Поппінс повертається - Персоналії - dt.ua

Мері Поппінс повертається

12 січня, 16:56 Роздрукувати

Вітер перемінився… — зауважив хтось, — напевно буде сніг.

Їхала я в Київ із сумною дамою. У коридорі гралися діти. Хороша властивість, яку ми, дорослі дурні, втрачаємо, — ввійти, побачити, негайно познайомитися й відразу гратися. Зізнаюся, для мене такий галас — свято. Мене вабить туди, в гущавину цих ігор. Моя сумна сусідка, як потім виявилося, серйозна аудиторка, страждала: стогнала, бурчала, а вже коли з коридора почувся дитячий плач, розлютилася, притисла пальці до скронь і почала погрожувати поліцією. Я пішла до дітей у коридор, щільно зачинивши двері в купе, а коли малята стомилися і їх розібрали батьки по своїх купе, повернулася до себе й виявила, що аудиторка спала, натягнувши шапку до ключиць… І вранці вона, бідна, прокинулася хвора, з головним болем, червоними очима… 

— Розумієте, — поскаржилася вона, — я аудиторка. Мені потрібна тиша. Завжди й скрізь. Для мене дитячий галас, особливо дитячий плач — це страшний подразник, токсична отрута. У мене відразу починається невроз і в голові плутаються цифри. Мої найстрашніші спогади в житті — це ранки з участю моєї дочки. 

Мені щиро було її шкода. Я навіть боялася зізнатися, що їду в Київ на зустріч зі справжньою Мері Поппінс, яка не просто не боїться веселого дитячого галасу. Вона його обожнює. Ба більше, вона його провокує. А дитячий плач уміє зупиняти миттєво. Звати цю прекрасну чарівницю Марина Слободянюк. Вона — засновник цілодобового дитячого простору "Парасолька", директор сервісу експрес-нянь "Парасолька", громадський захисник прав дітей, яких використовують у жебрацтві або втягують у нього. 

— Марино! Марино! — закричала я, побачивши її. Щоб усі навколо знали, що ця гарна дівчина прийшла до мене! 

Бо коли вона ввійшла, раптом засвітилося в лобі готелю все верхнє світло, заграла музика, ввімкнулася й закружляла ялинка, всі навколо — і група німецьких студентів, і група літніх доглянутих пань, і дівчата-хлопці на реестрації — з цікавістю витягли шиї, заозиралися, щоб ліпше роздивитися, що ж сталося, хто змахнув чарівною паличкою.

А це, друзі мої, як кажуть, просто вітер перемінився і… ввійшла — хотіла написати "влетіла" — Марина з великою червоною парасолькою, букетом троянд, з великою сумкою на плечі, в якій були всілякі потрібні для ігор і навчання речі, всілякі дива, не виключено, що й рояль. Ну, що ж, за законом жанру, раз я почала з Марининої сумки, ми до неї обов'язково повернемося, друзі мої. До цієї сумки. Наберіться терпіння.

— Марино, одного разу я зайшла до маленької тоді дочки в Палац дитячої творчості на початку вересня, коли коридорами забігали й загаласували діти, а директор Євгенія Дмитрієва розчинила двері до свого кабінету і, сяючи від радості, проголосила: "Ну, нарешті! Ось і справжнє життя почалося". А ви як ставитеся до дитячого галасу, — запитала я й розповіла про свою бідну попутницю-аудиторку, яка вийшла з вагона геть хворою після катування оцим самим дитячим галасом.

—Причина всього — наше дезорієнтоване суспільство. У нас практично у всіх абсолютна нетерпимість до дитячого плачу в громадських місцях: у літаках, поїздах. Це ж так елементарно допомогти мамі заспокоїти дитину. Є всього кілька причин дитячого плачу, вони на поверхні: у дитини щось болить, вона хоче їсти, хоче спати й хоче, щоб на неї звернули увагу. І якщо допомогти мамі задовольнити ці потреби, дитина не дратуватиме навколишніх. Це легко. Тобі треба з нею заговорити. До того ж мама упевнена, що її дитина заважає іншим людям. І вона через це нервується. Але ж так легко насправді допомогти…

Якось я опинилася в машині з дитиною, якій було півтора року. Подруга пішла до лікаря, і так вийшло, що через обставини вона там затрималася. І ми з Максом провели понад годину в зачиненій машині. У мене не було ключів, щоб я могла вийти, зачинити машину, піти з малям випити чаю. У мене з собою були в сумці тільки щипці для завивки. Чого ми тільки не робили з Максом за цю годину. Саме тоді я зрозуміла: якщо я можу розважати півторарічне маля щипцями для завивки годину й більше, то за допомогою якогось мінімального арсеналу — розмальовок, олівців, книжки я зможу багато чого. І, як показала практика, так і вийшло. І я зрозуміла, що мені варто цим займатися. 

Одного разу до Марини в "Парасольку" привезли семимісячну дитину-грудничка. Мама попередньо погодувала маля і залишила трохи зцідженого молока на випадок, якщо дитина прокинеться. Ну, аякже ж, крихітка, звичайно, прокинулася. Голодна. Вона швидко випила молоко, забурчала, закректала і почала скандалити. Марина дзвонила мамі, та була в метро, з нею не було зв'язку. І Марина змогла швидко маля вмовити й заколисати. Розумієте, Марина переконала семимісячну дитину, що треба трохи почекати. "Ти трошки поїла, — ласкаво бурмотіла Марина. — Скоро прийде мама. І все буде дуже добре". Марина пригорнула маля, поносила на руках, заколисала. Дівчинка заспокоїлася й заснула. Не знаю, чи зрозуміла маленька людина слова, але інтонація і тепле душевне ставлення в цьому випадку відіграли головну роль.

Марина — людина-будівничий. Прогресор. Вона з тих, хто не споживає сьогодення на свою користь, не підгортає життя під себе, а, навпаки, створює майбутнє світу. І цим робить світ ліпшим. 

* * *

— Як ви гадаєте, Марино, які якості й таланти треба мати, щоб стати нянею? Ну, скажімо, ці щипці. Хто б таке придумав? Інша сиділа б у паніці, дитина б пхикала в найліпшому разі, в гіршому — кричала, уся в сльозах і соплях… 

— Приймати дитину як рівну. І головне — няні має бути цікаво з дитиною. Не просто виконувати обов'язки. Їй має бути з дитиною цікаво, весело. Мені здається, саме з цього й починаються проблеми з вихованням. Справжня няня вважає дитину тим, хто може тебе чогось навчити й нагадати тобі щасливі моменти, які ми, дорослі забуваємо за суєтою буднів. Така щосекундна радість, наприклад, як різдвяна мелодія. Або як віддзеркалюються дерева в калюжах, як падає сніг. От у малечі ця якість не притлумлена. Мені подобається цього в них увчитися. Ми так заграємося з нашими малятами, що з жалем розстаємося, коли по них приїжджають батьки. 

* * *

Це ж інше життя. Вони, співробітники "Парасольки", щодня вчаться в дітей гри, уяви, легкості розуміння й спілкування з іншими людьми. Вони, дорослі люди, вчаться відчувати гострі напади щастя.

* * *

Пам'ятаю, ми з підлітками в театрі "Важкий вік" на заняттях з розвитку уяви вигадували додаткові функції для звичайного друшляка. Дівчина, яка придумала, що друшляк можна надівати як маску, засмагати й отримати модне ластовиння по всьому обличчі, вступила до педагогічного вишу і стала…

— …вчителем?

— Ні, косметологом.

—Ну так у будь-якій професії потрібна фантазія.

— І сміливість. У вашій професії особливо. Не кожен погодився б сидіти з маленькою дитиною, як у вашому випадку, маючи в арсеналі, всього лише щипці для завивки.

—Або друшляк.

— Або друшляк. Марино, як ви придумали "Парасольку"?

— Доньці Соломії був рік. Я винаймала квартиру в Києві в Жанни Федорівни. Вона мені дуже допомагала з Солею і одного разу відпустила в кіно. Але "Сталкер" іде понад три години. І Жанна Федорівна подзвонила мені: треба вкладати дитину спати, повертайся… І тоді я зрозуміла, що є певний запит на те, щоб мама бодай раз на тиждень могла піти в кіно. Щоб вона не була прив'язана до бабусь, бо це досить непросто — весь вечір, а то й півночі сидіти з дитиною. У Києві знайти няню ввечері у вихідний дуже важко. Або це коштує шалених грошей, або ніхто не погоджується приїхати у свій вихідний. І тоді я почала думати й придумала "Парасольку". Поступово склала.

* * *

Марина мріяла про "Парасольку" й одночасно розуміла, що не хоче займатися своєю спеціальністю — юриспруденцією, бо це зводилося до копіткої підготовки паперів, які в результаті й не завжди були потрібні… Того літа вона потрапила в серйозну аварію…

* * *

— У мене був час на роздуми. І я подумала, що якщо раптом мене завтра не буде, в Соломії має залишитися щось, чим би вона пишалася: "Оце робила моя мама". Я думала серйозно, а що добре робить наша сім'я? Наша сім'я добре вирощує квіти і любить працювати з маленькими дітьми. На жаль, моєї бабусі вже не було, мені довелося згадувати, як вона працювала в дитячому садку: як вона знайомилася, як годувала, як захоплювала грою… Оскільки я — продукт її виховання, і не найгірший, то, гадаю, ця бабусина схема працює, щоб я у своїй справі була щасливою. Це ж завдання кожної людини в цьому житті — бути щасливою. Решта — вторинне.

— Як починалося? 

— Слабоумство й відвага — наше все (регоче так, що на неї з задоволенням обертаються всі відвідувачі кафе, де ми сидимо). Мені якось сказала редакторка одного журналу, Наталія Гузенко: "Якщо ти йдеш своїм правильним шляхом і робиш те, що маєш робити в цьому житті, якщо робиш те, що тобі призначено, то пазл складеться. Тобі завжди буде де переночувати, що поїсти й про що поговорити з розумними людьми". Ми в цьому світі — частинка якогось пазлу. І Бог усе-таки великий митець.

— І жартівник…

— І жартівник. І ще — йому теж має бути цікаво.

— Ви орендували квартиру… Хтось ризикував, пускаючи до себе не квартирантів, а дитячий простір…

— Я шукала приміщення. Я розуміла, що мені треба зробити ремонт приміщення, яке відрізнятиметься від звичайного дитячого садка. Чисто випадково я знайшла квартиру на Лютеранській і згадала, як я, працюючи в Міністерстві юстиції, бігаючи на обід, увесь час проходила повз цей будинок і думала, що це один з найгарніших будинків у Києві.

— Ви теж великий любитель знаків…

— Так. Я подивилася цей будинок і зрозуміла, що треба брати. Причому гроші тоді були порівняно з іншими варіантами не дуже великі. Але в мене однаково їх не було. Ми поговорили з другом, причому я знала, що й у нього таких грошей немає, я просила в нього поради. Він сказав, що наступного дня о третій годині ми зустрінемося і він привезе мені гроші…

Словом, у процесі побудови моєї "Парасольки" виявилося, що не так були важливі гроші, як були потрібні люди, які могли зрозуміти й підтримати. Якщо людина бачить, що ти гориш ідеєю, вона завжди буде готова тобі допомогти. Якщо ж буде ясно, що це — всього лише бізнес, тобі ніхто не допомагатиме. Я щаслива людина. У мене достатньо надійних друзів…

* * *

А далі було так. Марина знайшла приміщення. Зробила ремонт. Найняла персонал. Дала рекламу. І перші кілька місяців у них не було людей узагалі. Марина весь час питала себе, що вона зробила не так.

* * *

— Зрозуміла, що я — повний лузер маркетингу. Зовсім не розуміюся на рекламі, не вмію продавати сервіс. Я вміла створити продукт, але не зуміла донести до споживачів. Але для нашого сервісу, як виявилося, найліпшою рекламою було сарафанне радіо. Бо коли ви шукаєте няню для дитини, ви не йдете в агентство, ви питаєте поради в інших батьків, у своїх подруг. Ви запитуєте в них рекомендації. 

— Пам'ятаєте, хто прийшов першим?

— Це був синок моєї подруги. Вона якраз вийшла після декрету на роботу, їй потрібно було десь прилаштувати маля. І вона привезла його до нас у "Парасольку". 

Ви знаєте, у нас відбуваються дива на кожному кроці. Наприклад, ти працював із дитиною, а потім ти знову зустрічаєшся з нею, зважаючи на якісь обставини… через рік. Це такі почуття — не передати! Масажисти кажуть: "Я впізнаю вашу спину". Дантисти впізнають людей по зубах. Я ж пам'ятаю всіх дітей і батьків на ім'я, це одна з умов нашої роботи, і назавжди запам'ятовую долоньку й запах дитини. Коли знайомишся з дитиною, ти береш її за ручку. І коли вона тебе обнімає, ти запам'ятовуєш її запах. Нюхаєш маківку голівки й запам'ятовуєш.

— Як ви приймаєте няню на роботу?

— Я півтора року працюю з нянями. Можливо, в мене є якийсь внутрішній сканер. Але за весь цей час я жодного разу не помилилася. Мені не потрібні рекомендації інших людей. Я сама бачу — можу довіряти цій людині чи ні. 

— Мене б ви взяли нянею? Правду!

— Ні. Я б узяла вас наставником. Викладачем. 

— А я б із задоволенням працювала нянею. 

— Ні. Тут ось у чому річ. Ви повністю реалізована людина. І у вас є справа вашого життя. А дитині треба приділяти всю (всю! розумієте?) вашу увагу. Завжди. Дитина дуже тонко відчуває, коли ви намагаєтеся перемкнутися з неї на щось інше. І вона всіма силами спробує вам завадити. 

— Звідки ви це знаєте? У вас навіть немає педагогічної освіти. Ви — юрист. І, судячи з відгуків, дуже хороший юрист. 

— Я вже казала, що моя бабуся все життя пропрацювала вихователем і завідувачкою в дитячому садку. І я раптом зрозуміла, що не треба опиратися тому, що в тебе в генах, що ти любиш найбільше…

— Невже за весь час у вас не було конфліктів з батьками? Наприклад, через їжу. Або через оплату, хоча навіть за моїми провінційними мірками ціна у вас демократична.

— Ми спочатку замовляли дитячу їжу. Але іноді в нас бувають діти вегетаріанців і веганів, алергіки. Щоб випадково не помилитися, ми вирішили виключити цей ризик і перестали замовляти. Батьки привозять ланч малечі до нас, ми розігріваємо. 

Ми завжди розмовляємо з нашими клієнтами, не залишаючи жодних запитань без уваги. Буквально вчора в нас був дуже важкий день. Я завжди вибираю мамі оптимальну для її дитини няню, оптимальну знижку, оптимальні умови. І, зрештою, я не витримала заперечень і претензій однієї з мам і відмовила їй: "Ми не можемо вам допомогти. Є інші сервіси, можете звернутися туди". Але потім я подумала, що фиркнути найлегше. А зберегти хороші стосунки з клієнтом дано не всім. Я написала цій жінці, пояснила, чому так сталося, що ми готові обговорювати це все ще раз. І вона відповіла, що в неї був важкий тиждень і подякувала за нашу готовність знайти рішення.

— Чому ви думаєте, що дитині обов'язково потрібна няня, якщо є бабусі, дідусі, мама може сидіти вдома…

— Батьки, бабусі й дідусі — для любові. Але в дитини має бути наставник. Бабусі не завжди потрапляють до цієї категорії. Бо дитина не захоче вислухати або не може заперечити через сімейну прив'язаність. Їй потрібен незалежний сторонній наставник. Коли в мене просять постійну няню, я запитую: а чого б ви хотіли? Яка вона має бути? Я запитую, бо дитина дзеркалитиме цю людину весь час, поки вона з нею і довго ще потім, і навіть коли вони розстануться. І головне в цій няні — це не стаж роботи, не диплом. Це, наприклад, те, що людина читає щодня, як вона займається собою. А, головне, як вона ставиться до дітей, до роботи й що вона транслюватиме дитині. 

От у сім'ї народжується дитина. Мама в перші тижні опікується малям, батька переселяють у сусідню кімнату в найліпшому разі, в іншому випадку — він погано спить, нервується й віддаляється… Дуже часто трапляється, що шлюби в перші три роки дитини руйнуються. Нас не навчили просити допомоги в нашого партнера. А чоловіків не навчили допомагати жінці. Вважається, що досить того, що він працює і заробляє на сім'ю. Одна з місій сервісу "Парасольки" — щоб батьки знаходили час на себе й одне для одного. Погуляли, побули разом, сходили в кіно. Щоб мама могла спокійно піти в салон і мати гарний доглянутий вигляд.

— Марино, нині з'явився дуже модний і зручний для життя слоган: "Будь перехожим". Це зовсім не про вас. Ви почали займатися захистом прав дітей, яких використовують у жебрацтві. Мені здавалося, що після виходу закону про відповідальність за використання дітей у жебрацтві або залучення до нього це вже закінчилося. Принаймні в нас ці "акторки", які підвивають один і той самий текст зі стомленими дітьми, які зазвичай сплять, зникли.

— Я жила на Лук'янівці, й у нас були узбечки-жебрачки. Після тривалої роботи, після дзвінків, вони пішли з Києва. Стався так званий ребрендинг. Прийшли інші. Це дуже великий і небезпечний бізнес, це — мафія.

Я помітила, що кожен вихід з метро в Києві "покриває", умовно кажучи, жебрак — або це псевдоучастник АТО у військовій формі, або бабуся з букетиками, які вона нібито вирощує в себе в саду, але в неї при цьому їх багато щодня — їх стільки, цих букетиків, наче в неї не сад, а плантація. Тим більше взимку. Це хлопці без ніг, які сиділи на Хрещатику, а сьогодні вони вже з ногами сидять в іншій точці. Коли ми з поліцією забрали жінок з дітьми в ювенальну превенцію, і коли я поверталася, на їхніх місцях уже стояли бабусі-жебрачки. Можете собі уявити логістику в цієї махини. 

Про жебраків із дітьми. Коли громадянки Узбекистану, замість виселених, знову з'явилися з дітьми в Києві, ми знову їх зустріли, і я знову попросила їх не стояти на вулиці з дітьми. Ми спочатку намагалися м'яко пояснити, що дітям холодно, що є закон. Але вони, на відміну від попередніх узбечок, які ще чогось боялися, були абсолютно відірвані, без гальм. Як показує практика, вони знають, як розмовляти з людьми. Мені вона грубіянить, погрожує, поліцейських слізно благає. Я домоглася того, щоб дитину, яку кілька днів тримали на вулиці при температурі -50, відвезли в лікарню. Її обстежили, з нею все в порядку. Власники цього брудного бізнесу бережуть дітей. Годують, одягають тепло, бо це джерело доходу. Знайти дітей, щоб жебрати, складно. 

— А як реагує поліція на ваші дзвінки?

—Коли ми виявляли жебрачок із дітьми, викликали наряд поліції. Вони приймали виклик і спочатку приїжджали. Проводили бесіду, зганяли з місць "роботи". Жінки знову з'являлися там само. Я знову дзвонила в поліцію. Недавно я викликала поліцію чотири рази. І на жоден виклик не приїжджав патруль. Мені просто пощастило, коли вдалося викликати наряд. На Хрещатику проходив захід, і там було багато поліцейських. Вони прийшли не тому, що суб'єкт проблеми — дитина, а тому що захід. І не має бути якихось зайвих подразників. Недарма в нас у країні багато претензій до нового інституту поліції. Вони аморфні, недостатньо освічені. Недосвідчені. І не працюють над собою. 

— Як і раніше, і завжди, при вирішенні серйозної проблеми, все впирається в особисті зв'язки.

— Так. У поліції треба мати свою людину, щоб захистити чужу дитину. Ніхто не хоче цього робити. Інакше це було б нескінченно: ми викликаємо патруль, жінок забирають, відпускають, видворяють, на їхнє місце приходять інші. Причому діти в них на руках — громадяни України. Ми не знали, на кого вийти, кого викликати… 

— Розкажіть про останню історію, коли ви домоглися, щоб дитину обстежили в лікарні, щоб жінку все-таки забрали й допитали в службі ювенальної превенції.

— Ми привезли в ювенальну превенцію жебрачку з дитиною. Я сказала: якщо ви її відпустите, я її привезу завтра… Вони зрозуміли, що їм легше сьогодні вирішити цю проблему, ніж завтра знову зі мною зустрічатися. Бо я заявила, що, поки ми не вирішимо цієї проблеми, я не піду. І зчиню такий галас, що мало не буде. І взагалі, я дуже добре вчилася. Я знаю закони. 

Жінка ця прямо в ювенальній превенції почала мені погрожувати. Ну й з'ясувалося в результаті, що це була не її дитина. Але коли її забирали в дитячу лікарню, вона, ця узбечка, кидалася на працівника превенції, як кішка. Ні, не тому що переживала за дитину. Вони всі живуть десь під Києвом громадою, винаймають один будинок. І щоранку їм видають дитину на руки і кажуть, що сума має бути така-то, і якщо ти повертаєшся без дитини, тебе покарають. Після того, як дитину в неї забрали, ми їх не бачимо в місті. Але туди, де вона сиділа, того ж дня відразу ж вийшли двоє на заміну.

— Це такий самий рівень небезпеки, як і торгівля наркотиками… 

— Так. Спершу я боялася. Якого рівня люди в цьому задіяні, можна тільки собі уявити… Але хто ж, як не ми? 

— Вас не питають, чому ви це робите? Коли я або мої друзі хапаються за телефон, нам обов'язково кажуть: "А тобі це треба?" Правда, в нас не тягають дітей на паперть. У нас цинічно експлуатують старі дані й фотографії з Інтернету для збирання коштів на операції дітям, яких або вже, на щастя, прооперували без участі жебраків, або, на нещастя, вже немає серед живих. При цьому не особливо дотримуються тонкощів формулювання діагнозу, розраховуючи, що однаково ж подаватимуть прості люди, як правило, старі, які не дуже розуміються на смертельних діагнозах…

— Так. Найстрашніше запитання поліцейських: "Навіщо це вам треба? Хто ви така? Це ваша робота?" Я відповідала: "Я — мама, жінка, громадянка України. Невже вам цього недостатньо? Я ходила повз цю дитину тиждень. Був якийсь пристойний мінус на вулиці. Мінус п'ять-шість. Жінка чотири години сидить з нею на морозі… У дитини носик синій від холоду. І я нічого не можу зробити.

— Як ви думаєте, в який усе-таки спосіб можна вирішити цю проблему?

— Оскільки поліція, державний орган, нічого не робить, мусимо більше про це говорити й роз'яснювати людям, що коли ви подаєте жінці з дитиною або псевдоатовцю, або бабці з букетами; якщо ви кидаєте гроші в коробку нібито для АТО на вулиці або на ринку, ви допомагаєте не цим людям, не цій дитині або інвалідові, ви підтримуєте мафію. Це гігантське шахрайство. І збагачується маленька купка шахраїв, які експлуатують ваші добрі почуття.

— Як виховати в людей повагу до закону? До Конституції країни?

— Як хтось сказав: "Почни з себе й своєї сім'ї. На твій вік вистачить".

— Ви отримали хороше домашнє виховання. Як мама ставиться до ваших вчинків, рішень?

— Мама підтримує мене. У мене вся родина така. А виховували мене на особистих прикладах. Нічого не значить для дитини слово, якщо це слово не підкріплене дією. Тобто якщо батьки читають, діти читатимуть. Якщо мама весь день вирішує проблему дотримання прав дитини, яку використовують у жебрацтві, її донька Соломія зрозуміє, чому її забрали зі школи найпізніше. Головне, дитині пояснити й показати приклад. 

— Повернімося до "Парасольки". Розкажіть, чим у вас там займаються діти? Хто там працює? Чи всі залишаються у вашій команді? 

— У нашому просторі "Парасолька" немає телевізора, комп'ютера і гаджетів для дітей. У нас море іграшок для розвитку й заспокоєння. Ми з дітьми гуляємо, читаємо, граємося, малюємо, майструємо, вирізаємо. У нас є подіум, як сцена. По суботах ми робимо піжамні вечірки з дітками. На великому екрані дивимося мультфільм, який діти обговорюють і за нього голосують.

На осінь і зиму ми перемкнулися на виїзд. Няні легше приїхати до дитини додому. Попервах ми приймали на ніч дітей у себе, але після аналізу, обговорень, зрозуміли, що дитині до півтора року треба бути вдома: з нею можна гуляти, відвідувати музеї, так, відвідувати музеї, вони дуже багато чого розуміють, повірте. Але вкладатися спати — вдома, у звичній обстановці.

Хто працює зі мною? Тягнуться люди, схожі на мене. У мене працює дівчина 17 років, це енерджайзер, включається відразу, обожнює дітей. І працює жінка, яка відбулася, у неї двоє дітей і основна робота. Але вона дуже любить працювати в "Парасольці". 

Є люди, які навчилися і йдуть. Важко не прив'язатися до хороших людей, але втішає впевненість, що людина себе знайде в житті і що ти поліпшуєш загальний рівень культури людства (сміється).

— Яку пораду ви дасте батькам, які шукають няню своїй дитині?

—Прислухайтеся до свого серця й до думки своєї дитини. Спостерігайте ставлення дитини до потенційної няні. І ще важливо — ви вимагаєте рекомендацій і знання її біографії з дев'ятого покоління, але при цьому не берете цю няню за руку й не ведете її на профілактичний огляд у поліклініку. Няня обов'язково має проходити якісний медичний огляд хоча б раз на півроку.

— Про що мрієте? Які у вас плани?

— Ми шукаємо нянь, які володіють англійською і французькою мовами. Є в Києві багато сімей, які хочуть, щоб дитина чула іноземну мову і не боялася в майбутньому долати мовний бар'єр.

А мрія… Віднедавна в мене з'явилася мрія — я хочу бути директором паризького Диснейленду. 

* * *

Усе хороше коли-небудь закінчується. Марина бігла у свою "Парасольку", а мені треба було збиратися додому. Ми обнялися, Марина сказала: "Розгорніть ваш блокнот…"

Я розгорнула. Марина зачерпнула долонею щось у надрах своєї сумки (ось! я ж обіцяла до неї повернутися!) і висипала всю цю дивину в середину блокнота, згорнула його і сказала: "Побачите". Відкрила парасольку, і — тут я хотіла написати "злетіла" — і пішла, цокаючи каблучками. Я з цікавістю погортала сторінки блокнота, але нічого там не виявила.

* * *

У грудні сутеніє рано. Київ — місто зайняте. Йому зовсім до мене байдуже. Я, боячись заторів, приїхала на залізничний вокзал задовго до відходу поїзда. Зайшла в кав'ярню, відразу до мого столика підвалила смаглява дівчинка-підліток, чи то циганка, чи то узбечка, і, шмигаючи носом, занила щось незрозуміле, вимагаючи грошей. Я, пам'ятаючи слова Марини, що, подаючи, ми годуємо не злиденних, а людей, які не цінують людського життя, вирішила, що грошей не дам, але погодую. Дістала зі своєї сумки круасан, шоколадний батончик, яблуко і разом із яблуком з сумки виліз мій блокнот, упав на стіл, розгорнувся, і раптом з нього полетіли маленькі невагомі блискучі зірочки. Вони не падали, а кружляли навколо нас із дівчинкою, як сніжинки, легко опускаючись мені на пальто, в чашку з кавою, на плечі тих, хто сидів неподалік, вони опускалися й знову злітали. Дівчинка, розкривши рота, як зачарована дивилася, як зірочки ловили світло, гралися з ним, кружляючи, пурхаючи й сяючи ще радісніше. З вулиці подув різкий порив вітру. 

— Вітер перемінився… — зауважив хтось, — напевно буде сніг.

— Це Мері Поппінс повертається, — хотіла сказати я на прощання. І сказала.

Залишайтеся в курсі останніх подій! Підписуйтесь на наш канал в Telegram
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №20, 26 травня-1 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво